Поезія – діло совісне

162

Недавно виповнилось 80 років з дня народження Миколи Сома, який покинув нас два роки тому напровесні.
2006 року я взяв у нього інтерв’ю. Цей матеріал особисто перевірив Микола Данилович. Він був опублікований тільки у місцевій броварській газеті «Пролісок» у 2006 р.
Олександр Високий.
На зустріч з Миколою Сомом одного квітневого дня 2006 року ми (я і двійко моїх п’ятирічних дітей) ледве не запізнились. Тільки-но підійшли до Будинку письменників, як зіткнулись з ним і його знайомими. Гучно погомонівши з літніми чоловіком і жінкою (я зрозумів, що вони з Гоголева) ще хвилин п’ять і вибачившись перед ними, Микола Данилович підійшов до нас, посміхаючись і жартуючи: «Оце ви привезли молодих авторів? Ну-ну, браві земляки. Сьогодні такий дурний день, там, — показав рукою на БП, — всі бігають, мене, до речі, розшукує Погрібний, щоб я поставив на якійсь бумазі свій підпис. А до біса мені це!».
Я здогадався: «Збирають підписи на підтримку Омельченка, який програв вибори мера?» Сом: «Мабуть. А ми з другом (назвав прізвище) відокремились і попили пивка. Не хочу, щоб мене бачили. Давай ось тут, недалеко, є кафе, «Еней» називається, там за пивом і побалакаємо». Я зауважив, киваючи на дітвору: «Ми пива не п’ємо, нам чаю хочеться». Сом: «Там чаю, здається, нема, а кави наллють. Пішли».
Спустились у підвал, персонал кафе метушиться, відвідувачів нема, а бармен чи адміністратор гиркнув: «Не працює!». Сом прокоментував: «Тут поминки справлятимуть. Нічого, підемо в інше, я в цьому районі усі кафе знаю. Та куди?». Микола Данилович замислився і раптом запропонував: «А якщо посидимо у сквері на лавочці?». Я заперечив: «Мені нездужається, тільки в приміщенні». Сом: «Ми б пішли до Борі (Олійника — авт.) у Фонд культури, та його нема, він поїхав лікуватись до одного фітотерапевта. Я живу далеко, на Троєщині, аж під Броварами. Давай поїдемо в мою бібліотеку Лесі Українки, там у мене кабінет, свій куточок».
З мого мобільника Сом зателефонував «своїм дівчатам» з бібліотеки, попросив приготувати чай. Спустилися по Інститутській до Майдану, на маршрутці дістались до Полтавської. Щоб не гаяти часу, інтерв’ю я розпочав уже в дорозі. А коли прийшли в науково-методичний кабінет, попили чаю з булочками (їх дорогою купив М.Д.), я увімкнув диктофон. Та поет випередив мене, почав розпитувати про літературну газету, організацією видання якої я в той час опікувався.
Ваша газета буде дублювати «Літературну Україну» чи вона матиме місцевий характер?
Йдеться про Броварську міськрайонну літературну газету. Треба підтримать нашу талановиту молодь, усіх творчих людей, публікувати їхні доробки. На книжки, на жаль, у людей нема коштів.
Так, дати хорошу добірку у газеті важливіше, ніж видати оту бомбу, яку треба ще продати. Чи є допомога з боку представників місцевої влади?
На жаль, жодної. Та сподіваюсь, що з часом це питання вирішиться.
Добре, що ви незалежний від чиновництва, від різних екстремістів і диктаторів. Мені дуже не подобається, коли в літературі хтось диктує, хтось готує під себе. Можна назвати літоб’єднання, в яких вихованці схожі на керівника. Це дуже погано, це симптом диктаторського ставлення до літератури. Треба до літератури ставитись демократично, так вчив Максим Тадейович Рильський, який вимагав, щоб йому молоді письменники не викали, а звертались на ти, бо всі ми, казав він, поети, ми всі демократи.
Я можу сказать, що я від народження демократ, бо народився голий, голий абсолютно, без черевиків, макінтошу, навіть без рукавиць рибальських. Я можу всіх пересміяти, я ні від кого не залежний. Ось чому я часто усміхаюсь. Вся моя творчість — це храм із сльозою і усмішкою. Так говорили колись мої незабутні друзі. Серед моїх вчителів — Павло Григо-рович Тичина, Максим Тадейович Рильський, Андрій Самійлович Малишко та, звичайно, неповторний, великий лірик Володимир Миколайович Сосюра.
