Сакральне в буденності або Хто творить українську ікону XXI століття

121

Сучасній людині
дедалі важче знайти час для розмови з Богом. Як результат – пустка в душі,
загубленість у лабіринтах земного світу. Мимоволі стаємо свідками того, як із
рушниково-іконними куточками в хатах наших бабусь зникають духовність і віра.
Проте є чимало українських родин, які не лише щиро сповідують християнську
віру, а й поширюють її серед людей. Такою є й миколаївська родинна іконописна
майстерня «Небо на землі». Її очільник – отець Сергій Павелко – погодився з
нами поспілкуватися.

Яка передісторія
створення майстерні «Небо на землі»?

Колись священик Михайло Шполянський сказав мені: «Навчися
слухати людей. У їхніх словах тобі може відкритися воля Божа. Будь уважним». Я
був уважним і почув це слово. Отець сказав, що треба створити іконописну
майстерню й ми зробили це. До цього – була любов до ікони, мистецтва. А
перетворити любов на служіння – це була воля Божа.

Майстерня у нас родинна. Це дуже важливо, адже вона має
власне життя, до справи залучено семеро людей, переважно жінок. Один раз
згуртувавшись, так весь час і працюємо – колективом, що став  родиною. Ось уже 9 років (з травня 2004 р.),
як ми займаємося іконописом. За ці роки зробили більше 500 відкриттів у цьому
виді сакрального мистецтва.

 

В руках далеко не
кожного живописця ікона може набути святості. Якими рисами має володіти людина,
щоб вкласти божественність в ікону?

Для мене це загадка. Я бачив, як людина віруюча, церковна,
яка причащається, брала в руки ікону, починала з нею щось робити – і
відбувалися жахи, Бог не пускав її до ікони. А буває навпаки – людина не надто
церковна, але щиро вірить душею і в неї виходить така молитовна ікона, що аж
дивуєшся. Тому нема такого чіткого правила, що ти можеш творити ікону, а він чи
вона – ні. Єдиний критерій – молитовність створеної ікони. Щоб це перевірити, я
ставлю її перед собою, мовчки без молитви дивлюся на неї й намагаюся прогнати
всі свої помисли. Якщо ікона починає зі мною говорити, з нею виникає діалог –
значить, вона вдалася. Якщо вона не говорить, ставимо її на полицю на 1-2 роки,
поки вона «не запрацює». Для мене ікона – це харизматичне явище, це не символ,
який щось значить. Це жива річ.

 

В якому душевному та
фізичному стані можна писати ікону?

В душі має панувати мир з собою і людьми. Коли ти хвилюєшся,
тебе щось гнітить і ти маєш багато негативних емоцій – не вийде написати ікону.
Для цього потрібен добрий настрій, духовне здоров’я і постійна молитва. Без
молитви – вона буде мертвою.

 

Ви не ставите
підписів на ваших іконах. А чи мають вони авторський почерк, який робить їх
упізнаваними для людей?

Звісно мають. Наші замовники та друзі впізнають кожного
майстра по його іконі. У мене, наприклад, ікони найбільш авангардні.

 

Чи були у вас
випадки, коли створення ікони давалося важко?

Так. Але ми не штурмуємо ікону в таких випадках. Буває так,
що ікона чомусь не виходить. Тоді ми відкладаємо її в сторону на деякий час.

 

Чи спостерігали ви
дива у вашій практиці?

Так, постійно. Але про це не можна говорити. Було таке, що
декілька років поспіль в неділю під час літургії відбувалося чудо. Я вирішив
розповісти про це прихожанам і диво зникло.

 

Ви створюєте ікони за
існуючими зразками чи придумуєте образи самі?

У нас є багато шляхів творення ікон. Але найголовніше – ми
не робимо копій. Колись я прочитав у одного богослова, що копіювання ікони є
крадіжкою чужого духовного досвіду. Тому ми не створюємо копій, а робимо
список. Щодо чудотворних ікон, є певний канон, якого ми зобов’язані
дотримуватися. Натомість ми можемо змінити колір, попрацювати з одягом, очима.
Другий шлях народження ікони – через натхнення від спостереження за вже
існуючими зразками. Для цього ми роздивляємося книги, фотографії, архіви.
Особливе натхнення приходить після відвідування музеїв, коли ти на власні очі
бачиш шедеври сакрального мистецтва. Є ще третій варіант – створення абсолютно
нової ікони. Вона може народитися під час молитви. Її треба виносити в собі.
Була така ікона, про яку я думав кожен день три місяці поспіль, але нічого не
міг зробити. А потім написав її за один день. Це ікона Трійці, в якій нема
кольору, лише – Бог. Такі творчі ікони всім дуже подобається. У нас зараз
виставка в Мюнхені саме таких сучасних ікон.

