«Побєдобєсіє». Сталін і Жуков: cтратеги чи м’ясники?

440

Сьогодні московська пропаганда із геббельсівським цинізмом на всі лади до хрипоти вихваляє полководчий геній «генералисимуса победы» Сталіна та «маршала победы» Жукова. Хто ці особи насправді, йдеться у бесіді письменника Івана Шпиталя з переяславським істориком, доктором наук, профессором, ректором університету Віктором Коцуром у бесіді «Про братання та лобизання берлінських коричневих із кремлівськими червоно-коричневими. Хто і якою мірою співпрацював із фашизмом».

Ця бесіда та ще низка інших під загальною назвою «Правда історії спростовує фальсифікат» друкувалися в тижневику «Українське слово» (жовтень–грудень 2009) та в тритомнику І. Шпиталя «Україна перед Богом і перед світом» (2009).

 

Іван Шпиталь. Мова наша – про події 70-річної (тепер уже 80-річної давності; про зговір двох світових диктаторів – Сталіна та Гітлера. Маю на увазі радянсько-німецький договір про ненапад, підписаний 23 серпня 1939 року в Москві наркомом закордонних справ і номінальним головою радянського уряду Молотовим та міністром закордонних справ Німеччини Ріббентропом. Вікторе Петровичу, розкажіть про це докладніше.

Віктор Коцур. Дуже суттєво (що довгі роки приховувалось від світу): до пакту Молотова-Ріббентропа додавалися секретні протоколи, якими обумовлювалися поділ Європи та тісна співпраця у війні проти демократичних держав світу. Зверніть увагу: співпраця сталінізму з фашизмом! Згаданий пакт був підступним ударом ножа прямісінько в спину польському народові; він, як визнавали навіть прорадянські «Известия» від 28 грудня 1989 року, приніс «невимовні страждання народам Литви, Естонії, Латвії, катівництво над ними сатрапів сталінізму – Жданова, Деканозова, Вишинського». «Водночас договір дезорганізував сили, які виступали супроти війни і фашизму, посіяв ілюзії, що поглибили для нашого народу наслідки гітлерівської агресії».

І. Ш.: А взагалі дружба Москви з фашистами почалася не 23 серпня 1939 року, а ще раніше. Згадаймо: договір про дружбу, ненапад і нейтралітет між СРСР та Італією було підписано ще 2 вересня 1933 року. У його преамбулі сторони констатували «неперервність дружніх відносин, що з’єднують обидві країни». От уже справді полюбовні залицяння – диктатури більшовицької з диктатурою фашистською! Командний склад Червоної Армії проходив вишкіл у фашистській Італії, як і у військах Японії, яка з усіх про­пагандистських перелазів обгавкувалася, даруйте, як «постійний і непримиренний ворог першої в світі соціалістичної держави».

В. К.: З’ясовуючи питання, хто і якою мірою співпрацював із фашизмом, не можна обминути підписання 19 серпня 1939 року економічної угоди між СРСР та Німеччиною – угоди, яка стала основою для колосальних за обсягом радянських поставок сировини й продовольства до Німеччини, що дало можливість нацистам уникнути негативних наслідків британської морської блокади. Іншими словами, і підписання економічної угоди як передумови угоди політичної, і передача Німеччині радянського проекту Пакту про ненапад та поділ Східної Європи, і запрошення Ріббентропа до Москви – усі ці радянські ініціативи є кроками Кремля назустріч фашизмові! Того ж дня, 19 серпня 1939 року, відбулося й засідання політбюро ЦК ВКП(б). Одверто цинічною була на цьому засіданні промова Сталіна: «…В мирний час неможливо мати в Європі комуністичний рух, сильний до такої міри, щоб більшовицька партія змогла захопити владу. Диктатура цієї партії стає можливою тільки в результаті великої війни… Ми мусимо прийняти німецьку пропозицію і ввічливо відіслати назад англо-французьку місію. Першою перевагою, яку ми отримаємо, буде знищення Польщі до самих підступів до Варшави, включно з українською Галіцією. Німеччина надає нам повну свободу дій у прибалтійських країнах і не заперечує з приводу повернення Бессарабії СРСР. Вона готова поступитися нам як зоною впливу Румунією, Болгарією й Угорщиною… Дотримуючись позиції нейтралітету і очікуючи свого часу, СРСР допомагатиме нинішній Німеччині, постачаючи її сировиною і продовольчими товарами».

