Політик не вищий від письменника

Наталя Околітенко – чи не єдина в культурному
просторі України особа, в якій поєдналися дар письменника, вченого-біолога й
журналіста. Вона – автор тринадцяти книжок художньої прози, восьми книжок прози
науково-художньої – рідкісного для нашої літератури жару. В її доробку,
зокрема, – посібник для вузів «Основи системної біології» – у співавторстві з
академіком НАН Дмитром Гродзінським, посібник «Биология для увлеченных» – по
суті, перше в незалежній Україні серійне видання за кордоном, якому дають
третій тираж. Протягом трьох останніх років у неї вийшли три вагомі наукові
монографії у співавторстві з доктором технічних наук Миколою Колбуном. За
оригінальну концепцію походження ракової пухлини їй присуджено ступінь доктора
біологічних наук Російської Федерації. До Української Академії наук Наталя
Околітенко вступала по трьох номінаціях: біологія та медицина, гуманітарний
цикл й економіка.

А ще вона – головна героїня скандалу у НСПУ, який,
напередодні подій, пов’язаних з так званою оранжовою революцією, якийсь час
перебував у центрі уваги громадськості. Відтоді багато що змінилося, виступів
проти голови НСПУ Володимира Яворівського було чимало – тим цікавіше
розпитатися в Наталі Околітенко, якими мотивами керувалися найперші
«революціанти», трактовані як «розкольники» й «гекачепісти».
 

Насамперед до
мого послужного списку додайте ще й характеристику Володимира Яворівського: «
якась тітка з-під куща». Але відволікатися на особистісні моменти не будемо, бо
те, що сталося в НСПУ шість років тому, – це тільки модель того, що, на жаль,
утвердилося в нашому посттоталітарному суспільстві.

 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Тоді провокаційне запитання: Ви справді вважаєте,
що достатньо відомі, щоб очолити НСПУ?

Ані за радянських
часів, ані тепер так для мене питання не стояло. Доказом моєї байдужості до
пов’язаних з кар’єрою амбіцій є те, що я ніколи не пробувала вступити до лав
КПРС, зате до мене виявляв посилену увагу КДБ, хоч на лаври борця з
комуністичним режимом не претендую. Одне боронила – право митця на внутрішню
свободу.

Але – неухильно.
А про що тепер казати? В країні змінився соціальний лад, а це означає, що за
ринкових умов до керівництва Спілкою письменників мали б прийти не ті, хто
займає найвищі приступки в негласному «табелі про ранги», до речі, створеному
за радянських часів, а організатори виробництва, менеджери, люди достатньо
молоді й обізнані з реаліями життя, щоб узяти на себе відповідальність за
літературний процес в Україні. Адже рішенням Кабінету міністрів майно, що
оцінювалося в круглу суму, було передано НСПУ для того, щоб письменники за прибутки
з нього могли видавати книжки та матеріально себе забезпечувати. І не треба
казати, що будинки творчості нерентабельні: на півдні прибутковий навіть сарай,
куди пускають квартирантів. А про цінність кримської землі можна судити по
хабарях, які дають за продаж її гектара. Скільки їх мала Спілка письменників
хоча б у Планерському? А у Ялті? На Одещині, де Будинок творчості, як стало
відомо зі сторінок аж ніяк не прихильної до першої хвилі протестних виступів у
НСПУ газети «Україна молода», був проданий за ціною двокімнатної квартири?

