ЧУДО І ВДОСТАЛЬ ВИНА: ФРОНТ – ЦЕ КОНФРОНТАЦІЯ, А ФОРУМ – ЦЕ СПРОБИ СТЕРИЛІЗАЦІЇ НАЦІЇ?
“Українська літературна газета”, ч. 2 (370), лютий 2025
(РОЗМОВА У М. СИДОРЖЕВСЬКОГО ВДОМА, 4 ЛЮТОГО 2010 РОКУ)
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ця розмова відбулася в іншому часі, який віддалений од нас, здається, на сто років. Майже сто років самотності.
Яків Зайко – один з небагатьох, хто вплинув на моє зростання безпосередньо. Надзвичайно харизматична особистість. Людина, яка «зробила» житомирську «соціально-політичну революцію» кінця 1980-х – початку 1990-х років. Колись я, думаю, напишу про Якова Яковича більше, а тут скажу лише кілька слів.
Познайомилися ми приблизно 1985 чи 1986 року, коли я після закінчення факультету журналістики Київського університету приїхав за розподілом працювати в житомирській обласній молодіжній газеті «Комсомольська зірка», а Яків Якович працював у житомирській районній газеті.
Я був у числі семи осіб, яких зібрав Яків Зайко в своїй редакції 7 листопада 1988 року. Це було наше перше, напівлегальне зібрання групи людей, з якої згодом, всього за рік, постав масовий «Громадянський фронт сприяння перебудові», і який привів у 1989 році на виборах до тодішнього Вєрховного совєта СРСР Аллу Ярошинську, а в 1990 році, на виборах до Верховної Ради України (по Житомирському виборчому округу) – Віталія Мельничука, Олександра Сугоняко і Якова Зайка. «Громадянський фронт», спільно з Народним рухом, на виборах 1990 року отримав більшість у Житомирській міській раді. Віталій Мельничук став першим демократично обраним головою Житомирської міської Ради. (Я тоді став депутатом Житомирської міської і обласної Рад).
І саме Яків Зайко був незаперечним лідером усіх цих процесів. Він міг легко тримати на собі увагу десятків тисяч людей на численних житомирських мітингах тієї бурхливої пори. Він володів унікальним талантом і публічного лідера, і мозкового центру усіх тих процесів…
Доля так розпорядилася, що ми з Яковом Яковичем були разом в останні години його життя 18 лютого 2014 року на вулиці Інститутській у Києві. Разом з нами тоді був Василь Трубай. Я про це написав у своїй статті «У строю «Небесної сотні», надрукованій на фейсбуці, а також у моїй книжці «Час фарисеїв і героїв»…
Яків Зайко – один із героїв «Небесної сотні».
…Наша розмова з Яковом Яковичем відбулася так давно, що я не пам’ятаю якихось деталей. Не певен, що вина було вдосталь і не знаю, чому Яків Зайко цю розмову назвав саме так. Здається, вино ми тоді не пили, а все це фантазії Якова Яковича. Зазвичай ми з ним пили не вино (якось це було на березі Дніпра до третьої ночі, а продовження – в його квартирі в «депутатському будинку» на Оболоні, вщерть заваленій книжками, газетами і журналами), але того разу, принаймні до і під час розмови, це було зайве.
Яків Якович розшифрував цю нашу балачку і передав її мені. Я її закинув у комп’ютер і на багато років забув про неї. Аж ось недавно вона знайшлася. Спершу подумав, що «актуальність» розмови втрачена, адже стільки подій відбулося за цих п’ятнадцять років! Однак, прочитавши, зрозумів, що цей текст мусить бути надрукований.
Як знак часу і як пам’ять про велику і потужну особистість – Якова Зайка.
Михайло Сидоржевський
P.S. У розшифрованому Яковом Яковичем тексті я не зробив жодної правки.
