Ремонт і реставрація (музею) Тараса Шевченка?

191

 

Розмова з директором Національного

музею Тараса Шевченка Дмитром Стусом

 

Наближається грандіозна дата для України (хіба лише
для України?) – 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка. Залишилось зовсім мало
– півроку. Але наскільки ми готові до відзначення ювілею національного генія?
Наскільки готова держава, суспільство? Як пройде ювілей – відповідно до висоти,
яку Тарас Шевченко посідає у пантеоні національних символів і цінностей, – а чи
все перетвориться у заяложений, проскрибований 
і відполірований офіціоз, з якого буде вийнято саму душу Шевченка?..
Йдеться не лише про владу, а й про всіх мислячих співгромадян, тих, хто живе не
лише куснем хліба і кавалком ковбаси, і хто розуміє, чи, принаймні, мав би
розуміти значення Шевченка для української нації і української держави…
Чомусь муляє думка: може статися так, що вже 10 березня всі, а надто
відповідальні чиновники різного калібру, з полегшенням зітхнуть: слава Богу,
відзначили!.. Та й забудуть. Славних прадідів великих… Просто-таки за
сценарієм, багато разів описаним тим же Тарасом…

Наразі ж, здається, головною «шевченківською» темою
для влади і ЗМІ є проведення ремонтно-реставраційних (плюс реконструкція) робіт
у Національному музеї Тараса Шевченка.

11 квітня 2012 року Президент України підписав Указ
«Про додаткові заходи з підготовки та відзначення 200-річчя від дня народження
Тараса Шевченка». Цим указом зокрема передбачено проведення
ремонтно-реставраційних робіт у Національному музеї Тараса Шевченка. Також цим
Указом було доручено Кабінету Міністрів України забезпечити в установленому
порядку фінансування заходів з підготовки та відзначення 200-річчя від дня
народження Тараса Шевченка.

20 травня 2013 року виходить розпорядження Кабміну
«Про перерозподіл деяких видатків державного бюджету, передбачених Міністерству
культури на 2013 рік», за яким здійснюють перерозподіл видатків у сумі 27
мільйонів 200 тисяч гривень з інших програм та спрямовують ці кошти міському
бюджету м. Києва з метою проведення заходів з відзначення 200-річчя від дня
народження Тараса Шевченка, що по своїй суті протирічить як Указу Президента,
так і постанові Кабміну, в якій зазначено, що головним розпорядником коштів є
Міністерство культури, а не міський бюджет.

24 липня 2013 року КМДА видається розпорядження «Про
визначення замовника проведення реконструкції та ремонтно-реставраційних робіт
у Національному Музеї Тараса Шевченка та його філії – Літературно-меморіальному
будинку-музеї Тараса Шевченка». Цим розпорядженням замовником проведення
реконструкції в Національному Музеї Тараса Шевченка та його філії –
Літературно-меморіальному будинку-музеї Тараса Шевченка, визначається
Комунальне підприємство з питань будівництва житлових будинків
«Житлоінвестбуд-УКБ».

Тим часом ще з літа в Музеї тривають
ремонтно-реставраційні роботи. Що там сьогодні насправді відбувається? І во
благо цей ремонт і реконструкція, як стверджує одна сторона,  чи призведе до перетворення Музею в якийсь
«осучаснений» Шевченківський дім, де буде що завгодно, але не сам Шевченко, про
що говорять інші?

Аби з’ясувати, що зараз відбувається в стінах Музею
Шевченка, редакція УЛГ вирішила звернутися безпосередньо до його директора
Дмитра Стуса.

– Дмитре, чому не було оголошено тендеру на проведення
ремонтно-реставраційних робіт?

– Тендер на проведення ремонтно-реставраційних робіт зараз
оголошений. Ніяких коштів КМДА ще не отримала. Думаю, що сума буде навіть трохи
більшою, ніж 27 мільйонів 200 тисяч. Принаймні, за висновками експертизи. Але я
цієї цифри не знаю. Тендер закінчується в листопаді.

– Але ж у дворі Музею вже вирито величезний котлован. Хто там
зараз працює ще до оголошення результатів тендеру?