Коли мене сьогодні хтось хоче критикувать, я кажу: облиште, треба було тоді критикувать, коли всі критикували, іще 50 років тому мене можна було перевиховать, сьогодні — ні в якому разі, такі старі вовки, як я, не піддаються перевихованню. Але, як хтось хоче це сьогодні зробить, я посилаю до геніальної поеми, яку вивчають у школі, Володимира Сосюри «Розстріляне безсмертя», там моє скромне їм’я значиться, він про мене пише, він мене запросив у безсмертя, очевидно, він думав, що мене теж спіткає якась лиха доля.
Миколо Даниловичу, Ви, без перебільшення — відомий поет, Ваші твори давно стали хрестоматійними, увійшли до шкільних підручників, вивчаються в університетах країни. Чи не важкий тягар слави?
Я про це не думаю, бо я сьогодні займаю дуже скромну, але надто важливу посаду, хоч я дуже не люблю це слово, бо воно сьогодні надто затюкане. Я не посадовець, але мене запросили добрі люди у найкращу київську бібліотеку імені Лесі Українки, де я займаюся тим, чим я займався все життя з ранньої юності: пропагандою книги. Тому мені ніколи думати про якусь славу. Навіщо вона мені здалась?
Я знаю, що я зробив для літератури, я інколи заглядаю у шкільні підручники. Ось недавно, ведучи урок в одній київській гімназії на Оболоні, я побачив, що в сьомому класі вивчають творчість Володимира Сосюри за моєю статтею, яка називається «Мій Сосюра». Можете уявити, не взяли когось із докторів філології, знаменитого літературознавця, можна було послатись на якийсь інший авторитет, але я їм сьогодні можу пояснить, хто такий Володимир Сосюра. Це найніжніший український лірик, великий український поет. Який, до речі, благословляв молодь у велику літературу. Отоді ми думали про славу.
Доля мені усміхнулася, можете уявити, п’ятдесят шостий рік, перед виходом моєї першої книжки в університетській газеті «За радянські кадри» з’явилася коротенька стаття Володимира Сосюри, напуття, називалась «Любій юні» (я про це надрукував у «Вечірньому Києві», здається, більше ніде не було), де він привітав нас, юних неофітів, шістдесятників, своїм теплим поетичним словом. І це були знаєте хто? Це були мої незабутні друзі: Василь Симоненко, Василь Діденко, Борис Олійник і я. От, будь ласка, значить, тоді уже ми знали, що ми чогось варті, якщо нас вітає Сосюра.
А сьогодні ж скільки епітетів не говори, я їх адресую своїм друзям і колегам, з якими я працюю, зокрема, бібліотекарям, які сьогодні більше роблять, ніж Спілка письменників. Скільки у нас творчих вечорів, скільки ми вшанували наших славетних поетів, це сьогодні робить тільки клуб бібліотекарів. Я, до речі, скажу вам весело, що я завклубом бібліотекарів, такий клуб є при Спілці письменників України, і там кожного місяця я збираю усі публічні бібліотеки Києва на творчі зустрічі з композиторами, письменниками, артистами, художниками, журналістами. Цікаві там бесіди, я вам скажу, ото моя радість і ото моя слава, що я сьогодні можу зробить.
Якщо не помиляюся, Ваш творчий вік майже золотий. Коли «ньютонівське яблуко» впало на голову юному Колі Сому, відколи він почав віршувати?
Ну, то були потуги ще в Требухівській сільській школі. Але то було несерйозне, і мушу вам сказати, що я, як і багато інших українських поетів, починався з російської мови. До речі, з російської Сосюра починався. Ліна Костенко, яку називають геніальною, починалася з поганеньких російських віршів. Якби не Микола Данилович Руденко, я не знаю, як би вона почала отак сильно свій творчий шлях. Він її надоумив ще в Москві, коли вона вчилася в Літературному інституті і писала дурненькі російські вірші. Це мені особисто Микола Данилович розповідав, він сказав їй, що вона наша і писати повинна українською. Ліна Костенко сама про це чомусь не пише. А чому? Чому? Видно, боїться спогадів? Я не боюсь. Я писав дурненькі віршики російською мовою у школі, так. І багато моїх друзів, я можу назвати, які писали російською. Я навіть поему написав «Битва на Шпрее» про те, де мій батько воював, штурмував Берлін.