І. Ш.: Неважко здогадатися, що першою постачальницею цього народного добра була Україна?

В. К.: Так. Вона ж і зазнала від гітлерівської Німеччини, якій нарощувала військові біцепси, найтяжчих ударів. Трагедія України виявилася найтяжчою серед усіх інших трагедій другого світового побоїща. Радянські історики практично не посилалися на матеріали, скажімо, Нюрнберзького процесу над гітлерівськими військовими злочинцями. На матеріали, у яких засвідчено, зокрема, втрати мирного населення в окупованих німцями тодішніх радян­ських республіках. Отож мало хто знає, яким тяжким горем обернулося для українців «тєсноє сотруднічєство» Москви з Берліном. Статистика тут така: якщо в окупованих областях Росії фашисти знищили 1 мільйон 793 тисячі чоловік, у Білорусії – 2 мільйони 198 тисяч, в Латвії – 644 тисячі, в Литві – 666 тисяч, в Естонії – 125 тисяч, в Молдові – 64 тисячі, то в Україні втрати мирного населення під час окупації досягли 4 мільйони 497 тисяч чоловік!!!

І. Ш.: Вікторе Петровичу, Ви, як історик, певно, обізнані й з іншими джерелами, які засвідчують антинародний, антигуманний, а точніше кажучи, злочинний зговір та співпрацю проти людства, яке було втягнуте у Другу світову війну, фашизму кремлівського із фашизмом берлінським?

В. К.: У цьому плані надзвичайно цінні відомості зафіксував міністр гітлерівської пропаганди Геббельс. Із німецькою пунктуальністю він занотовував у свій щоденник найважливіші кроки, що їх робили німецька і радянська сторони для зміцнення свого співробітництва. Ось як кремлівські стратеги доглядали, вигодовували та викохували фашистських людоловів.

«22 жовтня 1939 р. (неділя). В інспірованій Сталіним статті, вміщеній в «Известиях», Анкара ставиться на місце і ще раз цілком чітко підкреслюється німецько-радянська дружба. Для нас – надзвичайно цінне.

27 жовтня 1939 р. (п’ятниця). У Берлін для торгових переговорів прибула російська делегація. У Москві ми уклали договір про поставку нам 1 мільйона тонн фуражної пшениці. Це великий людський, а також діловий успіх.

11 листопада 1939 р. (субота). Російська армія великої цінності поки що не має. Погано керована і ще гірше оснащена та озброєна.

14 березня 1940 р. (четвер). Сталін для росіян – батечко. А те, що він, як дбайливий садівник, вирізає гілки, що дуже розрослися, тобто ліквідує генералів та журналістів, це закладено у самій суті більшовизму. Досі ми мали з цього тільки вигоду. Фюрер бачив Сталіна в одному кінофільмі, і той одразу став йому симпатичним. Тоді, власне, й почалася німецько-радянська коаліція.

1 червня 1940 р. (субота). Сталін твердо залишається з нами…

27 липня 1940 р. (субота). Росіяни поставляють нам навіть більше, ніж ми хочемо мати. Сталін не шкодує зусиль, аби нам сподобатися. У нього, певно, досить причин для цього.

9 серпня 1940 р. (п’ятниця). Ми говоримо з фюрером про прибалтійські держави, у яких росіяни встановлюють свою терористичну диктатуру. Але нам не треба проявляти до них співчуття, а без інтелігенції вони для нас менш небезпечні.