Боротьбу з
економічною ситуацією, яка з приходом Яворівського у Спілці особливо
загострилася, розпочав тодішній голова Київської організації Леонід
Череватенко, через що Яворівський оголосив його нелегітимним. Скинути його на
перших зборах не в вдалося, й нашому «демократу» довелося провести ще двоє, аж
поки шляхом апробованих на виборчих перегонах технологій він таки ж досягнув
свого. Це було так цинічно, що люди з гідністю витерпіти того вже й не змогли
Але Череватенко втомився, його належало підмінити, вибір випав на мене, і я,
будучи переконаною, що від корон відмовлятися можна, а від хрестів – ні,
погодилася. Йшлося про те, щоб я очолювала боротьбу місяців зо два, потім нам
пообіцяли гроші на позачерговий з’їзд, де ми вибрали б нового голову – людину
достатньо молоду, обізнану з ринковою ситуацією і з адміністративним досвідом.
Таким я особисто бачила Василя Куйбіду – колишнього львівського мера, автора
двох поетичних книжок, цікавого науковця, котрий під час подій на Майдані став
польовим командиром. Ми з ним постійно підтримували контакт.

 

Грошей на з’їзд не дали? Отже, вас таки ж
використали?

Давайте не робити
поквапливих висновків: спочатку розберемося з іншим. Держава нормально
функціонує тільки тоді, коли кожна ланка її займається своїм ділом. Нація без
культури неможлива: зразок – доля Хазарії, яка, лишивши по собі багато торгових
угод, культурних пам’яток не створила й таємниче зійшла з історичної арени.
Зате функціонує мова мертвих народів – латинка, – бо нею написано геніальні
твори. Найвищий прояв патріотизму для письменника, як на мене, – це не
віддавати свій народ на поталу попс-культурі, яка у всьому світі нищить
національну самобутність. Кому це належить афоризм, що «писатель должен
писать»? Таке його покликання. А за ринкових умов доводиться ще й шукати
способу донести свої твори до читача – через книжкові магазини, ярмарки й тому
подібне. Як же сталося, що НСПУ з її величезним матеріальним потенціалом
здебільшого не має ніякого відношення до того, що нині працює на українську
літературу? Чому письменникам доводиться простягати руку до спонсорів, видаючи
свої книжки мізерними тиражами? Особливо мені боляче за колишніх політв’язнів,
котрі не потрапили до небагатьох офіційно визнаних, відтак і успішних: Іванченка,
автора «Новел з неволі» чи Леоніда Рябченка – його перу належить книжка
«Спасибі, Господи, що силу дав пройти крізь терня» тиражем 200 примірників – та
й взагалі всіх тих, хто, будучи високоталановитим, невідомістю заплатив за свою
порядність та мужність. Як сталося, що в НСПУ була згорнута соціальна програма,
а економічний потенціал пішов у «політичний свисток» в інтересах кар’єри
відомого перекинчика з однієї партії до іншої (рекорд, мабуть, побив!)
Володимира Яворівського, якщо його не «пущено по кишенях»? Чому на «Український
письменник» з його двома тисячами квадратних метрів площі, більшість якої
здається в оренду, припадає така принизливо мала кількість виданих книжок?
Подібних запитань можна ставити багато.

 

Ви не вірили в успіх?

Ні. Я знала, що
це неможливо, тому й зголосилася на ту роль, яку з ідейних переконань зіграти
мусила. Я ж звикла боротися без сподівань на перемогу, тож маю гарт. Так, ми з
Данилом Кулиняком боронили річку Уж, у яку по прямій від Чорнобильської атомної
станції мудрі голови всадили 600 тонн вибухівки, від чого в навколишніх селах
щезла вода. Ми розуміли, що це закінчиться вибухом на АЕС – так і сталося, й
ніхто навіть не згадав тих, хто проти цього застерігав. Ми мали справді
серйозні причини для виступу, та чи багато було серед наших колег, спроможних
нас почути? Отож нас   кинули на передову
як «штрафбат» і там «забули», фактично віддавши на розтерзання Яворівському,
котрий «геройствував», маючи в своєму розпорядженні трибуну Верховної Ради. Як
же старалися його прибічники! Цікаво, куди поділася більшість з них? Де,
наприклад, юрист Сапа, котрий кричав, що ми – запроданці, а після виключення зі
Спілки стали «літературним непотребом»? А потім дзвонив до нас із Кулиняком
додому й пропонував свої послуги за умови, що ми поділимося з ним сумою, яку
нам, згідно з чутками, виділили…

 

Якщо у Вас були серйозні аргументи, чому ж Ви не
сподівалися на те, що Вас зрозуміють?