– Зараз, згідно з розпорядженням Попова, працює
«Житлоінвестбуд-УКБ», виконуються аварійні роботи. Чому виритий котлован? Тому
що під час аварійних робіт виявилося, що треба робити щось більше…  На превеликий жаль, так сталося, що після
ремонтів 1980-х років будівельним сміттям було забито всі вентиляційні шахти.
Коли проводився ремонт 2004 року, було закуплено більш ніж на 1 млн. грн.
вентиляційне обладнання, але воно так і не було введено в дію. Крім того, в
підвалах Музею проходить теплотраса, вентиляційні системи, система
водопостачання і каналізаційна система. Оскільки комунікаційні труби старі й у
будь-який момент їх може прорвати, можуть бути підтоплені фонди. Відповідно,
якщо не вивести комунікації за стіни музею зараз, через рік-два можуть бути
плачевні наслідки.

Влітку в результаті відсутності вентиляції коливання температури
в залах було 12 – 14 градусів, що недопустимо. Згідно з новим проектом, для
того, щоб вилікувати грибок, потрібно повністю оновити вентиляційну систему,
знайти нові рішення по системах опалення. За існуючими сьогодні стандартами, в
стінах існуючого приміщення це зробити неможливо. Тому це все буде винесено в
двір. Але, оскільки воно буде туди виноситися, то разом з цим там буде (частину
двору буде перекрито) місце для виставкової діяльності, буде нормальний актовий
зал у дворі.

– Це буде окремий корпус?

– Ні. Буде здійснено перекриття двору, як це робиться скрізь у
Європі, у Москві, (у світових столицях). Ця ідея виникла вже в процесі роботи,
коли стало зрозуміло, що при існуючих будівельних нормах неможливо всі
інженерні рішення розмістити в цьому колишньому будинку Терещенка.

– І цим були зумовлені аварійні роботи?

– Вже є рішення санепідемстанції про те, що приміщення флігеля
треба закривати. Працювати там людям було взагалі неможливо! Я волюнтаристськи
минулого літа перевів працівників з першого поверху флігеля на другий, але
грибок піднявся і туди. На даний момент проведена повна хімізація, зроблена
гідроізоляція (гідроізоляції у приміщенні флігеля не було взагалі). Уявіть
собі: під час снігопадів в переході стояло по півметра води!

Що стосується головного корпусу, то тут та ж проблема: грибок,
особливо в підвальних приміщеннях. З окремих стін знімали 50 – 60 см грибка. І
людям доводилось працювати в цих умовах. Потрібно було приймати кардинальні
рішення. І от коли в минулому році ми зібрали всю інформацію і звели докупи всі
документи на будівництво, я зробив фотоальбом, і добився, щоб на цей альбом
подивився Президент. Коли він це побачив, ситуація зрушила з мертвої точки.

– Тоді з’явився Указ?

– Указ з’явився пізніше. А тоді з’явилися перші розпорядження.
Але, оскільки ми маємо справу з бюджетною сферою, то на той час, коли Президент
дав розпорядження, бюджет на 2013 рік уже давно був прийнятий. В новому році
довелося проходити все знову, були прийняті поправки до бюджету, щоб були
виділені кошти. Але для того, щоб хтось виділив кошти, треба було мати хоч
якийсь проект. Ми зробили акти по аварійних роботах. Зрештою, всі бачили, що
після зими відпадали шматки балконів, окремі з них були вагою 5 – 6 кілограмів.
Небезпечно було ходити попід стінами музею. Звернулися до Лариси Павлівни Скорик
(і ми не лише до неї зверталися, але вона єдина погодилася взятися за цю роботу
безкоштовно). А робота величезна, адже без серйозних системних рішень не
обійшлося.

– Про яку роботу йшлося?

– Робота над проектом. Йшлося про те, де побудувати вентиляційні камери,
холодильну установку, як вирішити нову розводку системи водопостачання, як
зробити систему вентиляції, якщо зрозуміло, що за один рік ніхто старі
вентиляційні шахти почистити не зможе, а пробивати нові без пошкодження залів –
нереально. Це може вирішити тільки архітектор. І робота не настільки творча, а
більше брудна і марудна. Лариса Павлівна погодилась взятися за цю роботу, і ми
прийняли рішення зафотографувати стан приміщень і йти до Президента. Бо сам я
не архітектор і не інженер.

