Добрим приводом для цієї розмови стала поява нової книжки оповідань, новел й образків «Біжи, Еврідіко!» («Дискурсус», 2023) у творчості львівської письменниці, літературознавиці, дослідниці жіночих текстів Роксолани Жаркової. Авторка стала відомою українському читачеві завдяки своїй дебютній повісті «Нуль цілих, нуль десятих» («Українській пріоритет», 2021), рукопис якої переміг у V Всеукраїнському конкурсі імені Григора Тютюнника, а сама книжка потрапила в перелік найкращих книжок, виданих в Україні у 2021 році (за версією Українського PEN). Також у доробку Роксолани Жаркової кілька поетичних збірок, новелістика, публіцистичні та дослідницькі матеріали, численні публікації на популярних онлайн-ресурсах. Вирішила поговорити з письменницею про те, як творилася її нова книжка, як виник задум, про кого і для кого вона написана.
Читаючи вашу збірку, помітила, як у ній гармонійно співіснують художники, музиканти, письменники, офіціанти, продавці… Що їх поєднує?
Збірка складається з двадцяти текстів. Вони досить різні не тільки за жанром (сюжетні оповідання, фрагментарні настроєві нариси), за стилем (реалістичні, менш реалістичні, більш експресіоністичні чи символічні), а й за часом створення. До прикладу, є тут твори, що написані у 2018-2020 роках. І поряд з ними – свіжі минулорічні тексти, фабули яких виникали після початку повномасштабного вторгнення. Бо колись, років зо п’ять тому, я писала радше про внутрішню міграцію, про втечу у себе, про химерних митців-диваків, що шукають свою свободу поза соціумом, вдаючись до ескапізму, потопаючи в ностальгії. А тепер ця міграція набула зовнішньої форми, адже тисячі людей бігли й біжать від війни, потребуючи захисту і підтримки. Я не могла оминути цих проблем… Мої герої – люди з непростим минулим, зі своїми травмами і страхами, болями й безнадіями, але всіх їх зближує те, що вони намагаються утекти – від спогадів, від почуттів, від тих порожнеч, які мчать за ними, від тих лакун, які вони змушені ховати в собі, якось існувати з ними.
Різні події, часи, країни… Чому такий контраст?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Світ неоднорідний, він розмаїтий, а світ тексту тим паче. Окрім літератури, люблю ще історію й географію. Тож мала намір показати, що пережиті типові травми зближують, бо те, що відчували люди наприкінці ХІХ століття інколи й ми відчуваємо в нашому щоденні, те, що переживали люди у середині ХХ століття, є дуже подібним до нинішньої ситуації, пов’язаної з війною і біженством. Відчуття й емоції перебутих явищ розмивають міжособистісні, часові й просторові кордони, розширюють нам емпатичні пори, наповнюють наші судини й артерії спільними сенсами. Я пишу про цілком земні ситуації, а тоді відходжу трохи в інший простір, у воду, в море, щоб подивитися на все це з відстані, аби позбутися хоч на мить земного тяжіння і довіритися чомусь стихійному, підсвідомому, позбавленому рівноваги і законів твердих нерухомих поверхонь.
В передмові вказано, що ви присвячуєте книгу двом стихіям…
Так, моїм близьким стихіям і моїм близьким людям. А люди теж бувають різними: одні – стихіями, інші – носять у собі стихійні лиха. Зігрівають і водночас можуть обпекти. Хтось дарує глибини, в яких хочеться безкінечно плавати, а хтось – токсично поневолює, затягує у вир.
Що у ваших історіях правдиве? У героїв існують прототипи?
Так, у деяких героїв та героїнь є прототипи. Як, наприклад, в оповіданні «Лінією на білому папері», що присвячене моїй бабусі та її матері. В деяких новелах читачі легко впізнають відомих українських письменниць, яких я здавна люблю, якими надихаюся. Або популярного композитора. Або ще когось, менш відомого. Окремі прототипи жили собі звично, мали свої бекстейджі і бекґраунди перед тим, як «втрапити» у моє письмо… Деякі тексти з дедикацією, деякі – про людей, з якими я перетиналася раз чи два у своєму житті. Не могла не написати про них, просто не могла їх безслідно відпустити зі свого острова…
Нарис «Калейдоскоп» має героїню С., яка довірила вам розказати на загал свою історію. Що спонукало вас узятися за таку важку і болючу тему, як насильство над жінкою?
Я почула чиюсь історію і розповіла її так, як зуміла. Про воєнні злочини на нашій землі, про жінок, фізично й морально скалічених чужинцями, про тілесне самовідновлення і духовне зцілення, про сили прийняти ситуацію і побороти внутрішню руйнацію. Це також текст про ту величезну підтримку поляків, які першими простягнули українкам руку помочі, відкрили свої кордони. І маю на увазі не тільки географічний, політичний кордон, а й емпатичний, емоційно-підтримувальний. До речі, цей текст минулого року став лауреатом ІІ премії Конкурсу документальної прози «Українці в Польщі: історія порятунку», організованого Інститутом літератури Польщі.
Зауважила, що у книжці дві передмови – українською і польською мовами. А в багатьох творах Ви або використовуєте окремі фрази польською, або пишете про польські міста… Як з’явилися ці акценти?
Так, мені подобається польська, роками вивчаю її, продовжую поглиблювати свої знання з історії та культури Польщі, бувала у Перемишлі, Любліні, Кракові, Варшаві, Вроцлаві… Герої моїх раніше написаних оповідань захоплюються приморським Труймястом, мандрують Ґданськом, Ґдинею, Сопотом. Захотіла теж побачити на власні очі ці місцини. Мені випала нагода зробити це в жовтні минулого року, коли я стала учасницею письменницької резиденції. Значна частина другого, «водного» розділу збірки якраз інспірована Ґданськом і його околицями. А сама книга з’явилася завдяки підтримці Програми літературних резиденцій міста Ґданська.
Інтригує назва – «Біжи, Еврідіко!». Чому героїня продовжує цей марафон? Що під час бігу вона загубить, а що знайде? І куди вона має прибігти?
Назву підказав один із текстів, який увійшов до цієї збірки. У передмові я намагалася трохи пояснити, що для мене символізує біг, які сенси я вкладаю для себе в цю назву. Моя героїня (як і всі інші мої героїні й герої) біжить від себе і до себе. До свого місця, де вона зможе спокійно видихнути всі свої печалі. До свого Дому, у якому вона почуватиметься безпечно. До своїх витоків і джерел, до своїх першопочатків, до своїх пам’ятей і чуттєвостей. Вірю, що в неї загубиться страх. І знайдеться правильна дорога.
Що читачам варто знати перед тим, як вони почнуть читати цю книжку?
Те, що я писала її з любов’ю. До них, моїх читачів. До моїх героїв і героїнь. До Балтійського моря, яке хоч і суворе, неприступне, холодне й недосяжне, але не перестає мене чарувати, манити до себе…
Розмовляла Яна Ємченко
Фото – Бартош Банька (для ІКМ)