Чи не кожна наша розмова з письменницею Роксоланою Жарковою присвячена виходу в світ її нової книжки, або ж стосується якихось творчих змін у житті авторки. Цього разу поговоримо про повість «Ножиці, папір» («Дискурсус», 2024), а також про те, як пишуться історії, як виникають задуми текстів, чи можуть герої та героїні вже написаних творів повернутися у майбутньому. Про улюблені теми і жанри, і про поезію, з якої усе почалося.
Тримати в руках надруковану книжку і тримати рукопис, нотатки на аркушах паперу — це різні відчуття, правда? Розумію, зараз ми перебуваємо у вирі технологій, комп’ютерів, ґаджетів… І все ж, зібрати враження, емоції, думки та слова у книжку — це як?
Це хвилювання, щедро приправлене сором’язливістю, страхом і трохи смутком. Збирати щось — важко. Йдеться не тільки про квіти, ягоди, гриби, щось максимально тактильне, яке ми всі збирали колись у дитинстві, або й пізніше. Збирати можна себе і своїх героїв та героїнь, складати, ніби конструктор, спостерігаючи, як одна деталь змінює хід подій. Можна сконструювати новий буттєвий вимір, змоделювати нову реальність, або реконструювати ту, що є. Бо письменники — теж трохи архітектори. А потім, коли все потрапляє на свої місця, коли заповнюються всі лакуни сенсів, полиці абзаців, поля сторінок, ти розумієш, що отримуєш не тільки сюжет. А знаходиш відповіді на багато особистих запитань, на які ніхто не зміг би відповісти раніше, навіть ти. Тому надрукована книжка — це як несподіваний подарунок собі: уважне приглядання твоїх героїв і героїнь до тебе, ваш чутливий діалог, чуттєвий контакт. А потім маленька архітектурна втіха — можливість оселитися в тому домі, який ти створив.
Виявляється, що письмо — насправді егоїстичний процес. А мені здавалося, що автори пишуть книжки для читачів, для інших людей…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Звісно, читачі можуть орендувати той дім на певний час, на певний період. Можна позичити книжку в бібліотеці, можна купити в книгарні чи онлайн. Можна жадібно «поглинути» книжку за ніч, можна насолоджуватися тиждень-два. Однак читання — короткотривалий, красивий, але виснажливий процес. Наче дайвінг: занурення вражає, морські глибини зачаровують, час минає непомітно. Але ж ви не можете залишитися нам назавжди? Ви ж не можете плавати й не випливати? Бо той світ — не ваш. То світ риб, мушель, крабів, медуз і всякого іншого морського-океанічного. Але не ваш, і ви маєте з тим змиритися, як читач або читачка.
Цікаво. У твоїх книжках побудовані різні світи, ти створила різні сюжети, різні образи. Але є спільні теми. Наприклад, покидання дому, міграція, втеча від себе і від минулого, дитячі травми, які пригадуються персонажами у їх вже дорослому житті… Чи можна це назвати якимось фундаментом твоїх історій?
Напевно, так. Є ж архітектор(к)и, що спеціалізуються на проєктуванні хмарочосів у мегаполюсах, а є ті, що охоче будують невеликі котеджі, маленькі сільські дачі. Тепер популярними є модульні будиночки: швидко, легко, зручно. Мені здається, щось стабільне, тривале, щось, що має тяглість, якусь архетипну спадкову натуру і т.д. зараз відходить в минуле. Хиткий час сповнений мінливості, тривоги, непевності. Війни, пандемії, стихійні лиха. Блискавичність перемагає уповільненість. Переплітання доріг руйнує укоріненість. Тож я конструюю оселю свого тексту з врахуванням особливостей того часу, в якому я є, у якому існують мої герої й героїні. Дім, у якому мешкають мої персонажі, — це здебільшого дім, що їм не належить, він тимчасовий, як і все в цьому хаотичному світі.
Що пов’язує твоїх героїв і героїнь?