Але в університетські роки мені пощастило. Можете в’явити: 52-й рік, наша студентська кімната, я її називаю геніальною кімнатою. Юний Василь Симоненко, поруч з ним ще живий, чудесний і вірний мій друг Анатолій Перепадя, унікальний перекладач із французської мови, з яким ми сьогодні згадуєм, а є що згадати. Там же Іван Сподаренко, журналіст, сьогодні головний редактор газети «Сільські вісті». І там же Толя Шевченко, перший наш критик, ніби сьогодні головний редактор «Народної газети». Там же Борис Рогоза, майбутній редактор «Літературної України». Там же Микола Кипаренко, майбутній редактор «Вечірнього Києва». І ми, групка поетів, письменників, яких сьогодні називають шістдесятниками. Поруч в кімнаті — Борис Олійник і багато-багато інших, кого я називаю першими шістдесятниками.
Скільки б сьогодні не сперечалися, звідки починались шістдесятники, я посилаю до нашої кімнати. Все починалось у 52-му році. Дмитро Павличко ще славив Сталіна і Мао Цзедуна, а ми вже писали зовсім інші вірші. Я вам почитаю один із тих віршів, який тоді знали навіть усі голови колгоспів, — «Сільський натюрморт». Щоб ви знали, що я не по-чинався з віршів про радянську конституцію чи комуністичну партію. Ось, будь ласка, такі були перші вірші Миколи Сома.
Сільський натюрморт
На столі самогону сулія.
Отже, вдома, в селі я.
І все. Або вірш трошки сексуальний, як би сьогодні сказали, але він був на вустах усіх студентів.
Сільський пейзаж
Пам’ятаю, пішла ти під вечір
І несла двоє відер води.
Колихалися бедра і плечі
Рівномірно: туди і сюди.
Туди і сюди.
Ось, будь ласка, які картинки я спостерігав сам з натури, як це роблять художники. Великі, такі, як покійний Микола Базилевич, він казав: «Ходи з нами на натуру». І треба на-туралізму допускать, але сьогодні в літературі дуже багато натуралізму дикого, страшного. У всесвітній літературі. Я ж працюю в бібліотеці, я працюю в морі книг, я день і ніч читаю. Сучасна література, скажу вам, мене дуже непокоїть: погана, слаба світова література. Це не Бальзак, це не великий Пушкін, це не геніальний Шевченко. Це сьогодні падіння моралі народів і падіння літератури. Оце мене непокоїть. Але ми, шістдесятники — це був феномен відродження України. Тоді, можете уявить, коли над нами три букви нависало — КГБ. Так. Сьогодні, до речі, я проводжу творчі вечори в клубі КГБ. Уже вони теж воскресли і просять, щоб я до них приходив у гості.
Ви товаришували з багатьма відомими письменниками. Чи траплялись з ними якісь казуси, свідком яких були Ви?
Траплялись. У мене є книжка «Як я Сталіна хоронив». Де б я не з’являвся, на мене кажуть: «Це наш Микола Сом. Він Сталіна хоронив!». Це можете собі уявити… (сміється — авт.). Це піддає мені найбільшої популярності. Знайдіть у Києві сьогодні хоч одного письменника, чи якусь іншу людину, яка б сказала: «Я хоронив Сталіна». У мене на цю тему є й серйозні вірші, написані і довго не друковані, але тепер уже надруковані. Але є там і веселі. У цій книжці — пригоди, вона починається веселою згадкою про похорони Сталіна, а закінчується розповідями про сталіністів, які сьогодні живуть серед нас. І там є унікальні випадки із життя славетних письменників, артистів, багатьох моїх друзів.
Я розкажу, ну, от такий випадок, який трапився зі мною. Був у нас в літературі, ви знаєте, останній драматург Олекса Коломієць, що написав «Фараони», пам’ятаєте, народна комедія? Його «Дикий ангел» вивчається досі в школі. Це ж був мій незабутній друг. До речі, я скажу вам прямо, я давав йому рекомендацію в Спілку письменників, він набагато старший, я ж не знав тоді, що він буде таким геніальним, ще тільки новели писав. У 60-му році я вже давав рекомендації не кому-небудь, а Олексі Коломійцю, передбачаючи, що з нього буде щось дуже путнє і велике. А він мені, до речі, давав рекомендацію у партію. У партію мене прийняли аж у 85-му році, такого парубка, як я. Борис Олійник (тоді секретар парткому Київської організації СПУ — авт.) казав мені: «Якщо ми приймемо тебе у партію, ти розвалиш весь наш моноліт». Вони боялись мене навіть туди прийняти — характер не той.
