Я ніколи не бачив українську літературу як продовження російської – Андрухович

189

 
Політичні дискусії щодо України в Чехії починають поступатися місцем культурним подіям, яких відбувається чимраз більше. З великим успіхом і повними залами проходили у Празі зустрічі з одним з найвідоміших українських письменників Юрієм Андруховичем. Аудиторію, яка вже переважно була знайома з творами автора з численних перекладів віршів та романів, цікавили його герої, стиль, обставини написання та літературні напрямки, що панували в Україні на початку її незалежного існування. На одному з літературних вечорів журналістці Радіо Свобода вдалося поспілкуватися з письменником.
– Турецький письменник, лауреат Нобелівської премії Орхан Памук, до якого часто зверталися західні журналісти за поясненням якихось подій в Туреччині, а не для обговорення його книжок, в одному зі своїх інтерв’ю сказав, що доля письменників з домодерних суспільств – пояснювати світу про свої країни. Чи часто Ви стикаєтеся з подібною проблемою? За кордоном Вам більше доводиться пояснювати Україну, чи свою творчість?
– Я цієї його цитати не знав. Він жорстко, я б навіть сказав, жорстоко це сформулював. І так випливає з цього, що я все-таки представник домодерного суспільства. Але тут є вихід. Я б не відокремлював, не проводив би цієї межі між «пояснювати себе і пояснювати своє суспільство». За великим рахунком, в моєму, принаймні випадку, це одне і те ж.
– Нобелівська літературна премія цього року іде до наших сусідів, у Білорусь, письменниці Світлані Алексієвич, якій, можливо, ще і більшою мірою доводиться пояснювати своє суспільство, і навіть ширше, пострадянське суспільство, і робить вона це у досить трагічних тонах. Ви пояснюєте українське суспільство, навпаки, в бурлескних, іронічних тонах. Який з цих варіантів у Європі сприймається краще?
– Це важко узагальнювати. Мені здається, є різні діапазони, різні тональності, і це добре, що так є. Тобто немає якоїсь усталеної тенденції, що європейцям більше потрібна серйозність, чи більше потрібен іронічно-відсторонений тон. Мені здається, що справа не в цьому, а в тому, що є переконливіші і менш переконливі художні тексти. І з цього, мабуть, треба починати.
– Що вносить українська література до світової?
– Передусім історії, яких ще світ не чув. Тобто є така частина світу, в якій теж розказано, записано, озвучено дуже багато історій, яких ще не знають. Їх ще не читали і не чули. Ось, власне, це і є те, що українська література має за душею. Вона має розповідати про цю фактично невідому частину світу.
– За що в українській літературі буде присуджена Нобелівська премія?
– Не знаю. Не можу відповісти на це запитання, тому що Нобелівський комітет у своїх рішеннях не піддається ніяким узагальненням, закономірностям. Мені здається єдине, що можна передбачити, – вони намагаються з року в рік приймати несподівані рішення і якоюсь мірою заперечувати те, що відзначили минулого року.
– Впродовж тривалого часу на Заході українську літературу намагалися розглядати як продовження російської літератури. В яких стосунках зараз перебувають російська та українська літератури?
– Я ніколи не бачив її як продовження російської літератури. Я бачив її, до певної міри, як окремий світ, захований в тіні більшого, фізично більшого світу. Якщо говоримо про позитивні можливості зараз, то я бачу, що відбувається вихід з цієї тіні і співіснування літератур двох сусідніх країн, не більше.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!