Роман Гамада: Сходознавство завжди було елітною наукою

245

Романе, ми з тобою знайомі 32 роки, ще з університету. З 2006 року ми разом працювали в правлінні Львівської організації НСПУ. Тож розкажи, як склалася твоя життєва і творча кар’єра після закінчення навчання? Що тебе спонукало до перекладацької діяльності? Хто твої вчителі в галузі художнього перекладу?
Любов до літератури, до мов повинна була логічно у щось втілитися.
Перший мій переклад, надісланий до «Всесвіту», так і не був опублікований, за що я дуже вдячний О.Микитенкові та О.Тереху. Було цілком зрозуміло, що не досить знати іноземну мову, треба працювати над рідною мовою, що я і робив довгі роки, укладаючи власний словник-глосарій, як це робили упродовж свого життя М. Рильський, М. Бажан, М. Лукаш.
Іще будучи студентом, закінчив дворічні курси гідів-перекладачів (чеське відділення) при БММТ (Бюро міжнародного молодіжного туризму «Супутник»). Захоплення чеською мовою вилилося в переклад відомої пародії на вестерни «Лимонадний Джо» Їржі Брдечки. Переклав дві глави, проте очевидні були дві речі: практичне незнання української мови (такої, якої не навчають в університеті) та безумовна складність оригіналу — суміш «говорової чештіни» та американізмів. Здається, й досі немає українського варіанту. Це свідчить про те, наскільки складно перекладати пародійні твори. Було дуже дивно і прикро: як це так: перекладено все вірно, а читати неможливо…
Колись у дитинстві, під час оздоровлення в кримському санаторії в Гаспрі, до рук потрапила книга «Китайські народні казки». Очевидно, екзотичний світ морського півострова з кримськими кедрами, кипарисами й павичами, поєднавшись дивним чином з химерним світом китайської народної казки, справив неабияке враження на підлітка. Тепер можна багато чого вигадувати красивого, творити навколо себе якісь міфи, але захоплення перською мовою й літературою відбулося надзвичайно просто. Під час навчання у Львівському університеті записався на факультатив, який вів незабутньої пам’яті відомий іраніст Ярема Полотнюк, син Ірини Вільде. Це був цілком закономірний період романтизму в опануванні азів мови, східного письма. Згодом цілком закономірно й неминуче настав період реалізму, який вимагав великої, копіткої та безнастанної праці. Іншими словами, пора розкошування принадами тисячі й однієї ночі перемінилася в тяжкі й небезпечні будні Синдбада-мореплавця.
Сходознавство завжди було елітною наукою, недарма його скоренили в Україні. Вважалось у хороших радянських школах, що іраніст як мінімум повинен прочитати 400 сторінок рукописів. Сходознавець-іраніст повинен мати такий сумарний «запас»: знання іноземної мови у всіх її шарах, часових видозмінах, стилях і діалектах; знання суміжних мов – арабської, урду, елементарна граматика середньоазіатських тюркських мов; історія перської літератури й порівняльне літературознавство; основи художнього аналізу твору; знання основних стилів письма (загалом існує близько 120 видів перських почерків).
Ти народився у містечку Добромилі на Львівщині. Які спогади живуть у твоєму серці, чим тобі дорога Галичина?
Коли уважно поглянути на карту Західної України, то біля самого кордону, зовсім недалеко від Перемишля, можна побачити стародавнє місто Добромиль. Мій Добромиль майже ровесник Львова, з такою ж площею Ринок і міською ратушею з годинником. Як і будь-яке місто на перехресті доріг та історій, він завжди був багатонаціональним. Перед другою світовою війною в ньому проживало в основному єврейське і польське населення, і куди менше було нашого люду. Євреїв спіткала трагічна доля, всі вони поховані на пагорбі («окописко») неподалік від мого дому, а поляки кількома хвилями виїхали. Я малим іще встиг захопити отой дух назавжди зникаючого Добромиля, і частину свого життя провів у хаті рабина, куди переселилася баба Варвара, – з покинутими чужими меблями і хатнім начинням. Моя тітка Казимира Броніславівна Райхель не прищепила мені любові до Сходу, зате відкрила широке вікно у польський культурний світ. У неї вдома зажди була свіжа польська періодика, не лише газети (Życie Warszawy), а й купа журналів. З її великої бібліотеки мені пощастило багато чого почитати, і однією з перших книг була «Stara baśń» Юзефа Крашевського, написана старопольською мовою…
Що Тобі подобається читати із перекладної літератури?
