Сергій Борщевський: «Національна культура є неповною без фундаментальних творів світової літератури»

175

Наш співрозмовник  — письменник
Сергій Борщевський має репутацію найліпшого перекладача з іспанської мови.
Чимало років перебував на дипломатичній службі. Має ранг Надзвичайного і
Повноважного Посланника.

Зроблене ним вражає: Борщевський переклав десятки томів прози і поезії
вершинних творів класиків іспаномовних культур. Переклав для театрів України
понад 30 п’єс, серед них світова класика – «Дівчина з глечиком» і «Переваги від
зневаги» Лопе де Веги, «Стійкий принц» і «Дама-примара» П. Кальдерона де ла
Барки, «Світанкова фея» та «Дерева помирають стоячи» А. Касони, «В палаючій
пітьмі» та «Нічні судді» А. Буеро Вальєхо, «Річард II» Вільяма Шекспіра.

На іспанську переклав близько двох десятків українських пісень, чимало віршів
Тараса Шевченка, поеми Бориса Грінченка «Матільда Аграманте» та Бориса Олійника
«Ода музиці».

Сергій Борщевський є автором глибокої поезії, в тому числі блискучих
сміливих епіграм. Його публіцистика вирізняється знанням справи і геополітичним
мисленням.

 

Сергію
Юхимовичу, що є для культури України іспаномовна література? Який вона має
вплив?

Її вплив набагато більший і глибший, ніж ми
можемо собі уявити, бо це вже два десятки культур: Іспанії та відповідних країн
Латинської Америки, де література твориться іспанської мовою.

Застосую аналогію з фізики: за законом
сполучних посудин, що вищий рівень в одній, то вищий загальний рівень. Отже,
вищий рівень якоїсь національної культури через переклад  стає приступним для іншого народу, так, власне,
і відбуваються взаємовпливи. Якщо ми перекладаємо твір будь-якої літератури,
він стає твором уже української культури, бо перекладений на українську мову. І
звичайно, має своїх читачів, а якщо це театральний твір, він має своїх
глядачів. А ще він стає надбанням митців, вони щось запозичують, і це
відбивається в цілому на іншій культурі. Стосовно опанування іспаномовних
культур, тут можна наводити безліч прикладів.

Переклад в Україні, як і в усіх, власне,
країнах переживав різні етапи свого розвитку. Спочатку це був не переклад в
теперішньому розумінні цього слова, а щось за мотивами, якісь ремінісценції. От
нині іде вистава «Дама-примара» за п’єсою Кальдерона в моєму перекладі в театрі
«Колесо». З усіх його п’єс (а їх 120, крім релігійних) українською на сьогодні перекладено
лише три, це починаючи від XVI століття, коли драматург жив і творив. І це, до
речі, приклад того, скільки ще не зроблено. Так от, першим в Україні до
Кальдерона звернувся Іван Франко. Але то не був переклад з оригіналу, Франко не
володів іспанською мовою, до Кальдерона прийшов або через польський переклад,
або через німецький, ці обидві мови він добре знав, перекладав на польську і
німецьку мови, якісь твори ними писав. І таким чином Іван Франко створив драму
«Війт заламейський», в якій угадується Кальдеронів «Саламейський алькальд».

 Ще
один приклад взаємопов’язаності культур. Коли я працював у посольстві України
на Кубі, то переклав на іспанську поему «Матильда Аграманте» Бориса Грінченка.
Таким чином в 1997 році відзначив століття цього твору, а це ж перша згадка про
острів в українській літературі. Йдеться, власне, про тогочасну війну за Кубу,
в якій брали участь Іспанія та США, а кубинський народ не хотів ні з якого боку
переможців, він прагнув вибороти свою незалежність. Поема досить реалістична,
для мене досі є загадкою, як, перебуваючи в українській провінції, без
Інтернету і CNN, без інших способів зв’язку та інформації, Борис Грінченко так
адекватно відтворив історичні події, кубинський краєвид, там згадується генерал
Масео, один із лідерів кубинських повстанців, не вигаданий персонаж, а
історична постать.  

