Сергій ДЗЮБА: Можновладці не розуміють, що в літературу потрібно так само вкладати кошти, як, наприклад, у спорт

130

Що сказати про Сергія
Дзюбу? Він – не заздрісний і добрий, наскільки взагалі доброю може бути людина.
І це – письменник! Знаю його, здається, років сто, і увесь цей час він
буквально дня не може прожити без книжки. Протягом року читає понад 400
романів, поетичних збірок, творів для дітей… Звик трудитися без вихідних та
відпусток, а щоб трохи відпочити, із задоволенням ходить пішки – щодня, за
будь-якої погоди, „накручує” по десять кілометрів. Також він постійно
обливається холодною водою. А навесні, влітку та ранньої осені купається в
Десні: минулого року відзначив День Незалежності п’ятикілометровим запливом…
Нещодавно Сергій та його чарівна дружина – письменниця, науковець і журналіст
Тетяна Дзюба прославилися просто неймовірним, як для українських літераторів,
міжнародним проектом „Вірші Сергія і Тетяни Дзюби 50-ма мовами світу”. З цього
й почалася наша розмова.

 

Сергію, у тебе й Тані
– немало публікацій за кордоном. Відомі (навіть всесвітньо відомі!) письменники
з усього світу перекладають ваші поезії. З чого все почалося? Як виник такий
дивовижний проект?

Думаю, кожному письменнику хочеться, щоб його твори
перекладали іншими мовами. На Заході це – звична справа, особливо щодо
перекладів англійською. Тільки-но знайомишся з успішним європейським
літератором, як він уже цікавиться: „А ти публікувався англійською? Хто тебе
переклав і де це надруковано?”. У моїх нових друзів вірші перекладені десятьма
– двадцятьма мовами. Письменники в Європі активно спілкуються між собою,
постійно зустрічаються на цікавих імпрезах та книжкових ярмарках у різних
країнах – в Німеччині, Швейцарії, Франції, Великій Британії… Їм зовсім нескладно,
за першої-ліпшої нагоди, з’їздити до Праги, Софії чи Варшави. Практично всі (і
не раз) побували у США. Вони взагалі звикли багато мандрувати!

Звісно, українські письменники поки що про таке можуть лише
мріяти. На жаль, нашу літературу досі практично не знають у світі. Не читають
не лише сучасних талановитих письменників, а й класиків – Тараса Шевченка,
Івана Франка, Лесю Українку, Михайла Коцюбинського… Починаєш розмірковувати про
Григорія Сковороду і чуєш у відповідь: „А хто це?”. Прикро, бо ми анітрохи не
гірші за інших, а то й кращі, якщо говорити про українську поезію!

Взагалі, пропагувати своїх митців за кордоном має держава.
Як це давно й успішно роблять США, Франція, Німеччина, Велика Британія… Та й у
скандинавів і поляків є чому повчитися! На жаль, поки що українські можновладці
не доросли до усвідомлення таких понять, як національна ідентичність,
українська культура, українська література. Тобто вони абсолютно не розуміють,
що в літературу потрібно так само вкладати кошти, як, наприклад, у спорт. Адже
просто не привчені читати! Тому наразі у нас – єдиний вихід…

 

Спасіння потопаючих –
справа рук самих потопаючих!

Авжеж. Тут для мене за взірець – Ігор Павлюк. У нього вже є
чудова англомовна збірка віршів, яка вийшла в солідному американському видавництві,
а також поетичні публікації в авторитетних літературних журналах Великої
Британії. А нещодавно в Санкт-Петербурзі побачила світ його книжка віршів
російською мовою. Я написав на неї рецензію з промовистою назвою „Єсенін.
Висоцький. Павлюк”. Настільки був вражений і неповторною лірикою Ігоря Павлюка,
і бездоганними перекладами! Знаю, що вже готова до друку його збірка польською…
Одне слово, молодець!

Нас із Танею почали перекладати з легкої руки видатної
письменниці, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Віри
Вовк, яка вже багато років мешкає в Бразилії. Пані Віра з власної ініціативи
переклала добірку наших віршів португальською та німецькою мовами для антології
сучасної української поезії, яка вийшла в Ріо-де-Жанейро.