Але — про Коломійця й про мене. Коломієць дуже бідував, доки не написав п’єсу «Фараони». Дуже бідував. Сім’я, можете уявить, теща, дружина, а що він там заробляв — ми працювали у журналі «Зміна» (був такий молодіжний журнал) за одним столом, я заввідділом поезії, а він заввідділом нарисів. Ось одного разу я розбагатів, тобто вийшла у мене друга книжка, це 60-й рік, книжка називалась «Вікнами до сонця». Я одержав зразу всі гроші, директор видавництва дуже мене чомусь шанував і дав відразу всі гроші, не так, по відсотках — 25, 50 і знову 25, а зразу всі. Я кажу: Альоша (я його називав Альоша, хоч він набагато старший за мене), у мене повна кишеня грошей, пішли купимо щось мені і тобі, що ти недоноски носиш?
Пішли. Зразу купили шнурки, бо він доходився, що і шнурків не було. Черевики купили. А потім пішли по пальта. А де ж пальта купить? Оце у нас на Хрещатику, вірніше, на майдані Незалежності Будинок профспілок, а раніше там була двохповерхова будівля така, називалася «Одежа». От ми ідемо туди, але по дорозі взяли фотокора, був такий дуже цікавий чоловік Петро Бернштейн, який друкувався у газеті «Правда», «Известия», інших, у нього опубліковано сотні фотографій. Кілька фотоапаратів у нього на шиї. Кажу: «Пєтя, веди нас, куди — ти знаєш». А у нього посвідчення, можете уявить, газет «Правда», «Известия», журналу «Советский Союз». Заходимо, а там сидить помпезна да-мочка, ну ми знали, що туди привезли чеські пальта, такі красиві і недорогі. От, заходимо, а Бернштейн і каже: «Зибер, абер, фибер». Вона: «Что вам угодно?» А він каже: «Я Бернштейн!» І зразу викидає на стіл штук 20 посвідчень. Можете собі уявить? Вона прибита, приголомшена. Питає: «Скажите сразу, что вам надо?» Він спокійно: «У вас єсть пальта чеські?» Вона: «Да, есть. Сейчас я вам организую». Петя: «Это не мне, это моим друзьям. Познакомьтесь, это мой друг, очень популярный (його тоді ще ніхто не знав), очень популярный, известный украинский писатель Алексей Коломоец. А это самый, самый лучший украинский поэт Микола Сом. Они едут на встречу со своими читателями в Лондон. Их надо приодеть». За п’ять хвилин ми були одягнуті. Хоч можете уявить, що нас читачі навіть у Крижополі ще не знали. Оце найвеселіша згадка про Олексу Коломійця. А там є згадки про Малишка, про Тичину, про Василя Симоненка, несподівані повороти, всякі такі, можна сказати, невеселі ситуації, у які вони потрапляли при житті і з яких вони дуже важко виходили, але виходили весело. Отака в мене була книжка, яку я й досі дуже люблю, називається «Як я Сталіна хоронив». Ця книжка придибенцій та епітафій. Ви, напевне, знаєте, що я єдиний законодавець того жанру, який називається — епітафія. Ціла книжка в мене вийшла, сто епітафій.
Поетичний і життєвий шлях Миколи Сома — це феєрична прогулянка чи суцільне долання барикад?
Е-е, тут важко щось однозначно сказати. Річ у тому, що тоді, в 60-ті роки, можете уявити, я був справді найбільш відомим поетом. Можете уявити: кожного вечора малюки всієї України і батьки їхні біжать до телебачення, звучить моя пісня «Рученьки, ніженьки». До речі, заборонено було автора називати. Чого? Мене навіть виключили, формально, із Спілки письменників за непокірний требухівський характер. Комусь я не вгодив.
За що конкретно?
Бачте, в моїй книжці був вірш, в якому голова колгоспу з Требухова пізнав себе. Пожалівся Шелесту, секретарю ЦК КПУ. Можете уявити, в які лабети я потрапив? Книжка моя була знищена, спалена в рідному селі, але вони чудні і може навіть дурні: це додало мені популярності.
Коли спалили мою книжку і я написав про це, а надрукувала «Літературна Україна», що моя книжка була спалена в рідному селі, тоді мене, ну, так би мовити, підтримали і полюбили ще більше читачів всієї України. Я через багато років писав: «Я перший радянський поет, що спалений був у своєму селі». Нікого з радянських поетів не спалено, а замордовано було хто зна скільки, знаєте ж прекрасно нашу літературу. Але спалений був тільки я. Може, через те й Сосюра, знаючи уже тоді, що нависає сокира над моєю головою, присвятив мені прекрасні рядки в «Розстріляному безсмерті», у поемі. Можливо, це була підтримка.
