Для того, щоб взяти
інтерв’ю, багато часу не потрібно. Цілком вистачає години, максимум – півтори.
Моя розмова з Надзвичайним і Повноважним Послом Республіки Латвія в Україні
Аргітою Даудзе переступила ці межі безпрецедентно: вона тривала понад п’ять
годин, тому навіть важко розділити, де, власне, були відповіді на журналістські
запитання, а де – насолода від спілкування зі співрозмовницею, яка виявилась і
однодумцем у поглядах на світ, і колегою в зацікавленнях Скандинавією. Вона з
добродушним гумором розповідала, як колись студентське захоплення перетворилось
на стійкий науковий інтерес, а згодом привело на дипломатичну службу, хоч про
неї ніколи не мріяла.
Я народилась в Лієпає, в західній частині Латвії. Там, у
Курляндії, жили мої предки впродовж багатьох поколінь. Я, можна сказати,
чистокровна курляндка, і характер у мене теж курляндський – строгий, прямий.
Мабуть, це вплив сильного вітру, який дме в Лієпає: треба бути дуже стійким,
щоб устояти проти нього. Пізніше батьки переїхали до Риги, там я закінчила
школу і вступила на факультет історії та філософії Латвійського університету.
Мене цікавила Швеція, я хотіла вичати її мову, але можливості робити це були
обмежені. Я не ризикнула їхати до Ленінграду, тому що там потрібно було
складати іспити російською мовою. Та й із Латвії, чесно кажучи, їхати не
хотілось. І ось тут доля зробила подарунок: студентам-історикам нашого курсу
запропонували вчити шведську мову. Спитаєте, чому? У мене є своя версія
відповіді, але то не для цього інтерв’ю. І по-шведському я заговорила!
Літератури було мало, тільки довоєнна, єдине доступне періодичне видання –
газета шведських комуністів, що рясніла помилками… Але я почала
спеціалізуватись на скандинавській історії – моя дипломна робота була про роль
жінки в давньоскандинавському суспільстві. І докторську дисертацію згодом теж
писала по скандинавській країні – про політику Швеції щодо Латвії в період
холодної війни.
А як Ви прийшли на
дипломатичну службу?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У вересні 1991 року, коли після здобуття незалежності
розбудовувалось міністерство закордонних справ, виникла нагальна потреба у
різних фахівцях. Перед тим я працювала вчителькою історії, перекладачем зі
шведської, активно займалась латисько-шведськими культурними взаєминами. Уже
коли працювала в міністерстві закордонних справ Латвії, з’явилась можливість
учитися в Дипломатичній академії у Відні. В дипломатії працювала на різних
посадах. До речі, деякий час займалась зовнішньополітичними питаннями в
президентській канцелярії, – і саме тоді, 1995 року, готувала офіційний візит
нашого Президента пана Гунтіса Улманіса в Україну, супроводжувала його в складі
делегації. Потім працювала як радник в Норвегії, Росії, була послом в Чехії і
Хорватії.
Із розмов з
дипломатами держав балтійського регіону, зокрема скандинавських, я знаю, що там
левова частка коштів спрямовується для промоції національних культур насамперед
у країнах-сусідах, і вже значно менше – у країнах віддаленіших? Яку політику в
цьому веде офіційна Рига?