Це — проникнення в іншу культуру, в
іншомовний світ через твори національної культури, присвячені тому чи іншому
періоду, подіям та діячам іншої країни. Отаким шляхом йшли попередники.

Іспанську літературу дуже широко перекладали
на українську (про це мало говорять і пишуть) в 20-30 роки XX-го століття. Був
абсолютно феноменальний перекладач Микола Іванов у Харкові, який, зокрема,
зробив скорочену версію «Дон Кіхота» Сервантеса. Він переклав знаменитий роман
письменника ХVII століття Кеведо про такого собі пройдисвіта дона Пабло, а це
взірець тогочасного так званого шахрайського роману.

Потім були інші хвилі перекладачів, зокрема
і тих, кого я знав (на жаль, багатьох уже немає серед живих). Назву Михайла
Москаленка, Анатоля Перепадю, Юрія Покальчука, Петра Марусика.

Нас, перекладачів, дуже мало, а літератур
багато і вони мають різні періоди: від витоків до уже XXI століття. В Україні
немає такого поняття як суто іспаніст чи суто латиноамериканіст, немає людей,
які займаються тільки чилійською чи бразильською літературою. Є фахівці, які
перекладами, статтями доносять до читачів інші літератури. Скажімо, Юрій
Покальчук був першим, хто захистив кандидатську дисертацію в Інституті літератури
з могутньої латиноамериканської прози, до якої належать Гарсія Маркес,
Кортасар, Фуентес, інші представники так званого латиноамериканського буму
сімдесятих років XX-го століття.

 

Геніальний
перекладач Микола Лукаш взявся за переклад «Дон Кіхота» Сервантеса, його дуже
спонукали перекласти цей твір найповніше, проте він не довів справу до кінця.
Долучився Анатоль Перепадя. А чи була у вас колись спокуса заново перекласти
цей твір від початку до останньої крапки?

Ви знаєте, я в цьому сенсі прагматик. Вважаю,
що варто перекладати те, що не перекладено. «Дон Кіхота» якісно подужали Лукаш
і Перепадя, гадаю, ще багато років цей переклад вдовольнятиме читачів. А от з
усього Кальдерона, повторюю, перекладено лише три п’єси. Одну з них — «Життя –
це сон» — відтворив патріарх нашого перекладу 
(йому за 80 років) Михайло Іванович Литвинець (ще коли я вступав до
Спілки письменників, одну з рекомендацій 
дав мені Григорій Порфирович Кочур, а другу він).

Отже, треба намагатися перекладати
неосвоєне. Кожна національна культура є неповною, якщо в ній бракує
фундаментальних творів світової літератури, перекладений твір стає часткою
національної культури.

 

Зрозуміло, що
ви звертаєтеся до вершинних творів і, напевно, серед оцих двадцяти іспаномовних
культур є пріоритетні. Адже все осягнути нереально.

Авжеж, не можна осягнути неосяжне, як казав
Козьма Прутков. Минулий рік став для мене дуже активним в сенсі видань: вийшло
шість книг, такого ніколи не траплялося. Це, зокрема, дві книги поезії
латиноамериканського модернізму. Зрозуміло, що від витоків, коли утворювалися
латиноамериканські держави й зароджувалися їхні літератури, вони зазнавали
впливу передусім Іспанії (оскільки мова одна), а ще Франції та меншою мірою
інших світових культур. Але було два періоди, коли саме латиноамериканські
літератури активно впливали на іспанську та інші європейські. Це згаданий уже
латиноамериканський бум сімдесятих років (хоча сам феномен давніший, я маю на
увазі прозу гватемальця Астуріаса, аргентинця Борхеса, кубинця  Карпентьєра…).