Роботи ми почали з флігеля, зараз підходимо до головного корпусу,
бо тут треба було кожен крок погоджувати з Укрреставрацією. На сьогоднішній
день ми маємо проект, який пройшов державну експертизу, і тільки після цього
був виставлений на тендер. Але це все робилося не мною, а КМДА. Я довів це
питання до Президента, і почав робити аварійні роботи. Далі, як тільки
з’явилася відповідна постанова Кабміну, вона була передана в КМДА. Чому туди?
Після прийняття рішення про отримання в 2001 році Музеєм статусу національного,
згідно з нашим законодавством, директори музеїв мали передати приміщення у
власність держави. На превеликий жаль, до січня 2012 року, коли я сюди прийшов,
цим ніхто не займався. Попереднє керівництво, очевидно, думало, що це питання
вирішиться саме собою. Але так питання не вирішувалося. І довелося вирішувати
питання про те, як можна державні кошти використовувати на муніципальні
об’єкти. Тобто Міністерство культури і я як директор музею не маємо права
робити ремонт у цьому приміщенні, бо це власність громади Києва. І після
зустрічі з заступниками О.П.Попова ми вирішили, що зараз ми поки відкладаємо
цей акт, бо інакше зробити ремонт музею неможливо.

– На які роботи був оголошений тендер?

– На будівництво.

– Після того, як був підготовлений проект, здійснений Ларисою
Скорик?

– Так. І затверджений в експертизі. Але проект складається з двох
частин. Одна частина – реставраційні роботи; друга – ремонт і реконструкція.

– Вже є інформація про те, хто зголосився до участі в тендері?

– Це секретна інформація, цим займається тендерний комітет, до
якого я як директор музею, на щастя, не маю жодного стосунку.

– Чи відомо, коли збереться тендерний комітет?

– Не можу нічого сказати.

– В указі Президента визначена дата завершення всіх робіт по
музею?

– Ні, не було визначено дату. Там були визначені кошти, які сюди
мали йти. Під ці кошти треба було робити проекти. Але це вже не моя проблема,
не моє питання, і якоїсь повної інформації дати не можу.

– Це все робиться, і планувалося, звичайно, під ювілей?

– Ніхто не заважав упродовж багатьох років цим займатись. Але
поки не було ювілею, ніхто про це не думав.

–  Якими, на твою думку, є
реальні терміни завершення робіт?

– Лютий – березень наступного року.

– Але ж хіба можна взимку проводити ремонтно-будівельні роботи в
Музеї?

– Внутрішні роботи можна. Але саме тому, що не можна проводити
зовнішні роботи з прокладання гідроізоляції і роботи з фасадом, ми і почали ці
роботи завчасно, щоб завершити їх до настання морозів.

– Я, звісно, не є спеціалістом з ремонту і реставрації, але все ж,
певно, ризиковано було починати роботи так пізно. Можна не встигнути до ювілею.

– А ризиковано людей тримати роками в приміщенні, де буяє грибок?
Ми були впевнені, що принаймні на першому поверсі основної будівлі музею, де
зберігається найцінніше, немає грибка. Зараз ми вже бачимо, що в одному зі
сховищ стінка вже з’їдена. Це ризиковано чи не ризиковано?.. Ризик, звісно,
певно що існує. Але роботи вже почалися, і вони будуть завершені. До того ж,
хочу запитати: а якби ми цього не почали зараз? Хто дав би гарантії, що це
можна було почати в 2015-му році? І чи нормально було би, якби в рік 200-ліття
Шевченка почались би роботи і оригіналів Шевченка ніхто би не бачив? Крім того,
якщо відверто: люди приходили в музей, бачили оригінали тільки шевченківського
живопису. Все інше їм показували в копіях. Ці копії можна виставляти в
будь-якому сільському клубі. Бо умов, щоб показувати тут і графіку Шевченка, і
багато олівцевих робіт Шевченка, просто не було – були невідповідними
температурно-вологісний режим, відсутність вентиляції, світловий режим…

– На якому етапі і з чиєї ініціативи з’явилося, всупереч Указу
Президента, слово «реконструкція»?

– Я був одним із ініціаторів того, щоб з’явилося це слово, тому
що музей потребує корінної реконструкції всіх інженерних мереж.

– Тобто, йдеться про реконструкцію виключно інженерних мереж?

– Йдеться про реконструкцію інженерних мереж, які переводяться в
двір. Згідно з будівельними планами, це називається словом «реконструкція», а
не «ремонт» і не «рестраврація».

– А як це узгоджується з законодовством про пам’ятки архітектрури,
згідно з яким реконструкція не дозволяється?

– Пам’яткою архітектури є тільки приміщення адміністративного
корпусу. Законодавство не порушується. Більше того, на перших етапах, і, я
думаю, і зараз, буде прилягання даху до цього корпусу, і його ніхто не чіпає.
Тобто зовні цей корпус має залишатися таким, яким він і був. Все інше не є
пам’ятками архітектури.