29 березня 1941 р. (субота). Україна – чудова житниця. А опинимося там – зможемо витримати ще довго.

14 квітня 1941 р. (понеділок). Сталін обнімає німецького посла і при цьому заявляє: Росія і Німеччина йтимуть разом до однієї мети. Це пречудово, і в нинішній момент має бути вміло використано нами. Як добре володіти силою!

6 червня 1941 р. (п’ятниця). Вчора: повідомлення із Москви. В ньому – частково паралізуюча поміркованість долі, частково спроба нав’язування своєї дружби… Увесь світ говорить, що укладення військового пакту Берлін – Москва відбудеться незабаром. Ото здивується, дізнавшись, що з того вийде!

7 червня 1941 р. (субота). Чутки про майбутній напад на Україну зовсім не безпідставні.

8 червня 1941 р. (неділя). Одержав програми територіального розчленування (Росії). Про азіатську частину (Росії) не йдеться. А про європейську ми подбаємо.

14 червня 1941 р. (субота). Росіяни зосереджують свої війська саме так, як ми тільки можемо того бажати: густомасовано, а це – легка здобич у вигляді військовополонених. Москва дала офіційне спростування у радянській пресі: наші перекидання військ, мовляв, служать іншим цілям. У всякому разі Москва агресії ніяк не протидіє. Пречудово!

16 червня 1941 р. (понеділок). Добре, що погода була досить несприятливою, і врожай в Україні ще не виспів. Таким чином, ми можемо сподіватися одержати його більшу частину. Це буде масований напад щонайбільшого масштабу. Мабуть, найпотужніший із усіх, що їх бачила будь-коли історія… Росіяни зосередили свої війська на кордоні, для нас це – найкраще з усього, що могло статися. Коли б вони були розосереджені чимдалі, всередині країни, вони являли б собою значно більшу небезпеку… Бойову силу росіян я оцінюю дуже низько, ще нижче її оцінює фюрер».

Далі – день за днем з німецькою скрупульозністю Геббельс занотовував цифри і факти, такі радісно-тріумфальні для німців і такі щемливі й печальні для нас. Це арифметика нашого болю, наших фізичних втрат і моральних страждань, які не вщухнуть ніколи.

«23 червня 1941 р. (понеділок). Наш повітряний напад починається у найграндіознішому стилі. 900 пікіруючих бомбардувальників та 200 винищувачів. Воєнні дії почалися по всьому фронту протяжністю 3000 км… Їхня авіація одразу ж зазнала жахливих втрат: 290 збитих літаків, 200 розбитих на землі, 200 пошкоджено… На цю годину знищено 1000 російських літаків.

25 червня 1941 р. (середа). Вчора: на сході за два перших дні знищено 2585 російських літаків порівняно із 51 у нас. Наземні операції також ідуть добре.

30 червня 1941 р. (понеділок). На схід від Білостока оточені дві червоні армії. Росіяни втратили 2233 танки та 4107 літаків. Ось про які речі було повідомлено народу».

І. Ш.: Щоденникові записи першого гітлерівського пропагандиста, як бачимо, заслуговують на широке цитування. Історична цінність та нинішня актуальність їх очевидні. Сьогочасне суспільство, якому і ззовні, і зсередини промосковськими підспівувачами нав’язується думка про СРСР як «оплот мира», а не одного з двох злочинних співучасників розв’язання Другої світової війни, а про Сталіна і його маршалів та генералів – як про геніальних стратегів і тактиків, – про все це суспільство мусить знати всю повноту історичної правди! Міркування Геббельса були б цілковитою брехнею, якби не були невдовзі, а потім і згодом, підтверджені всім ходом німецько-радянської війни.