А перед тим (кінець XIX-го — перша третина
XX-го століття) «вибухнула» поезія латиноамериканського модернізму (відома у
нас лише за іменем нікарагуанця Рубена Даріо), це абсолютно могутня хвиля в
Мексиці, Аргентині, Уругваї, на Кубі… До минулого року в Україні з усього цього
обширу поезії була лише одна збірка Рубена Даріо, видана, якщо не помиляюсь, у
1968 році в перекладі Михайла Литвинця. Так от минулого року я видав дві книги
поезії латиноамериканського модернізму — мексиканця Амадо Нерво і аргентинця Леопольдо
Лугонеса. Отже, тепер уже українською мовою є три першорядні поети, творці
вершинних творів світової поезії, на яких свого часу вчилися іспанці, взагалі
європейці.

Зрозуміло, що треба перекладати інших,
скажімо, уругвайця Хуліо Ерреру-і-Рейсіга. Багато є визначних поетів. Варто
було б запровадити бібліотечку «Поезія латиноамериканського модернізму». Та хто
це робитиме? Все залежить від видавців, які не дуже охоче видають поезію.

 Свого
часу київський міськком компартії заборонив як антирадянську драму Кальдерона
«Стійкий принц» у моєму перекладі в тоді ще Молодіжному (нині Молодому) театрі.
Тепер ця п’єса вийшла під однією обкладинкою із комедією «Дама-примара». Таким
чином разом зі згаданим перекладом Михайла Литвинця український читач має вже
бодай дещицю із багатющої спадщини Кальдерона.             

Але знову ж таки, існує ще величезний
незасвоєний масив його творів, і Лопе де Веги, і  Тірсо де Моліни. Хто далі перекладатиме
своєрідний іспанський поетичний театр ХVII століття ? Колись не було прозового
театру, динаміка п’єсі, зокрема, надавалася за рахунок ритміки, зміни різних
поетичних форм. Монолог — це обов’язково так званий іспанський асонанс, коли
може бути кілька сторінок тексту, де всі парні рядки завершуються на один і той
же наголошений голосний.

До речі, російські перекладачі це не
відтворюють, вони розбивають вірш на строфи і так римують, візьміть хоча б
«Циганський романсеро» Гарсії Лорки: збірка називається романсеро, але в росіян
ви не побачите справжнього іспанського романсового вірша.

У нас інша морока. Видавництво «Астролябія»
заповзялося перекладати Лопе де Вегу. Але там хтось робить підрядник, а хтось
потім римує. І ніхто не дає собі клопоту замислитися, що переклад з підрядника
– це навіть не вчорашній, а позавчорашній день, проти цього боролися всі
корифеї вітчизняного перекладу. 

А ще у мене вийшла книжка поезій Хорхе Луїса
Борхеса, притому вийшла за програмою «Українська книга», тобто цей томик
потрапить до бібліотек, буде доступним студентам, взагалі всім охочим, бо наклади
ж нині невеликі, ну купила людина, в кращому разі поділиться в сім’ї чи дасть
почитати знайомим, а бібліотечна книжка незмірно розширює читацьке коло.

Торік у мене вийшли також переклади повісті
«Концерт бароко» Алехо Карпентьєра і збірка чилійських казок.

 

Отже, ви
перекладаєте тільки з мови оригіналу?

Категорично. І це для мене принципово. Я
тому й перекладаю майже тільки з іспанської, адже, як ми вже говорили, це два
десятки літератур. Лише лічені твори я перекладав з англійської, скажімо, п’єсу
Д. Б. Прістлі на прохання Богдана Ступки для театру імені Франка на
ювілей-бенефіс народного артиста України Юрія Нечипоренка.