– Який масив музейного матеріалу зберігався і на сьогодні
зберігається в сховищах, а який є доступним для відвідувачів?

– У нас всього на балансі 90 тисяч одиниць зберігання. Найцінніше
з них – це, звісно, шевченківські речі. А виставляли ми 2 тисячі. Це звична
музейна практика. Ми думаємо про те, що частину експозицій треба робити
змінними.

Але для цього мають бути завершені робот з проведення вентиляції,
придбане необхідне, достатньо дороге виставкове обладнання, якого на сьогодні в
музеї нема.

У нас мало грошей, тому лише частина музею буде обладнана
належною вентиляцією і кондиціонуванням.

– Тобто, після завершення ремонтно-реставраційних робіт і
реконструкції та частина музею, яка становить архітектурну цінність, не буде
змінена?

– Архітектурну цінність становить фасад будинку. Всередині стіни
перебудовувались багато разів, починаючи з часів Терещенка…

У нас дуже мало часу. Ми не
можемо втручатися в зали, бо, якщо їх зачепити, коштів не вистачить. Не хотіли
зачіпати й балкони, але коли будівельники зайшли на балкони і почали брати
проби, виявилося, що згнила арматура. Балкони можуть обвалитися. До того ж, як
виявилося, цегла, з якої зроблені балкони – післявоєнних часів, тобто не з
часів побудови самої споруди.

Під час робіт з’являються все
нові й нові проблеми. Приміром, виявилося, що під час сильних дощів протікали
труби, і біля них фасад з’їдений. І там потрібно не лише зняти поверхню, а й
провести повну хімізацію, бо якщо грибок не вбити, він з’явиться знову. Крім
того, держава сказала, що виділяє кошти, але коли вони будуть у повному обсязі?
От ми з колегами їздили в Польщу. Там до ювілею Шопена готувались сім років. З
них два роки – на законодавчому рівні. У нас же говорити почали, може, й більше
ніж за сім років, але якщо казати про реальні роботи, то, на жаль, виходить як
завжди.

– Чи існують у процесі робіт якісь виробничі протиріччя? Чи для
Вас все прийнятно з того, що робиться?

– Протиріччя виникають завжди. Є питання, з яких ми дискутувати
не можемо, бо їх вирішують фахівці. Ми, приміром, не можемо диктувати інженерні
рішення. Ми їх приймаємо як даність. Але зараз ми закінчили річну роботу над
новим тематико-експозиційним планом, і основні ідеї виклали на сайті музею.

Думаю, що художню спадщину, на рівні оригіналів, можна буде
виставляти в 4 – 5 залах. Все інше можна буде виставляти в копіях. Бо перше
завдання музею – це збереження експонатів. Друге – популяризація.

– За півроку стільки зробити, та ще й  зимою – буде дуже непросто…

– Чому зимою? У флігелі зовнішні роботи майже зроблені. Хімізацію
зроблено, грибок прибрано. Там, де можна робити гідроізоляцію, по периметру
головного корпусу, її вже зробили. Найбільша проблема – це флігель, по якому
непередбачено виникли певні проблеми, які вплинули на проект. У 2009 році
хотіли відремонтувати флігель, не травлячи грибок і не роблячи гідроізоляцію.
Це були б просто витрачені кошти. Коли ми, Лариса Скорик і фахіфвці з
реставрації подивились на той проект, вони сказали, що він не підходить, і
треба робити все наново…

Так, це проблема. Якщо не будуть встигати – нехай залишають фасад
на наступний рік. Якщо будуть встигати – хай роблять. Мені кажуть, що вони
встигнуть це зробити. Єдине, що я скажу: буде забезпечено тепло в тих залах, де
будуть зберігатися роботи Шевченка, найцінніші експонати.

– Дякую, Дмитре, за розмову.

 

Спілкувався

Михайло Сидоржевський

 

P.S. Залишаємо почуте від шановного Дмитра Васильовича без
коментарів. Хотілося б вірити і сподіватися, що все, що робиться сьогодні
будівельниками в стінах Музею – на краще. Проте перед очима чомусь стоїть
Канівський музей Тараса Шевченка, теж після ремонту, «осучаснений», зі скла і
бетону, з різними музейними нутрощами й експонатами, але… без Шевченка…

Бронзовий Тарас стоїть неподалік на кручі і насуплено дивиться
кудись за Дніпро…

 

Прокоментуєте?