“Українська літературна газета”, ч. 1 (369), січень 2025
Калейдоскоп творчості Рауля Чілачави вельми різноманітний. «Бельканто» – прекрасне свідчення цьому. Свідчення того, що автор чудово володіє своєрідною технікою бельканто, як у художній літературі, так і в наукових текстах, у дипломатії… Цього року саме «Бельканто» і висунуто на здобуття високої національної премії України імені Т.Г. Шевченка. Рауль Шалвович 55 років свого життя і своєї творчості присвятив безкорисливому служінню Україні. У зв’язку з цією подією ми вирішили поговорити з номінантом…
Пане Раулю, Вас номіновано на національну премію імені Т.Г.Шевченка, з чим я Вас і вітаю. Насамперед, що Ви відчуваєте з цього приводу?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Можу сказати про відчуття, яке охопило мене понад три десятиліття тому, коли я вперше побачив своє прізвище серед номінантів Шевченківської премії, яку, звісно, не отримав. Відтоді мої книжки ще кілька разів були номіновані на цю нагороду, щоправда, з однаковим кінцевим результатом. Тепер я у такому віці, що про якісь особливі відчуття годі говорити. Втім, приємно, що українська книга грузинського письменника, котрий вже удостоївся в рідній літературі найвищої національної премії імені Шота Руставелі, бере участь у змаганні з книгами українських колег.
Можна вважати, що українська література 1964 року сама прийшла до Вас – випускника середньої школи в рідному грузинському місті Зугдіді… Це, найімовірніше, був знак… Адже Ви, через три роки, опинилися в Києві серед студентів Київського державного університету… Згадайте цю історію…
Я не фаталіст, але в якісь закономірності в житті людині – вірю. Вірю в те, що випадковості майже не буває, бо вона має чітку тенденцію переростати в закономірність. Наприклад, будучи школярем, я випадково закупив книжки українських письменників у книгарні мого рідного Зугдіді: країна готувалася до декади літератури братньої республіки. І не тільки закупив, а й прочитав. Через деякий час, також випадково, став свідком приїзду учасників літературного свята до нашого міста, де разом з грузинськими майстрами перами вперше побачив Миколу Бажана. Невдовзі я став студентом журфаку Тбіліського державного університету і також випадково на третьому курсі був відряджений до Києва для вивчення української мови та літератури. Коло замкнулося – я став україністом і все подальше моє життя пов’язане з Києвом, з українським красним письменством. Ланцюг випадковостей визначив мою людську і літературну долю. Бо в Києві я створив сім’ю, тут народилися мої сини, тут написані всі мої книги.
Розкажіть, будь ласка, коли ця егоїстична пані – поезія завоювала ваше серце, як вона увійшла у ваше життя і коли Ви здогадалися (зрозуміли), що вона стане супутницею вашого життя назавжди…
Скільки себе пам’ятаю, завжди щось вигадував, фантазував, віршував. Спочатку усно, потім письмово. Одного разу, коли я вчився в шостому класі, я побачив (теж випадково) свій віршик в нашій районній газеті й очам своїм не повирів. Я ж в редакцію нічого не посилав. Згодом з’ясувалося, що наш сусід, котрий знав про мої поетичні спроби, таємно одніс мій зошит редакторові, який і зробив мені такий сюрприз. Через деякий час я сам почав розсилати свої «твори» редакціям газет і часописів, де інколи їх друкували. Я повірив своїм силам і вже не мав сумнівів, що стану літератором. До речі, мій односелець – знаменитий письменник Кондрате Татарішвілі (Уїараго), автор безсмертної повісті «Мамелюк»…
Вибачте, що перериваю. Цю повість ви переклали українською й видали кілька років тому в Києві.
Так, це був мій борг, і я радий, що його сплатив.
Продовжуйте, будь ласка…
Той факт, що в сусідній хаті народився й виріс видатний майстер пера, був важливим аргументом для того, що я також зможу стати письменником. Моя перша книжка вийшла 1970 року і відтоді я видав 150 книжок. Звісно, кількість не визначає якість, але свідчить про те, що література – головна справа мого життя.
Цікаво, що Вас підштовхнуло писати мовою Шевченка і коли відчули внутрішню готовність до цього?