Звичайно ж, що класику в перекладах наших незабутніх корифеїв. Без перебільшення, вони додають снаги й наснаги. «Золотий горнець» Ернста Теодора Амадея Гофмана в перекладі Сидора Сакидона. «На вшестя, годині о третій пополудні, через Чорну браму в Дрездені не йшов, а летів один юнак і з поквапу втрапив просто в кошик з яблуками та пиріжками старої огидної перекупки, майже все розчавив, а що навіть щасливо вціліло, то розкотилося геть по вулиці, діставшися веселим дітлахам у здобич від пана поспішайла». Передусім приваблює звукопис: пополудні-з поквапу-втрапив-просто-пиріжками-перекупки. Така ж неймовірна евфонія в перекладах Миколи Бажана «Давітіані» Давида Гурамішвілі («в винних глеках висох глиб», «у корів удій загиб»). Пречудовий переклад естонського народного епосу «Калевіпоег», виконаний Анфісою Ряппо таким же рунічним віршем («Дай-но каннель, Ванемуйне, думка визріла у мене, про діла давноминулі хочу піснею повідать»). Також надзвичайно приємні тексти Володимира Митрофанова, про нього чомусь незаслужено не згадують. Чого тільки варті «Лугова арфа» та «Сніданок у Тіффані» Трумена Капоте у його виконанні. Довелося навіть переглянути «Сніданок» заради Голлі Голайтлі у головній ролі з Одрі Гепберн. І звичайно ж, не можна не згадати мого вчителя Олександра Тереха, надзвичайно тонкого знавця української мови, з яким я познайомився іще у «Всесвіті». Саме у «Всесвіті» гартувалися такі твори, як «Трактат на розвагу серця» знаменитого перського сатирика XIV ст. Убейда Закані, середньовічні перські оповіді, анекдоти про муллу Насреддіна, класична обрамлена повість ХІ ст. «Бахтіяр-наме» та ін.
Тож яка доля українського сходознавства?
Українське сходознавство за радянського панування було знищене з відомих причин, і коли якийсь відгомін Сходу доходив до нас, то лише з російських текстів. Центри сходознавства були зосереджені в Москві й Ленінграді, а також в Середній Азії та на Закавказзі. На Агатангелові Кримському почалося українське сходознавство й водночас на ньому закінчилося. Він жорстоко поплатився за свою любов до Сходу і змушений був допивати гіркоту днів у далекому Казахстані. Окремі нечисленні спроби становили собою переклади з російської мови, зокрема «Мудрий звіздар. Іранські та афганські народні казки» (1967 р.) в перекладі Микити Шумила, іранська казка «Хлопчик та риба» (1968 р.) в перекладі Івана Сенченка та ін. На ниві українського сходознавства працювали самі подвижники, це вже нині покійний Ярема Полотнюк та іще зовсім небагато. Микита Шумило залишив помітний слід у художньому перекладі. Проте на такі деталі, чи перекладено безпосередньо з оригіналу, пересічний читач не звертав уваги, надто коли пропагувалася теорія подвійного, а то й потрійного перекладу (з перської на російську, а з російської – на українську). І зовсім ігнорували той факт, що російський перекладач орієнтувався, звичайно ж, на російського читача.
Над чим зараз працюється?