По-перше, у нас
альтернативної думки не чують. Так, Віктор Баранов, котрий вже після нас
виступив проти Яворівського і, як виявилося, «пожартував» (уявляю, як бідолаха
потім залагоджував свою «вину» перед цим метром), на моє прохання вислухати
мене відповів: «Я нічого не хочу чути, бо й так усе знаю». Оця зневага до
римського права, за яким на суді і злочинцеві дають слово, – найперша наша
національна біда. Можна не погодитися, але ж хоч знати необхідно, з чим саме ти
не погоджуєшся. Таж ні:   кожний носить у
кишені істину в кінцевій інстанції, а тому лишається одне – вчепитися своєму
землякові в горло.

А подальший хід
подій у Спілці визначило те, що дістало назву парадоксу Хайєка. Суть цього
парадоксу полягає в тому, що неможливо переступити через середній рівень
колективної свідомості – до нього будуть опущені й найблагородніші починання.
Це та причина, чому Будду, котрий запровадив релігію без Бога, давши людині
свободу волі, самого зробили Богом, чому заклик Ісуса Христа не брати до рук
меча   не вберіг від хрестових походів,
чому простий пастух, котрого в тринадцятому столітті після переможного
повстання в Китаї оголосили імператором, жорстокістю перевершив своїх
попередників… За радянських часів Спілка письменників, створена 1934 року,
була привілейованою структурою, оточеною харизмою, старанно культивованою
авторитарним режимом, таким собі великим дитячим садком, де слухняних
винагороджували, а неслухняних карали. І як можна було найефективніше
засвідчити свою лояльність щодо тодішньої «честі й совісті епохи» – КПРС? Та
певне, що об’єднатися навколо цькування таких-сяких неслухняних! Цей
колективний інстинкт буде прориватися незалежно від обставин. І, хоч наші
колеги, дружно прозрівши, кинули партійні квитки, все одно їх не полишило
сподівання, що нові ідеологи їм заплатять і все буде, як колись – важливо лиш
зберегти структуру такою, як вона була. Не забувайте, що старше покоління до
Спілки письменників приймали через КДБ: «стукачем» був не кожен, але лояльність
до цього органу засвідчити мусив. Не останню роль у нашому виступі зіграв
президентський указ про декадебегізацію творчих спілок. Однак це нічого не дало.
Пам’ятаєте ветеранські листи з протестами проти «розкольників» та «прислужників
злочинного кучмівського режиму»? Вони написані за схемою радянських часів
шельмування інакодумців. Та й від самого початку, представляючи на той час у
парламенті політичну опозицію, Яворівський  
зумів спрямувати спілчанські події в класичне річище боротьби з
дисидентством. Мав досвід: преса багато писала про його співробітництво з КДБ.
До суду подав від імені вже покійного Володимира П’янова, котрий у свої «добре
за вісімдесят» не зовсім розумів, що відбувається. А в інтерв’ю газетам
Яворівський заявляв, що це Адміністрація Президента розпочала процес. При
нагоді скажу, що ми його вигравали завдяки тому, що на наш бік перейшов юрист
НСПУ Борківський. він і керував нашими діями.

Ну, молодше
покоління тепер стрибає через інше «татарське вогнише» – готовність служити
Яворівському: ніхто з тих, кого прийнято до Спілки здебільшого зі сміховинним
доробком, голосу проти нього не підніме. Незрозуміло тільки, що тепер дає
приналежність до НСПУ? Адже спонсорів усе одно доводиться самим шукати. А від
колишньої харизми, яка оточувала цю структуру, й тіні не лишилося.

