Павлові Вольвачу
доля добряче підстелила творче майбутнє випробуваннями: він народився і виріс
на «безплідній землі» – в індустріальному Запоріжжі, попробував чимало професій
на заводах і в «шарашках»-кооперативах, понюхав життя вулиць і кримінальних
розборок…
Видираючись із
безчасся й суржикізму російськомовного міста, Вольвач закінчив журналістське
відділення філологічного факультету Запорізького університету, 5 років працював
редактором редакції інформації на обласному телебаченні в Запоріжжі. Та,
врешті, чкурнув до Києва, виводячи у люди неабиякі книжки поезій, серед яких
викресав й прозу – роман «Кляса» про епоху людської розгубленості, про те, що в
нестерпних умовах безгрошів’я, безперспективності, відсутності орієнтирів,
денаціоналізованості, криміногенності найголовніше – зберегти «квітку душі».
В його поезії й,
певно, в буденних справах розчинено колюче, емоційне прагнення мати внутрішню
свободу, власне обличчя. Павло Вольвач зосереджено намагається збагнути і
пояснити час. Він, як на мене, вже не шукає і не виправдовує сенс життя, а
відлущує від нього все нікчемне, злостиво-агресивне, не конструктивне, чорне.
Людям потрібні не гасла й заклики, а світло.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Павле, спробуймо уявити наше суспільство у вигляді
гойдалки: станина-основа – це народ, з одного боку гойдається політикум, з
другого – культура й просвіта (інтелігенція). На політиків наших люди вже не
сподіваються. А чи зможуть урівноважити, стабілізувати ситуацію представники культури, зокрема
письменники? Чи надіятися можна вже тільки на Бога, провидіння, диво?
Я не знаю, чесно
кажучи, хто і що врятує державу, не маю готових рецептів. Відношу себе до тих
письменників, котрі вважають, що за будь-яких обставин мусять писати. Мені
здається, стрижневе для митця – бути свідком доби, в якій він живе, фіксувати
її ауру, акустику, характери, події. Це найголовніша мета й функція, а не щось
змінювати, закликати. Пам’ятаєте, раніше у нас література обов’язково «виводила
героїв», «закликала», «таврувала», вчила (і ще цілий каскад дієслів). Найперше,
мені здається, треба змінювати щось у собі, бо заклики до глобальних змін і до
вселенського щастя, як показує історія й життя, мало до чого приводять.
Найголовніші зміни не зовнішні, а внутрішні, й, звісно, розпочинати треба з
себе. Який сенс закликати інших ставати кращими, добрішими, якщо ти сам, – наче
труна фарбована, за євангельським визначенням? Зверху красивий і вишуканий, а
всередині…
Де збуватися – в
політиці чи в культурі?.. Річ у тім, що культура, мистецтво й зокрема
література – це та територія (так завжди було), де може найповніше
реалізуватися людина творча і – підкреслю – людина україноцентрична. Саме там
найповніше збувається український проект, в цьому вузькому сегменті буття, бо,
на жаль, українського проекту немає ні в економіці, ні в політиці, або це щось
таке кволе й жалюгідне, що й говорити нема про що.
Та й в культурі
український проект розвивається не так потужно, як хотілося б, але тут хоч щось
таки відбувається. Зрозуміло, що наше внутрішнє удосконалення є більш
ефективним за умови створення якісної літератури і, ширше беручи, якісного
культурного українського продукту, який здатен впливати, змінювати,
заперечувати і стверджувати. І тим сильніше, чим масштаби цього продукту будуть
осяжнішими, а якість – вищою.
Хорошою
ілюстрацією цієї тези є, як на мене, вихід книжки Василя Шкляра «Чорний Ворон».
Можна сперечатися, чи стане цей роман справді епохальним, я тут був би дещо
стриманішим, але те, що цей твір талановитий, те, що такого роману не було вже
кілька десятиліть, для мене безперечно. А головне, що саме з такою темою, з
таким письмом (все збіглося, до речі, дуже щасливо) можна змінювати внутрішній
світ. Вихід цього роману не спричинить зниження цін чи підвищення рейтингів,
скажімо, націонал-патріотичних партій, але він може змінити сприйняття світу і
себе в цьому світі у дуже багатьох людей в Україні, зокрема, я сподіваюсь, у
молодих і середнього віку. Вони зможуть усвідомити краще сьогодення і те, що
Україна була зовсім не така, якою є тепер. І та змальована Україна, ось вона –
на відстані простягнутої руки, це не так вже й далеко – двадцяті роки. Та
Україна боролась, і через це можна сказати: ми не якісь пасинки історії, ми
мали трагічне, але й героїчне минуле, і відтак маємо повне право на майбутнє.
