П.В.
Білоус – дослідник української літератури доби Київської Русі та бароко, доктор
філологічних наук, професор кафедри українського літературознавства та
компаративістики Житомирського державного університету ім. Івана Франка. Автор
понад 250 наукових публікацій, серед яких монографії: «Творчість В.
Григоровича-Барського» (К., 1985),«Паломницький жанр в історії української
літератури» (Житомир, 1997),«Українська паломницька проза» (К.,
1998),«Зародження української літератури» (Житомир, 2001),«Світло зниклих
світів (художність літератури Київської Русі)» (Житомир,
2003),«Давньоукраїнська література і фольклор» (Житомир, 2006),«Актуальні
питання української літературної медієвістики» (Житомир, 2009). Переклав із
давньоукраїнської мови «Мандри Василя Григоровича-Барського по святих місцях
Сходу з 1723 по 1747 рік» (К., 2000).
Шановний
Петре Васильовичу, останнім часом у літературознавчих колах можна почути думки
про те, що про літературу Київської Русі вже «все сказано й написано», що
сучасному науковцеві там «немає чого шукати». Ви ж, навпаки, будучи добре
знаним дослідником бароко, звернулися до літературних пам’яток ХІ – ХІІІ ст. Що
ж стало причиною такого кроку?
Наукові дослідження, особливо
літературознавчі, ніколи не мають свого остаточного завершення. У кінці кожної
монографії чи статті треба ставити трикрапку. Окрім того, кожне покоління
прочитує літературне минуле по-своєму, змінюючи «горизонт сподіваного» у
пізнаванні творів. Так, про письменство Київської Русі написано чимало, але
якщо уважно приглянутися до тієї наукової спадщини, то й виявиться, що писали
про нього впродовж ХІХ – ХХ ст. здебільшого російські дослідники, а українська
частка тут зовсім невелика, зокрема це стосується часів радянського режиму.
Мене давно вже непокоїла думка про «історичну несправедливість» у ставленні до
культурних надбань Київської Русі, які в кращому разі називали «спільною
спадщиною» трьох східнослов’янських народів, серед яких проголосили старшого
брата, якому ті надбання фактично належали за імперським правом. Задумувався
над тим, чому літературні пам’ятки, створені у Києві, Переяславі, Чернігові, на
Волині, у Галичі, називають «древнерусскими», власне російськими? У 90-х роках,
коли працював над докторською дисертацією, паралельно писав книгу «Зародження
української літератури» (вийшла друком 2001 р). Послуговуючись історичними і
літературними фактами, логікою історичного розвитку, я хотів з’ясувати
передусім для себе, а відтак розповісти студентам, коли, в яких обставинах
зародилося вітчизняне письменство, у яких художніх формах постало, як
взаємодіяло з автохтонною словесністю. Йшлося про зародження саме української
літератури, на цьому робився концептуальний наголос, адже я пам’ятав, що мені
на лекціях, коли я був ще студентом, говорили, що українську літературу слід
розпочинати десь із XVI ст. Вчитуючись у пам’ятки Київської Русі, я збагнув
їхню глибоку пов’язаність з історією та географією праукраїнських земель (хоч
термін «український» тоді широко не вживався), зі становленням
жанрово-стильових традицій, які згодом визначали колорит давньоукраїнського
письменства. Загалом кажучи, я розглядав літературу часів Київської Русі як
початковий і дуже яскравий період в історії саме нашої, а не сусідньої
літератури. Власне, для себе я започаткував постколоніальне прочитання
києворуських пам’яток, яке продовжив у низці статей, у яких розглядав окремі
літературні явища ХІ – ХІІІ ст. (вони опубліковані у моїй книжці «Світло
зниклих світів», у науковій періодиці й збірниках протягом останніх десяти
літ). І коли я спеціально заглибився у світ, здавалося б, уже знайомих
літературних пам’яток, то переді мною відкрилося багато шляхів, якими варто
йти, щоб пізнати феномен письменства Київської Русі. Один зі шляхів –
дослідження естетичної сутності давніх творів, художньої свідомості давніх
авторів, власне – художності тієї літератури, чому раніше приділялася незначна увага,
за рідкісними винятками. Отут я вбачаю широке поле для майбутніх студій, і не
тільки моїх власних, а й своїх аспірантів. Бо література Київської Русі – не
застиглий монумент, а художня творчість з усіма притаманними їй живими
особливостями та ознаками. Треба тільки шукати її художній код, отой «ключ
розуміння», що допоможе здійснити нові відкриття у прочитанні давніх творів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Хоч
як би банально, на перший погляд, це звучало, та доба Київської Русі очима
російського й українського науковця – це абсолютно «різні» літератури. Чи все ж
існують точки перетину? Які тексти більше цікавлять русистів, а до чого
звертаються україністи?