В. К.: Справді, тяжкі поразки на фронтах, страхітливі руйнування наших міст і сіл, трагедії десятків мільйонів людських доль були підтвердженням бездарности і вождя, і його залишених «кінних» маршалів, адже воєначальників, орієнтованих на найсучасніші технічні засоби ведення війни, Сталін, справді, повистригав, як садівник гілля, що порозросталося! Це спричинилося до страхітливих масштабів наших поразок у війні. Найбільша з них – у нашому стражденному Середньому Подніпров’ї (Південно-Східний напрямок), де тільки в полон потрапило шість (!) армій, тобто 650 тисяч солдатів і офіцерів (за радянськими даними), а за даними німецьких мемуаристів – 2 мільйони чоловік!! Мільйонні рахунки, ба навіть десятки мільйонів, у тій війні, як і в довоєнні часи жертв голодоморів та репресій, – то звична арифметика епохи кремлівських вождів – Леніна і Сталіна. Вони гралися мільйонами людських життів, як діти піском… Прикметно, що на противагу орієнтації найвищих державних осіб нинішньої Росії, роздратованих «гєроізацієй фашістскіх пособніков в Украінє», у самій Росії є також тверезі голови, схильні до об’єктивного аналізу подій та дійових осіб «нашєй общєй історіі». Приміром, «Новая газета» до 60-річчя Берлінської операції вмістила дві сторінки документальних свідчень, які раніше не публікувалися у відкритій пресі. Вони істотно відрізняються від ідеологічно підфарбованих «звітів» про взяття Берліна радянськими військами. Виявляється, відповідно до директиви Ставки Верховного Головнокомандування, Берлінську наступальну операцію планувалося розпочати 16 квітня 1945 року і «нє позднєє двєнадцатого – пятнадцатого дня операціі овладєть столицєй гєрманского рейха». На першу сторінку видання винесено слова з наказу маршала Жукова (анонс): «Наши войска должны быть в Берлине первыми» (тут і далі подаємо у перекладі з рос. – Ред.). Редакція додала: «Скільки життів вартувала одна ця фраза». Аршинними буквами подано і загальний заголовок розвороту «Наші війська мають бути у Берліні першими». Підкреслено, що це – одна «із найграндіозніших битв Другої світової війни». Вміщені матеріали раніше не публікувалися «в такому обсязі і в такому конценрованому вигляді». Вони подані без коментарів. 20 квітня о 21.50 танкові армії Катукова і Богданова одержали наказ Жукова: виконати «історичну місію». Належало «послати від кожного корпуса по одній кращій бригаді в Берлін із завданням не пізніше 4-ї години ранку 21 квітня будь-якою ціною прорватися на околиці міста і негайно донести для доповіді т. Сталіну і оголошення у пресі. Особисто попереджаю. Жуков». Ці слова наказу редакція виділила шрифтом великого розміру. Як і таку ремарку: «Жуков кидав танкістів на глибоко­ешелоновану оборону німців. Сотні машин горіли на передовій».

Із тексту: «Танки і самоходки… не були пристосовані до нічної стрільби, часто-густо стріляли наосліп, навмання. Велика скупченість військ в окремих районах призводила до значних втрат особистого складу навіть у частинах і підрозділах других ешелонів. На окремих ділянках бойові порядки фактично переплутались, що дозволяло німцям завдавати нам ущербу навіть безприцільною стрільбою». «Танки допомагали піхоті погано, вони йшли за піхотою. Особисто бачив, як наш танк, переповзаючи через нашу траншею, роздавив чотирьох бійців». Таких свідчень злочинної поспішности («донести для доклада т. Сталину») – безліч.