Так, Яворівському
вдалося збудити закладений в природу Спілки письменників інстинкт цькування.
Для цього її і створювали. І от на вуличному мітингу, названому з’їздом на
підтримку повноважень Яворівського, підняттям рук було ухвалено рішення
запроторити мене до в’язниці. Оце вершина нашої, вибачте, демократії! У
тридцять сьомому році підняттям рук у трудових колективах голосували за
нещадність до ворогів народу, – але ж хоч конкретних прізвищ не називали. А за
пізніших часів Радянського Союзу дисидентів викликали на Президію, дивилися їм
у очі, а тут – заочно, вольовим рішенням самого Яворівського проведено
репресії. І нікого з членів Президії це не шокувало! Голова Кіровоградської
організації Василь Бондар виключив Анатолія Кримського, коли той перебував у
лікарні на операції. Обурюючись тоталітарним режимом, як же далеко залишив за
прапором його звичаї. Одне можу сказати: істинному творцеві не місце в натовпі,
який біжить когось розпинати. Навіть коли тому натовпу здається, що розпинають
злочинця.

 

І як же Ви сприйняли бажання своїх колег віддати
вас до суду?

Як справедливу
покару за те, що, беручи активну участь в антикучмівських демонстраціях, сама
піднімала руку на такі пропозиції. Не в Кучмі справа, а в законі, яким
знехтували. Підкоряючись тому ж колективному інстинкту, я тоді над цим не
думала. А мусила подумати.

 

Чи правда, що за Вашим виступом проти тодішнього
голови НСПУ стояв Медведчук, який помстився Яворівському, бо той у парламенті
збирав грош
і на допомогу його братові? Так принаймні заявляв
Яворівський.

У мене немає
доказів ані «за», ані «проти» такої версії. Не мала честі бачити Медведчука,
справу мала виключно з Олегом Рафальським, який тоді працював в Адміністрації
Президента й курував гуманітарну політику. Але оскільки ми домовилися мислити
системно, то питання поставлю так: а яке мав право Яворівський влаштовувати у
Верховній Раді комедію із збиранням коштів на матеріальну підтримку
Медведчукового брата?   Сімейні справи –
навіть коли цей епізод не вигадка нашої преси – потребують особливої
тактовності. Головне ж, що Верховна Рада – не місце для балаганів. Існують такі
поняття, як «парламентська поведінка», «парламентський такт», «парламентські
вислови». Чому ці неодмінні для цивілізованого світу закони для наших депутатів
неписані? Чому у найвищому законодавчому органі вони поводяться як біля
вуличного кіоска за гальбою пива? Така культура! От і маємо результати на
державному рівні. І так буде, доки наш народ не навчиться пізнавати своїх
пророків не за словами, а за ділами їхніми. 

 

А вам не прикро, що політична сила, на яку Ви
спиралися, використала Вас і кинула? Хіба цього не можна було передбачити?
Можливо, Ваші колеги якоюсь мірою й мають рацію…

