Петро ПЕРЕБИЙНІС: "Поети в Україні президентами не бувають"

112

Закінчення. Початок у ч.15

 

Ви написали:

«Розрівняли зелені
байраки,

розтоптали червоні
суниці.

Засліпили наївні
ромашки

вулканічним окропом
смоли.

По насінню, корінню,
пагінню

прокотились вогнем і
металом,

по живому сипнули
асфальтом

і пройшлися нещадним
котком.

Не померла під пресом
гарячим

лиш одна золота
насінина –

і зухвалим колінцем
росточка

проломила могильну
плиту…»

Коли говорити прозою,
то що може проломити могильну плиту над всіма нами, над Україною?

А навіщо говорити прозою, коли говорить поезія? У нашому
суспільстві нагромадилося стільки зла і злості, що, здається, примирити нас
може тільки поетичне слово. Поезія – це доброта. Злої поезії не буває. Але це,
так би мовити, професійна самовпевненість, літературний максималізм. Не
забуваймо про Віру, про Біблейські істини. Біблія – це ж пісня пісень, це
поезія в поезії. І якщо вже зайшла мова про духовне, сакральне, то не можу
обійти мовчанням те, що довелося почути від московського Патріарха. Як вірний з
дитинства мирянин я поважаю і шаную усіх патріархів. І в тому числі Патріарха
Кирила. Але як громадянин вільної, незалежної держави я маю право на власну
думку щодо сказаного найвищою духовною особою іншої країни на моїй рідній
землі.

То що ж ми почули у себе вдома від Його Святості? А хоча б
висловлені у блискучому полемічному стилі риторичні запитання, «во имя чего»
висаджувались у повітря наші святині. Гай-гай, та хіба ж не відомо, хто і «во
имя чего» вершив цю сатанинську роботу? Але нам утовкмачують, ніби призвідцею
всіх наших бід була якась міфічна інтелігенція. Чи не та це інтелігенція, що
лежить у безіменних могилах на Соловках, на Колимі, на всіх безмежних просторах
засніженого Сибіру і скрижанілого Заполярного кола?

Нікого не пощадили святійші уста. Добре дісталося і
животатим слугам проклятущого «золотого тельца». Жалюгідний вигляд мали
київські, одеські, дніпропетровські удільні князьки-олігархи, коли суворий
Патріарх метав гнівні громи на бідолашні їхні голови. Мовляв, лиховісний цей
«телец» є найбільшою загрозою для «нашего народа» і всього цивілізованого
світу. Істинно так! Ось тільки… солодкаве оте «нашого народа» вимовлялося якось
так підозріло «собирательно». Ну що тут сказати? Ми вже, хвала Богу,
звільнилися від задушних «братских» обіймів. Ми вже самі – народ. Ми – держава.
У нас є свій – Київський Патріархат, є свій Патріарх Філарет. І навіть коли московські
ієрархи  настійно дають зрозуміти, нібито
нашої Церкви не існує, ніхто не сумнівається, що ми були, є і завжди будемо на
своїй Богом дарованій землі.

Можна було б саме тут сказати «Амінь!». Та не покидає
тривога: а справді – що врятує Україну? Двох думок тут немає. Наша Україна
стане повноцінною державою лиш тоді, коли ми матимемо єдину Помісну Українську
Православну церкву. Тільки Віра спасе Україну. І ми воскреснемо. Як золота  насінина, що здатна проломити могильну плиту.

 

Ви професійний
журналіст і редактор. Очолювали, зокрема, такі літературні флагмани, як журнал
«Київ» і газету «Літературна Україна». Їхніх авторів добре чули. Чому ж нині
письменників суспільство не чує? Здається, воно взагалі нікого не чує.