Якщо повернутися до образу гойдалки, то що
перегойдує в тобі – поет чи прозаїк?
Якщо брати
стратегічно, то, звісно, прозаїк, бо я все більше думаю про прозу,
підступаючись до нового роману. А ситуативно, то саме в останні два роки у мене
стався такий собі поетичний вибух: дуже інтенсивно, динамічно пишуться вірші.
Коли я писав роман «Кляса», мене попереджали: «Дивись, з цим не грайся, поезія
не любить «зради», поезія відвертається». А я спокійно собі визначив: значить,
так треба, відвернеться, то відвернеться. Справді, коли писав роман, вірші не
писав, та й згодом деякий час. Але потім вірші таки прийшли знову, органічно й
несилувано, і я знову спокійно думаю: значить, так треба.
Хоча, повторю:
роман проситься, він у мене в пучках, причому вже років чотири, але йдуть
вірші, тож поки що їх не полохаю прозою. Хай іде, як іде. Якщо людині щось
визначено зробити, вона його зробить, так мені здається. За прозу треба братися
не тому, що календар чи вік підказують, мовляв, «года к суровой прозе клонят»,
просто вже стільки накопичилось досвіду в грудях, що сам відчуваю: поетичною
мовою висловити це неможливо, треба переходити на мову прози, бо поезія – це
конденсована мить, але це все ж таки графіка, штрихи тонкі, делікатні,
вишукані, але штрихи, а проза – вже широке полотно, живопис, потужні мазки.
Отже, я вийшов, певно, на той рівень віку, досвіду, який треба висловлювати у
прозовому слові, і, якщо Бог дасть, засяду за роман. Хочеться, аби він був
наснажений енергетикою живого життя.
Ти співпрацюєш, як і раніше, з Радіо Свобода?
Моя журналістська
діяльність – це похідне, так я заробляю на хліб (у когось форма заробітку
інакша, скажімо, торгівля зброєю). Я не пориваю з Радіо Свобода, це мені давало
й дає можливість говорити навіть те, чого деінде не скажеш: зокрема, під час
президентських виборів-2004, вже не кажучи про відомі події «Україна без
Кучми», Радіо Свобода було чи не єдиним джерелом, де можна було висловлювати
опозиційні думки до тодішньої влади. Але говорити, що це основна моя
діяльність, навіть в журналістській іпостасі, не можна, бо дописую в низку
видань. Основною ж роботою нині є журнал «Сучасність», де працюю заступником
головного редактора. Але знову наголошую: журналістика – це заробіток на прожиття,
ця робота менш цікава для мене, первинне – література.
Іноді вірші пишуть «лівою ногою», не знаючи, що
таке ямб чи хорей, і кажуть: це авангард, новітнє слово, білі вірші. До того ж,
пересипають нецензурщиною. Я, приміром, категорично проти так званої
виправданої матючні в літературі, яка опускає читача „нижче плінтуса”.
Не знаю, можливо,
«ремесло» десь і похитнулося, можливо, брутальності й побільшало. Але важливо
відзначити таке. Є абсолютним снобізмом казати, що всі старші літератори – це
нездари, відстій, «ортодокси», а молодь, от просто за визначенням, тільки тому,
що вона молодь, – це всуціль рвійні таланти, суперцікаві модерністи,
аванґардисти, «іщущіє творчєскіє натури» тощо. Але такий самий снобізм (то
інший бік медалі) – відстовбурчувати недбало мізинець (як робить дехто зі
старшого чи середнього «покоління») і заявляти: «Ну хіба серед нинішніх молодих
є щось цікаве?». Це ще й погана поінформованість, окрім лукавства. Ми не
відкриємо Америку і не видумаємо велосипеда, якщо скажемо: талант не залежить
од віку. Таланти є серед усіх поколінь, все це щасливий і – ну так вже
складається – поодинокий випадок. І серед молоді є чимало цікавих авторів,
просто їх треба знати. І розуміти, що нинішнім молодим – важче, ніж
попередникам, передусім тому, що перекроївся світ. Нині слово мало що значить,
а раніше була зовсім інша «акустика», поетичні збірки обговорювали не лише на
інтелігентський кухнях, а й в ЦК партії, відповідно вділяючи літераторам
належне: кому премії й пєрєдєлкінсько-конче-озерні привілеї, а кому й
«житлоплощу» в пермських концтаборах. Отже, до слова дуже уважно ставились,
цього ніхто не заперечить. Тепер же на нього ніхто не звертає увагу, все
оповите майже цілковитою байдужістю. Зрозуміло, що молодим важко – попри всі
свободи, ґранти, форуми, «смолоскипи» й вільнодумствування в шинку, слово і
роль поета значно девальвувалися. Але все одно з’являються люди, які не можуть
не писати, і серед них, певна річ, є талановиті. Що характерно: чим більше
галасу навколо імені (це стосується і молодих, і старших), тим більше
«порожняку». Проте серед «мовчазних
людей» (я їх так визначаю), які працюють не перед читачем, а в читачеві, якраз
є дуже багато цікавих постатей.
