Прощання з Маркесом

Як уже повідомлялося, 17 квітня на 87-му році життя
помер Габріель Гарсія Маркес – колумбійський прозаїк, якого називали
«письменником №1 ХХ-го століття», один із найяскравіших представників т.зв.
магічного реалізму, автор низки оповідань, повістей і романів, зокрема,
найвідоміших – «Сто років самотності», «Осінь патріарха», «Полковнику ніхто не
пише», «Хроніка вбивства, про яке всі знали заздалегідь».

Для мене Гарсія Маркес – письменник особливий.
З-поміж кількох десятків улюблених прозаїків він – найулюбленіший. Вже після
нього – Стефаник з Коцюбинським і Юрій Яновський з Григором Тютюнником,
Хемінгуей, Ремарк, Фіцджеральд, Томас Манн, Фолкнер, Гоголь, Достоєвський,
Булгаков, Платонов, Пєлєвін, Кобо Абе, Кендзабуро Ое, Милорад Павич…

Моє знайомство з
творчістю Гарсії Маркеса почалося першокурсницької студентської осені 1980-го
року з прочитання в журналі «Всесвіт» «Осені патріарха». Був просто
приголомшений романом, його стилем, мовою, пластикою, образністю, тим чудесним
магічним ореолом, котрий, здавалося, просвічував з кожного рядка цього дива…
Нічого подібного досі не читав… Потім було не менше зачудування вражаючим
романом «Сто років самотності» (перечитуваним мною впродовж цих кількох
десятиріч тричі), а далі розпочалась мандрівка сторінками романів цілої плеяди
чудових латиноамериканських авторів – починаючи від Борхеса, і закінчуючи
наймолодшим із них – Маріо Варгасом Льйосою. Їхні книжки – а їх більше трьох
десятків – стоять у моїй бібліотечці на «почесних» полицях…

Втім, Гарсія Маркес поміж них – все-таки особливий.

І втрата його особливо відчутна для всіх, хто любить
Слово, для мільйонів вдячних шанувальників таланту визначного, незбагненного і
магічного письменника.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Спасибі Вам, великий Маестро!

 Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ

 

Про великого колумбійця і його творчість ділиться міркуваннями
співавтор перекладу «Осені патріарха», український письменник Сергій
БОРЩЕВСЬКИЙ, який зустрічався з Гарсією Маркесом і брав у нього інтерв’ю.

 

Пане Сергію,
розкажіть про Вашу зустріч з Гарсія Маркесом.

С. Борщевський: – Гарсія Маркес в Україні став відомим на
початку 1970-х років. Пам’ятаю, що 1972 року у «Всесвіті» з’явилася перша
добірка його оповідань. Я долучився до перекладів, почавши теж з оповідань,
десь у 1975 році. І треба сказати,  ці
оповіданння дуже добре виходили в різних часописах, зокрема в «Літературній
Україні» і газеті «Молода гвардія». Гарсія Маркес дуже багато важить для мене,
і я намагався його популяризувати, тому що він належав до кращих представників
літературної хвилі, яка дістала назву «латиноамериканський бум». Поряд із ним
це аргентинець Хуліо Кортасар, парагваєць Аугусто Роа Бастос, перуанець Маріо
Варгас Льйоса та інші письменники, на той час практично невідомі в Україні.
Їхній літературний метод прийнято називати магічним реалізмом. Його головна
заслуга (для країн «соціалістичного табору»), як на мене, полягала в тому, що
магічний реалізм не вписувався в рамки т. зв. соціалістичного реалізму. Я знав
людей, які на початку 1970-х років навіть спеціально вивчали найбільш доступну
польську мову для того, щоб читати щось інше, не те, що друкувалося тоді в
Радянському Союзі. Проза Гарсії Маркеса передусім була виходом за ці рамки. Це,
так би мовити, додаткове сприйняття – поза тим, що він визначний письменник,
великий майстер не лише романів, а й оповідання. 

Так сталося, що в 1978 році в журналі
«Всесвіт» в українському перекладі вийшов його знаменитий роман «Осінь
патріарха». До речі, вийшов завдяки одній випадковості. Якось, у травні 1977-го
року, на схилах Дніпра я був в одній компанії з латиноамериканськими
студентами, один з яких виявився колумбійцем. Коли ми ближче познайомилися, він
сказав мені: знаєш, у мене в гуртожитку в тумбочці є одна книжка, яка може тебе
зацікавити. Так мені до рук потрапив роман «Осінь патріарха». Можливо,
якби  не те випадкове чаркування,
перекладу взагалі б не було. Це, до речі, характеризує ті часи, коли книжки
навіть таких першорядних авторів діставались випадково, були недоступними
навіть для перекладачів. Роман мене просто приголомшив. Не гаючи часу,
перечитавши його кілька разів, я поїхав до Дмитра Павличка, який очолював
журнал «Всесвіт», з пропозицією надрукувати цей роман у журналі. Заручившись
згодою Дмитра Васильовича, ми  разом зі
Світланою Жолоб буквально за кілька місяців підготували роман до друку. Коли
1987 року за відрядженням «Молодої гвардії» я поїхав до Москви, щоб зустрітися
з Майстром, який був почесним гостем Московського кінофестивалю, то при першій
зустрічі з письменником (а їх було кілька) подарував йому комплект «Всесвіту» (роман
вийшов у трьох номерах). Гарсія Маркес, звісно, не знаючи української мови,
почав гортати сторінки журналу, але саме останню главу. І після того згодився
на розмову, і приділив мені приблизно півтори години уваги. А секрет дуже
простий: вся остання глава роману – це понад 50 сторінок – була написана одним
реченням. І крім того, в романі не було жодного випадку використання прямої
мови. В українському перекладі стиль автора було збережено, на відміну від
російського. І мабуть, це відіграло роль у тому, що він так прихильно
поставився до мене, запросив на свою прес-конференцію і ще на кілька зустрічей,
які були передбачені в Москві. До речі, фото, де я з Гарсією Маркесом, зроблене
біля театру-студії в Москві під час однієї такої зустрічі.