Та що суспільство! Народ нас не чує. А «золотой телец» не
дрімає. Все у волохатих лапах цього невидимого монстра. Все продається і
купується. Вже навіть слово стає ходовим товаром. І тому в ефір, на шпальти
газет пробивається тільки те, що до смаку ненажерливому «тельцу». Ви звернули
увагу? Наш політикум дедалі рідше вживає характерне для минулих часів і
дражливе слово «буржуазія». А чому? Ми ж начебто вже побудували якийсь там
капіталізм. Та в тому-то й справа, що «начебто». Скажу парадоксальну річ.
Великий капітал боїться буржуазії. Боїться ще більше, ніж боялися колись
комісари у шкірянках. Бо справжня буржуазія – це не пузатий банкір, якого
малювали «правдиві» радянські газети. Справжня буржуазія – це культура,
інтелект. Це російські декабристи і наші кирило-мефодіївці. Це революціонери-різночинці,
які звершили дві буржуазні революції у монархічній Російській державі. Це
українські дисиденти, яких, знову ж таки, панічно боїться українська
«демократична» влада.

Огляньмось у недалеке минуле. Комуністичні ідеологи тільки
про людське око ототожнювали акул капіталу та буржуазних діячів. З магнатами
вони завжди могли порозумітися, а ось буржуазію люто ненавиділи і винищували,
як найстрашніше зло. Наведу промовисту цитату: «Раніше буржуазія вважалася
главою нації, вона відстоювала права  і
незалежність нації, ставлячи їх «над усе»… Тепер не лишилося й сліду від
«національного принципу»… Прапор національної незалежності і національного
суверенітету викинуто за борт». Як Ви думаєте, чиї це слова? Це з останнього
публічного виступу Сталіна на дев’ятнадцятому партз’їзді у жовтні 1952-го року.
І тут не треба дивуватися. Сталін знав, що говорив. Не випадково ж ми,
українці, були саме «буржуазними» націоналістами…

Ось такі «парадоксальні» роздуми приводять до несподіваних
висновків, до сумного і драматичного «якби». Якби творцем нашої незалежності
була українська буржуазія, якби на помаранчевій трибуні стояли істинні її
лицарі, ми жили б тепер у зовсім іншій державі. Це у Швеції, Швейцарії чи й
Люксембурзі ніхто не пригнічує якусь буржуазію. А наші доморощені «пролетарські
демократи» з перших днів незалежності нещадно розтоптали останні залишки
буржуазії. А прапор її «викинули за борт». Які вже там письменники? Хто їх
почує?

 

Нині книговидання і
книгорозповсюдження – проблема із проблем. Письменник без книжки – це абсурд.
То що нині є для Вас трибуною? Як тепер поету доносити себе до людей?

Моя трибуна – робочий стіл. Але сам я вже не я, а голос
волаючого в пустелі. Така ось гірка метафора. А якщо ближче до життя, – то є ще
рідна «Літературна Україна», яка задихається у сталевих обіймах
«демократичного» спрута. Є кинуті напризволяще журнали «Київ», «Вітчизна»,
«Дзвін», «Березіль». Є, на радість, літературні часописи не тільки в обласних,
а й  районних центрах. Ось великі добірки
моїх поезій подали журнали «Тернопіль» та «Німчич» із Вижниці на Буковині. А в
Рогатині на Прикарпатті частенько друкує мої вірші для дітей енергійна Леся
Пилип’юк-Диркавець у своєму голосистому «Дзвіночку». Що вже казати про славного
мого земляка-вінничанина Анатолія Подолинного, який видає знамениті подільські
хрестоматії і таким чином активно пропагує наші твори. Та й у моєму рідному
Шаргородському районі зусиллями директора школи Світлани Сергіївни Томчук
випущено чудову «Хрестоматію земляцтва». 
А ще ж подають руку з-за кордонів Іван Яцканин – редактор журналу
«Дукля» у Словаччині та Іван Ковач – письменник і видавець із Бухареста.