Напевно, пам’ять, яку вони несуть зі собою, у собі, у тих речах, які любили, у тих речах, які втратили. І зазвичай це зовсім не речі, а якісь абстрактні символи присутності. Самотність, яка стає їм супутницею. Дороги, які вони змушені пройти, аби знайти те, що їх кличе, зрозуміти своє призначення, своє покликання на землі.
У повісті «Нуль цілих, нуль десятих» твій герой тікає з дому, мандрує, ностальгує, а потім знову їде в Україну. Збірка малої прози «Біжи, Еврідіко!» закликає бігти й не озиратися. У новій книзі «Ножиці, папір» залишаєш читачам відкритий фінал, дозволивши «дописати» продовження історії емігрантки Лільки… Чи думала ти про те, що твої герої та героїні можуть повернутися у наступних твоїх книжках?
Поки що не можу передбачити такого повернення. У кожного й у кожної з них — своя місія. Мені страшно за Вадима, бо він тікав від війни й повернувся у війну. Так само я хвилююся за Лільку, якій вдалося вирватися з неволі обставин, але не вдалося подолати внутрішню несвободу. Я не думала про продовження, бо їхні історії вже розказано. Вони є тими, ким вони є… Мені здається, що в літературі, взагалі у мистецтві нема нічого неможливого. І якщо вони захочуть прийти чи перейти у якийсь новий мій текст, повість, або роман, то я відчиню їм двері.
Ти згадала про роман. Плануєш, чи вже працюєш над романом? До речі, твої повісті часто нагадують читачам маленькі романи. Ти небагатослівна, твоє письмо дуже густе, концентроване. У твоїх творах багато сюжетних ліній, море персонажів, і все ж ти називаєш їх повістями.
Ну, не знаю. Для мене фраза «писати роман» — звучить дуже по-дорослому. В уяві зразу ж виринають Гюго, Бальзак, інші великі романісти ХІХ століття. Та я не про те. Праця над романом вимагає роботи над досвідом, роботи над матеріалом, над емоційним сприйняттям матеріалу. Це робота з «людським матеріалом», з величезним простором людського. Мені здається, що добрий роман неможливо написати за рік. Хоча… Мабуть, можна, якщо готуватися до написання років з десять. Я починала з віршів у школі. Згодом була мала проза: нариси, замальовки, оповідання, новели. А потім я ризикнула і написала повість…
Може, з романом станеться так само. Одного дня ти ризикнеш і напишеш роман…
Може. Та річ не в кількості сторінок, не в тому, яке жанрове визначення буде на обкладинці, і навіть не в тому, якою буде обкладинка — кольоровою, чорно-білою, глянцевою… Суть в тому, що саме ти для себе вкладаєш в цей текст, як ти його проживаєш, як ти зживаєшся разом з ними, з цими людьми, які там, з тими смутками, які носять у собі ті люди…
Ти починала з поезії. Додам, що проза в тебе теж поетична. І одна з героїнь нової повісті «Ножиці, папір» — то поетка Зу. Це дуже яскрава героїня, бо, по-перше, має реальний прототип, по-друге, своєю долею вона ілюструє фатальне буття поетів, їхні тривоги, конфлікти з соціумом. Чому ця тема для тебе важлива?
Зу — це образ жінки-поетки, яка змушена тікати від себе, від свого минулого, свого майбутнього, від війни і Голокосту, від переслідувань і смерті. Тікати від поезії, яка має таку могутню й дивовижну силу. Тікати від реальних загроз, які зусібіч вистежують Зу. Моя повість про те, що стається, коли поезію знищують ножицями прози, коли тонкий папір намагаються порізати, порвати, спопелити. Це повість не тільки про легендарну польську поетку міжвоєння Зузанну Ґінчанку. Це історія про те, як щось тонке й делікатне прагне вижити у жорстокому світі. Про незнищенність внутрішнього, про силу крихкості.
Розмовляла Яна Ємченко
Фото з особистого архіву Р. Жаркової