Новеліст, романіст,
поет, який десятками років – у
літературі. Його сприймають і визнають сьогодні як поважного віку
письменники-друзі, так і молодь, перед якою тільки відчиняються двері в
літературу.
Пропонуємо запис
розмови з Романом Іваничуком
Маючи за плечима
письменницький досвід з десятки років за різних умов ідеологічних і політичних,
скажіть, які моменти виводять доброго автора в літературу?
По-перше, треба добре писати, щоб на автора читач звернув
увагу. Як читач зверне увагу, тоді видавництва його хапатимуть. Це має бути якісна література. А по-друге,
важливі щасливі моменти на життєвому шляху. Допоки ці два чинники не
запрацюють, автор сидітиме зі своїми книжками вдома, писатиме прекрасно, та
ніхто тих творів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Здавалося б, першу книжку можна видати за свої гроші й тим
самим наблизитися до читача. Щоправда, серед добрих письменників таких грошей
майже ніхто не має. Я то все пережив.
Сьогодні видавництва мене видають не тому, що я добре пишу, а тому, що вони
мають прибуток від моїх творів.
Якщо книжка один раз розійдеться, то письменник уже пропав.
Він – як засватана дівка: поки її не засватає один легінь, ніхто нею так не
цікавиться. Треба себе вміти рекламувати. Я, наприклад, не вмію. На мене свого
часу звернули увагу Ірина Вільде, Дмитро
Павличко – мій ровесник, але тоді він уже був відомий, Мельничук, які сказали:
«А він непогано пише. Давайте видамо йому книжечку». Видали тоненьку книжечку – збірку новел «Прут
несе кригу» – ще 1958 року. Її розхапали вмент, і я дістав ім’я. З’явилися
видавці, які самі просили рукописи, з Москви перекладали – тільки пиши. А я писати вмію, люблю, дуже
працьовитий. Маю нині до ста книжок.
А хто зі згаданих письменників перший звернув увагу на
Вас як перспективного автора?
Почалося, звісно, з випадку – зустрічі з Іриною Вільде. Вона – моя землячка
з Коломиї. Попросив її прочитати мої твори. Прочитавши, вона сказала: «Та ти,
хлопче, можеш!» І саме Ірина Вільде
розповіла про мене Мельничукові, який надрукував мене в журналі
«Жовтень». А після вдалої публікації в часописі зайшла мова і про видання
збірки новел.
Надалі я ніколи не мав проблем із виданням книжки. Мене
всюди тягнули за рукави, бо мали
прибуток.
Ви працювали в
редакціях літературних журналів…
Так, десятки років пов’язані саме з ними. Працював у
редакції журналу «Жовтень». Завідував відділом прози журналу «Дзвін»…
Чи вплинула Ваша
редакторська діяльність на творчість?
Редакторська праця не заважала і не допомагала. Я сприяв молодим
письменникам. Я був тим редактором, який шукав талановиту молодь і заохочував,
мовляв, ти можеш! Я таких маю десять щонайменше нині відомих імен: Ніна Бічуя,
Валерій Шевчук, Грицько Тютюнник, Володимир Яворівський. Це все мною обрані
люди. Маю смак до літератури, яка завжди реагувала на мій вибір.
Ви народилися неподалік від Стефаникового села,
вчилися в тій самій Коломийській
гімназії. Більшість критиків пише, що й виховувався Роман Іваничук як літератор
на традиціях новелістики Василя Стефаника. Наскільки тісний цей зв’язок –
географічний і творчий?
З Василем Стефаником я, на жаль, не був знайомий. Мій
батько, сільський учитель, знав його. Пам’ятаю, просив тата показати мені Стефаника, але той не міг,
бо письменник був хворий. Однак Стефаник на мене не впливав. Його новели я всі
до єдиної прочитав і знаю напам’ять. Але
повторити Стефаника не можна, наслідувати не можна, бо це унікальний
письменник. Читав я з новелістів, скажімо, і Михайла Коцюбинського, в якого
стиль інакший – прозорий, інтелігентний. Я його намагався вивчити, щоб зробити
і свій стиль таким. А Стефаник – тяжкий
для нашого сприйняття.
Василя Стефаника і
Михайла Коцюбинського прийнято вважати майстрами новели. А в якому жанрі Вам
найзатишніше?
Було також у новелістиці найзатишніше, але потім став
замалий розмір жанру, для того, щоб усього себе виявити. І я перейшов до
романів. Сьогодні я в основному романіст. Хоча зовсім недавно перевидали книжку
моїх новел – ранніх і не дуже ранніх. Тож і від новел зовсім не відходжу.