Ви скажете: яка ж це пустеля? Друкуєтесь і вдома, і за
обріями. Що ж, друкуюся. І книжки, буває, виходять. Але все це, сказати б, для
домашнього вжитку. Не вмію, зізнаюся, розкручувати себе, як це можуть молоді,
кмітливі, цілком сучасні майстри. Ну, не ринкова в мене натура. І що тут
робити? Сидиш, на щось надієшся. А дива немає. Куценького тиражу вистачає хіба
що для родичів, друзів і колег. А те, що «за обріями», нашу чиновницьку «еліту»
взагалі не цікавить. От і виходить: волаєш самотою, душу надриваєш, а довкола –
глушина. Глухота…

 

Хто з
колег-сучасників Вас найбільше вражав? За яких обставин?

Одного разу несподівано нагрянув до мене Іван Драч і сказав
як відрубав: «Хочу побачити твій Шаргород. Я ніколи там  не бував. Ось машина. Їдьмо!». Спантеличений
таким натиском, я почав було відмагатися, посилатися на зайнятість у газеті. Та
він і слухати не захотів. «Їдьмо» – і все!

Це була фантастична подорож. Це був шлях у пам’ять серця.
Починався він із Драчевих Теліжинців. На околиці села ми поклонилися могилам
його батьків, одержали благословення у сільському храмі Київського Патріархату
– і в путь! На мою Вінниччину, яка починається, до слова, за теліжинецькою межею.

На жаль, це інтерв’ю не дає змоги описати все у деталях.
Найкраще зробив це сам Іван Драч, про що я розкажу трохи пізніше. У Шаргороді
ми оглянули Миколаївський собор, костьол Святого Флоріана, старовинну синагогу,
руїни фортеці і чудом збережену оборонну вежу. Ми блукали каменистими вуличками
і колоритними двориками цього унікального історичного містечка, яке бачило
Хмельницького, Кривоноса, Руданського, Коцюбинського, Свідзинського. А тепер
ось побачило ще й Івана Драча. Мені здавалося, що він протинає своїм чіпким,
гострим зором не зачовгані плити, а скам’янілі віки моєї Княжої Луки.

Перед від’їздом, як і в Теліжинцях, ми поклонилися пам’яті
батьків – уже моїх. І коли я поцілував їхні портрети, мій побратим сказав
чомусь тихим голосом: «Ти справжній син своїх батьків». А мені стало жаль, що
не сказав йому цього там, у дорогих нам обом його Теліжинцях…

А попереду була ще одна несподіванка. Іван Драч нагадав, що
від Шаргорода недалеко до легендарної Гонтівки, і знайомим уже рішучим тоном
скомандував: «Їдьмо!». А в Гонтівці – зернистий граніт монументального погруддя
героя, розмови зі старожилами і деталі, деталі… Всю дорогу до Києва уявлявся
нам кривавий і мученицький шлях нескореного лицаря Івана Гонти. Шлях, що
трагічно обірвався у цьому подільському селі.

І нарешті – третя несподіванка. Не так часто пише поет про
поета, а тут – Іван Драч. У восьмому номері газети «Слово Просвіти» за 2008-й
рік Драч надрукував феноменальний нарис про нашу мандрівку, про мого батька,
про мене грішного. Та ще й назвав його так: «Мойсеєва криниця – криниця для
Мойсея». Цей нарис до болю, до стогону вражає посьогодні. Але найбільше вражає
мене сам Іван Драч…

 

Ви є лавреатом
Шевченківської премії. Як зазначив інший лавреат, Володимир Базилевський,
«Дискомфорт полягає у невідповідності між позірно високим статусом
шевченківського лавреата і  нищенням
українського слова на всіх рівнях усіма доступними для влади способами… Тему
можна повернути й так: Шевченківська премія як глум над українським
письменником. Глум цей триває до його смерті». Маються на увазі несплата
гонорарів, смішна пенсія… Як би Ви доповнили, конкретизували ці думки?

Ну що тут конкретизувати? Це Шевченківська премія – і все!
Які ще можуть бути слова? Ми знаємо тих висуванців, які публічно заявляли, що
не братимуть премії з чиїхось там рук, і все-таки брали як миленькі. Знаємо
тих, що зомлівали, випрошуючи лаври, а потім гудили всіх і все. Шевченка не
щадили. Кожному хочеться погріти руки біля священного вогню. Руйначів та
р-реформаторів у нас тьма. І не доведи Господи, щоб відзнаку з таким дорогим
іменем перетворили на щось інше. Але навіть коли станеться якась біда,
Національна премія України імені Тараса Шевченка залишиться навіки. Бо дається
вона тільки раз у житті.