Ще один штрих до групового портрета кремлівських військово-економічних спонсорів та політичних донорів гітлерівських фашистів. Цитована нами «Новая газета» великим шрифтом виокремлює такий факт: «До кінця війни на території Німеччини було виявлено і обліковано 2 016 480 радянських військовополонених». Радянське політичне керівництво розглядало цих людей не інакше як «прєдатєлєй Родіни», а тому з концентраційних табо­рів німецьких сотнями ешелонів відправляло прямісінько і без затримки у «рідні» табори – соловецькі, колимські і будь-які інші. Ніхто, звичайно, не з’ясовував обставин, за яких люди потрапляли в полон. А це нерідко не з власної волі, а через бездарні, а чи просто невмілі дії командування, адже кремлівський «дбайливий садівник» рішуче повідтинав «гілки», що дуже розрослися, – маршалів і генералів, десятки тисяч старших командирів було або розстріляно, або заслано до Сибіру. Тож полками часто командували мало не лейтенанти… Кремлівські стратеги не жаліли солдатської крови. Як пише «Новая газета», «у перших ешелонах військ, що наступали, йшли зазвичай штрафні батальйони або підрозділи, укомплектовані наполовину і більше так званим молодим поколінням. Хто ці люди? Здебільшого радянські громадяни призовного віку, звільнені з полону, концтаборів, східні «остарбайтери». Більш як 40 тис. чоловік цієї категорії були направлені на «восполнєніє бойових втрат» 1-го Українського фронту, – доповідав 7 квітня 1945 року в Москву начальник Політичного управління фронту генерал-майор Яшечкін. – Переважну більшість цього поповнення становлять українці і росіяни віком до 35 років. Дехто з бійців і офіцерів, звільнених із німецького полону, мають поранення і урядові нагороди, отримані в боях із німецькими загарбниками до моменту взяття їх у полон німцями… Нове поповнення, – повідомляв далі генерал, – значною мірою засмічене ворожими елементами. У його середовищі виявлено чимало німецьких шпигунів, диверсантів, власівців, осіб, що служили в німецькій армії і установах, одним словом – зрадників Батьківщини». Немало потрапляло в полон, будучи пораненими або хворими. Військова колегія Верховного суду СРСР засуджувала до розстрілу (очного чи заочного) і тих генералів, які воювали проти гітлерівців справді героїчно, відбивалися від ворога до останнього подиху, а потрапивши в полон, не згоджувалися служити німцям нізащо! Так були розстріляні, вже в 1950 році, генерали Качалов, Понедєлін, Кирилов, які свого часу потрапили, було, в полон… Після смерти кремлівського «вождя народів» їх, як і мільйони інших «ворогів народу», було реабілітовано. Тим часом нинішнє керівництво Росії (в особі найвищих посадовців) на державному рівні намагається «протистояти спробам фальсифікації історії Великої Вітчизняної війни», прагне і далі консервувати колишні (насправді фальсифіковані) підходи до «справедливої оцінки історичних подій у роки Великої Вітчизняної війни». Тобто не переглядати оцінки, які оскверняють пам’ять про десятків мільйонів чесних людей, котрі загинули в енкаведистських катівнях, у гітлерівських і сталінських концтаборах, спалених у печах Майданека й Освенціма, пропалих безвісти на фронтах війни…

І. Ш.: Вікторе Петровичу, Ви навели вражаючі факти злочинної співпраці кремлівських верховод із німецькими військовими злочинцями – співпраці, яка обернулась фізичним і моральним виснаженням нашого народу – з одного боку, а з другого – зміцнила військову могутність фашизму гітлерівського зразка. У світлі цих фактів якими ж недолугими видаються нісенітниці московських ідеологічних челядників та їхніх комуно-малоросійських холопів про «сотруднічєство бандєровцєв с фашістамі»!

