Петро ПЕРЕБИЙНІС: "Поети в Україні президентами не бувають"

184

Є люди, від чиєї
присутності стосунки, атмосфера й вода стають чистішими, а ґрунт –
чорноземнішим.  І це незалежно від того,
що хтось про них навіть не чув. Ці люди існують і невидимо впливають на якість
наших душ і нашого життя. Без них все потонуло б у демонській чорноті зла.

Серед них – поет
Петро Перебийніс, котрий цілком міг би бути прообразом Маленького Принца француза
Антуана де Сент-Екзюпері. Він досі дитинно романтичний, щирий, делікатний,
скромний, совісний – «людина без шкіри». Та його безпосередність-наївність
пронизана такою мудрістю-прозорливістю, що просто острах бере, – він вражаюче
розуміє, в чому ми перебуваємо, куди йдемо і чого можемо досягти.

Так, Петро Перебийніс
– поет-лірик за своєю глибинною сутністю, усе своє життя відданий Поезії, його
неможливо уявити перебіжчиком в інші жанри, скажімо, у романи чи мемуари (втім,
він – автор п’єси, та й у ній добра половина – поезія), що­дня вигострює
поетичні рядки, без кінця фанатично удосконалює написане (скажімо, збірка
«Пшеничний годинник», за яку Петро Перебийніс отримав Шевченківську премію,
досі набуває іншої якості і вигляду, бо немає меж удосконаленню), і при тому
поет не живе в золотій вежі мрій – його серце відкрите всім трагічним перемінам
в Україні й світі. Він не просто констатує, він шукає рішення і лікує словом
усіх тих, хто здатний нині читати поезію.

Слушно зауважив
Леонід Пастушенко: «Петро Перебийніс – поет сольного плану, і нехай у нього не
такий трибунний голос, як в Івана Драча чи Бориса Олійника, – його «спів» радше
схожий на задушевну сольну партію за гостинним столом на родинному чи й
громадському святі, принаймні, у тій компанії, що любить саме рідну, українську
пісню. А наша знаменита пісня, як і весь фольклор, – це і є наш національний
міф, тобто ціла «система мислення та досвіду».

Масштаб таланту
дозволив Петру Перебийносу навчитися не тільки «бути собою» й громадянином і
митцем великої держави («Я зву планету рідною за те, що є на цій планеті
Україна»), а й громадянином світу, цікавим для всіх.

Петро Мойсейович
Перебийніс народився 6 червня 1937 року (з Пушкіним та Ахматовою в один день!)
в селі Слободі Шаргородській на Вінниччині. Батько його, Мойсей Феодосійович,
пішов на фронт, щоб до сина повернутися лише у спогадах. Домашньою його
вчителькою була мама, Анастасія Левківна. Змалку вона зачарувала хлопчика
піснями, казками і просто своєю самобутньою подільською говіркою.

Закінчив майбутній
поет Шаргородський сільськогосподарський технікум і факультет журналістики
Львівського університету ім. Івана Франка.

Входив у літературу
разом зі своїми ровесниками-шістдесятниками.

Пройшов шлях від
рядового журналіста до головного редактора таких авторитетних видань, як
«Літературна Україна» і журнал «Київ».

Характерними є
захоплення поета – класична музика та авіація.

Петре Мойсейовичу,
хай камертоном нашої розмови будуть такі Ваші слова:

Стою серед усіх

калинокровних родичів
моїх.

Одних – уже немає,

інших – ще немає.

А я живу.

Єднаю небо і траву.

«Хто ви, прапрадіди?
– гукаю.

«Хто ви?» – і
повертається луна.

І тайну Лета
поглинає…

Поета творить його
власна біографія, рідні небо й земля, люди довкола. Тож які віхи-події та люди
спонукали Вас піти поетичною стежиною, що «в небо завертає»?