 

Що в іконі можна
змінювати, а що має відповідати канону?

Це питання вартує окремого інтерв’ю. Святі отці казали, що
канон ікони – це є серце іконописця, його стосунки з Богом. Тому ми слухаємо
критику, але керуємося власною совістю і голосом Божим в душі.

Сьогодні точаться безглузді суперечки між церковниками на
тему, чи можна писати ікони акрилом, маслом. Не можу зрозуміти, як можна брати
участь в таких диспутах. Якщо хочеш писати акрилом чи маслом – пиши. Навіщо
виносити це на обговорення?

 

У яких країнах
найшанобливіше ставляться до ікон?

В кожній країні реакція на ікони дуже різна. У Німеччині,
наприклад, ставлять дуже багато запитань. Їх дуже цікавить концепція створення
та історичні аспекти. Приходячи на експозицію, дуже довго стоять біля ікон. Для
них – це відкриття.  В Італії дуже
емоційно висловлюють своє захоплення. Ікона їм близька, тому що італійці
побожні і візуальне сприйняття Священної Історії їм дуже близьке. У Франції,
завдяки великій кількості православних емігрантів початку ХХ ст.., звертають
увагу на богословське трактування іконографії. Проте найбільше зацікавлених
іконами в Україні.

 

Ви постійно говорите
«українська ікона». Що в ній українського?

Дуже просто. Нещодавно прочитав в інтернеті відповідь
молодого іконописця на питання, чи є його ікони народними. Він сказав: «Якщо я
є частиною українського народу, то все що я пишу, є українською народною
іконою». Так само й ми – живучи в Україні, будучи її громадянами та
патріотами,  ми пишемо українську ікону.

 

Чи помітили ви
різницю вподобань щодо святих в різних областях України?

Так. У різних частинах України відмінні традиції. Наприклад,
на Заході більше шанують Христа. Там багато його храмів.

 

Наскільки зараз
розвинена іконописна традиція?

У багатьох країнах вона ніколи й не припинялася. Нещодавно я
зустрічався з німцем, який все життя малював ікони на будівлях. У нього є
власна школа з учнями й традиціями. У нас такого немає. В Україні, на жаль,
відроджується лише те мистецтво, яке не є сакральним. Його легше сприймати душі
– це традиційні одяг, рушник, гончарство. Проте це візуальне, а не духовне
мистецтво. Крім того, у нас відбувається іконоборчий процес: сакральне
мистецтво не лише не відроджують, а й знищують ікони. У храмах часто висять
ікони з паперу, хоча є багато талановитих художників. Церкви мало запрошують їх
до роботи. Наше духовенство часто зовсім не розуміється на іконописі. В Україні
не викладається іконопис ніде, крім Львівської академії.  Я був свідком того, як один поважний
іконописець водив свого учня по храмах і показував, як не можна писати ікони.

 

А у вас церкви
замовляють ікони?

Так, але дуже мало. І лише ті священики, які розуміються на
іконі. У нас багато родинних замовлень.

 

Ви працюєте з 2004
року. Протягом цього часу ви помітили якісь позитивні тенденції у збільшенні
зацікавлених в іконі?

Кардинальних змін не відбулося, проте з’явився інтерес до
ікон у таких людей, що я й не сподівався. Вони не належать до церковного кола.
Йде мова про колекціонерів сучасної української ікони.

Були випадки, коли я відмовлявся від замовлень, бо замовник
диктував, якою має бути ікона. Таким ми радимо самим писати ікони. Прикро, що
нині багато залежить від грошей. Ця обставина також впливає на іконопис. Проте
в середині кожного з нас є певна межа, яку ми не дозволяємо собі переходити,  це свого роду чесність і безкомпромісність з
собою.

 

 

Фото: Валерій Попов, прес-центр Інституту філології

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!