 

В які
колізії-колотнечі Ви потрапляли, коли кажуть: «Це перевернуло мою свідомість»,
або коли народжуються такі рядки:

«Буває мить якоїсь
особливої

загостреності
почуттів і зору,

коли вже світ
перевертається –

і ти висиш донизу
головою

над прірвою небес.

Ти відчайдушно

хапаєшся за синю
порожнечу,

зриваєшся і падаєш у
прірву.

І Господа питається
душа,

завіщо їй така покара
люта?..

Буває, що не варта ні
гроша

проста, як смерть,
ідея парашут».

Десь у вісімдесятому році я вперше побував під землею. А
була це знаменита тоді шахта імені Засядька, на якій уже в нинішні часи сталася
жахлива катастрофа з великими жертвами. Нас, групу письменників з колишніх
союзних республік, вели притишеним штреком, і ми бадьорилися: нічого тут
загрозливого немає. Та ось веселий бригадир зупинився біля прямовисної стіни з
неширокою чорною дірою і запросив нас лізти за ним. Усі делікатно відмовилися,
а я, дивак, відчайдушно подумав: тепер або ніколи! І поліз у невідомість. Не
знаю, скільки метрів було у тому тісному задушливому лазі. Може, сто, а може,
більше. Пам’ятаю тільки ребристі підметки бригадирових черевиків і миготливі
спалахи мого надшоломного ліхтарика у непроглядній і тягучій пітьмі правічної
підземної ночі.

Що я побачив і пережив у запиленому, спекотному,
гуркітливому забої, – важко передати. Якщо справді є пекло у Всесвіті, – то
воно десь там, на кілометровій глибині старої донецької шахти. Але все це
перевернуло мою свідомість набагато пізніше, коли я сидів перед екраном після
трагічної катастрофи і раптом побачив у тому пекельному вогні себе молодого…
Тож, мабуть, рядки, які Ви зачитали, були навіяні не тільки парашутними
стрибками.

 

Ви добре обізнані з
парашутом, адже здійснили 33 стрибки з літака. Відчули страшну грань між життям
і смертю, коли падали з нерозкритим парашутом. Розкажіть, яким чином з’явилося
захоплення авіацією? Як Вам вдалося, розбиваючись, не розлюбити небо?

Це влучно Ви сказали: розбиваючись, не розлюбити… Я дуже
люблю птиць. Заздрю і люблю. Усіх. Від сіренького цвіріньчика до чорнющої
ворони. Я ладен притулити до серця безпорадних крилатиків, які залишаються з
нами зимувати. Але як же не любити й перелітних? Вони ж повертаються…

У дитинстві над моєю головою стрімко шугали інші птиці.
Зоряні і хрестаті. Бувало, вони падали десь там, за лісами. І в небі
розпускалися біленькі цвітики повитиці. А вже по війні одного літнього дня
побачив я схожу на бабку чотирикрилу зеленаву птицю. Вона покружляла над
вигоном і почала сідати за селом. Я не втримався і побіг услід за нею через
поле… А втім, про все це можна прочитати у моєму ранньому вірші під короткою
назвою «Крила». Скажу тільки, що саме тоді мене владно покликало небо. І зовсім
не випадково став я повітряним стрільцем, парашутистом, облітав півпланети. Я
вже не заздрив ніжним птицям, бо сам був птицею в небі. Я знав радість вільного
лету і горе важкої втрати. Я падав на землю і вертався у небо. Я боявся
парашута, але знову і знову надягав пудовий ранець, сідав у кабіну і, стиснувши
зуби, кидався у безвість, у блакитну порожнечу. Отака вона, крилата мрія, що
була небом дарована романтичному сільському хлопчику на все його життя.