Моя поезія – це моє життя. Це моя чорнява подільська земля,
без якої неможливо уявити планету. Це мій древній хліборобський рід, без якого
неможливо уявити людство. Мало сказати, що я люблю свою землю. Я приріс до неї
серцем і кров’ю. Мало сказати, що я люблю свій козацький рід. Я живу його
нескінченною роботящою долею. Я дихаю живлющою гордістю за нього.

Мій дідусь Феодосій Данилович Перебийніс був простим
селянином, але дуже любив книжки. Постійно шукав, де можна щось прочитати про
Максима Перебийноса-Кривоноса. Дід якимось чином зумів порахувати, що за триста
років після Максима (а це всього лиш кілька поколінь) іншої родової лінії
Перебийносів не було. І справді, це підтверджує недавно опублікований «Реєстр Війська
Запорозького». Отже, ми – прямі нащадки легендарного козацького полковника,
побратима і сподвижника гетьмана Хмельницького.

Та й вишнева наша Слобода 
Шаргородська – історичне село, яке досі зберігає рештки мурованого
турецького стовпа. Колись він був символом Оттоманської імперії. А тепер
стоїть, як німий свідок нашої непокори. Ось тут я виростав, тут надихався
героїчною історією і волошковим словом рідного Поділля.

Сам не знаю, як і чому почав писати. Це якась небесна
таємниця. Правду кажуть: письменником треба народитися. І тут ніякої містики
немає. Це я до того, що сузір’я, астрологічні чинники, видно, все-таки
впливають. Коли мене вперше показали мамі, сусідка по палаті, циганка-породілля
зразу вигукнула: «О, молодичко, цей чорнявий хлопець буде робити книжки!» Мама
затулила мене від сизого ока і злякано сказала: «Скаменій, циганко! Ми бідні
люди…» Але ж таки наворожила чорноока. Як у воду дивилася.

Ким тільки не бачив себе я в дитинстві: і художником, і
льотчиком… А ось до слова тягнувся підсвідомо. Перші ритмічні рядки виринали в
уяві, коли я ще не вмів тримати перо. Це були якісь мимовільні перегуки із
музикою Шевченкового слова. А найперший вірш написав в одинадцять років.
Зробив, так би мовити, переспів улюбленої дитячої казочки про Козу-дерезу.

Життя змусило мене вчитися на агронома. І я вступив до
Шаргородського сільськогосподарського технікуму. Тато радів, коли я приносив
диктанти і перекази з червоними п’ятірками. Хтозна, видно, вже тоді світило
мені слово. До речі, технікум наш містився у колишній духовній бурсі, де
навчалися Степан Руданський і Михайло Коцюбинський. І це теж могло вплинути на
вибір шляху. До того ж, у технікумі оголосили літературний конкурс. На ньому я
одержав першу премію: книжку Гоголя з написом, 
печаткою і небачене тогочасне диво – піпеткову авторучку. Тато з
неприхованою гордістю довго розглядав мої відзнаки і нарешті замислено мовив:
«А може, ти будеш цим… писательом…»

До «писателя» було ще далеко. А ось читачем я справді
народився. Першою моєю книжкою виявився чи не єдиний у селі дідівський
«Кобзар». Його дотепер я зберігаю як найдорожчу родинну реліквію. Старенький,
із присохлими грудочками вічного нашого чорнозему, він стоїть на почесному
місці поряд із «Кобзарями» багатьох наступних поколінь. А ще була в нас тоді поруділа
від часу стара літературна хрестоматія. Незрозуміле це словечко звучало в душі,
як музика. Як щось небесно-земне, знадливо-загадкове: хрест і мати… Часто перед
неписьменними тітоньками я жалісливим голосом вичитував Шевченкову «Катерину».  А потім під чадливою гасовою лампою до
пізньої ночі поринав у непіддатливе словесне мереживо Франкової повісті
«Борислав сміється». І мимовільне це зачарування назавжди осяяло моє життя, мою
долю. Не дивно, що вже у зрілі роки я з олівцем у руках прочитав усі п’ятдесят
томів із безмежної спадщини великого Івана Франка. Хтось може заперечити, але
як на мене, – письменник починається з читача. А втім – письменник починається
з маминої пісні. І цього вже ніхто не зможе заперечити.