Немає потреби в тому, щоб аналізувати
роботи російських істориків літератури ХІХ – ХХ ст., оскільки більшість із них
(одні упереджено, інші – інерційно) дотримувалися хибної з самого початку тези
про «возникновение русской литературы» на території… нинішньої України. Взяти
хоча б найавторитетнішого з-поміж російських дослідників Дмитра Ліхачова. Його
книга «Возникновение русской литературы» (1952), написана після Другої світової
війни, мала влитися в тон проголошеного тосту Сталіна з приводу перемоги над
Німеччиною про «великий русский народ». Пізніше пафос цієї книжки у наступних
роботах дещо згас, проте чимало її тверджень розчинилося у тих працях, де мова
заходила про «пролог русской литературы». Цікаво, що у тритомник вибраних робіт
Ліхачова це дослідження не включене. Мабуть, учений відчував штучність давніших
міркувань на догоду офіційній ідеології, хоч, звичайно, ввів у контекст
російської літератури всі твори, які писалися в Києві, Чернігові чи Галичі.
Українські літературознавці за радянських часів навіть не сміли пропонувати
своє бачення літературної спадщини Київської Русі, писали про неї з оглядкою на
Москву чи Ленінград, де сформувалися медієвістичні центри. Сьогодні російські
науковці продовжують «ничтоже сумняшеся» розглядати літературу Київської Русі
як свою спадщину, а українські медієвісти, яких нині, як і раніше, небагато,
відносять цю літературу до вітчизняного письменства. Тобто маємо різні погляди
на цю спадщину. І це проблема, яку порушували
свого часу О. Огоновський,
І. Франко, М. Грушевський. Вони вели з
російськими вченими жорсткі дискусії, які нам тепер можна відродити, але з ким
сперечатися? Російська наука, виконуючи державне замовлення, навряд чи
відмовиться від культури, яку вважає «исконно» своєю. Завдання ж українських
медієвістів – відірватися від імперського «центру», від своїх колоніальних
поневолювачів і сумлінно вивчати літературу Київської Русі як свою культурну
спадщину, що була з волі самодержавства відчуженою. Точки перетину між
українськими та російськими науковцями, звичайно ж, існують. У Росії медієвістика
мала більше можливостей розвиватися, тому їхній досвід у виявленні давніх
пам’яток, їх текстуальному вивченні, публікуванні дуже важливий і може нам
знадобитися тепер. Їхні напрацювання відкидати не варто, а треба по-новому
перечитати, вилучивши колоніальний дискурс. Особливо цінними є для нас ті
роботи, у яких досліджується художність давніх творів.
До
речі, ота «монополія», що її перебрала русистика в галузі досліджень письменства
ХІ – ХІІІ ст., досі дається взнаки. Нещодавно до мене підходила колега з
кафедри зарубіжної літератури й запитувала, як пояснити студентам той факт, що
«Слово о полку Ігоревім» у шкільних програмах «втрапило» до курсу зарубіжної
літератури? Яким чином, на Вашу думку, вітчизняна наука могла б уникати
подібних ситуацій?
Так, інерція радянського
літературознавства з його розподілом літературної спадщини ХІ – ХІІІ ст. і досі
відчувається. Якщо у шкільних підручниках поступово руйнується ота «монополія»
русистики, то студенти університетів продовжують читати старі, ще радянські
підручники з давньої української літератури, бо нових немає. Нещодавно у
київському видавництві «Академія» вийшов мій підручник «Історія української
літератури XI – XVIII ст.», у якому я виклав матеріал про Київську Русь
по-новому, з урахуванням сучасних наукових і суспільних реалій, проте
університетські бібліотеки не мають змоги їх придбати у потрібній кількості, бо
бракує коштів. Тому студентам пропонують навіть «Древнерусскую литературу»
російських авторів, бо цими підручниками бібліотека здавна завалена.
Здогадуюсь, чому «Слово о полку Ігоревім» втрапило до курсу зарубіжної
літератури: до цього курсу цілком справедливо віднесено літературу російську,
тож упорядники, дотримуючись старого принципу, і «Слово» туди перенесли. А його
вивчати у вищій і середній школі треба лише в курсі української літератури, хоч
як би це не сподобалось «русскоязычным», адже це – наша спадщина, тому
розпоряджатися нею маємо тільки ми. І не треба питати дозволу на це у
московських «розпорядників».
