Сергій Борщевський: «Українська мова – це той рубіж, який ми не маємо права здати»

132

Пане Сергію, наша
газета вже повідомляла про те, що Ви зверталися до Вищого адміністративного
суду України з позовом до Верховної Ради України в зв’язку із сумно¬звісним
законом Ківалова-Колесніченка. Що спонукало Вас до такого кроку?

На мою думку, Україна зараз загрожена, як ніколи за двадцять
один рік своєї незалежності. Навіть «касетний» та «кольчужний» скандали навколо
неї не завдавали такої шкоди, як ті масові атаки на саме існування України як
демократичної незалежної держави, яким вона піддається впродовж останніх двох
років. Наведу лише один приклад: Віктор Медведчук. Цей свого часу нав’язаний
владою Василеві Стусу офіційний адвокат, а нині кум запеклого «друга» України
Володимира Путіна вигулькнув (для багатьох несподівано) з політичного небуття
зі своїм проектом «Український вибір». Його ще не використовують «по повній» у
своїх ток-шоу московські ландскнехти українського телебачення (це попереду),
але він уже зомбує українців з численних рекламних щитів, привчаючи людей до
думки, що життя на краще можна змінити з допомогою референдуму. Це дуже
небезпечна теза, бо фактично йдеться про підміну референдумами Конституції, а
це єдиний шлях для деструктивних сил, які ніколи не наберуть 300 голосів у
парламенті. Адже хитромудро сформулювавши запитання для референдуму та маючи
гвардію запопадливих підрахуїв, можна за одну добу змінити обличчя країни до
невпізнанності. До таких самих антидержавницьких проектів належить і «мовний
закон» Ківалова-Колесніченка.

 

І подаючи судовий
позов, Ви сподівалися щось змінити?

Ні, я не такий наївний. На жаль, сьогоднішня влада, або
принаймні доволі впливова її частина, ніяк не зрозуміє очевидної істини: краще
керувати країною, ніж губернією. У випадку закону Ківалова-Колесніченка, мені здається,
спрацював  один вирішальний фактор:
наближення парламентських виборів. Бо можна увішати країну плакатами про
стабільність і добробут, але ні стабільності, ні добробуту від того не
побільшає. Це так, для політтехнологічної галочки. А можна спробувати
привернути до себе хоча б частину свого колишнього електорату, розігравши
«мовну» карту. У нас це поки що спрацьовує. І листа свого з обґрунтуванням
антиконституційності тоді ще законопроекту Ківалова-Колесніченка ми з адвокатом
Володимиром Руденком надіслали двом вищим посадовцям – Президенту та Голові
Верховної Ради – не тому, що сподівалися, вибігши на рейки, зупинити потяг.
Шансів на це було мало, а коли Президент запросив до себе відомих діячів
культури, я зрозумів, що закон буде підписано. Просто хтось підказав такий хід:
зробити це після наради з представниками громадськості, щоб виглядало воно як
плід роздумів та дискусій.

 

Отже до Вас, як і до
учасників «мовного майдану» та закликів інших людей і громадських організацій,
ніхто не дослухався. Вищий адміністративний суд відмовив у відкритті
провадження за Вашим позовом. І що ж далі?

Добре запитання. Вищий адміністративний суд відмовив мені не
за суттю скарги, а за формальною ознакою: на думку судді Е.Шведа, розгляд такої
справи віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України. До речі,
аналогічну відповідь від іншого судді вже отримав мій співавтор, адвокат
Володимир Руденко, який оскаржував зовсім іншу статтю закону
Ківалова-Колесніченка. І тут я хотів би сказати найголовніше: громадянин не може
оскаржувати закон у цілому. Знаю, що було кілька таких випадків, люди (на жаль,
їхні прізвища мені невідомі) дістали відмову з відповідними роз’ясненнями, і на
тому все скінчилося. Я нарахував дюжину статей закону Ківалова-Колесніченка, що
порушують права або будь-якого громадянина України, або (як у випадку з
Руденком) певних категорій громадян. Якщо людина не має можливості оскаржити
закон у цілому, вона може обстоювати свої особисті права. В позові я посилався
на відповідні статті Цивільного кодексу України. Якщо Вищий адміністративний
суд цим нехтує, треба рухатися далі, звертатися до Конституційного Суду.

 

Ви сподіваєтеся, що в
цій інстанції справу вирішать на Вашу користь?

Знов-таки, ні, не сподіваюся. Оскільки до Конституційного
Суду  може звертатися обмежене коло осіб,
звичайні громадяни до цього кола не належать. Але якщо мене відсилають туди
(така собі чиновницька гра в дурня), то я мушу написати листа й дістати
відмову, щоб потім переконати Європейський суд з прав людини, що в своїй країні
я всі інстанції пройшов. Парадоксальність ситуації полягає в тому, що моя
справа там називатиметься стандартно «Борщевський проти України», хоча я за
Україну, і саме з огляду на її інтереси обстоюю власні. А ще парадоксальність
ситуації в тому, що замість говорити про роман «Фламандська дошка» сучасного
іспанського письменника Артуро Переса-Реверте, який щойно випустило в моєму
перекладі видавництво «Фоліо», ми розмовляємо на правничі теми. Але, з іншого
боку, я  лише наслідую своїх
попередників: саме в стінах письменницької Спілки зароджувалися і Товариство
української мови, і Народний рух України. І хтозна, можливо, прочитавши ці
рядки, хтось іще надумає написати позовну заяву. Людям не обов’язково проходити
всі інстанції, але чим більше буде таких випадків (а повідомити про них можна,
скориставшись довідником Національної спілки письменників України), тим легше
буде доводити, що закон Ківалова-Колесніченка обмежує не лише мої права. Адже
це справа всіх нас: українська мова – це той рубіж, який ми не маємо права здати.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!