Ось на початку я сказав, що поезія – це моє життя. Я не
скаржуся на свою долю, хоча доля не щадила мене. Не надивились ми на
тата-фронтовика, не намилувались ним. Тато захищав народне добро і загинув як
солдат від бандитської руки. Серед лютої повоєнної зими біг я простоволосий
нескінченним засніженим полем, через яке на промерзлих довгих санях везли мого
суворого, молодого тата з незвично білим, осяяним світанковими снігами
обличчям. Біг я до мами і не знав, як їй про все сказати, як захистити її від
неймовірної, несподіваної звістки. Та мама все побачила у моїх скрижанілих від
болю очах, зойкнула і спіткнулась у глибокому заметі перед нашими кленовими
ворітьми…

Що й казати, багато пережив я у своєму житті. І коли було
невимовно тяжко, я завжди рятувався думкою: Господи, яке щастя, що в мене є ще
поезія! Моя жар-птиця, яку нелегко упіймати…

 

Друге запитання
викресали міркування двох знаних літераторів. У передмові до дилогії «Чотири
вежі» Михайло Слабошпицький визначає найприкметніші ознаки Вашої поезії:
«Домежний лаконізм…, світлий мінор і та ненав’язлива сумна іронія, що більше
характерна для стоїків, які вже не чекають від життя великої радості, однак і
не заламують у відчаї руки… Поет говорить гідно. Спокійно. Стримано. Стисло…».
А критик Леонід Пастушенко зазначив: «Писати модерно, по-європейськи вміє і
Петро Перебийніс, але –  слава Богу! – не
зловживає цим умінням. Десь, мабуть, інтуїтивно відчуває, що для поета випасти
із гравітаційного поля національного міфу означає стати ніким – голим та
жалюгідним версифікатором, як нинішня попса. В його поезії спрацьовує силове
поле традиційного патріотизму й естетизму, проти чого завше ополчувались
модерністи усіх країн, навіть із футуристичного крила». Отже, чи погоджуєтеся
Ви з такими оцінками? Яких вони потребують уточнень чи доповнень? Розкажіть про
свої основи.

В цілому погоджуюся. І не тому, що це імениті колеги. Сам же
Михайло Слабошпицький писав про мене: «Він не боїться різко заперечити
авторитетність того, кого інші вважають авторитетом». І це правда. Як правда і
те, що я страх боюся необережним словом зламати ніжний паросток таланту. Тому
як колега, як редактор чи голова журі ніколи не роблю поспішних присудів. А ще
доскіпливо аналізую все сказане і написане про мене. Намагаюся вловити навіть
те, що заховано між рядками. Особливо пильно вивчаю критичні закиди. І якщо вже
ображаюся, то тільки на себе. Я можу бути поблажливим до будь-кого. А себе звик
судити нещадно, аж до самозречення. І єдиним свідком цього є моя дружина
Валентина Дмитрівна.

Давно переконався: найвищий поклик – бути собою. Для мене
взірцем є той поет, який залишається собою і в житті, і в поезії. Адже поезія –
це художня біографія поета. І коли сидиш перед білим, як світ, аркушем паперу,
хтось ніби з неба тихо каже тобі: не грайся зі словом, прислухайся до слова, як
до власного серця. Ось перед тобою – полички з томами Шевченка і Франка. В них
– істинна єдність великого слова і великого діла. Може, саме в цьому таїться
відповідь на запитання про мої основи.

 

З висоти років і
досвіду – що Ви можете сказати про те, куди прийшла (чи зайшла) сучасна
українська поезія? Які тенденції загрозливі, які позитивні?