Я думаю, що таких культурних пріоритетів, як ви сказали, в
жодних державних документах Латвії не знайдете. Якщо ми подивимось на
розташування нашої країни, то це Північно-Східна Європа. До нас найближчі
культури балтійського регіону, тому наш погляд у першу чергу спрямований туди,
і це природно. Наші близькі сусіди – естонці та литовці – в рамках Балтійської
ради ведуть активне культурне співробітництво. Один із прикладів – заохочення
літераторів, які перекладають з латиської на естонську та інші сусідні мови, є
навіть спеціальна премія, яка вручається щороку. Є й певні традиції, бо
література північних народів завжди видавалась у нас великими тиражами, і
латиська публіка ставилась до неї з великими інтере¬сом. Ще один приклад: у нас
за підтримки Данського культурного інституту активно перекладають данських
письменників. Уже вийшли латиською мовою чотири романи Петера Хега, роман «З
Африки» та два томи оповідань Карен Бліксен. Напевно, були й інші цікаві книги,
які я пропустила. Схожим чином в популяризації своєї літератури працюють
норвежці і шведи, а також фіни. Нещодавно на латиську мову перекладена книжка
молодої талановитої фінської письменниці Софі Оксанен «Очищення». Я вважаю, що
її потрібно прочитати кожному, хто готовий відчути жах, який пережили землі
Естонії, потрапивши під радянську окупацію після Другої світової війни, та її
наслідки. Дуже схожа ситуація була в Латвії, та й, думаю, в Литві й інших
місцях, де впроваджували й укріплювали радянську владу.
В Латвії можна звернутись за підтримкою до Фонду культури,
який сприяє перекладам латиської літератури в інших країнах. Коли я працювала в
Чехії, то чеські перекладачі латиської літератури дуже грамотно використовували
ці можливості. Українські перекладачі теж знають цей шлях. Головне – щоб була
справді цікава пропозиція, а близьке чи далеке сусідство – принципової ролі не
грає.
Два роки тому в Києві
за підтримки посольства експонувалась виставка картин латиського
художника-класика Гедерта Еліаса, торік Ви сприяли виданню в українському
перекладі збірки латиських дайн. Що ще робиться для розвитку культурних
контактів між нашими народами, для вивчення латиської мови?
Завдяки ентузіазму інтелігенції робляться прекрасні речі і в
різних регіонах, і в столиці. Але найактивніше працюють у Львові, де при
університеті створено Центр балтистики, викладається латиська мова. Його очолює
Юрій Садловський, який добре знає латиську мову, а докторську дисертацію
захищав на філологічному факультеті Латвійського університету. Це він переклав
згадану вами книжку дайн, а зараз підготував видання українською мовою одного з
наших найкращих поетів Александра Чака. Багато зробили для взаємного збагачення
наших літератур Рауль Чілачава і Юрій Завгородній.
Нещодавно за підтримки посольства та Центру балтистики у
Львові і в Дніпропетровську була показана виставка фотографій – документальна
розповідь про те, як ми йшли до відновлення незалежності наприкінці
вісімдесятих – на початку дев’яностих років. В Харківському університеті в травні
відкрилась виставка графіки Йоганна Бротце з фондів нашої академічної
бібліотеки – вона об’їхала багато міст Європи, але в Україні демонструється
вперше. І то не просто малюнки, а справжня енциклопедія життя Ліфляндської
губернії кінця вісімнадцятого – початку дев’ятнадцятого століття.
На фестивалі європейського короткометражного кіно, що
відбувся під час футбольного чемпіонату, кияни змогли побачити анімаційні
стрічки, зняті в Латвії за останні роки. А пізньої осені спільно з Будинком
кіно ми хочемо показати наші сучасні повнометражні фільми, причому не тільки в
столиці, а й у Львові, де ініціативу підтримує також місцева влада. Ми
готуємось до Днів Латвії у Львівській області, де плануються виставки,
концерти, презентація збірки віршів Александра Чака та інші заходи.
Є чудові зразки міжнародних зв’язків у музичному світі. Я
була приємно вражена, коли юнацький оркестр, що приїхав виступити в Україну з
Данії, виконав два твори сучасних латиських композиторів Петеріса Васкса і
Пелеціса. Нашими культурними послами в світі можна назвати і блискучих оперних
співаків. У мене навіть є ідея постаратися встановити постійні контакти між
оперними театрами Одеси та Риги.