Але я вам чесно скажу, непросто було. По всій Україні, куди я не поїду, я був усним поетом, естрадним, єдиним естрадним. І справді популярним. Тоді і кінофільми пішли з моїми піснями: «Коли починається юність», «Хлопчики», «Чорноморочка», «Артист в коханні», «Місяць травень», «Королева бензоколонки», «Іхали ми, їхали» і багато-багато інших. Співали мою «Вишиванку» десь в Канаді і Австралії. «Без вітру не родить жито» звучить як народна пісня в Канаді, а в рідному селі була заборонена лиш тому, що була написана мною. Оця заборона, яку я дуже переживав, це не так просто. От. Але сьогодні я приїзджаю у рідне село і можу чесно подивитись людям в очі. Бо (я десь про це говорив, чи, може, навіть писав, а Андрій Малишко підтвердив у своєму прекрасному вірші), поезія — це діло совісне. Тут без совісті не можна існувати.
От, уявіть собі, якби я, працюючи в Західній Україні в газеті у відділі партійного життя, почав писати проти бандерівців? 57-й рік, жодного рядка проти «лісових братів» у мене нема. Значить, я був розумніший, далекоглядніший. Чесно кажучи, я був у такому оточенні, де мені казали, що мені буде соромно навіть через сто років. А мені сьогодні не соромно приїхать у Борислав, у Дрогобич і в рідне село. А є поети, які сьогодні не можуть приїхати до своїх земляків, настільки брехали, що заплямували себе навіки. Отже, треба пам’ятать: поезія — діло совісне.
Пане Миколо, Ви завжди гостро реагуєте на критичні випади опонентів, одразу ж «даєте відсіч». Чи варто втягуватись у всілякі «розбірки»? Існує думка, що письменник повинен писати, сіяти вічне і добре, а не «розмахувати шаблею».
Так. Але, скажімо, і досі болить: тоді, коли мене хвалив і Сосюра, і Рильський, і Тичина, і коли вже люди співали мої пісні, раптом в «Літературній Україні» на початку 60-х років виходить стаття, страшна, убивча, наче відгук на мою книжку, критика П’янова. Він хотів убить поета своїм поганим словом.
Якби він писав про вірші так, як літературний батько це може робить, а то він написав, виконав замовлення… Тоді було замовлення ЦК: добить Миколу Сома, щоб він там, на Броварщині, нікого не займав, так би мовити, щоб йому заціпило.
Називалася стаття «Парубок на Парнасі». Критична, страшна стаття, а кінчалася, слухайте, якими рядками: «Пора Миколі Сому задуматься над своєю поведінкою». Я задумався над своєю поведінкою, коли мене тоді викликали (був ще в комсомолі) розбирать у високу «хату» — у ЦК комсомолу. І, бувало, розбирали так, що скласти не могли. Я сам себе склав, але не міг не стукнути кулаком по столу, нагадав, що моя перша книжка називалась «Іду на побачення». І тій комсомолії я тоді, так би мовити, теоретично дав по пиці, я написав такі чотири рядки:
Ішов я на побачення,
Попав у комітет,
Де я просив пробачення
За те, що я поет.
Звичайно, я пробачення не просив.
Сьогодні я можу дать одкоша будь-кому своїми епітафіями. Тобто будь-якому політику, адже я пишу епітафії не тільки для друзів. Зараз воріженьки зручно почуваються в нашій національній розбудові. Тому найсильніші епітафії — це проти режиму Кравчука, Кучми і багатьох інших можновладців. Я їх писав ще тоді, коли проти них ніхто абсолютно не писав, працюючи в газеті «Вечірній Київ», десять років тому. А сьогодні над деякими недоріками я насміхаюся своїми епітафіями, це мене заспокоює. Мене сьогодні ніхто не може роздратувать, настільки я впевнено себе почуваю в отому літературному оточенні, і в оцьому кабінеті, де я очолюю сектор пропаганди нашої літератури. Щоправда, Борис Олійник, сьогодні єдиний, найбільший друг (ну, із тих, хто залишився в житті, бо Василя Симоненка нема, Василя Бондаря нема, Василя Діденка нема) мені часто радить: «Колю, щоб ти нікого не дратував, не кажи, що ти завсектором пропаганди. Пропаганда — це партійне слово». Тому я скрізь пишу: завсектором популяризації літератури. От, я популяризую, я читаю день і ніч. Наприклад, для мене сьогодні найбільша слава – це успіх того чи іншого письменника, щоби, бува, нікого не пропустили. Який прекрасний письменник Микола Петренко, зі Львова, в Торонто живе прекрасна поетеса Лідія Палій, яка, до речі, не раз приїздила на мої уроки в Требухівську школу. Отак я відкриваю заново багатьох письменників, а, головне, що я відкриваю молодих. Я щасливий, що в мене є вихованці-літературознавці, вони навчаються в інституті філології, це моє щастя, це, так би мовити, моя літературна слава, щоб не думали, що вона належить тільки мені.