В. К.: Так, вони не приховують своєї злоби. Багато пишуть про «льготные галушки для гитлеровских пособников». Ми цього не робимо. Ми цього не пишемо. Хоча знаємо, що «льготных щей» нашим добрим північним братам доводиться наварювати куди більші казани, ніж нам – «льготных галушєк». І сьогодні нам колють очі дивізією «Галичина», у якій було всього 11 тисяч вояків. Та й то більшість із них полягла під Бродами. Тим часом росіяни укомплектували 800-ту моторизовану дивізію «Бранденбург», 29-ту і 30-ту гренадерські дивізії СС, штурмбригаду «Бєларусь», «Русский охранный корпус». Додаймо до цього вояків Русской освободительной народной армии та п’ять дивізій «Русской освободительной армии» генерала Власова (включно з 15-м козачим корпусом вермахту, сформованим на базі 1-ї та 2-ї кавалерійських дивізій донських та кубанських козаків). Були й дрібніші з’єднання: 559-та піхотна бригада РОА, навчально-запасна бригада 15-го корпусу РОА, три російські легіони у Франції тощо. Отже, колаборантські сили росіян, які воювали на боці німців, сягали півмільйона! Приховати цю правду вже не вдалося нікому. Що ж до діяльности ОУН і УПА, то вона перебуває в заметах історичного фальсифікату, і дезорієнтація росіян стосовно мети і дій «проклятих бандєровцєв» залишається й понині одним із векторів авантюрної політики Кремля щодо Незалежної України. Малоймовірно, що широкі кола громадян Росії, які нині сприймають національно-визвольний рух у Західній Україні як бандитизм, коли-небудь знатимуть правду про ті героїчні й трагічні роки. Адже окупаційна влада робила все, щоб замести сліди своєї злочинної діяльности. Так, у грудні 1991 року, коли український народ з такою одностайністю підтримав Акт про Незалежність, начальник штабу колишнього Управління внутрішніх військ МВС СРСР по Україні і Молдові генерал-майор М. Скрипник за згодою керівництва МВС України відправив у центральний архів внутрішніх військ МВС СРСР у Москву 1250 томів документів, що стосувалися діяльности військ НКВД – НКҐБ – МҐБ у західних областях України у 1943–1951 роках. Хто їх тепер і коли поверне в Україну? На жаль, і в Україні обізнаність суспільства щодо масштабів, часової трива­лости, впертости протистояння воїнів ОУН і УПА тоталітарному режимові залишається недостатньою. Самі українці порівняно мало знають про велич героїки борців за Українську Волю, за Українську Соборну Державу, як і про страхітливі акції репресивного апарату сталінського тоталітарного режиму. Обидві системи насильства – гітлеризм і сталінізм – однаково люто ненавиділи бандерівців за їхню вірність ідеї Незалежної України. Цікаво порівняти характеристики, що їх в один і той самий час давали протилежні сторони: друзі-вороги зразка 1939 року – фашисти коричневі і фашисти червоні.

Із німецької листівки проти ОУН (червень 1943 р.): «Слухай, український народе! Москва дає накази ОУН! З таємних наказів і листівок, що потрапили нам до рук, видно, що кремлівські жиди перебувають у зв’язку з ОУН, яка нібито воює проти більшовизму. В проводі ОУН сидять агенти Москви, що отримують і виконують накази кровожерного Сталіна… ОУН і більшовизм – це одне, тому мусять вони бути знищені».

Із звернення Президії Верховної Ради Української РСР (Київ, 12 січня 1944 року): «…Таким чином українсько-німецькі націоналісти хотіли послабити наш народ у боротьбі, роз’єднати наші сили, нацькувати брата на брата. Не дайте їм обдурити себе! Знищуйте цих шахраїв – агентів німецьких загарбників! Українсько-німецькі націоналісти насправді є спільниками Гітлера. Будучи агентами гітлеризму, українські націоналісти хочуть перетворити Україну на колонію німецького імперіалізму, а україн­ський народ – на рабів німецьких баронів і поміщиків. Голова Президії Верховної Ради УРСР М. Гречуха, Голова Ради народних комісарів УРСР Л. Корнієць, Секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов». Хто б подумав, що названа вище трійка – з когорти соратників тих, хто обнімався та лобизався у Кремлі з фашистськими верховодами. Після підписання радянсько-німецького договору про ненапад та таємних протоколів про переділ Європи «кремлів­ський вождь» у присутності Ріббентропа та Молотова, піднявши руку з чаркою, виголосив тост і випив за здоров’я Адольфа Гітлера. Промовисте й зізнання тодішнього наркома внутрішніх справ УРСР генерала В. С. Рясного, який у 1943 році командував 56-тисячним корпусом внутрішніх військ для боротьби з бандерівцями. Згодом він писав: «Оунівці допікали фашистам і червоним, недарма сам Бандера сидів у цей час у гітлерівській тюрмі, а після війни його знайде в Мюнхені з допомогою свого агента Сталін».