Я. Зайко: Михайле, оце питання… Ти дуже глибоко занурився в історію свого роду. (Йдеться про мою книжку «Пам’ять нашого роду» (2013) – М. С.). Як ти кажеш, взявся дослідити всі покоління.
М. Сидоржевський: Так, від мене сім поколінь.
Я. З.: Це дуже цікаво. Я пробував це робити. В мене тільки чотири. З п’ятого я тільки знаю одного. А чотири покоління я теж знайшов, вони підтверджені. Тільки мова ж зараз не про моє чи про твоє родинне оце розгалуження, це дерево, як ти кажеш. Мова про інше. Я в цьому питанні не як теоретик, а як практик у літературі, журналістиці назвав це «твір, написаний життям». Я умовно так назвав. Оце, що ти пишеш…
М. С.: Документую.
Я. З.: …документуєш і доводиш до літературного прочитання. Ти його прочитуєш. Але ж ти його не писав – писало життя.
М. С.: Я тільки фіксую.
Я. З.: Так, так. І ти вже навіть із зафіксованого переписуєш. Тобто ти вибудовуєш певну сюжетну, чи яку там, лінію робиш. Але ж це твір, написаний життям. І от у цьому контексті. Маса літератури… Ну, там я стояв і ти чув, як я сказав «Дон Кіхот». Я не проти Сервантеса, абсолютно. Але коли я почав копатися у тих геніальних авторах… То, безумовно, перший твір у всьому світі і на сьогоднішній день – «Дон Кіхот» – залишається номер один, тобто по читабельності, по його сприйняттю різними поколіннями: звідтоді – і до наших днів. Але коли я занурююся в ці проблеми, то роблю висновок, що Сервантес був хворою людиною. Це – плід хворої уяви про життя.
М. С.: Я читав у прекрасному перекладі Лукаша. Але закінчував уже не Лукаш, а Перепадя. Скажу все-таки, що Перепадя, при величезній повазі до нього, хай мене Бог простить, зробив слабкіший переклад, ніж Лукаш.
Я. З.: Так. То я просто штрихом оцей приклад навів Сервантеса. Візьмемо інших, тобто наблизимось до нас, до України і до 32-33 років. Я, знову ж таки, абсолютно безоглядно кажу, що величезний геній – поетичний Тичина Павло в його «Сонячних кларнетах». Це – геніально.
Михайле, дивись. Я приклад навів. Крім Тичини, Боже ти мій, навіть аж більш такий радикальний совєцький Фадєєв. Мова іде ж не про особистість Тичини, а про приклад. Геній Сервантес, геній Тичина. Геніальні «Сонячні кларнети». Коли я читав, то настільки збагачувався його відчуттям життя. Оцих нюансів я сам по собі не мав, а після нього – вони вже в мені. Він у мені їх пробудив. Тобто те, що було чимось чи кимось, чи життям моїм, засмічене, воно скинуло оцю зовнішню облуду, і я відчув життя через його найтонші відчуття життя.
М. С.: Я знаю, бо був вражений «Сонячними кларнетами», мабуть, не менш, ніж ви. Коли я перший раз прочитав, це було десь років вісім назад чи десять. Соромно сказати, але перший раз, я так просто пройшов його. Коли ж потім читав, я був просто неймовірно вражений. Це рівень. Мабуть, у 20-му столітті це краща українська поетична книжка.
Я. З.: Я погоджуюсь абсолютно. А тоді дивись. Я цю тему, по суті, вже по-своєму прозондував. Мова йде знову про написане життям. Ти його намагаєшся описати відсторонене від себе, ти просто як механізм вилучення з архівів, із бібліотек, механізм систематизації того, що життя написало? Від прапрапрадіда – до твого сьогоднішнього дня. Це життя пише.
М. С.: Так склалося, що на мене саме була покладена така відповідальність, і я вважаю, що мушу… Не те, що мушу, я повинен це зробити, тому що, якби я цього не зробив, маючи для цього можливості, якісь здібності, якийсь досвід журналістський, письменницький, маючи всю цю інформацію, був би великий гріх. Моя заслуга тут не велика. Просто так сталося, так зірки зійшлися, і я мушу це зробити. І я це зроблю.