Йшов другий рік мого навчання в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка і я проходив журналістську практику в газеті «Літературна Україна». В цей час якраз готувалася Декада грузинської літератури в Україні (як відповідь на українську декаду в Грузії) і часто друкували матеріали на грузинську тематику, в тому числі й переклади. Тоді я вперше спробував готувати короткі інформації українською мовою, а потім і перекладати з грузинської. Пізніше взявся й за поезії. В моїй першій українській збірці є кілька віршів, написаних українською. Потім був томик віршів Галактіона Табідзе в моїх перекладах, ну а далі пішло-поїхало… За роки своєї творчої діяльності я переклав і видав чимало грузинських авторів у Києві, Львові, Харкові. Нещодавно саме з героїчного Харкова, зокрема з видавництва «Фоліо» отримав пропозицію надати їм свої тексти для передмови та післямови до «Витязя в тигровій шкурі» в перекладі Миколи Бажана. Коли цю приємну інформацію я виклав на Фейсбуці, люди в коментарях почали висловлювати як своє захоплення, так і щиру вдячність за те, що брати-українці в такий важкий й трагічний час знаходять можливість для видання нашої національної перлини.
Українські читачі, які хочуть більше дізнатися про Грузію, про її історію, культуру та літературу, читають і надалі читатимуть ваш творчий та науковий доробок і, навпаки, грузинські читачі, які хочуть ближче доторкнутись до історії України, її культури, літератури, просто до серця, душі, сподівань пересічних українців та українок, читають і читатимуть ваші переклади українських класиків та сучасних письменників… Це, на мою думку, величезна відповідальність – на своїх плечах нести наріжний камінь, на якому ґрунтується й тримається надбудова – вся сукупність суспільних відносин між нашими народами… Що Ви можете сказати з цього приводу?
Ви, по-суті, самі відповіли на власне запитання. Це справді велика відповідальність, і я буду щасливий, якщо бодай частково впорався з роллю літературного зв’язківця між нашими народами.
Зрештою, ми – українці та грузини – добре знайомі з національними духовними цінностями наших народів, вони є фактично нашими національними кодами: грузинською мовою давно лунають ваші блискучі переклади Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки та представників багатьох поколінь і напрямів українських поетів і прозаїків, а українською мовою давно читають «Витязя» Руставелі й усю грузинську класичну поезію (до речі, тут треба зазначити, що найвища премія імені Руставелі після її заснування недовго забарилася, й на другий же рік заснування нею було удостоєно Миколу Бажана – перекладача «Витязя в тигровій шкурі»), одним із напрямів Ваших наукових інтересів є їхня наукова інтерпретація та компаративний аналіз, оцінювання їхніх літературних цінностей. Цій справі Ви присвятили свої дисертації та більшість наукових праць, статті та есеї, частина яких опубліковані в номінованій книжці, у розділах «Про українську літературу» та «Майстри художнього перекладу» (Про М.Бажана, П.Петренка, М.Рильського, М.Лукаша, Г.Кочура, О.Синиченка)… Розкажіть, будь ласка, про ці розділи…
Існує такий вислів: письменник має писати про те, що він знає досконало, або не знає ніхто. Цим принципом керуюсь і я, і не лише в письменстві, а й в науці. Про переклади грузинської класичної літетатури, де левова частка належить М.П.Бажанові, до мене майже не було наукових досліджень і я вирішив заповнити цю прогалину. Максимально вивчив, співставив, проаналізував переклади Бажана «Витязя в тигровій шкурі» Шота Руставелі, «Давитіані» Давида Гурамішвілі, інших наших класиків. І мені було дуже приємно, коли акад. Леонід Новиченко в своїй рецензії назвав моє дослідження «Трактатом про художній переклад». Повинен сказати, що я чимало вчився в українських теоретиків і практиків цього виду поетичної творчості. Знав багатьох особисто, штудіював їхні праці. Тривалий час моїми настільними книгами були, наприклад, «Мистецтво перекладу» Максима Рильського та «Першотвір і переклад» мого університетського професора Віктора Коптілова. Ясна річ, що за тривалий час перебування в Києві, я спілкувався з колегами, дружив з багатьма. Про свої стосунки з ними, про власні спостереження над їхними творами я й розповідаю в коротких есе, замальовках, ескізах.
Що скажете з приводу вашої перекладацької діяльності? Загалом про переклад і перекладачів? Щоб Ви особливо виділили з ваших перекладів?