Згодом з’явилися переклади англійською (дякуємо відомому
письменникові, співзасновнику легендарної Нью-Йоркської групи Богданові Бойчуку
та поетесі зі США Любі Ґавур), французькою, іспанською, італійською, грецькою,
шведською, норвезькою, фінською, японською, китайською, корейською, перською,
івритом, чеською, словацькою, болгарською, албанською, сербською, хорватською,
македонською, боснійською, литовською, грузинською, вірменською, білоруською,
удмуртською…

Ігор Павлюк переклав нас російською (і готуються інші публікації
в Російській Федерації). А науковці з Яґеллонського університету в Кракові
Роксана Кжемінська, Анна Тилютка та Маріанна Хлопек-Лабо взагалі виявили
бажання перекласти польською нашу поетичну книжку. Тобто на сьогодні маємо
переклади 30-ма мовами світу. Проект продовжується – сподіваємося у перспективі
надрукуватися 50-ма мовами.

 

Варто зазначити, що
це – талановиті літературні переклади, адже над ними працюють письменники,
науковці і професійні перекладачі художньої літератури!

Тому їх і друкують та розміщують на сайтах. Додам – усі
переклади безкоштовні. Згодом видамо книжку з усіма текстами, біографіями й
світлинами перекладачів.

 

Так, це буде цікаво.
А як ти взагалі знайомишся із зарубіжними літераторами?

Головне – почати, а далі, переконавшись, що ми – люди
нормальні і з нами можна співробітничати, вони зазвичай самі пропонують колег з
інших країн – своїх приятелів. Кажу ж, там письменники активно між собою
спілкуються, і жодні кордони їм не заважають! Тож дякуємо відомим поетам:
українці Анні Багряній, яка зараз мешкає в Македонії, болгарину Димитру
Христову, албанцеві Єтону Келменді, іранцеві Сограбу Рагімі, грузину Раулю
Чілачаві, поляку Войцеху Пестці, Олександру Кабанову – одному з найпопулярніших
і найталановитіших сучасних російських письменників, Інзі Крукаускене (творчий
псевдонім – Inga Dream) з Литви, боснійці Сеіді Беганович, удмурту Петру
Захарову, білорусці Лілії Бондаревич (Черненко).

Немало посприяли нам і македонська письменниця (українка за
походженням) Віра Чорний-Мешкова, голова Спілки українських письменників
Словаччини, головний редактор літературного журналу „Дукля” та українського
дитячого журналу „Веселка” Іван Яцканин.

Неабияк допомогли перекладачі художньої літератури: невтомна
Ріта Кіндлерова – іноземка, а скільки зробила для пропаганди української
літератури в Чехії! (фахівці надзвичайно високо оцінюють її роботу, зокрема
переклад романів Оксани Забужко), доктор філософії з Греції Фотіні Папаріга,
Ееро Балк із Фінляндії, норвежець Дагфінн Фолдйой – перекладач романів Михайла
Булгакова та Бориса Акуніна, японець Хіроші Катаока – кандидат філологічних
наук (до речі, дисертацію захистив у нашій державі), вірменка Наіра Давоян,
українці Всеволод Ткаченко, Сергій Борщевський, Іван Бондаренко, Надія
Вишневська… Всі вони, як могли, підтримали наш проект.

 

Тобі часом упорядники
Книги рекордів Гіннесса не телефонували?

Був один дзвінок, але з іншого приводу…

 

Не важко здогадатися
– ти ж три десятки своїх книжок присвятив дружині (на думку фахівців, це –
очевидно, єдиний такий випадок в історії світової літератури)?!

40 книжок, якщо врахувати 9 радіокниг. Тобто все, що
створюю, присвячую Тані: поеми і вірші, романи й оповідання, нариси і
публіцистичні статті, есеї та рецензії, радіоп’єси й радіосеріали, казки та
інші твори для дітей, гумор і пародії, пісні… Детективи, фантастику,
пригодницькі книжки, мелодрами, документальні повісті і радіофільми на
історичну та військову тематику…

 

Ти прагнеш
виокремитися, придумати щось нове. Наприклад, випустив книги у комплекті з
радіокнигами, де говорять не актори, а реальні люди – безпосередні учасники
всіх цих дивовижних історій. Тобто з твоєю допомогою вони відтворюють пережите.
Персонажі книг грають самі себе!