Я. З.: І тоді давай переходимо до того, що ти сказав. Твої родичі на початку 30-х років дуже потерпали від отого сталінського геноциду проти українського народу.
М. С.: Взагалі, я вам скажу, Винниченко писав, що історію нашу не можна читати без брому. В цьому він був правий, тому що я от записав багато годин розповідей моїх батьків, батька і матері. Батько мій з 1919, а мати – з 1924 року. Вони були свідками й учасниками цього всього, що відбувалося в нас у 20-30-40-і і далі роки. Звичайно, можна робити багатосерійний фільм на цю тему, не про моїх батьків тільки, а взагалі. Це – як краплина, в якій відбилася доля і долі українських людей, українського селянства, що їм довелося пережити. Це просто жахливо. Я пам’ятаю японський фільм, в якому сцена була, коли вбивали палицями… Це японський фільм якийсь відомий. Була сцена, коли односельчани якусь одну сім’ю (не пам’ятаю по сюжету, але збіглися вночі) витягнули із хати, поскидали їх в якусь яму і забили палицями і камінням. Це було показано настільки талановито і настільки страшно, що воно врізалося мені назавжди. Я сюжету усього не пам’ятаю, а цю сцену пам’ятаю. І уявляю собі, скільки подібних і ще страшніших, хай мене Бог простить, що я таке кажу, епізодів було у житті нашого народу, українського селянства зокрема. І не тільки селян. Це все те, що довелося пережити в 20-му столітті у нашому селі. Більше половини села, а це понад тисячу людей, померло від голоду в 33-му році. Мої дядьки рідні, двоюрідні, троюрідні (точно не можу сказати, але чи 12, чи 13, чи 15) або в 33-му році померли від голоду, або загинули на війні. І так у кожного. Тепер, звичайно, можна так говорити арифметичними цими сумами, але тільки уявити, що для кожної людини це була страшна трагедія. Для людини, для її сім’ї, для батьків, для дітей. Це неможливо уявити, що цим людям довелося пережити! Якби це була нормальна влада, якби це була українська влада і українська держава національна і держава, яка дбає про свою країну, так, як це в інших країнах нормальних дбають, то якби зняти художній фільм (один чи кілька), правдивий фільм про нашу історію, можна було б одним лише фільмом перевернути свідомість населення. Одним фільмом, якщо його пустити масово. І зробити його талановито, не фальшиво, не халтурно, а талановито, і чесно, і правдиво.
Я повертаюсь до вашого запитання.
Я хочу просто, не роблячи художніх якихось полотен, панорам, на прикладі одного тільки нашого роду розказати, розповісти про те, що довелося пережити українцям, населенню України у 20-му столітті, починаючи з 20-х років. На прикладі одного тільки роду. Наскільки це мені вдалося, судити іншим.
Яків Зайко і Олександр Сугоняко. 1989 рік, Житомир
Я. З.: Михайле, тоді будемо чекати твою книжку, і там ти вже даси віддзеркалення свого сприйняття знову ж таки оцієї книжки, написаної життям. Тобто ти її представиш читачеві через призму свого творчого сприйняття того процесу. Оте, що ти сказав зараз, – це вже твоя оцінка того історичного моменту. Це ж у кожного він був по-своєму трагічним. Але ж трагедія одної людини і трагедія цілої нації – це однаково глибинно, як ти сам сказав. Глибинна трагедія. І її зараз реанімувати можна, знову ж таки, тільки через призму отих твоїх фактичних досліджень, у яких ти показав, що це є трагедія твого роду, коли хороший господар безпричинно ставав ворогом тієї влади. А чому він ставав ворогом тієї влади?
М. С.: Бо він був господар.
Я. З.: Тому що він був господар.