І. Ш.: Певно ж, не за «пособнічєство фашистам», а за щось протилежне загинули в Освенцімі і брати «колаборанта» Степана Бандери – Олександр (1917–1942) та Василь (1915–1942)?

В. К.: Так, переконавшись, що керівництво ОУН не збирається співробітничати з новими господарями, а ставить собі за мету створення Незалежної України, німецьке командування 5 липня 1941 року заарештувало Степана Бандеру та ще кількох авторитетних провідників. Їх вивезли в Берлін для подальших допитів. Сотні борців опинилися в тюрмах та концтаборах.

Але репресії не зупинили руху опору патріотів за Україну Самостійну. Тоді 25 листопада 1941 року з’явився документ № 7, яким німецьке командування попередило поліцію безпеки та СД, що Рух Бандери готує повстання у рейхскомісаріаті України з метою створення Української Незалежної Держави. А тому всі активісти Руху Бандери повинні бути негайно закатовані й після ґрунтовного допиту таємно розстріляні, як грабіжники.

Але неперевершеною була, є і залишиться на всі наступні історичні часи жорстокість і свавілля радянських «братів-визволителів».

За хліб-сіль та квіти «золотого вересня» 1939 року Західній Україні була віддяка: розгром місцевої компартії, до краю набиті невинним людом енкаведистські тюрми, нечувані й небачені в світі катування активістів, інтелігенції, священнослужителів – українських патріотів, масові репресії та депортації людей у північні та східні райони союз-імперії. При відступі в 41-му окупант червоний передавав окупантові коричневому грандіозні кладовища наспіх закопаних, а то й зовсім не похованих трупів «ворогів народу». Ще страхітливіші масштаби грабунків майна, ґвалтувань, фізичного знищення й морального терору на західноукраїнських землях припадають на 43–50-ті роки. То були роки безперервних примусових виселень, що трактувалися державними чинами як «дополнітєльниє мєри по борьбє с бандітізмом». Печальна арифметика цих депортацій. У 1944 році із західних областей України було виселено 4724 сім’ї у складі 12 762 особи, в 1945-му – 7696 (17 597), в 46-му – 2612 (6350), в 47-му – 26612 (76 586), 48-му – 2632 (8274), 49-му – 6489 (21 672), всього ж – 50 453 сім’ї, або 143 141 особа. За цими цифрами – неймовірні людські страждання, тисячі передчасних смертей, невинна кров, неправда, обмови, наклепи. Втоптана у сибірську вічну мерзлоту людська честь і гідність, осквернена національна гордість. Людей свідомо прирікали на фізичне знищення. Наприклад, заступник наркома СРСР Чернишов 19 листопада 1944 року надіслав до Києва телеграму, в якій сказано, що сім’ї оунівців, яких виселяють, відправляють у необладнаних для зимових перевезень вагонах. Так, у вагонах ешелону № 49339, відправленому з Тернополя, не було ні печей, ні вікон; багато людей застудилося, померло 12 дітей. З Ківерців 8 лютого 1945 р. відправлено ешелон № 48454 – там також були нестерпні умови. Такі ж умови були і в місцях поселення. З цієї причини рівень смертности у спецпоселеннях набагато перевищував рівень народжуваности. Якщо в 1948–1949 роках народилося 897 дітей, то померло 6382 особи.