Дуже цікаві
автори, скажімо, Тарас Григорчук з Коломиї, Сергій Осока, він, здається, з
Полтави, Макс Непорада з Кременчука, першорядний поет Мар’яна Нейметі з
Ужгорода, в лютому подамо її вірші в журналі «Сучасність». Та хто знає про цих
поетів? Ото ж бо. А є такі, про кого кричать на кожному перехресті: «Ах, ах,
обличчя молодої української поезії!». А їм до тої ж Нейметі – як до неба возом.
Назву ще Олега Романенка, Сергія Татчина, який «живе» переважно в Інтернеті і,
можливо, не є аж таким молодим, але від того не стає менш цікавим.
Всі ми чуємо «самопальні» тексти пісеньок, які лунають
в ефірі і на фестивалях. Я подумки іноді запитую авторів: «Якщо ти не здатен
прикласти слово до слова, то чому б тобі не створити пісню на гарну поезію
іншого автора?» Звідси випливає запитання: а чи співають поезію Павла
Вольвача?
Наскільки знаю,
не співають. Гадаю, насамперед тому, що пісенний текст – це окремий жанр. Якби
я був співаком чи бардом, мабуть, теж не взявся б виконувати свої тексти. Пісня
потребує більшого простору в тексті. І в цьому, на мою думку, якраз
першопричина того, що мало кладуть на музику вірші багатьох добрих, але
«щільних» поетів. Я, наприклад, не знаю, щоб співали пісні на слова
Герасим’юка, Римарука, Федюка, Мідянки, Кіяновської…
Чи хотів би я,
щоб співали мої вірші? Звичайно. Але
хотілося б (можливо, це виглядає нахабством) адекватного підходу. Коли чую,
як співаки вишколу радянських «будинків
культури» тоненькими голосочками белькочуть щось, скажімо, «про Нестора Махна»,
із комсомольців пнучись в «головні махновці», мені це смішно, не цікаво й
прикро. Чимало є таких нестиковок.
А от був такий
Василь Гонтарський і гурт «Вася-клаб» – класний гурт, енергетичний, стихійний,
і такий же Вася – лідер гурту. Ото було
попадання-влучання. Василь сам якось запропонував співпрацю: «Чувак, я, крім
усього, ще й актор за освітою, давай зробимо якусь моновиставу…». «Та й над
піснями можна попрацювати», – зацікавився я. Мені здається, це було б дуже
цікаве поєднання. Але не судилося, на жаль, – відійшов Вася, раптово,
передчасно… В ньому була ота яскрава міська талановитість, блатні вихори
дворової культури, вуличної енергетики, якась зухвала безшабашність і –
несподівано – фольклорні мотиви, ліричність. Я любив і відчував (та й зараз
люблю) його творчість, він, мені здається, щось навзаєм вбачав у мені. Навіть
Василів тембр голосу мене влаштовував на всі сто. Ну що там казати, це було
дуже яскраве й незвичне явище. Царство йому Небесне.
Можливо, з кимось
ще складеться. Якщо писати, то такі речі, як «Вона» Костя Москальця. Зрозуміло,
що я маю на увазі не копіювання мелодики чи тексту, йдеться про рівень…
Тарас Чубай цю пісню неперевершено співає.
Так. Я хотів би
взоруватися саме на речі такого рівня. Ця пісня стовідсотково здійснилася: її
співають вуличні музиканти переважно в російськомовних містах, зокрема в тому ж
таки Києві, і переважно російськомовна вулиця її сприймає «на ура». Це вже не
проплачені ротації на ТБ, пісня справді
стала… Слова «народною» не вживатиму, скажу так: це те, що треба.
Які мистецькі явища (або житейські), які постаті,
імена гріють, живлять надією? Про що ти можеш сказати: «О, слава Богу, що це
було».