М. С.: Він не був холуєм, він не був людиною із зігнутим хребтом. Він стояв, розправивши плечі, він був хазяїн, він хотів розпоряджатися своїм життям…
Я. З.: Так, як Бог йому відкрив його здатнісь працювати на цій землі, він працював. І цим утримував свою сім’ю і давав, очевидно, якусь користь і іншим, користувались його продуктом і інші.
М. С.: Яків Якович, я можу, якщо, звичайно, це вам цікаво, зачитати фрагмент із мого вступу до цієї книжки.
Я. З.: Потім, тому що я зараз зі своїми запитаннями ще не маю відповіді на те, що я хотів із 32-33 років узяти. Ти їх проілюстрував, ці думки. Ти зараз прочитаєш, добре. Ми його візьмемо. Але зараз погляд на той час ти проводиш через свою родину, через свій рід. Але ж ти кажеш: чому вони стали ворогами тої влади? Тому що вони були чесними, прямостоячими, і вони ніколи не робили іншим зла. А ця влада сама по собі була злою владою, проти людини налаштована. І от я переходжу до геніального Павла Тичини. Тобто ми говорили про написане життям у твоєму роду. А він був далекий від життя, тому що в нього своєї сім’ї не було, ти це знаєш. В нього дітей не було, ти це теж знаєш. У нього нормальної з жінками ситуації не було, на жаль, я так думаю. І він був настільки глибоко відірваний від реальних основ життя, що він у 33-му році писав книжку, яка називається «Партія веде» – це збірка поезії. Я тут, у бібліотеці парламенту, попросив мені знайти перше видання того року – в 1934 році вона вийшла. Написав він її у 1933, вона вийшла в 1934. Мені не хотіли давати. Але ж я знав, що вона там є, я знайшов у каталозі. І таки я через три тижні змусив їх принести мені перше видання цієї книжки, тому що потім її перевидавали, і в 12-титомну, чи в 10-титомному (це його повне видання) вона теж є. А я хотів первинну все-таки. І ось вона переді мною. І я читаю. Михайле, розумієш, плакати хочеться, коли читаєш його вірші, плакать позитивно, це сльози радості – від «Сонячних кларнетів». І тут сльози знову йдуть. Плачу я, коли читаю його оцей бред привиду комунізму. Тут мільйонами лягають українці, а він пише цю невеличку збірочку, десь 38 цих віршів, по-моєму, я вже по пам’яті не можу сказати. Але настільки все підлягало під партію…
Лютий 1989 року, Житомир. Мітинг проти комуністичної влади. В центрі (у сірому капелюсі) Яків Зайко. Навпроти (в білій шапці) – Алла Ярошинська, яка була обрана до Верховного Совєта СРСР
М. С.: Яків Якович, стосовно Тичини я хочу сказати. Хоча я не досліджував настільки глибоко цього питання стосовно творчості Тичини, починаючи від «Сонячних кларнетів» і закінчуючи вже 60-ми роками, совєтським періодом, може, я просто не володію інформацією. Та мені здається, що досі в нашому літературознавстві не знайдено і не сформульовано відповіді про те, хто насправді був Тичина і як оцінювати його творчість, не кажу про ранню, про «Сонячні кларнети» – це насправді геніально. Як оцінювати його творчість радянського періоду? Поясню, що я маю на увазі. Тут або – або. Або Бог його позбавив таланту і він почав писати абсолютно примітивні, ну, не скажу графоманські, але по-іншому тут можна сказати…
Я. З.: Нещирі, не від душі, вони…