Трохи перекладав з польської. Я непогано
знаю і дуже люблю творчість польського поета Юзефа Лободовського, майже
невідомого в Україні. Колись, до 100-ліття від дня народження, робив його вечір
в театрі «Колесо». Нагадав моїм друзям у Любліні про ювілей, і вони провели
міжнародну конференцію. Чим цікавий Лободовський? Він колись порвав з лівою
ідеологією, — після того, як дізнався про самогубство Маяковського і про голод
в Україні. У нього є  багато віршів,
присвячених Україні, він був дуже прихильним до неї, багато перекладав
українську поезію, від «Слова про Ігорів похід», Тараса Шевченка, Лесі Українки
і до Стуса та Симоненка. Це поет складної долі. Коли німці почали Другу світову
війну нападом на Польщу, Лободовський воював, був інтернований в Угорщині,
опинився у Франції.

Від початку сорокових і до кінця життя жив в
Іспанії. Франкістська Іспанія по війні була унікальною країною в Європі, вона
не мала дипломатичних відносин з Радянським Союзом. Саме в Мадриді ще до появи
радіостанцій «Голос Америки», «Вільна Європи» та інших працювала радіостанція
антикомуністичного спрямування, там була навіть китайська  редакція, а деякий час і українська, яку
очолював відомий поет Леонід Полтава. А Лободовський працював у польській. Вони
приятелювали, Лободовському Полтава присвятив два вірші.

Далі. Невдовзі має вийти у видавництві
«Фоліо» останній роман Маріо Варгаса Льйоси «Скромний герой», мовою оригіналу
він був надрукований у серпні 2013 року. Тож не виключаю, що мій переклад цього
твору виявиться чи не першим у світі.

На підході й переклад книжки «Лабіринт
самотності» мексиканця Октавіо Паса, теж нобелівського лауреата. Його століття
відзначається в цьому році. Це книжка есеїв про мексиканську ідентичність. Як
на мене, вона надзвичайна, бо це історія мексиканської нації, пропущена через
свідомість видатного письменника і культуролога, це не нудна монографія з
історії Мексики, а абсолютно жива мова письменника з дуже цікавими
узагальненнями, філософськими думками. Книга охоплює період від доколумбових
часів до п’ятдесятих років XX століття, коли вона й була написана. Зазирнувши в
неї, ми побачимо цікаве для себе і з точки зору становлення української
держави, там є речі, дотичні до нас. 

А ще я багато перекладав для театру, до
театральної Спілки я вступив років на десять раніше, ніж до письменницької, бо
там був не такий суворий контроль.

 

Загалом це
скільки п’єс?

Певно, понад тридцять п’єс. Вони не завжди
йшли в театрах. Скажімо, переклади п’єс Лопе де Веги йшли в театрі-студії
Театрального інституту (нині Університет театру, кіно і телебачення).
Постановка здійснювалася на останньому акторському курсі (фрагмент ставився на
курс раніше), випускники грали виставу шість-вісім разів, викладачі ставили
оцінки. Потім випускники розходилися по різних театрах, хтось влаштовувався на
телебаченні, і постановка зникала.

Минулого літа я переклав п’єсу «Собака на
сіні», вона просто лежить у шухляді. У мене є певні речі, які просто лежать.
Багато років тому переклав роман Роа Бастоса «Я, Верховний», який ніколи не
виходив в Україні, він також лежить у мене вдома, ще колись набраний на
машинці, тепер його треба буде перегнати на комп’ютер.

З яких міркувань я його переклав? Річ у тім,
що в середині сімдесятих років в Латинській Америці вийшли три диктаторські чи
антидиктаторські романи: «Осінь патріарха» Гарсії Маркеса, «Розправа з методом»
Алехо Карпентьєра (ці твори перекладені і виходили українською мовою) і «Я,
Верховний» Роа Бастоса, теж роман про диктатора. Проблема тут в авторському
праві. Потрібне видавництво, яке зацікавиться цим твором і викупить авторське
право. Це величезний роман за обсягом, тобто не кожне видавництво за нього ще й
візьметься. Але роман надзвичайно цікавий, бо письменник Аугусто Роа Бастос –
першорядний. Сподіваюся, твір все ж таки вийде ще за життя перекладача, бо
автора вже немає. З покоління латиноамериканського буму в живих залишився
тільки Маріо Варгас Льйоса, наймолодший. Нещодавно світ втратив Гарсію Маркеса.