Відшуміли роки. Здавалось би, давно пора вже посерйознішати.
Але ж ні! Як почую в небі реактивний гомін, – так і стрепенеться душа
запечаленою птахою. А оце у Словаччині зустрів я пілота і видавця Ярослава
Шуркалу і відкрив йому потаємне. Налітався, кажу, на бомбардувальнику, та от би
ще хоч раз «мертву петлю» закрутити. Птах птаха розуміє. І ось я з пілотом на
двомісному спортивному літачку сторчголов зависаю у велетенській спіралі над
зеленогорим піднебесним Пряшевом. Рознуртований металевий пропелер відчайдушно
чіпляється за вишину, задихається від граничної напруги. А посивіле і зрадливе
моє серце захлинається від щастя…

Не знаю, може, це смішне хлоп’яцтво. А я ще досі літаю у
снах і тужливо задивляюся у небо. І як тут не згадати крилаті слова Івана
Драча: «Петро схожий на птаха, якого намагалися підбити, але він вижив, і не
здався, і живе».

 

Відомо, що Ви
захоплюєтесь класичною музикою. Якою саме? Звідки це у Вас? А ще відомо, що на
Ваші вірші писали пісні знані композитори (зокрема Олександр Білаш) і вони
стали класикою жанру. Розкажіть про цю грань Вашої творчості.

Моя довічна любов – симфонічна музика. А це – симфонії,
меси, реквієми, симфонічні поеми, рапсодії, концерти для фортепіано, скрипки,
віолончелі, флейти, кларнету з оркестром. Ну і, ясна річ, божественна опера.
Дуже люблю народні пісні і романси, старовинні вальси і марші. До душі мені й
хороша лірична естрада. Музика – це велика частина мого життя. Без музики
поезії не буває.

А звідки це у мене? З дитинства. Зі старенького синього
патефона, який був нашою родинною відрадою. З веселкової радіоли, яку ми з
дружиною найпершою принесли у свою порожню кімнатку. А ще з єдиної платівки з
увертюрою Бетховена до «Егмонта» і його ж «Апасіонатою». Отаке глибоке коріння…

Мені важко уявити письменника без музики. Знаю серйозних
колег, які захоплюються нею. Та найбільше здружила мене музика з Анатолієм
Болабольченком, Олесем Доріченком і Леонідом Тендюком. Якось непомітно, але не
випадково об’єдналися ми у такий своєрідний квартет письменників-меломанів.
Обмінюємось унікальними записами, книжками про композиторів. А як же інакше? Я
взагалі вважаю, що письменник має синтезувати в собі основи усіх мистецтв, а
вже музику – якнайповніше. Особливо це стосується поетів як співавторів пісенного
дива. Я щасливий, що доля звела мене з незабутнім Олександром Білашем і
подарувала нам шість мило­звучних пісень. Мене радують написані на мої слова
ніжні романси класичного Віталія Кирейка, ліричні пісні Володимира Костенка.
Маю талановитих співавторів у різних куточках України. Це – Віктор Лузан та
Олександр Яковчук із Києва. Василь Литвин із Київщини, Віталій Добровольський з
Тернопільщини, Василь Папаїка з Вінниці, Андрій Пастушенко з Рівного, Іван
Сльота із Житомира, Богдан Юрків з Івано-Франківська. Пісня вже вийшла і за
межі України. Композитор із Сочі Микола Сафонов-Санжар видав там цілу книжку
спільних наших творів під соковитою назвою «Калинова пісня». Всіх нас єднає
рідна пісня. Єднає музика. І коли говорити символічно, то мені здається, що без
музики зупинилася б у космосі наша планета.

 

Чого Ви найбільше
боїтеся?

Багато страхів підстерігає нас у ці катастрофічні для світу
і людини, душовбивчі часи. Але найбільше я боюся, що вже до кінця життя не
напишу жодного вірша. Власне, вірші я міг би клепати щодня. А мені потрібна
Поезія…

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!