Встановились активні зв’язки між архітекторами Латвії та
України. Незабаром за приватною ініціативою підприємців і дизайнерів та за
підтримки посольства відбудеться виставка латиських і литовських дизайнерів у
Києві. Це дуже важлива сфера – середовище, в якому живемо, як до нього
ставимось, як бережемо архітектурну спадщину і розвиваємо нове. Обмін досвідом
між професійними архітекторами і дизайнерами дуже доречний.
Час не стоїть на місці: те, що про нас знають в Україні,
стосується переважно періоду радянського режиму – Раймондса Паулса, поп-музики
тощо. А щодо теперішнього мистецтва, то ні в Латвії майже не знають України, ні
в Україні – сучасної Латвії. А за двадцять років багато змінилося, життя стало
інакшим, та й XXI вік проставляє інші акценти. Якби я могла, то займалась би
культурною дипломатією набагато більше, ніж зараз. Не всім це здасться науковим,
але я думаю, що базис – це культура в найширшому розумінні цього феномену, а
все інше – надбудова над нею. А якщо вести мову про менталітет та ідентичність
народу, то він, в першу чергу, корениться в культурі й мові.
Що Ви любите читати?
Найперш це історична література – я ж за освітою історик. У
мене зараз на столі «Історія України» Сергія Єкельчика, «Європа: Історія»
британського вченого Нормана Дейвіса, яку я читаю англійською мовою. Книга
Єкельчика дуже цінна тим, що сучасна історія України подана з нейтрального
погляду канадського дослідника. Я взагалі захоплююсь історією двадцятого
століття періоду холодної війни. У книзі американців Тоні Джадта і Тімоті
Снайдера «Думаючи про двадцяте століття» надзвичайно цікаві спостереження над
тим, як сприймають своє минуле різні країни Європи і як розвивалась ситуація
вже у перше десятиліття XXI віку.
Стежу також за тим, що видається в Швеції. В останні роки
вийшли дві дуже цікаві книжки. Перша – спогади Ларса Фредена, першого
шведського дипломата, що працював у Латвії після відновлення незалежності.
Друга – дослідження дипломата й історика Кристіана Валбека про політику Швеції
в балтійських країнах у 1990-ті роки. Ці праці дуже важливі для істориків, які
професійно займаються кінцем холодної війни.
А з художньої
літератури? Які письменники подобаються найбільше?
Я намагаюся стежити, що в Латвії з’являється нового. Мені
дуже подобаються оповідання сучасної письменниці Нори Ікстене. Вона популярна
на батьківщині, добре відома за кордоном. Я б сказала, що без Нори Ікстене
сьогоднішню Латвію уявити неможливо. А ще мені страшенно до душі Яніс Райніс, і
зовсім не тому, що це класик, якого ми в школі вивчали, – він внутрішньо мені
дуже близький. Поряд з цими іменами я поставила б ще Імантса Зієдоніса.
Серед зарубіжних письменників люблю Карен Бліксен. Також
дуже подобається поезія Тумаса Транстремера, я її читаю в оригіналі. З ним у
мене пов’язаний незабутній спогад. Збірку його віршів підготували наші
перекладачі, але видання чомусь «застрягло». І раптом повідомили, що йому дали
Нобелівську премію! Звичайно, відразу ж знайшлися гроші на тиражування, а його
давній друг і перекладач Карлс Елсбергс посприяв, щоб Транстремер приїхав у
Ригу. Мені пощастило побувати на зустрічі з ним якраз перед від’їздом в
Україну. Поет важко хворий: він паралізований і навіть говорити не може. За
нього говорить його дружина. В нього працює тільки одна рука, тому його єдиною
комунікацією з залом було підняття руки. Емоційно це дуже вражає. Коли поет був
здоровим, любив грати на фортепіано. На вечорі наш прекрасний піаніст Вестардс
Шімкус грав твори, які писались спеціально для Транстремера, – твори для однієї
руки.
На день народження – якраз на п’ятдесятиріччя – мені
подарували його перекладне видання. І тепер я можу читати Транстремера двома
мовами – шведською і латиською.