Я тоді почав працювати на радіо, і мене просто захопила ця
ідея. Ще раз переконався, що життя – значно цікавіше за будь-яку вигадану
виставу чи кінофільм. Причому ми не завжди працювали в студії – нерідко
вирушали безпосередньо туди, де трапилася та чи інша пригода. Це неабияк
допомагало моїм героям, адже вони – не професійні актори. Але в знайомій
обстановці люди, які, по суті, вперше говорили в мікрофон, раптом
„розкривалися” і починали блискуче імпровізувати!

Власне, і роман у міні-новелах для дітей „Потягуськи” ми зі
співавтором – письменницею Іриною Кулаковською – готували спочатку для радіо,
записуючи п’ятирічних малюків у дитсадку. За кожен запис всі юні учасники
отримували від нашого мецената банани. Радіосеріал звучав в ефірі практично
щодня – протягом двох років! Його безупинно хвалили і лаяли, проте байдужих не
було. Виконавці головних ролей одразу стали „зірками”. Вони підросли, пішли до
школи, однак і досі успішно виступають із „Потягуськами”.

Ми створили й 36 радіоп’єс. Тут я вже запросив професіонала
– заслуженого артиста України, актора Чернігівського Молодіжного театру Олексія
Биша. Втім, і сам не відмовився від спокуси озвучити головні ролі у власних
виставах. Просто в студентські роки грав у спектаклях театру „Поклик”
Київського державного університету імені Тараса Шевченка, а також змагався в
КВН – мої тодішні колеги по гумору нині знімаються в кіно, служать у театрах
(саме так вони й висловлюються: актори служать, а, скажімо, підводники ходять
морями-океанами), працюють у редакціях провідних українських газет і журналів.
А Олександр Ткаченко тепер – генеральний директор каналу „1 + 1”…

Звісно, не мені судити, але радіо „Новий Чернігів” було
доволі популярним (ми також працювали і в ефірі радіо „Мелодія”). Тому досі не
розумію, чому чернігівська міська влада його закрила. Хіба ріжуть курку, яка
несе золоті яйця?

 

Серед твоїх
персонажів – немало і відомих людей!

Переважно це письменники, актори, художники, музиканти,
науковці, космонавти, військові, спортсмени… Звичайно, я спілкувався і з нашими
політиками: президентами, прем’єрами, спікерами, народними депутатами, однак
такі інтерв’ю – не для книжок. Українські політики, по суті, не розмовляють, а
виголошують гасла. Подібна риторика не витримує випробування часом. А в книгах
має бути добре і вічне.

 

Ти спілкувався з
Георгієм Ґонґадзе – незадовго до його загибелі…

2000 року я очолював громадську організацію журналістів
„Чернігівський медіа-клуб”. Тоді інтернет ще не був таким популярним. Принаймні
сам я ним не користувався. Але друзі показали мені ксерокопії матеріалів з
„Української правди”. Автор вирізнявся безперечним талантом, а ще – сміливістю,
інтелектом і почуттям гумору. Звісно, захотілося більше дізнатися про нього. Ми
тоді мало не щотижня проводили творчі зустрічі з відомими й цікавими людьми,
тож запросили Георгія завітати до Чернігова на таку дружню імпрезу. Він одразу
ж погодився і незабаром приїхав – життєрадісний, усміхнений, вишуканий у
манерах, на диво молодий, попри участь у війні й тяжке поранення.

Ми легко перейшли на „ти”. Своє ім’я – Георгій – він
вимовляв через „Ґ”. Втім, представившись: „Ґеоргій Ґонґадзе”, запропонував:
„Можна просто Ґія”. Так ми його й називали. Гість говорив жваво, із
задоволенням: на одне моє слово він вимовляв сто. Однак це не було нав’язливо –
відчувалося, що Георгій звик до публічності. Він виявився буквально невичерпним
джерелом інформації. Вражали його життєвий досвід, простота й водночас –
гідність та волелюбність, колоритний грузинський темперамент і гарна українська
мова.

Звісно, не обійшлося й без дискусії. Як відомо, 1991 року
Георгій Ґонґадзе брав участь у антиурядовому повстанні в Тбілісі проти
тодішнього президента цієї країни Звіада Гамсахурдіа. Ґія називав його
диктатором, пояснював, що Гамсахурдіа узурпував владу й люто переслідував
політичних опонентів, до яких потрапив, як „ворог народу” (під номером 28), і
тато Георгія – Руслан Ґонґадзе – відомий грузинський режисер-кінодокументаліст.