З особистих вражень. Я, мабуть, ні в кого не
бачив таких проникливих очей. Під час розмови був один цікавий епізод. У
готельному номері під час нашої зустрічі, крім нас двох, знаходились дружина
письменника Мерседес і московська перекладачка. Власне, потреби в перекладачці
не було, бо я вільно розмовляю іспанською, але ця дама сиділа «мов скеля
непорушна». І коли Гарсія Маркес запитав про Україну, то я йому сказав, що його
в нас знають і люблять, почав розповідати щось про українську літературу .
Перекладачка несподівано втрутилася в розмову, сказавши мені: а ви український
націоналіст.  Чесно кажучи, я розгубився.
Але їй відповів сам класик. Він зробив дуже цікаве зауваження про те, ще мені
можна було б дорікати, якби я хвалив свій край, принижуючи якісь інші. А в
здоровому патріотизмі, на його думку, не було нічого поганого. Після того
московська дама до кінця розмови мовчала.

 

Певно, ми
належним чином досі не усвідомили, що втратили одного з найбільших класиків
світової літератури новітніх часів?

Фактично зі смертю Маркеса завершується ціла
доба не лише латиноамериканської, а й світової літератури. Із тієї хвилі, про
яку я вже казав – хвилі латиноамериканського буму, хвилі магічного реалізму –
серед живих залишається тільки Льйоса. Але він і молодший від Гарсії  Маркеса. Інших уже немає. І цієї літератури
уже практично немає. Можна назвати лише поодинокі імена, такі як чилійка
Ісабель Альєнде. На жаль, поки що практично невідома Україні. Слід сказати, що
латиноамериканські літератури (крім бразильської) творяться  іспанською мовою, і завжди, починаючи від тих
часів, коли ці літератури (а їх близько двох десятків) започатковувалися, вони
перебували під впливом іспанської та інших європейських літератур. І лише в
двох випадках ставалося навпаки. Перший – це поезія латиноамериканського
модернізму кінця ХІХ – першої третини ХХ-го століття. І другий – це новий
латиноамериканський роман.  В 1970-80-ті
роки жоден інший континент не мав такої команди першорядних письменників, як
Латинська Америка.

 

Колись
доводилось читати зізнання Гарсії Маркеса в тому, що на нього вплинула
творчість Гоголя… 

Так, він визнавав вплив Миколи Гоголя
безперечно, як і вплив, скажімо, Фолкнера. Я був свідком, коли на московській
прес-конференції він сказав, що Гоголь був одним з його улюблених авторів. Стосовно
Булгакова він тоді ж зазначив: клянусь рідною матір’ю, «Майстра і Маргариту» я
прочитав уже після того, як написав «Сто років самотності». Але, безперечно,
річ ще й у тім, що світові літератури, ширше – світові культури – можна якось
порівняти із законом фізики про сполучні посудини: чим вищий рівень в одній
посудині, тим вищий загальний рівень. Так само одночасно схожі процеси
відбуваються в різних літературах. Адже щось подібне до Гарсії Маркеса ми
зустрічаємо в прозі Василя Земляка («Лебедина зграя»), а щось у прозі Григора
Тютюнника – на рівні світосприяйняття. Річ у тім, що письменники, які належали
до напрямку, який ми називаємо магічним реалізмом (ще раніше, бо він належав до
більш раннього покоління, кубинець Алехо Карпентьєр називав цей напрямок
«магічною реальністю»), активно експлуатували міфотворчість. Тобто, вони
поєднували міфічне з реальністю. І те саме ми можемо говорити про Василя
Земляка. А ще раніше в українській літературі були Михайло Коцюбинський («Тіні
забутих предків») і Юрій Яновський («Вершники»).

Особливість, як на мене, почерку Гарсії
Маркеса ще й у тому, що він, крім того, був першорядним журналістом,
репортером, і, до речі, не полишав журналістської роботи навіть після того, як
одержав Нобелівську премію з літератури. Так от, його рецепт такий: написати
про щось фантастичне, ба, навіть фантасмагоричне, і обов’язково додати якісь
штрихи, якісь деталі, які одразу роблять це фантастичне реальним. Ніхто не
повірить у вознесіння Ремедіос Прекрасної (з роману «Сто років самотності»),
якщо не додати до цього конкретики: що вона піднялася в небеса на перкалевих
простирадлах.

Записав Михайло Сидоржевський