М. С.: Якісь нікчемні, банальні вірші, або це була його форма отака-от своєрідна боротьби генія, який опинився в сталінському жахливому концентраційному таборі, але хотів все-таки вижити, перебуваючи на таких регістрах високих і суспільних, і творчих. Це не тільки моя думка, взагалі вона відома, вона існує в літературнознавстві, що він таким чином намагався боротися, намагався переграти систему, фабрикуючи свідомо нікчемні вірші. Але це було зроблено все-таки… Він настільки талановитий, що це робив так, що це подавалося… Я пам’ятаю, я сам у школі читав «Та нехай собі як знають, божеволіють, конають. Нам своє робить. Всіх панів до ‘дної ями, буржуїв за буржуями будем, будем бити…» або «Наша армія червона стереже свого кордона…», або «Лиш правда є вічна, а то все трава…». Я пам’ятаю зі школи, це вчили. То я так думаю, що це була… надіюсь, мені не хочеться вірити в те, що Бог позбавив його таланту і він щиро силкувався написати ці «вірнопідданіческіє», російською мовою, віршата чи що його назвати, я не знаю, як їх назвати. І вони були настільки жалюгідними і нікчемними. Мені здається все-таки, має місце другий варіант: це була його форма боротьби. Не кожен же міг боротися, як Стус. Ну не міг. Я не виправдовую. Я намагаюсь зрозуміти, намагаюсь пояснити. Не міг він боротись, як Стус, не міг він боротись навіть, як Осьмачка. В Осьмачки була своя форма боротьби. Він мотивував, що він психічно хворий. Якщо ви знаєте, теж дуже важка історія була в Тодося Осьмачки. А він, мені так здається, я хотів би вірити, хотів би надіятись, вибрав таку форму боротьби. Тобто він надзвичайно вишукано знущався, причому, це настільки вишукано було, що цього не могли розшифрувати найпильніші сталінські і хрущовські, та ще й брежнєвських він зачепив, цензори. Він просто збиткувався над цим… славлячи партію в убогий, примітивний, жалюгідний спосіб. Але ці всі клеврети режимів того, того і того, були настільки самі убогими, настільки вони не могли нічого продукувати талановитого, що вони це сприймали за чисту монету, це було їхнього рівня, і вони подавали це в шкільні програми, вони подавали це в хрестоматії, давали в книжки, у видавництва. І воно все йшло… Оце моє таке пояснення цього явища Тичини.
Я. З.: Дуже гарна думка. Ти її вибудував… До речі, цієї ж думки і Євген Сверстюк. Цієї ж думки і Дмитро Павличко, й інші.
М. С.: Я не читав. Я не читав.
Я. З.: Я був якраз… я вже не пам’ятаю, мабуть, якась там річниця була Павла Тичини. І вони про це говорили, так. І от мені дуже запам’яталось те, що сказав Сверстюк. Каже: «Це було блазнювання…» Ну, це приблизно те, що ти, тільки ти по-своєму сказав. Каже, «це було блазнювання, і він – геніальний блазень». Але ж 34-й по 39-й рік оця «Партія веде» видавалась (це я теж у бібліотеці знайшов) кожен рік мільйонними тиражами. І вона мільйонними тиражами капала на нормальні мізки дітей у школах. Тобто це була шкільна книжечка…
М. С.: Так, ми ще вчили в школі. В 60-70-х роках.
Я. З.: Так. Але 30-ті роки – 34-й, 35-й, 36-й, 37-й, 38-й, 39-й – кожен рік мільйонними тиражами. Всі мізки були закакані оцим блазнюванням. Воно то так, але ж на тому трималась уся система ідеологічна. Без правої руки партії, тобто без літератури, літераторів, яких вони називали «права рука партії», не було б нічого. Чого я сказав про Фадєєва? Тому що я, якраз так сталося, ти це знаєш, був знайомий з Мітіним Марком Борисовичем, який жив на одній сходовій клітці з Фадєєвим.
М. С.: З Фадєєвим?
Я. З.: Так. Так. Це Москва-рєка вулиця…
М. С.: То він не набагато молодший був від Фадєєва.
Я. З.: Він був…
М. С.: З якого ж року Фадєєв? З 1896 чи що?
