Сьогоднішній співрозмовник тривалий час не без успіху працює відразу у кількох творчих жанрах. Донецькі колеги згадують: ще до війни він жартома розказував про це так. 1-й Кущівський фронт – журналістика. 2-й – гумор і сатира. 3-й – твори для дітей середнього шкільного віку. Зауважу: творчу діяльність журналіст і письменник, який тоді жив і працював у Донецьку, звав фронтом ще задовго до 2014 року. А потім дійсно розпочалися справжні фронтові будні: спершу у згаданому місті та однойменній області, а потім у інших регіонах України. Безперечно, «руська вєсна», а затим повномасштабне вторгнення рашистів до України докорінно змінили все наше життя. Те ж саме стосується і творчості журналістів, письменників, художників та інших митців. Адже як писати веселі гумористичні твори, якщо співвітчизнкам нині зовсім не до сміху? Що доброго і світлого може запропонувати автор молодшим читачам, які також потерпіли від жорстокої кремлівської «денаціоналізації»? Про ці особливості діяльності на згаданих творчих фронтах напередодні свого ювілею погодився розповісти Павло Кущ.
– Павле, насамперед майже традиційне запитання: як уживаються між собою журналіст і письменник у одній особі?
– Коли про це запитують юні читачі, то кажу наступне. Мовляв, журналістом працюю, а письменником відпочиваю. Бо робота у щоденній газеті справді дуже виснажує і на цьому тлі літературна творчість стає аж бальзамом на душу, окільки дарує приємні моментти натхнення, відомі всім творчим людям.
А коли розпитуються про це дорослі, то серйозно свідчу, що оті двоє постійно шукають третього. Всі зазвичай сміються. Хоча в кожному жарті, як відомо, тільки його доля, а все інше щира правда. Бо третій, якого начебто напитують двоє, це публіцистика.
– Знайшли його ті двоє?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Як часто буває із третім, він сам прийшов!
– Літературна творчість не дуже заважає журналістиці?
– Здавна існує поширене переконання, що якраз журналістика перешкоджає письменнику. Побутує навіть термін «журналізми», який вживають критики, вказуючи на мовні чи стилістичні не найкращі особливості колег із ЗМІ. А у моєму випадку літературна творчість позитивно вплинула і на журналістику. Бо ще відомий і колись популярний автор Михайло Кольцов влучно визначив: «Фейлетоніст – це письменник у газеті». А я ще до вступу на факультет журналістики КДУ ім. Тараса Шевченка почав опановувати цей жанр і відтоді іронія, гумор і сатира зазвичай не були зайвими під час написання газетних матеріалів. Навпаки.
– Як свого часу зробили вибір на користь гумористично-сатиричного жанру?
– Схоже, це він зробив такий вибір стосовно мене… Ще змалку, коли бачив репродукцію картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану», свято вірив, що серед авторів, які підбирали колючі, дошкульні і їдкі слова, були й мої предки. Адже у Запорозькій Січі один із куренів так і звався – Кущівський. Та й у нашій родині шанували веселе слово, а журнал «Перець» став настільним. І тому найпершим моїм друкованим твором у районці стала не інформація чи схожий для початківців допис, а гумористичне оповідання. А коли вже в студентські роки надрукувався у легендарному тоді «Перці», тираж якого сягав двох мільйонів(!) примірників, дужче повірив у власні сили.
– Проте перша книжка, яка побачила світ, це дитяча повість.
– На тоді це був непростий вибір, бо вже назбиралося нівроку оповідань для збірки гумору і сатири. Та дебютною стала повість про хлоп’ячі пригоди «Далі буде», написана весело й дотепно: так зокрема відзначило журі всеукраїнского конкурсу для молодих авторів «Гранослов». Книжка була серед переможців, а гарну рецензію написав відомий письменик Віктор Кава, світла йому пам’ять. Відтоді і досі підтримую правдоподібну версію, що побутує у творчому світі: писати для дітей треба так само добре, як і для дорослих, але ще краще. Бо діти надзвичайно безпосередні і вимогливі читачі.