Давайте знову ж
таки приведемо наше мислення в систему. Спиралися ми не на політичну силу, а на
державну структуру, яку ні з якою політичною силою ототожнювати не слід – так
принаймні водиться в країнах з достатньо розвиненою суспільною свідомістю.
Проведу паралель: у місті міліцію може очолювати вкрай несимпатична й навіть
злочинна особа, та коли на ваш дім нападе злодій, до кого ви звернетеся? До
міліції. Якщо ж ви схильні ототожнювати немилий вам «режим» з державою, то не
віддавайте своїх дітей до школи, бо й це державна структура, причетна до того ж
«режиму». Адміністрація Президента, яка трохи займалася нашими справами, була
за Кучми й залишилася при Ющенку, й тепер за Януковича – чи не так? Бо це
державна структура. «Як сміє держава втручатися в справи творчої організації» –
слідом за Яворівським потрясали кулаками мої колеги. Не знаю, який закон це
забороняє.  Та знаю, що закон про
професійні й творчі спілки зобов’язує їхніх керівників не вступати до
політичних партій, що не завадило Яворівському, перебуваючи в партії «Реформи й
порядок», покласти всю НСПУ під «оранжеву революцію». Пам’ятаю, як цей
«демократ» декларував, що в Україні письменник завжди був чимось більшим, аніж
письменник.  Він,  бачте, був політиком – і, не маючи можливості
творчо реалізуватися, мої колеги із захватом підхоплювали цю сентенцію,
вивищуючись у власних очах. От уже наполітикувалися! І що ж тепер, коли дурман
високих слів розвіявся? Маємо розбазарене, розкрадене спільне майно й українську
літературу, що перебуває у вкрай принизливому становищі. Про соціальний статус
письменника й казати годі. Ні, політик не вищий від письменника, принаймні
того, що від Бога, бо політика – це одноденка, а справжній письменник
орієнтований на Вічність. Хіба останні події у цьому не переконали? «Серед нас
є націоналісти, комуністи, прибічники Януковича й прибічники Ющенка – і всі ми
хочемо творити українську літературу» – таку позицію я задекларувала в полеміці
з Яворівським на 5-му каналі. І це було щиро. Люди, які дзвонили під час цієї
передачі, погоджувалися, що НСПУ зобов’язана взяти на себе відповідальність за
літературний процес, інакше який сенс у її існуванні?

Між іншим, ми
планували створити на базі Спілки письменників акціонерне товариство, а контрольний
пакет акцій передати в руки держави. І вина структур, які мали стежити за
станом матеріальних справ у НСПУ, не в тому, що вони посміли втрутитися не в
своє діло, а в тому, що вони не довели діло до кінця. Бо майно потребує
контролю, інакше воно приречене «кудись подітися», особливо за ситуації «дикого
капіталізму» з неприхованим соціальним піратством. Не забуваймо, що в інших
країнах «ринок» формувався в обстановці релігійної моралі, а в нас церква так і
не відродила руйнації, які в людських душах спричинив насаджуваний
Комуністичною партією атеїзм. Страху перед гріхом у тих, хто претендує на роль
еліти, немає, чуття обов’язку перед народом теж.

Чи не прикро
мені, що нас використали? Ну, використали нас не більше, аніж мого сусіда,
котрий, подоївши корову, відносив молоко на Майдан – і нічого.  Він, між іншим, і сам не жаліє, бо знає, чому
так чинив. Що тут головне? Розуміння: проти чого ти виступаєш, важливий сам
протестний порив, бо ж – хіба тобі самим Богом не даний внутрішній закон,
записаний на скрижалях душ наших? А коли даний, то мусиш його боронити. Не
власні інтереси, а саме закон, ті моральні норми, які забезпечують оптимальний
розвиток людського суспільства. 

 

І проти чого ж Ви виступили?

Думаю, що вже й
тоді багатьом було зрозуміло, в якому напрямку розвиваються події в НСПУ. Як на
мене, досить ситуації з «Українським письменником», де були згорнуті всі плани
щодо видання книжкових серій, а 1200 квадратних метрів відчужено й здано в
оренду за сміховинною ціною без будь-якої користі для української літератури.
Це нормально?  Пильнуючи якісь свої
інтереси, Яворівський почав знищувати кримську письменницьку організацію на
чолі з Валерієм Басировим, до якої входили українці, росіяни й татари. Для
цього самочинно, в обхід Статуту, створив з самих росіян паралельну структуру
на чолі з Володимиром Бушняком? При цьому ще й заявив, що ніколи ані українець,
ані татарин не очолить Кримську письменницьку організацію. Можна таке
дозволяти? Кримчани звернулися до української громадськості із зверненням «Україна
в небезпеці». Та найголовніше, що Яворівський переписав Статут НСПУ, куди ввів
два пункти -про те, що голова НСПУ має право відчужувати майно й скасувати
рішення будь-яких з’їздів та зборів. Зрозуміло, що такий Статут у Міністерстві
юстиції не зареєстрували, відтак з-під творчої організації було вирвано
юридичну базу. Роби з нею, що хочеш. Я вже не кажу про такі «дрібниці», як
закладання в банк Ялтинського будинку творчості чи «дарування» якійсь сумнівній
фірмі півтора гектари ірпінської землі, чи створення позастатутної структури –
Дирекції управління майном, по суті знищення Літфонду й ще багато, багато
іншого… За димовою завісою бурхливої політичної діяльності типу писання листів
до Кучми (а потім і до раніш обожнюваного Ющенка), за демократичною лексикою
ховається тоталітаризм, який за радянської влади й не снився. Елементарна
людська гідність не дозволяла з таким миритися!   Я можу повторити те ж саме запитання: яка
роль фінансованої державою НСПУ з таким потужним матеріальним потенціалом у
сучасному літературному процесі? В той час, коли інші на порожньому місці
відкривали видавництва й книжкові магазини – як сталося, що наш Олімп фактично
зійшов з літературної арени? Чи тільки держава в тому винна?

