За маршрутом Катманду-Вільнюс-Київ
Альгірдас Кумжа, Гімалаї / Пер. Ольги Боднар. – Вільнюс: «Лєтувос рітас»,
2007
Недарма французький політик і
філософ Монтеск’є у своєму вченні про вплив клімату і рельєфу країни на
історію, побут і культуру народу, який її займає, горам і горянам відвів місце
осібне. Відвідавши цьогоріч Вірменське нагір’я, я впевнився в його правоті:
немає енергії потужнішої, ніж та, яку відчуваєш у горах. І наскільки ж
потужнішою повинна бути енергія в горах чи не удвічі більших, ніж Кавказькі – у
Гімалаях!
Микола Реріх, проминувши
перевал Каракорум на висоті 5000
м., занотував: «Неможливо описати красу цього
багатоденного сніжного царства. Яке розмаїття, яка прозорість обрисів, які
фантастичні міста, яке різнобарв’я ручаїв і потоків, які незабутні пурпурові і
місячні скелі!» На початку ХХІ століття сходження на найвищі в світі гори перетворилося
навіть не на спорт – цей етап далеко позаду – і не на спосіб досягти Шамбали,
як це було за часів Реріха, а на розвагу і бізнес. Гори ваблять, гори дарують
розраду від гамірного повсякденного життя. Альпінізм – заняття не з дешевих,
тому беруться за нього лише ті, хто вже чогось досяг у житті, а досягаючи,
втомився од своїх досягнень.
Посол Литовської республіки в
Україні пан Альгірдас Кумжа бував і на Кавказі, і в Альпах, і на нашій Говерлі.
Активно долучався до процесів виходу Литви з Радянського Союзу і розбудови
незалежної держави, яка згодом увійшла до Євросоюзу; керував Фондом Тараса
Шевченка, відновлюючи та зміцнюючи культурні зв’язки між українським і
литовським народами. Але за гомінливими буднями у парламенті, за паперовою
роботою і копіткою дипломатичною працею пан Кумжа ніколи не забував про гори і
обов’язково відвідував Катманду. Як каже він у інтерв’ю, саме там, біля
підніжжя однієї з «вершин світу», він і отримав пропозицію їхати до України
послом…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«Гімалаї» – не художній твір,
а, як чесно зазначено на обкладинці, щоденник. Але якщо існують дитячі малюнки,
які тяжіють до справжнього живопису, і предмети побуту, які не соромно
виставити в Луврі, то й щоденник експедиції на одну з найвищих гір світу
Шишу-Пангму (8046 м.)
пана Посла явно написаний не байдужою до літератури людиною. Ця людина аж ніяк
не вважає себе героєм; тож і читач, ототожнюючи себе з таким звичайним,
середньостатистичним громадянином, який ніби випадково опинився в Тибеті,
дивиться на легендарні Гімалаї по-новому. І цей погляд настільки свіжий, що
навіть я, людина, яка, чесно кажучи, терпіти не може літератури нотаткового
типу, прочитав «Гімалаї» до кінця. Нам добре відомо про сумний стан справ у
Тибеті. Але ми воліємо про це мовчати, адже з тим, що Китай – новітня супердержава,
навіть найзапекліші європоцентристи і найзатятіші русофіли не сперечаються. Тож
навіщо «дражнити монстра»? Чомусь вважається, що маленьким країнам – Грузії,
Естонії, Тибету, Кубі – не до лиця грати на нервах у країн великих (Росії,
Китаю, США). Про національну честь ніхто не замислюється. Навіть у студії
найпопулярнішого ток-шоу України президента Грузії Міхаіла Саакашвілі
українські політики повчали: мовляв, не варто дратувати таку велику і потужну
Росію… Книга Альгірдаса Кумжі (незважаючи на те, що її автор – дипломат)
дивиться на стан речей у Тибеті чесно. Тибетці, шерпи, непальці, китайці
змальовані реалістично – звичайними людьми зі своїми вадами й примхами, але
також із безперечними перевагами, що є в кожного народу.
Гори завжди займали особливе
місце в літературі. Це або неймовірна сейсмічна стихія, з якою безглуздо
сперечатися (приміром, «Каміння Чілі» Пабло Неруди – див. у перекладі Світлани
Жолоб), або старовинна тепла й ніжна батьківщина, яка не зрадить і завжди
прихистить (скажімо, в поезії Ани Каландадзе – також у перекладі С.Жолоб);
часом це похмурий спільник (див. у О.Ольжича – «Страшно в горах вночі в самоті
хати…»; або ж «Постріл у горах» Тиціана Табідзе в перекладі Г.Кочура), іноді –
сама історія, поза часом і поза підручниками (див. у П.Мовчана – «І відстань у
часі сама скасувалась, пощезли всі свідчення, знаки віків…»)… У будь-якому разі
для більшості людей гори – це те, що сягає хмар, це бездоганний ідеал, з висоти
якого світ видається іншим.
Пане Альгірдасе, як у одній
людині можуть поєднуватися дипломат і альпініст?