Я. З.: Мітін був старший за Фадєєва. Йому було в 1917 році 17 років. Він був чи не як ровесник мого тата, бо мій тато 1899 року народження. І Мітін 1899 року. Я просто тобі кажу, тому що він у 17 років уже був революціонером у Житомирі, чого ж я і вийшов на нього. Тобто він на мене, Мітін, вийшов, коли я написав про той час, 1917-й рік. А ці старі революціонери послали мої ці… з продовженням були публікації. І Мітін вийшов на мене, ми з ним познайомились. І ось я проводжу паралель про Фадєєва. Мітін – це інша система мислення. А Фадєєв, він каже, настільки мучився, коли написав «Молоду гвардію»… І перший варіант ЦК повністю засудило, Сталін засудив і поставили його перед фактом: переписати. Отож він переписував під диктатуру пролетаріату, диктатуру партії. Розумієш? Я знову ж таки, він наближено писав те, що було в житті, хоч це не був документальний роман, це був художній твір. Ти розумієш? Він писав написане життям, тільки він по-своєму списував його, зчитував його, з життям написаного. «Молода гвардія» була, це реально. Але коли соцреалізм ставив автора: отак пиши, тому що ідеологія партії, треба, щоб партія попереду була, а все інше – то вже було другорядне. І отут, це Мітін мені розказував, каже, з тих пір я його бачив отут, на нашій сходовій клітці, до хати доходить, не може відчинити двері, падає тут п’яний – він спився. Це слова Мітіна. І, при тому, він же і покінчив життя самогубством. Це теж слова Мітіна. От конфлікт між життям написаним і внутрішнім людським, нормальним сприйняттям. У Тичини цього не було.
М. С.: Яків Якович, стосовно Тичини… Бачте, я його ніскільки не виправдовую.
Я. З.: А я ніскільки не засуджую, Михайле. Я не засуджую.
М. С.: Я намагався пояснити мотивацію його поведінки, творчої поведінки як творчої особистості. Намагаюся пояснити. Я взагалі дотримуюсь принципу мінімально допускати засудження людей, творчих людей, які жили в іншу епоху. Я вважаю, що не можна так легко, якось безоглядно їх засуджувати за ті чи інші вчинки. Потрібно було бути сучасником цієї людини, і тоді ти маєш моральне право, якщо ти витримав, якщо ти не зламався, маєш право моральне повне засуджувати. Я не жив у тому часі, я не знаю, як би я себе повів, розумієте. Це перше. Друге. Все-таки, знаєте, я недаремно назвав Стуса і Осьмачку. Як на мене… Стус – це, звичайно була дуже потужна особистість, крім того, що це поет 20-го століття номер один, як на мене…
Я. З.: Він, до речі, поєднав і своє творче, і життєве…
М. С.: Я про це хотів сказати. Він був один із небагатьох творчих людей, хто був сильною особистістю, чесною особистістю. Таких дуже мало. І я зараз хочу про це сказати, що читаєш, сприймаєш талановиті речі, талановитих письменників і сприймаєш їх ось у такому якомусь об’ємному форматі, але, як правило, на жаль, у значній більшості випадків, при наближенні до великого таланту, у людини з’являється (це я не тільки про себе) розчарування. Чому так? Це вже виходить за межі нашої розмови. Це вже інша трохи тема. Але людина виявляється талановитою в творчості своїй, але далеко не завжди вона виявляється сильною особистістю, яка може витримувати з честю випробування часу. Часто ці випробування долають з честю люди, які не мають таланту творчого, які проявляються в якихось конфліктах, якихось гострих ситуаціях. Особи, особистості, які нічим себе не проявили, вони раптом вигулькують із соціуму, з маси і стають лідерами чи стають героями, особистостями. А ось творчі особистості, на жаль, в основному, не є сильними як особистості. І в цьому виняток – Стус, зокрема. Осьмачка по-своєму проявив себе, він не зламався, але дуже дорогою ціною заплатив: імітуючи психічну хворобу, він, зрештою, захворів психічно. А ось у Тичини був інший спосіб боротьби. Він слабким був, очевидно, як особистість. Хай Бог простить, що я таке кажу. Мені так здається. Він не міг відкрито боротися. Але треба віддати йому належне…
Я. З.: І тоді й неможливо було йому боротися.