А
які Ваші міркування стосовно терміну «давня» література? Чи добре, коли кілька
цікавих, але таких різних стилів тулять під один «дах»?
Думаю, термін «давня» виник відносно
поняття «нова література». І так вийшло, що під цим уже звичним терміном
опинилися різностильові явища. «Давня» чи «нова» література – це дуже умовні
визначення, якими літературознавство не повинне всерйоз користуватися. Навіть
«стильовий принцип» періодизації літератури Дмитра Чижевського сюди не вельми
підходить. Об’єктивним був би хронологічний вимір літературних періодів.
Наприклад, я замість «давня українська література» у своєму підручнику
використав «українська література XI – XVIII ст.». Правда, є ще один чинник,
який слід додавати до хронологічних означень, бо треба ж ураховувати специфіку
тієї чи тієї «культурно-стильової епохи». Вважаю, що українська література XI –
XVIII ст. охоплює дві такі епохи – Середньовіччя і Бароко. У межах цих епох
можна виділяти дрібніші стильові типи, адже літературна епоха не є однорідною у
художньо-естетичному сенсі.
До речі, кілька слів про термінологічне
означення доби Київської Русі. У багатьох роботах з української медієвістики
(історичної, філософської, літературної) на її позначення вживається термін
«давньоруський». Це – калька з російської: «древнерусский». У росіян це слово
має не таке значення, як український відповідник. Там це означає «давній
російський», у нас – «давній руський» (від назви держави Русь). Російські вчені
уникають визначення «Київська Русь», навіть придумали такий ідеологічний
виверт, як «Домосковская Русь», бо «Київська» географічно визначає належність
культурної спадщини. Вони часто вживають «Древняя Русь», що натякає на те, що
Росія – це «Новая Русь». То як же назвати літературу доби Київської Русі?
Історично правильно було б називати її «руською» (від «Русь») або
«давньоукраїнською літературою доби Київської Русі». І це не словесна
еквілібристика, бо в найменуваннях вбачаю принциповий зміст, яким необхідно
утвердити історичну ідентифікацію письменства.
Кажуть,
що перша любов найсильніша – маю на думці бароко. Добре відомі Ваші ґрунтовні
дослідження в царині паломницької літератури тієї доби. Продовжуєте барокові
студії?
Я розпочинав свою наукову творчість у ті
часи, коли бароко було під забороною. Про працю Дмитра Чижевського «Український
барок» тільки чув, і то негативне, «буржуазно-націоналістичне», а поодинокі
статті російських науковців не стосувалися українського бароко. Проте
більш-менш доступними були літературні твори тієї доби. До усвідомлення
барокової словесності спершу йшов інтуїтивно, працюючи з текстами. Тому в
кандидатській дисертації (1982) про творчість українського мандрівника Василя
Григоровича-Барського дуже обережно тлумачив барокові риси його «Странствованій»,
зате у докторській (1998) розкошував в інтерпретації барокових форм
паломницьких творів. З приємністю згадую ту захоплюючу працю, яка давала
відчуття нових відкриттів, уводила у незнаний світ художнього слова, розкривала
у мені причаєну творчу енергію. Таке справді можна порівнювати з «першою
любов’ю». Вона і досі, дякувати долі, живе у мені, тому барокові студії не полишаю.
Саме під таким кутом зору я останнім часом перечитав українську літературу XVII
– XVIII ст., і це склало половину згадуваного уже підручника.
Які,
на Вашу думку, перспективи української медієвістики? Ви як професор
університету можете сказати, наскільки сучасні студенти-філологи цікавляться
нашим старожитнім письменством?
Одна з моїх останніх за часом книжок
називається «Актуальні питання української літературної медієвістики» (2009). У
ній я виклав свої міркування про ті проблеми, які має розв’язувати сучасна
медієвістика, і таких проблем виявлено чимало, тож є над чим сьогодні
працювати. Українська література XI – XVIII ст. з різних причин і нині
залишається малопізнаною. Найбільше шкоди її науковому пізнанню й інтерпретації
завдавали то ідейні, то політичні захоплення, і виходило так, що літературу
часом не вивчали, а використовували як інструмент для вираження своїх поглядів.
І якщо тепер можемо констатувати, що наше давнє письменство в цілому
«недостатньо вивчене», «мало знане», «забуте», то справа тут не у відсутності
інтересу, бажанні вивчати, а в помилковій стратегії її пізнання і тлумачення.