Ви входите до складу журі конкурсу на здобуття літературної премії Броварського району імені Грицька Чупринки. Розкажіть про це докладніше.
Мені дуже приємно, що це ім’я не загубилося в нашій літературі. Це один з найбільших модерних поетів двадцятого століття. Так про нього писали ще раніше при житті, так про нього і я пишу. Але знову ж таки: де наші літературознавці? Де наші вчителі? Коли були його ювілеї, я не побачив ніяких заходів. Навіть жоден із учителів Гоголівської школи не написав про нього, і з Броварів ніхто. Треба конче перевидати Чупринку. Я хочу, щоб сьогодні Чупринка прийшов до всіх. Все, що він тоді, в двадцяті роки, писав, сьогодні актуальне. Ось слухайте, чотири рядки у Чупринки з отієї книжечки тоненької, яка вийшла ще в тридцятому році, називається «Епіграма»:
Вам ніколи не вийти з-за грат,
Голосні українські поети,
Коли будете в дула гармат
Заряджати словесні ракети.
Він сьогодні все передбачив, отих «патріотів», банальних крикунів. Серед низ багато є таких, що живуть і в Броварах, мені з ними не по дорозі. Мені по дорозі з Грицьком Чупринкою, його творчість я дуже люблю і шаную. Уявіть собі, сьогодні, коли я прибуваю в рідне село Требухів, чи в Гоголів, чи в Зазим’я, чи в Димерку, я згадую слова Чупринки:
Мій рідний край
такий веселий,
Мій рідний край
такий сумний…
А премія Чупринки — це яка? Районна?
Так, районна.
Вона буде стимулювати наших віршотворців. Я думаю, що не один талант увійде в літературу. Я хотів би, аби відзначили всіх талановитих броварських поетів. Я думаю, що ця премія належить нашій рідній Броварщині і, звичайно, що вона почесна. На жаль, я не знайшов у Броварах вулиці Грицька Чупринки. У Гоголеві треба зберегти для майбутніх поколінь хату Грицька Чупринки. А його творчість слід вивчати у програмі «Література рідного краю» по всіх школах Броварщини, щоб не забулося це ім’я. Він пішов на прю проти радянської влади і загинув. Мені один гоголівський дід розказував, що в моєму селі Чупринка строчив із кулемета проти бандитів. Дід, звичайно, бреше. Чупринка не строчив із кулемета. Він був натхненним організатором загонів самооборони.
До складу журі, крім вас, хто ще входить?
Точно не знаю. Там є освітяни. Головне, що там є людина, що довгий час працювала директором Требухівської школи — Раїса Миколаївна Овдієнко. Цікава фінансова сторона. Якщо я отримував премію Остапа Вишні, це було сто двадцять гривень (сміється), про це навіть сьогодні соромно сказати. Порівняйте. За часів радянської влади я був першим лауреатом премії Володимира Сосюри, то було чотири з половиною тисячі московських рублів. Оце були гроші! Я купив квартиру, кооператив. В незалежній Україні потім я одер-жав багато інших премій, але вони не перевищували й тисячі гривень. Але тут, на Броварщині (і це дуже добре), крім диплома, лауреати отримають по три з половиною тисячі гривень.
Нині дуже популярною стала тема двомовності, точніше, дискусії точаться навколо доцільності введення другої державної мови — російської. Ваша точка зору?
Я дуже весело відповім. Значить, я вів уроки українською мовою в рідному селі Сергія Єсеніна на Рязанщині. І, розумієте, вони все розуміли, вони вперше в житті чули українську мову. Було свято Сергія Єсеніна, а я про Єсеніна книжку написав, взагалі перші вірші написав під впливом Єсеніна. І от вони ходили за мною і просили: «Нікола, спой!» А я ще змалку співати не вмію, бо в мене голос, казали, як оті старі ворота — рипучий. Я в єсенівській Рязані розмовляв українською. Якщо вони не знали чогось, я перекладав. Таких чудових уроків я більш ніде не проводив! Де мене тільки не носило: в Казахстані, Білорусії, Башкирії, але мені здавалося, що в рідному селі Сергія Єсеніна мене найкраще розуміють. От вам розуміння навіть росіянина, не шовініста, що таке українська мова. Не люблю, коли сьогодні обпльовують якийсь народ. Колись Микола Вінграновський писав: «Не маю зла до жодного народу». От і в мене немає. Мене ніде навіть хахлом не назвали. Кругом радо вітали. Коли я приїздив на шахти в Луганську область, шахтарі кричали: «Ребята, собирайсь, Микола Сом с Украины приехал!». Коментарі тут зайві: і смішно і грішно… Я ж приїхав не в єсенінську Рязань, а на рідну козацьку Луганщину. Що до цього ще додати? Мені прикро, що росіяни, котрі із нами живуть в Україні, іще й досі не звернули уваги на золоті слова великого російського поета Володимира Маяковського:
Товарищ москаль!