Багато було таких
явищ, про всі й не згадаєш. До того ж, з юності, молодості змінюються смаки,
пріоритети, спочатку подобається один поет, потім інший, це нормально, так у
багатьох. Одним зі значних явищ, які ще називаються «промислом», було й
знайомство, навіть не побоюся цього слова, дружба з Миколою Вінграновським. Це
мене гріє, я пишаюсь цим і дякую долі. Микола Степанович дотепер присутній у
моєму житті, і не тому, що я хочу зробити з нього живу ікону, ні. Справа в
тому, що вірші Вінграновського, великого поета і світлої людини (це, до речі,
не часто збігається) – надзвичайно живі, це просто феномен, вони в повітрі, а
відповідно, і їхній автор у повітрі. Десь на літніх вулицях Києва, в ранковому
черкаському полі, на хуторі під Кременцем. Я, по дорозі до центру, переїжджаючи
Десенку, Дніпро, дивлюся на затоки й згадую Десну, на яку ми з ним виїздили за
сто кілометрів від Києва, все дуже схоже. Згадую, як він лежав біля намета,
дивився навсібіч, вбираючи барви й звуки, він дивовижно відчував природу, і
розумію, що він присутній і десь між цих берегів. Його вірші як подобались
мені, так і подобаються, кращі з них – це шедеври, які житимуть довго-довго.
Крім літератури,
дуже люблю подорожувати, хоча не скажу, що багато де бував. Треба відкривати
Україну, вона велика, і ми її мало знаємо. Мені дуже подобається Закарпаття,
нещодавно їздив до поета Петра Мідянки. Із задоволенням буваю на хуторі
Сіножаття у мого друга поета Івана Потія на Тернопіллі. Хвала Богові, що в мене
є такий друг і я можу в ту мальовничу місцинку поїхати будь-коли.
Надзвичайне
враження на мене справила Македонія, вона ніби жила в мені, такою близькою
виявилась балканська культура й природа. Балкани, можливо, найближчі мені з
усіх точок Європи (а може, й світу), це мій край, мої люди. Не знаю, як там у
Сербії, Хорватії, Чорногорії, ще не був, але дуже хочу побувати. Якби мені
запропонували вибирати, скажімо, між найекзотичнішими країнами, приміром
Японією чи Панамою, і Балканами, не роздумуючи, вибрав би Балкани. Скажімо,
Боснію й Герцеговину.
В твоїй долі був Вінграновський, а чи можеш
сказати, що для когось із молодих ти є наставником і хтось з них може
похвалитися: «О, а я знайомий з Павлом Вольвачем і він зі мною няньчиться»?
Це краще питати в
молодих. Інший час, інші молоді, інший я, не буває дзеркальних ситуацій. Та й
Вінграновський, до речі, зі мною не няньчився, тут неправильне визначення в
корені, ми з ним спілкувалися на рівних, хоча Вінграновський – «метр», старший
за віком, «маршал» поезії, на якого я дивився з певним пієтетом. Не знаю, чи
хтось відчуває мою допомогу зараз, але те, що я на неї таки налаштований, це
однозначно. Жити, не помагаючи, зосередившись лише на кінчику свого носа, не
цікаво. Тим більше, що мені помагали. Цих людей не багато, але саме вони – сіль. Тут не можу не згадати Бориса
Олійника, видатного поета і не менш видатну людину, це ще одне моє тепле й
світле щастя. Борис Ілліч без жодних високопарностей і розрахунків зробив мені
добра, можливо, як ніхто, та напевно ж, як ніхто, я безмежно йому вдячний. Але
ж найголовніше, що не лише мені – таких людей легіон, тих, хто відчув його
допомогу і солідарність. Бачите, як відлунює питання про стосунки з молодими:
Борис Олійник незримо з-за плеча виглядає, поправляє свого картузика і,
примружившись, запитує: «Так що, Павлуша? А ти? Як у тебе із солідарністю?».
Повинна бути солідарність – людська, цехова, національна. Я за солідарність.
Що можна очікувати від тебе в найближчій
перспективі?
Очікувати? – мені
легко на це відповісти. Буквально три місяці тому вийшла моя найсвіжіша
поетична книжка «Триб». Гадаю, що це етапна для мене книжка. Вже лунають про це
й слова критиків. Якщо Бог дасть, в найближчій перспективі допишу-напишу і
видам нову поетичну книжку. Я зараз в динамічному, інтенсивному поетичному
процесі. Моя передостання книжка «Тривання подорожі» (2007) вийшла з
п’ятирічною перервою після попередньої книжки «Південний схід» (2002), а тепер
практично в один рік виходять дві
поетичні книжки, для мене це досить незвично.
Думаю, що таки
сподоблюся на роман. До речі, нещодавно вийшла моя перевидана «Кляса», нарешті
в потужному видавництві – у «Фоліо», тоді всі бажаючі зможуть її прочитати, бо
з «Клясою» склалась своєрідна ситуація: про роман більше начувані, ніж
безпосередньо «начитані», адже попередні наклади дуже давно розійшлися. Ще одна
приємна новина: має вийти переклад «Кляси» в одному з престижних стамбульських
видавництв. Буду сподіватися.