Десь у підсвідомості цього запитання відчувається тривога.
Тому й мовиться спочатку про нібито загрозливі тенденції. А ніякої загрози
немає. Сучасна українська поезія дихає вільно і повносило. Коли читаєш своїх
колег, то мимоволі порівнюєш із модними зарубіжними зразками. І я не сказав би,
що наша поезія в чомусь там програє. Зовсім навпаки. Сьогодні світова поезія
переживає кризу форми. Я назвав би це верлібровою перенасиченістю. Скажу
одразу, що верлібр мені особливо близький і жаданий. Ще у своєму початківстві я
мимоволі тягнувся до вільного віршування. Мені було тісно в путах чіткої
ритміки. Мене вабила аритмія. Та й тепер невимовно радію, коли народжується
розкутий, органічний, вільний, як подих, нічим не обмежений метафоричний
верлібр. Таких творів у мене чимало. Ось і в «Українській літературній газеті»
вийшла велика добірка моїх верлібрів під загальною назвою «Народовід».

Отже, мені навряд чи можна закинути якесь несприйняття цієї
дивовижно гнучкої форми. Але останнім часом світ прямо-таки звихнувся на
верлібрах, а то й на псевдоверлібрах, і мовби не бачить інших версифікаційних
можливостей, інших шляхів поетичного самовираження. Натомість в українській
поезії панує справдешній формотворчий ренесанс. Утверджуються наймодерніші
стилі, течії, напрямки. Поезія стає вільною від політичної та ідеологічної
кон’юнктури. Вирішального значення набувають суто художні чинники, які тривалий
час ігнорувалися не тільки в суспільстві, а й у мистецьких колах. І якщо вже
говорити про негативні тенденції, то найбільше вони виявляються якраз у
ставленні самого письменства до незвичних явищ сучасного літературного процесу.
Що гріха таїти. Надто повільно виживається в нашому середовищі закореніла
упередженість при зустрічі з чимось таким, чого ти сам не любиш і не розумієш.
Нерідко доводиться чувати презирливі оцінки: «штукарство», «профанація»,
«шаради». Від чого це? Від заздрості? Від неуцтва? Чи може, від яловості душі?
І тут годі вже питати, куди прийшла українська поезія. Тут розведеш руками і
скажеш: приїхали!..

 

Є думка, що
«деренчливого воза української поезії тягнуть у наше неминуче майбутнє Петро
Перебийніс та з десяток чи, може, трохи більше його ровесників. І звичайно, уже
підростає, здається, здорова, незакомплексована зміна наймолодших»
(Л.Пастушенко). Я ж не можу не пригадати таких колосів, як Ліна Костенко, Борис
Олійник, Дмитро Павличко, Леонід Горлач… А хто з молодих гідно підхопить ваші
плуги?

Вибір у Вас дещо довільний і неповний. Можна було б ще і ще
називати яскраві імена тих, що добре тягнуть того «воза». Деренчливого чи ні, –
це залежить від якості слуху. Важливіше те, що серед когорти «важковозів» ми
бачимо дедалі більше молодших колег, які підставляють надійне плече нашому
поколінню.

Я з радістю дивлюся на тих, кому судилося йти за нами. Це
високоосвічені, талановиті і, головне, зовсім розкуті, вільні люди. Вони не
звідали і вже, надіємось, ніколи не звідають того духовного рабства, яке
довелося пережити нам, дітям війни і голодомору. Ось тільки тривожить надто
глобалізований характер молодої нашої літератури. Читаєш – і навіть
захоплюєшся. Яке багатство засобів, яка зухвалість почерку! Але ж… не пахне
Україною. Не видно того, чим наша література має вирізнятися у світі. Не про те
мовиться, щоб кожним рядком кричати: Україна! Цього якраз у нас вистачає. А
треба, щоб кожна стеблиночка цвіла Україною, щоб кожна пилиночка дихала
Україною. Надто вже космополітична молода поезія, що дуже і дуже засмучує.

Але це минеться. Талант візьме своє неодмінно. Коли є
українська душа, – Україна в ній відгукнеться. І я вірю: серед нинішніх молодих
є майбутні українські класики. Не називатиму когось окремо. Суть не в іменах.
Бо є таланти. І на дітях природа не відпочиває. Вони йдуть за батьками. Вони –
це ми у вічному часі.

 

Що Вас найбільше
турбує в українській літературі?