 

Які, на ваш
погляд, посольства іспаномовних держав найактивніші? З ким ви найбільше
співпрацюєте на гуманітарній ниві? В що це виливається?

Я сам розпочинав дипломатичну службу з
посади аташе з питань культури і розумію, як важливо поширювати в країні
перебування знання про рідну тобі культуру, знайомити з її набутками. З цього
починається прихильність, яка згодом позначається на економічній та політичній
співпраці. З іншого боку, дипломати завжди розраховують на людей, які знають і
люблять  культуру їхньої країни. Відтак
із посольством Аргентини, наприклад, я вже чотири роки проводжу в
Лінгвістичному університеті конкурс серед студентів на кращий переклад
аргентинського оповідання. З посольством Іспанії та відомою дослідницею Тетяною
Рязанцевою за участі акторів театру «Колесо» готуємо презентацію для студентів
«Педро Кальдерон та іспанський сонет Золотої доби». З посольством Мексики –
презентацію книги Октавіо Паса. Звичайно, не завжди все залежить від посольств.
Скажімо, Аргентина й Мексика знаходяться в іншій півкулі, а це обмежує
можливості обмінів. З іншого боку, всі названі мною країни мають державні
програми підтримки національної культури, зокрема перекладів своєї літератури
за кордоном. Україна, на жаль, таких програм не має. Не дбаємо ми на державному
рівні і про підготовку зарубіжних перекладачів нашої літератури.

 

В яких
творчих сферах ще працюєте?

Переклад для мене залишається пріоритетним.
Не припиняю писати публіцистику. Я чимало років був на дипломатичній службі в
часи незалежної України, і останній період працював заступником директора
першого територіального департаменту, тобто сферою моєї відповідальності були
Росія та країни СНД. Аналізую нинішню ситуацію, друкую відповідні матеріали.

 

Ми, українці,
досі шукаємо відповіді на запитання, хто винен у нинішній ситуації в Україні і
довкола неї. Одні кажуть: винен Путін, другі кажуть – Захід, треті – винні
винятково ми самі (чого тільки вартує продажність наших політиків). Але ж певна
першопричина переважає. Яка, на ваш погляд, сила найбільше інспірує нинішній
безлад? Кому найвигідніше пошматувати і поглинути Україну?

Тут мають місце всі названі вами чинники,
тільки в різних пропорціях. Винний Захід, тому що повірив, що колишній
полковник КДБ може будувати демократичну країну. Захід взагалі традиційно
помиляється стосовно Росії, застосовуючи до неї мірки демократичного світу.
Пригадуєте, як нас позбавляли ядерної зброї, боялися, що нові незалежні держави
нею володітимуть. Фактично тоді на кону було міжнародне визнання України і
вчинити інакше як позбутися ядерної зброї українське керівництво не могло. А
тепер скажіть, кому зараз від цього легше? 
Винний Путін, тому що роки його правління є послідовним придушенням
демократії всередині самої Росії і так само послідовним реставруванням
колишнього СРСР і в сенсі згортання демократії, і в сенсі одурювання населення,
і в сенсі повернення до найгірших сторінок минулого. Нас теж усі ці роки
обдурювали тезою про нібито стратегічне партнерство між Україною та Росією.
Насправді це фікція. Керівництво Росії відбудовує імперію, а Україна будує
незалежну державу. У нас протилежні цілі. Хіба можливе тут партнерство? В тому,
що Україна ментально виявилася неготовою до війни з Росією, провина всіх
попередніх президентів.