Кілька років праці поклав на класичну пам’ятку давньоіндійської літератури «Каліла й Димна», а точніше, переклад адаптації цього твору перською мовою, який виконав 1144 року Абу-ль-Маалі Насраллах Мунші. Санскритський оригінал цієї книги притч і байок, який має в основі «Панчатантру», до нас не дійшов. У VI ст. цей твір був перекладений середньоперською (пеглевійською) мовою, і у VIII ст. цей переклад опрацював арабською мовою перс Ібн аль-Мукаффа. От власне з цього арабського перекладу зробив перський варіант згадуваний Абу-ль-Маалі Насраллах Мунші. Ця книга й досі надзвичайно популярна в Ірані й виходить у багатьох дорослих та дитячих переробках. Але на завершальному етапі мені не стало сили до кінця перетравити химерний стиль автора, і переклад тепер, як то кажуть, вилежується. Насправді ж Абу-ль-Маалі Насраллаха на моєму робочому столі звитяжно подолав Сааді Шіразі. Майже всі культурні народи мають свого «Ґулістана», нехай неповного, а ми лишень наближаємося до нього. (Ogród różany / Saadi. ― Warszawa, 1879; Růžový sad, Bedřich Kočí, Praha 1906, přeložil Jindřich Entlicher,
Myšlenky o lásce a mládí, Bedřich Kočí, Praha 1926, přeložil Jindřich Entlicher,
Růžová zahrada, SNKLHU, Praha 1954, přeložila Věra Kubíčková, jde o výbor z Bústánu i Gulistánu)
Свого часу виконаний Агатангелом Кримським скорочений переклад «Трояндового саду» сьогодні не можна вважати прийнятним. Якщо сказати, що працюється над «Ґулістаном» натхненно, то це буде лише напівправда. Мова Сааді місцями доволі складна, архаїчна, арабізована (так званий іракський стиль), в деяких моментах автор вдається до рідного ширазького діалекту, а це в умовах арабського письма дуже неприємна річ. Щоб уже геть було зрозуміло, що являють собою класичні тексти, додамо отаке. В перській культурній та літературній традиції існують так звані шархи, тобто коментарі до відомих творів. Найпопулярніший коментар до «Ґулістану», який належить перу іранського вченого Мохаммеда Хазаїлі, налічує 757 сторінок, тобто це втричі більше від основного тексту. Та все-таки найскладнішою проблемою для перекладача залишається «садж» – класична римована проза, від якої, цілком зрозуміло, відмовився А.Кримський, зазначивши: «Сааді дуже любить писати римованою прозою («тесджі»). Я перекладаючи, іноді роблю те саме, та й не скрізь, бо се ж річ неприродна». У 2017 році святкуватимемо 760-літній ювілей з часу написання Сааді «Бустану», і такий самий ювілей у 2018 році з часу написання «Ґулістану». При вході в Організацію Об’єднаних Націй написано рядки з «Ґулістану» (1-ша глава, оповідь 10-та), відомі в світі як «Бані Адам» («Всі люди – тіла одного частини…»
Ось повний переклад:
«Всі люди – тіла одного частини,
Бо створені із однієї глини.
Коли від болю корчиться одна,
Тоді все тіло спокою не зна.
О ти, що досі не жалів нікого!
Ти недостойний імені людського!»
(Пер. В. Мисика)
«Сини Адама – як одне-єдине,
Усі з одної виліплені глини.
Як щось недобре станеться з рукою,
Не мають інші члени супокою.
А болі інших візьмеш ти на кпини –
Не гідний будеш імені людини»
(Пер. М. Ільницького).
Книги іранських класиків, видані в Ірані для сучасного іранського читача, приблизно на третину складаються з приміток, коментарів, пояснень застарілих слів та арабських і коранічних висловів. До «Шах-наме» Фірдоусі Тусі навіть існує спеціальний словник. У книзі Алі Сафі «Захоплюючі розповіді» («Латаїф ат-таваїф») близько тисячі власних імен, часто до п’ятого коліна, і їх треба, по-перше, ідентифікувати, а по-друге, вірно прочитати (особливості арабського письма, коли не пишуться короткі голосні). Також треба посидіти з калькулятором і узгодити роки народження й смерті з гіджри з нашим календарем.
Читача не повинні турбувати такі «дрібниці». Він бере до рук книгу й хоче насолоджуватись художнім текстом. У нього має виникати враження, що книга з самого початку була написана українською мовою. Проте він повинен відчувати, що це все-таки твір перської літератури, і перекладач повинен досягти цього за будь-яку ціну легальними засобами (не перебріхуючи, не спотворюючи, не обходячи складних місць).