Проте нам складно було повірити, що Звіад Гамсахурдіа,
котрий на той час вважався символом свободи й демократії, син видатного
письменника Константіне Гамсахурдіа (автора одного з моїх улюблених романів –
„Десниця великого майстра”) – кривавий диктатор, як стверджував Георгій. Тим
більше, тоді у Чернігові мешкав в еміграції близький соратник Звіада
Гамсахурдіа – колишній депутат грузинського парламенту, класик сучасної
грузинської літератури, кінорежисер, актор і журналіст Гурам Петріашвілі (потім
він переїхав до Києва), який зовсім інакше розповідав про антизвіадистський
заколот у його країні і дуже негативно оцінював діяльність промосковського
ставленика Едуарда Шеварднадзе.

 

Георгій щось говорив
про свої стосунки з Олександром Морозом?

На пряме запитання: „Ти – людина Мороза?” він відповів, що
працює виключно на себе, як вільний, незаангажований журналіст. Звісно, у нього
є власна громадянська позиція, тому й бореться з несправедливістю, критикує
владу. Адже ЗМІ повинні контролювати дії можновладців, гостро реагуючи на їхні
ганебні вчинки. З політиком Олександром Морозом „Українська правда”
конструктивно співробітничає, але Олександр Олександрович – не роботодавець.

Ми поцікавилися у гостя, чи він не боїться, оприлюднюючи
компромат на Леоніда Кучму та оточення президента. Ґія похитав головою і почав
спокійно розповідати, що за ним стежать якісь підозрілі особи, однак це аж ніяк
не вплине на об’єктивність матеріалів у його інтернет-виданні.

Відверто кажучи, ніхто з нас і гадки не мав, яка небезпека
чатує над Георгієм Ґонґадзе. Так, в Україні опозиційним журналістам погрожували,
але їх не вбивали…

 

Ти читав книгу
відомого письменника-дисидента Віктора Єрофєєва „Енциклопедія російської душі”?
Про неї багато дискутують – і в Росії, і в Україні. Єрофєєв відверто
розмірковує про трагедію своєї нації, саркастично висміюючи її недоліки…

Читав – правда, не в оригіналі, а в перекладі Василя Шкляра,
який побачив світ у видавництві „Ярославів Вал”.

Безперечно, написано талановито, тому книжка й стала
бестселером. Однак надто вже зневажливо росіянин Єрофєєв відгукується про своїх
співвітчизників! Так, звісно, наш видатний меценат Євген Чикаленко теж інколи
не витримував, називаючи у хвилини відчаю земляків „підлою нацією”. Але він
віддано любив Україну – не лише до глибини душі, а й до глибини власної кишені:
навіть свою землю продавав, щоб знайти гроші на випуск української газети!

Власне, є українці і є „хохли” – люди, які ганьблять своє,
національне. За походженням вони – начебто українці, однак із тих чи інших
причин перетворилися на манкуртів – персонажів відомого роману Чингіза
Айтматова. Наші класики (Тарас Шевченко, Іван Франко, Пантелеймон Куліш…)
засуджували „хохлів”, проте ніколи не паплюжили Україну. А Віктор Єрофєєв
зневажає свою Вітчизну. У нього росіяни – втілення зла на землі! Підступні,
свавільні, облудні, нахабні, тупі, жадібні, жорстокі, заздрісні, байдужі,
продажні, ліниві… Почитати Єрофєєва – ну, просто виродки якісь! І все це
написав росіянин. Як же треба ненавидіти свою націю, щоб отак звинуватити її в
усіх смертних гріхах?!

Пригадую, з якою любов’ю говорив про рідну Грузію Георгій
Ґонґадзе. А які проникливі, прекрасні вірші присвятили рідній землі Рауль
Чілачава та Гурам Петріашвілі, котрі вже десятки років мешкають в Україні!
Можна не шанувати Едуарда Шеварднадзе, як пан Гурам, і водночас бути великим
патріотом Грузії. Це – нормально. А те, що робить „господін” Єрофєєв… Є такий
вислів – „п’ята колона”. Це – про нього.

 

Що ти зараз читаєш?

Вірші російського поета Ігоря Губермана. Мені там
сподобалося про політичну ситуацію, адже скрізь – одне й те ж: в Росії,
Україні, Білорусі…

 

Одна мечта всех краше и светлей,

Одну надежду люди не утратили –

Что волки превратятся в журавлей

И клином улетят к е… матери!

 

 

м. Луцьк.

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!