 

Що вам особливо запам’яталося в процесі боротьби?

Епізодів, що
характеризували рівень моральності колег, було багато… Але найбільше мене
дивують два. Зборам у Пущі-Озерній передували збори київської письменницької
організації, які, до речі, пройшли на диво злагоджено, вселивши надію, що нас
зрозуміють. Та стався і непояснимий з точки зору здорового глузду випадок.
Покійний, на жаль, Юрій Бедзик доповів про те, що він і Леонід Череватенко
домовилися про нарахування письменникам пенсії за тим самим коефіцієнтом, що й
журналістам та науковцям. Це погано? І тут у залі дехто почав тупати ногами,
глушачи повідомлення Бедзика. Я навіть не зрозуміла, що ж воно відбувається, й
тільки пізніше дізналася, що Яворівський пообіцяв домогтися ще більшого
коефіцієнту, якщо до влади прийде Ющенко… Ну й що тепер? Не принизливо тим,
хто називає себе честю й совістю нації, вдовольнятися пенсійним мінімумом? Чим
вони гірші від науковців чи журналістів? І друге. На засідання апеляційного
суду Яворівський привів сімдесят чоловік – супроти нас трьох, бо мене
супроводжували тільки Данило Кулиняк і Олекса Кононенко. Поводилися мої колеги
так, що навіть практикантки дзвонили своїм подругам: «Приходьте, у нас цікаво,
у нас письменники хуліганять». І нікому з них не спало на думку, що навіть у
кримінальному світі западло отакою зграєю нападати на одного. Коли Ігор Гургула
у коридорі уступив мені як старшій жінці місце, то йому висловили «фе».

От так наші
колеги ставляться до норм елементарної культури. Але й це не все. Коли вердикт
суду було винесено й оскаженіле товариство вискочило на вулицю, щоб сісти в
автобуси, ми побачили старенького Володимира П’янова: тримаючись за стінки, він
пробирався до виходу. Не вправився, бідолаха, за молодшими, і його забули, як
уже непотрібну річ… Олекса Кононенко відвіз його на таксі додому.

Це ж треба
підняти з глибин колективного підсвідомого те, задля чого Спілка письменників і
була створена – інстинкт цькування «отщепенців», прагнення розправи над ними!
Після кинутих партійних квитків, після розмов про побудову демократії… Не
сумніваюся, що дехто від щирого серця обурювався «розкольниками письменницької
єдності», та не завадило б поставити питання так: єдності  навколо чого? Навколо творення української
літератури? Ну тоді б і я закликала до порядку збурювачів спокою. Але ж цього
не було, хоч так мало б бути. Навколо ж чого об’єдналися наші колеги? І –
навколо кого? Навколо людини, чий життєвий шлях ознаменований низкою скандалів,
людини, яка лишала за собою самі руїни.

Одного мені
прагнеться: від щиренького серця привітати з перемогою своїх колег, які гуртом
так хоробро воювали проти однієї маленької жінки. Які плоди тієї перемоги? Чи
смакують? Не було б про що казати, коли б не програла українська література.
Якщо ти справді письменник, то мусиш про неї думати, за неї відповідати.