Сучасна літературна медієвістика в Україні
– галузь вузька і специфічна, але не тому, що об’єкт її студій здебільшого
уявляється вузьким і специфічним, а тому, що дослідженням давнього письменства
у нас займається небагато вчених. Їх нечисленність пояснюється передусім тим,
що літературна медієвістика – галузь непроста, пов’язана з необхідністю
оволодіти мовою старовинних текстів, проникнути у своєрідну специфіку
закономірностей і правил давньої творчості, пройнятися духом старовини, аби
адекватно сприймати форми і смисли архаїчної словесності.
Медієвіст-літературознавець формується протягом кількох десятиліть, тут не
буває скороспілих успіхів та перемог, а результати приходять внаслідок
тривалої, систематичної і самовідданої праці.
Нині в Україні є, може, з десяток
справжніх медієвістів, котрі протягом останніх десятиліть працюють над
дослідженням художніх явищ та фактів давнього письменства. Характерно, що нині
ці медієвісти зосереджуються не тільки в столиці, як це здебільшого бувало
раніше, а вони успішно працюють у Львові, Харкові, Одесі, Тернополі,
Переяславі-Хмельницькому.
Сучасні студенти-філологи мало цікавляться
нашим старожитнім письменством. На це є й об’єктивні причини: по-перше, мовний
бар’єр, бо давні літературні пам’ятки створені книжною мовою, яку сучасний
читач може «вчитати» з певними труднощами, хоч останнім часом чимало тих творів
модернізовано сучасною українською мовою; по-друге, давнє письменство має свою
світоглядну й естетичну специфіку, відмінну від сучасних літературознавчих
понять, тож для того, щоб зрозуміти їхній художній код, потрібні як
інтелектуальні, так і естетико-пізнавальні зусилля; по-третє, не так просто
знайти текст для ознайомлення, бо й раніше давні твори обмежено публікували, і
нині немає масових видань, тому студенти не завжди мають можливість прочитати
твір, готуючись до семінарів і практичних занять. Студенти нині взагалі мало
читають, бо традиційне читання текстів витісняють мобільні та ефективніші
інформаційні технології. Я, звичайно, прагну зацікавити студентів давнім
письменством на лекціях, пишу для них підручники, методичні посібники,
пропагую, де тільки можливо, нашу класичну словесність, але не можу сказати, що
досягаю позитивного результату. Здебільшого немає віддачі з боку студентів. Та
й мої дипломники й аспіранти неохоче беруться за теми з давньої літератури.
Тішуся з того, що дехто з моїх вихованців усе-таки виявляє щирий інтерес до
художнього слова давнини, тому мені є кому передати свій медієвістичний досвід.
До
речі, нещодавно на одному із захистів дисертації в Інституті літератури акад.
Віталій Дончик висловив думку про те, що теоретико-літературні дослідження все
активніше витісняють історико-літературні, й що загалом цей дисбаланс не сприяє
гармонійному розвиткові українського літературознавства. Ви як автор низки
історико-літературних праць, а водночас і посібника з теорії літератури, що
можете сказати про цю проблему?
Як член спецради із захисту дисертацій в
Інституті літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України маю можливість відстежувати
тенденції, характерні для сучасної літературознавчої науки. Справді, помітний
інтерес викликають теоретичні проблеми літератури, а буває навіть так, що в
історико-літературній дисертації автор невиправдано захоплюється
теоретизуванням. Можливо, це пов’язано з тим, що останні 20 літ наше літературознавство
активно засвоює науковий досвід зарубіжної гуманітаристики, зокрема адаптує для
своїх потреб різноманітні наукові методи, які у багатьох країнах понад сто
років функціонують, а нам донедавна фактично були недоступні, бо ж наша наука
користувалася тільки «єдино правильним» методом. От і цікаво стало переймати
той теоретичний досвід, філософствувати на різні теми, відірвавшись від питомо
українських літературних реалій, до того ж вправляючись у термінологічній грі,
роблячи свій текст таким, який без словника іншомовних слів не вчитати. Це –
крайнощі. Думаю, те захоплення з часом мине, активізується інтерес до власних
літературних проблем. На мій погляд, кандидатська дисертація, якою здебільшого
розпочинають шлях у літературознавстві, має грунтуватися на конкретному
літературному матеріалі, тобто бути історико-літературною, бо треба спершу
попрацювати з художнім текстом, заглибитися у нього, відчути його, збагнути
його смисли і форми, а тоді вже можна і за теорію братися.
