Катерина Зарембо народилась і виросла у Києві. Останні 10 років вона просувала ідею європейського розвитку України, вивчала німецьке та італійське суспільство. Однак цього їй видалось замало і вона написала книгу “Схід українського сонця. Історії Донеччини та Луганщини на початку ХХІ сторіччя”. Свої зустрілись з Катериною, аби дізнатись, як Партія регіонів ідеологічно знищувала активістів, чому поет Василь Стус був ворогом для донецької еліти та чи зможе росія пройти шлях каяття? Відповіді шукай нижче у тексті або у відео.
Чому ви написали книгу про Донеччину і Луганщину, якщо ваша професійна діяльність більше пов’язана з Німеччиною та Італією?
Хочу підкреслити, моя книга “Схід українського сонця” — це не історична розвідка. На тлі фактів я намагалась вписати історії наших сучасників в історичне тло. Чому зацікавилась? З початком війни, у 2014 році, я познайомилась з низкою переселенців і трохи інакше подивилась на їхні історії. Журналіст Сергій Стуканов, письменниця і науковиця Олена Стяжкіна відкрили для мене цілі напрямки, нашарування різних діяльностей і спільнот проукраїнського спрямування на сході. Для мене це стало несподіванкою. Особливою несподіванкою стали їхні масштаб і глибина. Я почала цим цікавитись і зрозуміла — ці історії варті того, аби їх розповісти. Бо вони суперечать стереотипам, які є у суспільстві щодо Донбасу.
Які у вас були стереотипи щодо регіону, перш ніж ви почали працювати над книгою?
Абсолютно класичні. Сформовані радянською індустріальною історією українського сходу і пострадянською політичною історією. Я не хочу їх перераховувати. Думаю, кожен може їх пригадати. Я хочу говорити про українську ідею незалежної, суверенної, демократичної, ліберальної держави і людей, які поділяли ось такий погляд на Україну. Їх було багато. На мою думку, ми дуже мало про них знали до 2014 року. Картинка, яка транслювалась у Київ, показувала лише одну політичну ідентичність — ідентичність політичної верхівки Донеччини і Луганщини.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Мені здається, людям, які мали національні ідеї на сході, не вистачило часу і ресурсів, в тому числі медійних, аби зробити їх публічними.
Якщо говорити про людей, яких описую я, то це дійсно молоді люди. Студентство зокрема. Проти них грало вороже і деструктивне політичне середовище Партії регіонів і повністю підпорядковані медіа. Вільні ЗМІ, соцмережі ще не були сформовані. І, дійсно, це були люди переважно без ресурсів. Які ще не навчилися працювати, як професійні громадські організації.
У мене у книзі п’ять з половиною розділів. Я пишу про студентську організацію “Поштовх” з Донецька, мистецьке середовище “Ізоляція”, мистецько-літературне середовище з Луганщини “СТАН”, релігійні організації. Я пишу про села, як про носії незнищенної українськості. Останній розділ присвячений ультрас донецького “Шахтаря”. На мою думку, ультрас відігравали роль соціального клею. Це люди, які подорожували країною, вболіваючи за свої команди. Відчуття співпричетності до великої спільноти, за межами свого регіону, в ультрас прокинулось раніше, ніж в інших середовищах.
Неформальним організаціям у Донецьку протистояли офіційні структури. Це яскраво видно на прикладі боротьби студентів Донецького національного за присвоєння університету імені Василя Стуса. Під час цієї боротьби адміністрація на противагу запропонувала присвоїти закладу ім’я першого секретаря обкому комуністичної партії. Чому адміністрація загравала з радянським і не хотіла приймати нову реальність?
Це дуже глибоке питання. Донецька і Луганська області за кількістю топонімічних назв, які підлягали декомунізації, були лідерами по Україні. В ході роботи над книгою я збагнула — топонімічно регіон оточували примари минулого. Партія регіонів добре з цим минулим загравала. Ми маємо розуміти, промисловість відігравала важливу роль не тільки за часів СРСР, а й в незалежній Україні. Вона була осередком надійності для тих, хто своє життя провів на заводах чи шахтах і не вмів жити інакше. Ця значна частина населення і становила електорат тих, хто обіцяв стабільність. Ідею “доброго господаря”, який все вирішить, регіонали плідно експлуатували. Маркери радянськості їм не суперечили, а маркери антирадянськості були ворожими. Василь Стус був антирадянським діячем. У 2005 році президент Віктор Ющенко присвоїв Стусу звання “Героя України”. І, здається, проблем та суперечок не мало бути. Але для Партії регіонів це була “червона ганчірка”. Перейменування посягало на їхню ідеологічну та ментальну територію. Я була вражена запеклістю цієї боротьби. Тим, як ідеологічно знищували студентство, яке належало до “Поштовху” і підтримувало кампанію з перейменування.
Ви у своїй книзі згадуєте поета, прозаїка, засновника донецьких слемів Олексія Чупа. І пишете, що він розчарувався у літературі, як способі боротьби та способі доносити правду. Ви, як політологиня, після 24 лютого не розчарувались у м’якій силі, у силі фактів та аналізу?
Я особисто очікувала наступ з моменту, коли почалась мобілізація в так званих “ЛДНР”. Я думала він буде більш локальним і наземним. І зовсім не очікувала такої масштабної повітряної війни. І, звичайно, я покладалась на раціональні аргументи, які виявились неспроможними. З професії я не пішла. В той же час зрозуміла, яку вагу має упередженість дослідника і на скільки ми самі впливаємо на наші висновки тим, у що ми можемо або не можемо повірити. Професійно 24 лютого стало для мене болючим уроком. Думаю, я його засвоїла. Тепер ми маємо прораховувати всі варіанти. Навіть ті, у які нам не хочеться вірити. Я не розчарувалась. Просто зрозуміла, як ми можемо сильно помилятися.
Поговоримо про сучасну росію. У школах на окупованих територіях ставлять “парти героїв” — якщо просто, то злочинців, які взяли зброю і пішли захоплювати українську територію. Аби відзвітувати про встановлення парт, окупанти наряджають дітей у радянські костюми і фотографують. Як вам такий спосіб вшановувати загиблих?
Це театр абсурду, який відбувається на наших очах. Злочинців глорифікують, а героїв називають злочинцями.
Ми бачили маскарад у вигляді параду на 9 травня. Коли дітей одягають у військову форму і вони зростають із гаслами “деды, победа”. Бачили легітимізацію дій росії під прикриттям міфу Другої світової. Це жахливо. Це знищення історії, її переписування і формування політики пам’яті на брехні.
Чому росія не знайшла себе нову після 1991 року, а продовжує будувати своє майбутнє, озираючись на СРСР?
Радянський союз був імперією, і росія залишається імперією. Мова не про форму держави, а про імперське мислення. росія є правонаступницею СРСР в розумінні зла, яке ніс радянський союз. Тому всі антицінністні засади, на яких побудований союз, були не осмислені сучасною росією, не проблематизовані. Так, як, наприклад, це відбувається в Україні. Коли ми продовжуємо відкривати для себе як злочини радянського режиму, так і експлуатацію української історії та діячів на користь імперії. В росії цей процес не відбувався.