На Украйну зубы не скаль.
Разучите эту мову
на знаменах, лексиконах алых,
Эта мова величава и проста;
«Чуєш, сурми заграли?
Час розплати настав».
Не завадило б і нашим українцям з українського парламенту звернутися до цього чудового вірша під назвою «Долг Украине». Ми усі в боргах.
Щоб завершити згадку про Грицька Чупринку, я раджу усім землякам звернутися до помпезного тритомника з історії Броварщини, котрий увічнив на моїй землі колишнього керманича нашого району пана Вайсфельда (а також його помічника, сумнівного історика пана Лукашевича). Там ім’я могутнього поета-земляка згадується з острахом, без найменшої гордості в історії села Гоголів. А в історії великого козацького села Требухів мене (хрестоматійного поета і лауреата аж п’ятьох престижних премій) нема зовсім. Замість мене і Чупринки так звані «краєзнавці» радісно і захоплено називають незвичайну кількість свиноматок, корів-рекордисток та курей-несушок у колишніх радянських колгоспах. Взагалі мене дивує сей грандіозний тритомник. Для чого і для кого видані три фоліанти?
Нещодавно я домовився із нинішньою районною владою про видання творів нашого Чупринки. Я навіть представив керманичам броварських видань Марії Овдієнко та Валентині Ковалівській унікальне «Вибране» Г.Чупринки (1930-й рік!) із моєї домашньої бібліотеки. Я також передав для наших благодійників своє переднє слово про поета-земляка, надруковане в авторитетній письменницькій газеті «Літературна Україна». І що ж? Моя стаття нікого не влаштовує, занадто вона гостра, принципова і крамольна. А може, на заваді тут моє ім’я – у рідних Броварах нерідне і давно потоптане, зневажене…
Я ніколи не зневажав російської мови, я зневажав шовіністів. А от в рідному селі є такий Фролов, колишній директор школи, він і досі пише на мене доноси, що я «враг советского народа и большой враг русского народа». Це тому, що я всюди говорю, що моя рідна мова і рідна пісня — найкращі у світі.
Миколо Даниловичу, як пишуться Ваші вірші? Це — легка мить натхнення чи тяжкий і виснажливий труд? Що для вас літературна творчість? Які теми визрівають зараз?
Скажу ось так: зараз є кого хоронити! Всякі політичні трупи (сміється), їх навколо стільки стало! Той же Кравчук, той же Кучма. Хто вони? Ніщо. І таких багато політиків, подивіться на тих, хто кричали «не так!», хотіли нас повчати, щоб ми були толерантними, щоб ми їх не чіпали. Ні, я їх чіпаю, я йду в атаку. У першій моїй книжці був вірш про батька, я писав, що «я іду в літературу, як батько мій колись в атаку йшов». Ні, раніше я так в атаку не йшов, це була гіпербола, це сьогодні я йду в атаку. Ось чому я пишу епітафії. А битися на вулиці? Нащо воно мені здалося! Я не мітинговий поет. Але з допомогою епітафій я можу будь-якому чорту дати одкоша. А друзям я пишу епітафії з любов’ю, в тому числі й броварським поетесам і критикесам — на замовлення трудящих.
(З етичних міркувань вилучаємо з тексту інтерв’ю епітафії Ніні Гнатюк і Петру Осадчукові – Ред.)
У мене багато нових епітафій. І про Яворівського є, про те, що він брехав у Чорнобилі. Він перший був брехун. Одну книжку написав брехливу про Чорнобиль, а потім другу — теж брехливу. Я ось прочитаю вам безадресну епітафію, йдеться про Марусю, вона, може, з Броварів, а, може, з Требухова, а звучить так:
З того світу гукає Маруся:
«Я нікого тепер не боюся!».
І все (сміється). От на цій веселій ноті і закінчимо…
Ви так і не відповіли, як Вам пишеться?