Чим приваблює перекладацька праця?
Передусім роллю першовідкривача, коли опрацьовуєш абсолютно невідомі твори. Також коли перекладаєш ті фрагменти, які не зуміли або не змогли донести інші, і намагаєшся подати все якнайповніше. На мою думку, фрагментарність під личиною «вибране» була не так давно навмисною ознакою меншовартості, периферійності, і тепер треба доносити читачеві абсолютно довершені твори з критичною основою. Перекладені мною іранські народні казки в абсолютній своїй більшості не співпадають з російськими перекладами, і це хороша прикмета нового часу. «Захоплюючі розповіді» Алі Сафі так само набагато повніші, особливо у главі «Про дотепи святого Пророка та його наступника».
Хороший перекладач справді тоді хороший, коли він універсальний, різножанровий. Старанний перекладач завжди намагається знайти жанровий відповідник у рідній літературі, і це справді дуже допомагає у спробі наблизити твір до читача. Так, перекладаючи середньовічні перські фантастичні повісті з сильним любовним струменем, довелося звертатись до українських фантастичних повістей, зокрема «Конотопської відьми» Г. Квітки-Основ’яненка. Подібність цих творів дозволила в багатьох місцях буквально «цитувати» «Конотопську відьму», що, зрештою, створює в читача ілюзію, ніби твір написаний українською мовою. Під час роботи над перським народним гумором дуже допомогла збірка Г. Нудьги «Українська народна сатира і гумор».
Які, на твою думку, проблеми та перспективи українського сходознавства?
З відомих причин перекладом східних літератур займалися лише одиниці. Майбутні перекладачі змушені були здобувати освіту не в українських вузах. Степан Наливайко (індолог – мови гінді, урду) закінчив Ташкентський університет (згодом університет в Лакгнау, Індія), Олександр Шокало – Самаркандський, Григорій Халимоненко – Тбіліський, Ярема Полотнюк, Валерій Рибалкін – Ленінградський, Іван Чирко (нині покійний) опановував китайську мову на Далекому Сході. Проте всі вони давно відійшли від активної перекладацької діяльності, зосередившись на практичніших справах. Про переклади східних літератур можна буде серйозно говорити лише тоді, коли перекладач займатиме відповідне місце в системі вузівської освіти й науки.
Дякую за розмову.
Розмовляв Олександр Гордон

Роман Гамада

Біографічна довідка
Народився 30 вересня 1961 року в місті Добромиль Старосамбірського району Львівської області.
У 1983 році закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка (російське відділення). Одночасно закінчив дворічний факультатив перської мови та літератури, а також дворічні курси гідів-перекладачів (чеське відділення) при БММТ «Супутник» (Бюро міжнародного молодіжного туризму). Понад двадцять років працював у науковому видавництві «Світ» та паралельно викладав перську мову й літературу у Львівському національному університеті ім. Івана Франка.
Старший викладач кафедри сходознавства імені професора Ярослава Дашкевича філологічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Член Національної спілки письменників України. Лауреат літературної премії ім. Миколи Лукаша (1999) та першої літературної премії Фонду Воляників-Швабінських при Фундації Українського Вільного Університету в Нью-Йорку (2008). Нагороджений Почесною грамотою Міністерства культури й ісламської орієнтації Ісламської Республіки Іран (2004). Відзначений Спеціальною подякою Міністра культури України за визначні заслуги у галузі перекладознавства (2012). Постійний автор журналу іноземної літератури «Всесвіт».
У 2013 році отримав літературну премію імені Григорія Кочура.
У 2013 – Міжнародну літературну премію імені Григорія Сковороди.
У 2014 році став лауреатом державної літературної премії ім. Максима Рильського «за книги перекладів з перської мови «Захоплюючі розповіді» Алі Сафі та «Бахтіяр-наме», що вийшли у 2011 та 2012 роках у тернопільському видавництві «Богдан».

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!