Мої перші переклади з української були наруковані 1968 року; в студентському гуртожитку, де я певний час мешкав, обожнювали Василя Симоненка і я переклав саме його вірші. Відтоді я постійно знайомив грузинського читача з кращими зразками української класичної та сучасної літератури. Так поступово й народилася моя авторська антологія «Сто українських поетів», широкоформатний фоліант майже на 700 сторінок, який десять років тому я презентував у Посольстві Грузії в Україні. Це, по суті, ретроспектива розвитку української поезії від Г. Сковорди до моїх ровесників. Серед власних перекладів я б виділив «велику трійцю» – Т.Шевченка, І.Франка, Лесю Українку, твори яких по кілька разів видавав окремими збірками. Задоволений своїми перекладами віршів П.Тичини, М.Рильського, В.Сосюри, Є. Маланюка, Є. Плужника, О. Телиги, М. Бажана, представників т.з. «Розстріляного відродження», відомих шістдесятників… Дорогі для мене й українські переклади нашого геніального земляка Галактіона Табідзе, збірку якого я видав ще зовсім молодим – 1976 року в видавництві «Дніпро».
На вашу думку, наскільки повноцінно представлена українська література в Грузії?
Про повноцінність, на жаль, важко говорити, але маємо окремі видання багатьох класиків та сучасних авторів. Серед них «Байки та поезії» Г. Сковороди, «Енеїда» І.Котляревського, «Кобзар» Т.Шевченка, твори І. Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, М.Коцюбинського, В.Стефаника, М.Бажана, О.Гончара, Г.Тютюнника, Ю.Андруховича, С. Жадана, Оксани Забужко… Всіх важко назвати. Процес триває. З’являються й нові переклади.
У номінованій книзі є кілька розділів, натхненних Латвією, її літературою: тут і розділ про латиську літературу – «Балтійський меридіан», і переклади, і цикл інтерв’ю – «Діалоги на березі Даугави», і також « Прощання з Латвією» (уривок з книжки «Наближення до Латвії. Сповідь посла»).
Так склалося, що на початку нашого століття я був Надзвичайним і Повноважним Послом України в Латвії. За майже п’ятирічне перебування у давній і прекрасній Ризі поруч з своїми основними дипломатичними справами я займався й справами творчими – активно відкривав для себе латиську літературу. За короткий час мені вдалося перекласти (не лише грузинською, а й українською) і видати окремими книжками поезії знаного подружжя – Райніса та Аспазії, Александра Чакса, Оярса Вацієтиса. Умудрився навіть випустити альбом малюнків великого литовського художника Константинаса Миколаюса Чюрльоніса з власними поезіями трьома мовами. Особливо пишаюся тим, що в Ризі мені вдалося організувати й видати з власною передмовою та коментарями (разом з видатним латиським поетом Імантсом Аузіншем) антологію української класичної та сучасної поезії «Вітер з України», а також «Витязя в тигровій шкурі» в оригіналі та в існуючих перекладах перекладах латиською та українською мовами. По поверненню з відрядження я опублікував книжку спогадів про свою дипломатичну місію, а також авторську антологію латиської поезії грузинською мовою.
Розкажіть, будь ласка, що вам вдалося зробити за ці роки і що вас наповнює почуттям виконаного обов’язку?
За останні три роки, що я в Грузії, крім «Бельканто», видав 15 книжок. Серед них – досить солідний за обсягом (майже 500 сторінок) том власних поезій «Два я», який почав ще в Києві й завершив уже в Тбілісі; публіцистична книжка про російсько-українську війну «Листи Чапи до собак і людей світу» (вона вийшла в авторизованому перекладі й українською), «Листи до Єви» (так звати мою онучку), науково-популярна книжка про історію України, двомовна збірка віршів українських поетів про війну, переклади роману молодого українського прозаїка Маркіяна Камиша «Оформояндія» та дитячих оповідань Івана Андрусяка «Морськосвинський детектив», перевидання віршів та поем Тараса Шевченка… А ще написав і підготував до друку нову збірку віршів. Найголовніше те, що з 2025 року почнеться видання 15-томного зібрання моїх творів, яке здійснить Фонд Іллі Чавчавадзе. Видання охопить вірші, переклади, мемуари, публіцистику, есеїстику, інтерв’ю. Один том буде присвячений документальним фотоматеріалам.
Чи наповнюють мене цей та інші творчі доробки почуттям виконаного обов’яку? Частково – так, бо працював справді самовіддано й наполегливо, вклав свій талант й уміння в те, що зробив. Однак людська натура така, що завжди хочеться більшого. Тож робота триває. Час покаже, що ще вдастся зробити!
Фордевінду, тобто попутного вітру (як мовлять моряки), пане Раулю, у вашій роботі! Дякую за цікаву бесіду!
Спілкувався Сосо Чочія
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.