Партійно-радянські чиновники в Україні, всіляко запобігаючи перед Москвою, не втомлювалися у пошуках ініціатив, спрямованих на максимальне посилення жорстокостей щодо спецпереселенців. Так, міністр внутрішніх справ УРСР Т. Строкач 17 грудня 1948 року зініціював перед союзним міністром В. Кругловим клопотання, яке увійде в історію більшовицького режиму як класичний неперевершений зразок цинізму. Ось його суть.

«…Органами МВС УРСР протягом 1944–1948 рр. із західних областей УРСР за рішенням особливої наради при МВС УРСР виселено строком на 5 років – 15 350 сімей активних учасників банд ОУН в кількості – 37 680 чоловік, а органами МДБ УРСР – 26 332 сім’ї в кількості 77 791 чоловік, терміни заслання яким у рішеннях ОСО при МДБ УРСР не вказані.

З лютого 1949 року закінчуються терміни заслання 4724 родинам у кількості 12 760 чоловік, виселених у 1944 році.

Враховуючи оперативну обстановку в західних областях УРСР і виселення сімей бандитських та націоналістичних елементів, які проводяться там на підставі постанови Ради Міністрів СРСР № 3728–1524 СС від 04.10.1948 року, МВС УРСР вважає недоцільним повернення до місць попереднього мешкання виселених оунівців.

У зв’язку з цим прошу Вас увійти з клопотанням до Союзного уряду (Союзного правітєльства) про поширення на виселені сім’ї оунівців дії Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 грудня 1948 року або ж вирішити питання про подовження за рішеннями ОСО при МВС УРСР терміну перебування на спецпоселенні осіб вказаної категорії до 20 років».

І. Ш.: Союзноє правітєльство, треба думати, з цілковитим розумінням поставилося до «надзвичайно цінної ініціативи» «украінскіх товаріщєй» і без ідіотської тяганини, як сказав би Ленін, задовольнило їхнє клопотання?

В. К.: Саме так! 6 квітня 1950 року Рада Міністрів СРСР прийняла постанову, зрозуміло, цілком таємну, за № 11398–508 СС, якою повністю скасувала строки виселення осіб, що потрапили на поселення протягом 1944–1949 років і водночас встановила, що всі вони переселені навічно!!! Крім того, на виселенців та членів сімей «українських націоналістів, оунівців» було поширено також Указ Президії Верховної Ради СРСР від 26 листопада 1948 року «Про кримінальну відповідальність за втечі з місць обов’язкового поселення осіб, висланих у віддалені райони Радянського Союзу у період Вітчизняної війни» (за втечу каралися 20 роками надтяжких робіт).

Така наша історія справжня. Така вона – трагічна й героїчна на всіх етапах українського буття. Буквально всі етапи українського історичного процесу до недавніх часів були фактично викривлені, безбожно спотворені, відретушовані, підфарбовані в потрібний колір, перекреслені або й зовсім вилучені з курсів викладання в загальноосвітніх та вищих школах. Осягнення ж історичного процесу в усій його повноті, знання приємної і неприємної його правди, максимально наближеної до наукової істини, – то найконструктивніший шлях до суспільного порозуміння, до єдности нації. Ні учень, ні студент, ні викладачі, ні батьки, ні всі ми разом не повинні блукати поміж кон’юнктурно виставленими кимось орієнтирами. Можна, зрозуміло, сповідувати будь-яку ідеологію, визначатися у будь-яких світоглядних уподобаннях. Але аморальною і шкідливою є та ідеологія, яка протистоїть українській національній ідеї, поширюється й утверджується на шкоду національним інтересам українського народу. Наша історія – великі й тяжкі уроки для нас, українців. Ці уроки ще й ще раз попереджають, звідки нас підстерігають небезпеки – зовнішні і внутрішні. Неврахування або ігнорування цих небезпек нерідко оберталось для України тяжкими бідами. І коли Україна залишилася в цьому світі таки Україною – то тільки завдяки величі духу її синів і дочок, завдяки незнищенності української національної ідеї…

“Українська літературна газета”, ч. 9 (275), 8.05.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!