А першопричина всього цього полягає в тому,
що ми досі не пройшли процесу декомунізації, на кшталт того процесу
денацифікації, який пройшла Німеччина після другої світової війни. Німеччина
дістала щеплення проти нацизму, а ми щеплення проти комунізму не дістали. Як
відомо, Парламентська Асамблея Ради Європи засудила два різновиди тоталітарних
режимів – нацистський та комуністичний. Кілька років тому я викладав
політологію іспанською мовою іноземним студентам в одному з київських
університетів і пояснював їм, що у нас понад 150 політичних партій, а насправді
двопартійна система – комуністи і колишні комуністи. В цьому корінь зла.

Ще давно про спроби затягти Україну в
«совок» написав:

 

Дехто славить – міцнішого в світі
нема!—

Стратегічне партнерство вола та
ярма.

 

А ось про спроби нав’язати другу державну:

 

Ті, хто клепають нам закови,

Плекають хижу думку здавна,

Аби у нас було дві мови:

Державна та самодержавна.

 

А ще маю цілий цикл епіграм з Майдану.
Приміром, таку:

 

Не бажає перемир’я

І не чує влада нас.      

Мабуть, має Межигір’я

Добрий памперсів запас.

 

Я також написав відповідь Євгенові Євтушенку
на його вірш про Майдан:

 

Невидимками на Майдане

Вместе Пушкин, Брюллов, мы стоим.

Е.Евтушенко

 

Шевченко тут у вицвілій шинелі.

Франко з Карпат прибув сюди
притьма…

Тут Петефі, Міцкевич, Руставелі,

Та поміж ними Пушкіна нема.

 

Героїв з Львова та
Дніпропетровська,

З Полтави й Криму скликала сурма…

Тут Сахаров стоїть і Новодворська,

Та поміж ними Пушкіна нема.

 

Пліч-о-пліч щоби скинути кайдани,

Позбутися московського ярма,

Стоять тут українці, росіяни,

Татари, але Пушкіна нема.

 

По той бік барикад підносить слово

За тих, хто волю ґвалтувати звик.

Сичить: «Иль нам с Европой спорить
ново?»

Страшить: «Иль русский от побед
отвык?»

 

Російський бард, нащадок українця

Зі станції сибірської Зима,

Ви проти можновладного злочинця

Тут стоїте, а Пушкіна нема.

 

Що вам
близьке окрім літератури? Музика, театр, образотворче мистецтво, природа,
товариські посиденьки…

Крім літератури, якась інша література, адже
ми вже з‘ясували, що іспаномовних літератур приблизно два десятки. А коли
серйозно, то з названого Вами, звичайно, драматичний театр.

 

Які абсурди і
парадокси в українському житті вас найбільше вражають і дратують?

Упевненість багатьох політиків, що вони
отак-от просто можуть надурити цілий народ, начебто ніхто не знає і не пам‘ятає
їхнього минулого.

 

Які імена,
мистецькі явища вас найбільше порадували останнім часом?

З прочитаного останнім часом найбільше
вразила книга британської письменниці та журналістки Лілі Хайд «Омріяний край»
про кримських татар, які після проголошення незалежності України повертаються
до Криму. В цій книзі можна знайти відповіді на те, чому сьогодні з Кримом
сталося те, що сталося. Книга фактично підтверджує мою тезу: двадцять три роки в
складі незалежної України Крим залишався уламком радянської імперії. Адже
найбільш проблемними для нас сьогодні є ті регіони, де жива радянськість.

Різниця між заходом і сходом України не
антропологічна, не економічна, не географічна, а ментальна. На заході люди
більш вільні. Вони менше часу були в складі Російської імперії, а згодом
Радянського Союзу.

Свого часу канцлер Німеччини Гельмут Коль
зазначив: «На сході ми втратили три покоління німців». А скільки поколінь
втрачено в Україні? До речі, і війна між Україною та Росією є війною не двох
народів, а двох способів життя. Двох світосприйняттів. На Майдані сформувалася
нова політична нація, яка вже не дозволить перетворити себе на рабів. А саме це
робить сьогодні Путін із росіянами. 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!