Нашій літературі особливо не вистачає універсальності слова.
Тому вона так повільно виходить на міжнародні орбіти. Тому немає в нас
нобелівських лавреатів. Кожен письменник має твори, які хвилюють, можливо, не
тільки нас, українців. Ось принагідно згадалась доля мого вірша «Що хотів
сказати дід?». Чому його перекладено різними мовами? Може, тому, що  в цьому образі інша людина побачила свого
діда? Хто­зна. Але ж біда, що творів «для всіх» у нас небагато. Не кожен має
сміливість оголити свою душу, відкрити свої рани, чесно і совісно висповідатись
перед світом і людьми. Висповідатись перед собою. Поет виповідає себе, а
виходить – виповідає інших. Чим більший поет, тим ширше коло людей потрапляє у
космос його думок і почувань. Тим об’ємнішими, суспільно вагомішими є його
художні відкриття та узагальнення. Тільки так можна достукатися до серця
планети.

Кому судилася далека дорога, – не відомо. Ми, багаторічні
невільники імперії зла, своє слово уже сказали. Світ не дуже прислухався до
нього. То, може, вільним душам незалежної України випаде щасливіша доля? Дай
Боже нашому теляті вовка з’їсти…

 

І знову звернімось до
Ваших віршів.

…Та що зі мною? Де я?

Куди мій шлях проліг?

Ступає тінь Антея

босоніж по ріллі.

Або: «Мене тривожать
поїзди // і видива пророчі…».

Отже, де Ви нині, де
всі ми? Які видива пророчі Вас тривожать, я маю на увазі соціальний, політичний
підтекст сьогодення України і того, де вона може опинитися.

Де я нині? У безповітряному просторі. Не вистачає кисню.
Нічим дихати. Таке відчуття, що світ навколо тебе – величезна космічна
барокамера, з якої поволі викачують останні краплини неосяжної, невидимої
субстанції життя. І ти задихаєшся. І в нутро твоє зі свистом вривається
жахлива, убивча порожнеча. І серце, легені, все єство наливаються болем,
закипають отруєною кров’ю. Страшно? Жорстоко? Несправедливо? Що ж, я готовий
почути інші метафоричні визначення нашого сьогоднішнього стану.

Не хочу розписуватися за всіх. Не хочу бути пророком.
Пророків без мене вистачає. Один бачить у своїй розпаленій уяві привиди
громадянської війни, другий – криваві майдани і навіть гайдамаччину, а третій і
взагалі нічого не бачить. Попелище. Вигоріла земля. Марсіянська пустеля… Це ж
треба так не вірити у життєдайні сили нашого народу, щоб отаке-ось городити.
Тільки й чуєш: ми приречені, Україна гине… Та не буде цього ніколи! А кисневий
голодомор, який ми зараз переживаємо, – це результат не тільки владного, а й,
сказати б, інформаційного терору. Ось простежте хоча б тиждень за телевізійними
програмами. Із чого, як правило, починаються останні вісті? Може, із приємних
новин державного чи світового значення? Та де там! Убивства, каліцтва,
катастрофи. Понівечені тіла. Кров, кров!.. Якийсь тотальний мазохізм. Якесь
фатальне самокатування. А «ненав’язлива», нескінченна реклама і самореклама. А
залізобетонна нібимузика скрізь і всюди, на кожному кроці…

Невже так важко на державному рівні поставити все з голови
на ноги? Та досить одного невинного дзвінка президента, щоб ця заброньована
машина реверсом закрутилася в іншому напрямку. Але ж не можна. Ринкова
демократія. Нехай задихнеться півнароду, аби лиш догодити цьому ненажерливому
віртуальному фантому. Та що ж це за демократія, яка душить людину кисневою
подушкою!

Нічого. Здужаємо. Пережили «комунізьми», переживемо й
квазідемократію. І немає потреби ворожити, де може опинитися Україна. Вона
опиниться там, де треба. Де вона стояла і стоятиме вічно.

 

Закінчення в наступному числі.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!