Зараз уже не поєднується. На таку експедицію потрібно мінімум два місяці –
тільки щоб на гору зійти. А ще багато часу й сил іде на підготовку. Посол собі
такої розкоші дозволити не може. Під час нетривалих відпусток я можу собі
дозволити хіба піднятися на Говерлу чи на бескид у Швейцарії. Хоча торік я взяв
наплічник і майнув до Катманду, походив гімалайськими стежками, відвідав
Королівство Мустанґ.
Мустанґ – майже як назва коня…
Не знаю, можливо, тут справді є якийсь етимологічний зв’язок. Це таємничий,
захований глибоко в горах край на висоті 4000 м. Близько тижня я блукав численними
селами, спостерігав за звичаями, розмовляв із місцевими мешканцями,
фотографував природу.
А що Ви можете сказати про
українські гори?
До гір, незважаючи на їхню висоту, я завжди ставлюсь із пошаною. Скажімо,
Альпи – гори невисокі, не перевищують 5000 м. Але й до них треба підходити з умом, бо
можна втрапити у халепу, навіть загинути. Так само й Карпати – якщо поводишся
неправильно, не знаєш, куди йти, можна зазнати великого лиха. Мешканці гір за
характером майже всюди однакові – таємничі, міфічні люди. У Гімалаях, звичайно,
людей більше, ніж у Карпатах, і вдягаються вони яскравіше. Для фотографа –
справжній клондайк!
Минулої осені я з друзями сходив у Карпатах. Спускались увечері, сутеніло,
і від хатинок, обійсть відгонило таємничістю, казкою – таке неможливо забути.
Тоді я пообіцяв собі, що повернуся…
Ви за освітою – юрист. Як
прийшли до дипломатії та альпінізму?
Дуже пізно – в 40 років до альпінізму і в 48 до дипломатії. Та це лише сухі
факти. Насправді про дипломатію я мріяв з дитинства. Уявляв собі, як
мандруватиму світом, укладатиму угоди, нестиму мир. Ці дитячі мрії виявилися
досить стійкими, тож, коли трапилася така нагода, я не відмовився. Та сама
історія з альпінізмом. На мій погляд, альпінізм і дипломатія мають багато
спільного: обидві професії пов’язані з пізнанням світу, подорожами,
перельотами. За радянської доби залізна завіса не дуже сприяла мандрам. Польоти
на Місяць здавалися більш реалістичними, ніж поїздка до Венесуели, Сполучених
Штатів чи на острів Борнео. Про те, як стати космонавтом, нам, дітям,
розповідали часто – треба добре вчитися, бути здоровим… А як потрапити туди, до
інших країн, ніхто не розказував, коли ж комусь щастило там побувати, вони
казали, буцімто там живуть вороги народу.
Коли наприкінці 80-х у Литві розпочався національно-визвольний рух, я був у
самій гущавині подій і став членом першого парламенту, який проголосив
незалежність. Політика мене цікавила завжди. Навіть у експедиціях я ніколи не
втрачав нагоди зустрітися з непальськими високопосадовцями. І з міністром
іноземних справ бачився – послом я тоді ще не був.
Чому Вас призначили саме до
України?
Єдине, що довгий час пов’язувало мою сім’ю з Україною – те, що мій тато,
який служив під Ленінградом, привіз знамениту «Пісню про рушник» Платона
Майбороди. За чаркою під кінець завжди співали цю пісню – українською мовою і в
прекрасному литовському перекладі. У нашому жмудському селі були також спільні
з українською мовою слова – «скриня», «кишеня», «драбина». Навіть кілька
гуцульських слів! Щойно я купив словник одного з гуцульських селищ – і був
вражений: скільки там слів із нашого жмудського діалекту!
Наш президент Валдас Адамкус дуже любить Україну, турбується за її долю.
Приїздив він до Києва і під час Помаранчевої революції. 1996 року він висунув
ідею створення громадського фонду для розвитку культурних зв’язків між Україною
і Литвою (Фонд Тараса Шевченка – І.Р.). Це завдання було доручене мені. На
гроші фонду ми видавали книжки, вручали премії, підтримували перекладачів та
інших митців. У цей час я постійно їздив у Гімалаї. Одного разу в Катманду
після спуску пролунав дзвоник мобільного і мені сказали, що готується заміна
посла в Україні. Мовляв, спускайся зі своєї гори і займайся справою. Довелося
повертатися до Вільнюса. Такий-от маршрут Катманду-Вільнюс-Київ. На той час я
досить багато знав про Україну, її культуру, але українською не розмовляв.
Дорогою я студіював українські книжки, які опинилися тієї миті під рукою, і вже
першого дня в Києві міг щось сказати вашою мовою.
Ви справді прекрасно володієте
українською. Дуже цікаве, до речі, зауваження щодо спільності слів у Жмуді
(Жемайтії) – однієї з п’яти провінцій Литви – і в Україні. Колись наші країни
входили до складу однієї держави. Що лишилося спільного?