 

Але невже Ви не розуміли, що сам факт проведення
зборів у Пущі-Озерній з наступним фуршетом Вам зашкодить?

Я прийшла на
вулицю Прорізну, бо ми збиралися проводити позачерговий зїзд у колишньому
кінотеатрі «Комсомолець України», вже не знаю що там тепер. Цей з’їзд, до речі,
був оформлений за всіма юридичними нормами, але то вже не має значення.
Автобуси для мене були несподіванкою, про них ми не домовлялися. Що ж до
фуршету, то це тільки від письменницької занедбаності можна зробити з нього
проблему. Хіба ж такий був на честь хоча б відремонтованої дамби Київського
водосховища? Звичайно, і автобуси, і фуршет за тієї ситуації були помилкою
того, хто це вигадав (або провокацією), але зосередитись на цьому – все одно,
що, бідкаючись з приводу появи фурункула, ігнорувати ракову пухлину. Ми не
прагнули знишити НСПУ – ми прагнули її привести у відповідність з новітніми
соціальними реаліями, ми хотіли, щоб вона виконувала свою місію не за
тоталітарних умов, а за ринкової ситуації, а це означало врятувати цю творчу
структуру. У такому форматі, як є, вона майбутнього не має. Але інерція
минулого виявилася нездоланною – і Яворівський цим скористався.

 

Ще – про білий «Лінкольн», який Вам начебто
подарував Медведчук за здійснення підступних планів і квартиру на Хрещатику…

Я живу на вузенькій
ірпінській вулиці, де таке чудо техніки коли б і розвернулося,то повалило б два
паркани – мій і той, що навпроти. Люди бачать мої статки, й коли Яворівський на
всю Україну оголосив, що я одержала «і машинку, і хатинку», то зробили щодо
нього висновок: оббріхувач. Біда в тому, що вся наша політика побудована на
оббріхуванні опонентів, і тут розумний буде той виборець, котрий віддасть
перевагу силі, яка в мистецтві так званого чорного піару досягла меншого. Та
коли мені запропонували провести на свою честь творчий вечір, я відповіла: «У
нас громадянська війна. Біла гвардія за такої ситуації нагород не брала. Волію
наслідувати її приклад».

 

А можна трохи про викрадення печатки? Анатолій
Крим у «Літературній Україні» збирався подивитися, що ви нею «наквацяли».

Ну і що він
побачив? Та після зборів у Пущі-Озерній ані я, ані мої люди й порогу будинку на
Банковій не переступили, бо Яворівський його по-рейдерськи захопив. А з
печаткою була взагалі комічна історія. Їдучи відпочивати взимку, Яворівський
залишив її своєму шоферові Беді, й той ляпав її хіба що не на парканах. Хтось
пустив чутку, що Бедя печатку загубив, її знайшов якийсь бомж і приніс Наталі
Околітенко за пляшку горілки. Повернувшись з відпочинку, Яворівський у
парламенті зчинив галас з приводу викраденої печатки НСПУ.

Оскільки це
повідомлення чула вся Україна, то ми з Кононенком дали відповідне оголошення в
газету.

На цьому історія
з печаткою закінчилась, бо почалась «оранжева революція».

 

У інтерв’ю «Літературній Україні» Яворівський
сказав, що напередодні свого виступу Ви написали до нього листа, але скромність
не дозволяє йому розголосити його зміст. Що то був за лист?

От уже від чого
Яворівський не помре, то це від скромності. Бачите, свого часу, коли його
спитали в Москві, кого з українських письменників варто перекладати, він першим
назвав моє прізвище.   Як приватна особа
я й подякувала Володимирові Яворівському за добре до себе ставлення, при цьому
попередивши, що як громадянка терпіти того, у що він перетворює НСПУ, не буду.
«Іду на ви» – сказала. От тоді й стала для нього «тіткою з-під куща».