М. С.: Звичайно. Або, якби він боровся, він опинився б у тюрмі, а то ще й далі. Отож він вибрав таку форму боротьби. Це теж своєрідна боротьба, те, що я на початку казав. Він подавав це талановито, але на рівні знущання відкритого, точніше, прихованого, вишуканого, естетичного, знущання високого таланту митця надзвичайно високого рівня. Я не вірю, що Бог у нього відібрав талант. Мені все-таки здається, я хочу вірити в те, що він імітував примітивний пролетарський стиль, надіючись, що з часом це розшифрують, що знайдуться літературознавці, які розшифруюють, які скажуть, що справді, це була його форма боротьби. Іншого він просто не міг, оскільки як особистість, як людина він не міг собі дозволити стати на повний зріст, вирівняти спину. Але я тут претензій до нього не маю права пред’являти. Я тільки констатую і висловлюю своє бачення.
Яків Зайко (праворуч) та Іван Заєць у Верховній Раді України
Я. З.:Спасибі, Михайле. Ти так цільно думку свою висловив. Тоді вже моя думка.
Я просто, не коментуючи тебе, а так, як я думаю на цю тему. Глянь. Але ж ти кажеш, він примітивно віддзеркалював той стан…
М. С.: Це була імітація…
Я. З.: Ну, ти казав імітація, так. А я кажу: він був скрупульозно точний копіювальник тієї дійсності, яка не могла бути іншою. Сама дійсність була примітивною. І коли він пише: «Трактор дир-дир-дир…» й інші там… ну, там у нього в цій збірочці «Партія веде» три, по-моєму, вірші про трактористів і про трактористку. Притому, читаєш – ну, реально. Як вона сіла, як вона там… Але ж це не поезія.
М. С.: Але це не «Сонячні кларнети».
Я. З.: Безумовно! Про що мова?!
М. С.: На десять порядків нижче. Невже Бог міг відібрати в нього талант?
Я. З.: Думаю, що ні, Михайле. А ось тут, послухай, може я не правий, тоді можеш заперечити. Я так думаю, коли талант щиро, внутрішньо гармонізує із зовнішнім оточенням, тоді він глибинно відчуває оту Божу стихію, Божий світ, створений Богом, у якому немає КПСС, у якому немає ідеології марксизму-ленінізму, в якому навіть, я так думаю, може, я помиляюсь, немає навіть чорта. У нормальному Божому світі чорта немає. А в тому світі, який вигадують батюшки, попи, притому нечесні, бо там є і чесні люди, отам з’являється вигадка – чорт. Але ж не буду чіпати нечистого. Я перейду все-таки до думки. Життям написаний твір, отой, що ти зараз робиш свого роду, і творча уява. От попробуй там щось перекрутити, зразу сповзеш…
М. С.: Я собі цього не дозволяю.
Я. З.: Ні, то і не дозволиш. Але ж у тебе є умови, в тебе є атмосфера, не совєцька, 30-х років. А в Тичини не було цієї атмосфери. І він змушений був, не втративши розуму, жити в тому оточенні, він був при собі, я так думаю. Не блазнем він був, як каже Євген Сверстюк. Блазнювати можна було перед нормальним царем, королем. Перед нормальним. І той вислуховував би блазня. А блазень йому казав, вибач мені… ми це знаємо і по Шекспіру, і по інших авторах. Що він міг думати, то він міг сказати. І той внутрішньо, цей цар, король, відчуваючи свою паскудність, він його не нищив…
(Телефонний дзвінок. Переривається).
Закінчення буде.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.