Чим більше заглиблюєшся, тим більше спільного бачиш. Моя знайома професорка
написала книгу про подібність литовського і українського фольклору. У кожній
пісні, казці, загадці є спільні для двох народів складові. Збіжні сюжети,
мелодії, гумор… Ті кількасот років, які українці й литовці перебували в одній
державі – Великому князівстві Литовському – залишили величезний спадок. Після
зникнення цієї держави долі двох народів уже були нероздільні – спочатку в
складі Речі Посполитої, потім Російської імперії і Радянського Союзу ми були
разом. Цікаво, що студенти – українські і литовські – які вчилися за кордоном,
завжди знаходили спільну мову і об’єднувались у товариства. За радянських часів
наші народи спільно пережили окупацію, депортацію. Прикладів дуже багато.
Пам’ятаєте повстання політв’язнів у Норильську 1953 року? Лишилося чимало
свідчень. Українці й литовці були там разом і виконували основну роботу.
Звичайно, були там і грузини, і російські інтелектуали, але ядро було наше.
Як можна схарактеризувати
нинішні культурні відносини між Україною і Литвою?
Як дуже активні і напрочуд плідні. Можу говорити скоріше про Литву в
Україні, адже чотири роки вже не був на батьківщині. Минулий рік в Україні був
оголошений Роком литовської культури. Ми влаштували майже сто різних культурних
заходів. Вершиною стала виставка генія литовського мистецтва Чюрльоніса. Ці
роботи надзвичайно хисткі, тому вивозяться рідко, та нам вдалося привезти
частину постійної експозиції і показати її в Національному художньому музеї
України. У концертних залах Києва грали світові знаменитості. Зараз (на момент
запису інтерв’ю – Ред.) у галереї «Цех» проходить дивовижна виставка
литовсько-американського художника Рея Барткуса. Він уже 20 років дуже успішно
працює в Нью-Йорку. На відкриття виставки прийшло 400 осіб, щодня ж подивитися
роботи Барткуса приходять у середньому 200 осіб. Надзвичайний успіх!
Перекладаються книжки. На жаль, тут є проблема: перекладачів дуже мало. Небагато
людей бездоганно знають і литовську, і українську мови. На щастя, у нас є
надзвичайна людина – Дмитро Семенович Чередниченко. Він перекладає дуже багато,
має чудовий літературний смак. Ми дуже вдячні йому й за те, що він думає про
майбутнє, готує молодих перекладачів.
Де, до речі, в Києві можна
вивчити литовську мову?
Гадаю, завжди можна знайти прекрасну литовську дівчину чи хлопця, які вас
навчать. (Сміється) Але якщо взятися за мову серйозно, постане проблема.
Спеціальної школи немає. Тільки курси, які організовує Дмитро Чередниченко. Там
займаються за посібниками, читають художню літературу, потім їдуть на тривалі
курси до Литви. Є недільна школа для дітей, можна домовитися з учителем там.
В Україні велика проблема з
кількістю читачів. Люди не хочуть читати. Класику знають погано. А молода
література не завжди вирізняється якістю, не прагнуть якості й видавці. Як із
цим у Литві?
Я говоритиму, скоріше, як читач – а читач я старанний: щоразу, відвідуючи
Вільнюс, біжу до книгарні й дивлюся новинки. І я задоволений тим, що бачу в
литовських книгарнях. Видають багато нових дуже цікавих поетів і прозаїків.
Литовське друкарство має давню історію і відоме всьому світу. Книжки, які
видаються у нас, вражають насамперед естетикою і якістю друку. Ширужитку
немає. Класику у нас також видають, вона не вмирає. Дуже цінуються праці з
літературознавства. Багато перекладів, «білі плями» заповнюються.
Як держава підтримує культуру,
зокрема літературу?
Звичайно, хотілося б, аби підтримка була суттєвішою. Гадаю, зараз у Литві
лише два-три автори живуть на гонорари від своєї письменницької праці. Утім,
щороку Міністерство культури видає письменникам десятки стипендій, на які хоч і
скромно, але можна жити. Є також багато різних премій. Звісно, не все ідеально,
та у нас розуміють, що поезія для майбутнього Литви потрібна не менше, ніж
економіка. Часто можна почути вульгарне
запитання: «А яка від поезії користь?» Ми усвідомлюємо, що поезія – це
збереження мови і національної культурної традиції.
А російську літературу в Литві
перекладають?
Звичайно. Як нових популярних авторів – Пєлєвіна, Сорокіна, – так і
класику. Але потрібно розуміти – у нас ще живі кілька поколінь, які вільно
володіють російською. Ці люди продовжують читати російською. Скажімо, я, знаючи
кілька мов (крім російської і української – німецьку, англійську, польську),
намагаюся читати літературу не в перекладах, а в оригіналах. Я не візьму Гете
англійською, а Мрожека – німецькою, бо це вже буде не те. Тим більше, коли
говоримо про поезію. Моє покоління, старші люди, мій син, якому 29 – ми
російську літературу читатимемо російською.