Мене теорія літератури захопила, так би
мовити, у зрілому віці. Творчим імпульсом до того були передусім
практично-навчальні потреби. Зокрема, студенти-філологи вивчали курс «Вступ до
літературознавства» за старими радянськими підручниками, наскрізь
ідеологізованими, науково і матеріально застарілими. І я взявся за створення
авторського курсу, вибудувавши його на літературознавчих поняттях, геть
відкинувши ідеологію і політику. Це було ще в кінці 80-х років минулого
століття. А на початку 90-х я написав авторський курс із теорії літератури,
спецкурс із психології літературної творчості. Створив ці курси на новій
методологічній основі, на працях новітніх філософів, теоретиків літератури,
психологів, культурологів. Щось подібне робили професори в інших університетах,
але їхні розробки в тих же університетах в основному й осідали. Для своїх
студентів я за власні кошти (університет грошей не дав) видав теоретичний курс
літературознавства і безкоштовно віддав у бібліотеку, бо, хоч як це
парадоксально, але студентам і нині пропонують пошарпані часом підручники П.
Волинського (1967) чи Л. Воробйова (1975), де викладена «марксистсько-ленінська
теорія літератури». Я не належу до літературних теоретиків, а скоріше за все –
до прихильників практичного літературознавства.
Традиційне
питання до «давника»: яке Ваше ставлення до сучасної української літератури?
Якісь загальні тенденції відслідковуєте? Що тішить, що засмучує?
Захоплення давнім письменством не є для
мене втечею від нинішньої літературної дійсності. Читаю сучасних авторів,
викладаю студентам спецкурс «Сучасний літературний процес», що просто вимагає
бути обізнаним з тим, що відбувається тепер в українській літературі. Так що
своїми художніми зацікавленнями не відповідаю стереотипу «давника», котрий живе
у літературному світі давнини як у своєрідній печері. До нових генерацій
письменників ставлюся нормально – як до неминучості, не маю якоїсь особливої
втіхи чи войовничої істерики від сприймання їхніх текстів. Я переконаний, що
література вважається багатою, зрілою і цікавою тоді, коли в ній є якомога
більше різноманітних явищ, з чого я як читач можу вибирати те, що мені
подобається. Я маю можливість порівнювати, бо жив у часи панування
соціалістичного реалізму, цілеспрямованої ідеологізації творчості. Тепер
література набагато цікавіша і розмаїтіша. У ній народжується, розвивається і
вмирає безліч жанрово-стильових модифікацій, вона тематично безмежна, вона
смілива та бунтарська. Тільки іноді шкода тих письменників, зокрема молодих, у
котрих є велике бажання щось написати, чимось подивувати, але вони не знають,
як це зробити, тому їхні словеса порожні та безпомічні. На жаль, таких текстів
сьогодні чимало. Українська література тепер, здається, позбулася тих функцій,
які були їй притаманні у часи бездержавності. Тому мені подобаються твори, у яких
автор уявляє себе не ідеологом, поводирем, пророком, учителем, а учасником
літературної гри, і ця гра мені приносить естетичне задоволення. З часом із
нашої літератури випаде багато що з того, що нині твориться, забудуться
«розкручені» автори, а залишиться найбільш вартісне, написане «на рівні вічних
партитур». Просто сьогодні ми ще не можемо з близької відстані роздивитися ці
твори.
Окрім
того, що ми знаємо професора Петра Білоуса, ми ще знаємо й поета Петра Білоуса.
Скажіть, як літературознавець «мириться» з письменником?
Літературознавство і літературна творчість
для мене – це єдиний процес, хоча він і має два аспекти. Переконаний, що для
мене літературознавство – це також творчість, наукова. Осмислення історії,
теорії, психології літературної творчості сприяє власній художній творчості, бо
і в поезії, і в науці про літературу один об’єкт – слово. До нього йшов і йду
різними шляхами: душею, інтуїцією, серцем прагну збагнути його таїну, а з
іншого боку – роблю це розумом, раціональним способом. А в результаті відкриваю
(принаймні для себе) такі глибини, аж дух перехоплює, радість приходить. Тільки
оте пізнання письмово постає у відмінній формі: то у віршах, то у наукових
студіях. Думаю, цей процес нерозривний: через науку я глибше пізнаю суть
поезії, а через поезію проникливіше розумію рух слова через віки. От,
наприклад, візьмімо давню літературу. Це архаїка, це музей, це застиглі форми –
на перший погляд. Але коли заглибишся у смисл слова, написаного давно, то воно
воскресає, оживає, починає світитися, мерехтіти значеннями, а вже через слово
вловлюється дух давньої епохи, уявляється автор – зі своїм життям, прагненнями,
серцем. Іноді я хочу уявити того автора як брата по перу, спробувати прожити
його тривоги, радості, відкриття. Одне слово, все це складно, про це не скажеш
кількома реченнями – це треба відчути і зрозуміти. Отоді й давня література
видається літературою, а не реєстром імен, творів, образів.