Вірші, а колись і пісні, пишу експромтом. Всі мої вірші були написані на ходу, десь у транспорті, на риболовлі. До коліна. Коли кругом мене комарі, рідна природа, карасики з води стрибають. Рибалю там де живу, на Троєщині, чи під Броварами. Але от важко пишу журналістику, навіть коротеньку інформацію. Мене колись хвалили за те, що я умів писати влучні підтекстовки під фотографіями. Це помітив Андрій Малишко і сказав, що таких під-текстовок, як я, більше ніхто не пише. Я не любив писати «ідучи назустріч з’їзду КПРС, трудящі» і так далі. Мені завжди хочеться закрутить, щоб інформація була як детектив, зацікавить першою фразою. Щоб знайти першу фразу, буває, півдня думаєш. Але коли матеріал виходить — люди помічають. Як от була недавно інформація про свято Тараса Шевченка в Переяславі. Але вірші пишу легко. Є такий вираз «творчі муки». Я одного разу почув його у Спілці письменників, і як визвірився: «Які творчі муки? Мучаться тільки графомани, бездарі, недоріки!» Людина, яка створена для великої поезії, не мучиться. Будь то Єсенін чи Сосюра, вони писали, як гуляли. Коли Єсеніна питали: «Сережа, когда ты пишешь? Все время ты водочку пьешь…» Він відповідав: «Я пишу даже тогда, когда я водки чарочку пью». Єсенін писав вірші за кілька хвилин. І це сьогодні називається просто: натхнення. Якась фраза, приємна усмішка милої дівчини, що проходить мимо, чи якесь гарне повідомлення, чи якийсь факт — все це є поштовхом, щоб щось заворушилося. Як казав Микола Вінграновський, як заворушиться в грудях — отоді й пиши.
Кого з сучасних українських поетів і прозаїків читаєте і любите, а кого ні?
Не люблю я більше, ніж люблю. Про тих, кого я не люблю, не буду говорити, щоб їх не дуже пригнічувати. Я тільки скажу, кого я люблю. Це, насамперед, великий поет і громадський діяч, справжній українець Борис Олійник. Це сьогодні для мене найкращий друг, якого я завжди поруч відчуваю. Але він надто перехвалений… Треба його десь в епітафію поставить, трохи присадити. Дуже люблю і шаную я скромного і тихого Петра Засенка. Його заборонена книжка, уявляєте, так називалась: «Князівство трав». Зараз навіть книжки не вміють називати. Нещасні графомани сьогоднішні, ви хоч знаєте, що таке князівство трав? Взагалі сьогоднішня наша література на дуже низькому рівні, так само, як і світова література. На дуже низькому. А я виростав у когорті великих поетів: Василь Симоненко, Микола Вінграновський… Я оце перечитав Тараса Шевченка, і я вам скажу: нікого в світі не можна поставити поруч з ним, навіть Пушкіна. Бо і він, і Міцкевич, і Шекспір були просто великими, а Шевченко — пророк народний. Хай замовкнуть ті графомани, тварюки, які сьогодні відшукують компромат на Шевченка. Він був живою людиною, у нього було щось таке, що, може, йому самому не подобалось, але сьогодні я все ближче відчуваю подих Тараса Шевченка. Це батько літератури, батько нації. Хоч правду пишуть: нації нема.
За які власні вчинки у минулому Вам соромно? Що Ви хотіли б змінити в своїй біографії?
Нічого. Тут я скажу: мене заносило. То я йшов у кіно. То я йшов у естраду. То у газету «Друг читача». То у видавництво «Музична Україна», редагувати чужі пісні. То літературним консультантом у Спілці письменників. Дев’ять років, уявляєте, скільки я начитався, скільки рукописів? Звичайно, що я багатьом молодим допоміг. Але якби я пішов до школи — я був би давно народним учителем. Мене і сьогодні називають народним учителем, але я хотів би тоді, в шістдесяті-сімдесяті роки, щоб мене так називали. Я проводив літературні свята, був усним поетом, але то було десь у гуртожитках, десь по цехах. Треба йти в школу. Хоч я сьогодні сам не йду у Требухівську школу. На мене з тієї школи доноси пишуть так звані соціалісти, хоч які вони там соціалісти, це недовиховані комуністи, люди, які десь не довчились, і я винуватий, що не довчив їх. Один шанований академік питає мене: «Микольцю, чого я буду йти у школу?». Я йому відповів словами Тараса Шевченка: «Носити воду школярам». Я думаю, оці слова якраз для того, щоб закінчити нашу розмову. І артисти, і поети, і журналісти, і вчені — всі повинні носити воду школярам. І в прямому, і в переносному розумінні. Все, дякую. Що лежить на душі, те й сказав…
Долучайтеся до УЛГ у соцмережах Facebook та vkontakte

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!