– На жаль, не можемо не оминути увагою лихий 2014 рік. Якщо не помиляюсь, ще у 2011 році письменник із Донецька Павло Кущ із книжкою гумору і сатири «Братани по розуму» став найпершим автором із однойменної області, який став лауреатом загальноукраїнської літературної премії імені Остапа Вишні. Визнання на престижних творчих конкурсах у столиці отримали й кілька книжок для дітей. А далі війна… Відчували, що у згаданих веселих, добрих і світлих жанрах нехай вимушено, проте доведеться поставити крапку?
– Швидше, не крапку, а кому. Однак те, що рукописи гумористичних оповідань та повістей для дітей довелося відкласти, було очевидно. Бо, аби писати згадані твори, потрібен відповідний стан душі – насамперед сонячний. А нині там густо купчилися чорні хмари, з-за яких падав дощ, град, сніг і навіть каменюки.
Згаданий передвоєнний період справді був успішним. Наприкінці 2013 року готувалася до виходу у світ пригодницька книжка для дітей «АБВ, або Операція «Ставкозавр». І ми з видавцем чогось тоді поробилися дуже забобонними. Аби уникнути цифри «13», вирішили перенесли друк книги на початок 2014-го. Повість вийшла, ми її встигли розповсюдити у місцевих бібліотеках, школах тощо. І вона своєчасно пішла до малих читачів, які перегодя розповідали, що брали її (а вона зручна, бо меншим форматом) до підвалів чи сховищ, де було світло. Тобто книжка у перші місяці жахливої війни допомагала багатьом дітлахам зберігати оптимізм і навіть посміхатися. Оцінили її й дорослі: у 2015 році вона відзначена літературно-мистецькою премією імені Лесі Українки за твори для дітей та юнацтва.
– І знову ви стали першим лауреатом престижної премії з Донеччини?
– Так, однак трохи уточню. Як і у випадку із премією імені Остапа Вишні, мене вітали не тільки на Донеччині, а й на Запоріжжі. Бо я народився, ріс, навчався і перші гуморески написав саме у південному степу Запорізької області і земляки раділи моїм успіхам ще дужче.
Однак повторюю, повість «АБВ, або Операція «Ставкозавр» писалася ще до трагічних подій у Донецьку. А вже після початку гібридної війни змушений був поставити на паузу написання веселих книжок.
– Схоже, відкрився черговий фронт – публіцистика?
– Між нами, він і не закривався. Бо з початку 90-х, коли почав працювати у Донецьку, відчув, що для гумору і особливо сатири – тут роботи, як мовиться, непочатий край. Місцеві керівники чи їхні методи роботи – це просто скарб для гумористично-сатиричного жанру. А тамтешні відверті українофоби, які на всіх перехрестях волали про жахи примусової «українізації»? А пихаті «крутелики»- скоробагатьки? Та довкола аж кишіло головними «героями» фейлетонів, памфлетів чи критичних статей, які готував для газет «Україна молода», а згодом «Голос України» та «Урядовий кур’єр». Звичайно, коли припхалася «руская вєсна», писав про потворні події, які на початку 2014-го заполонили Донецьк, щедро використовувуючи сатиру чи сарказм. До того ж адресувалися вони не тільки російським «туристам» та кремлівським «геополітикам», а й місцевим керівникам влади та силових структур. Адже усі люди, які були свідками того жахіття, підтвердять – український Донецьк міг і мав сили дати опір російськи зайдам, але… Там тоді напередодні, навпаки, звозили шахтарів у центр міста, аби боронитися від «бандерівців», які начебто ешелонами та з великими ножами їдуть до міста, аби влаштувати криваву розправу. Однак коли туди справді увірвалися агресивні натовпи бандюків із ножами, палицями, металевими ланцюгами та під російськими триколрами, то влада чомусь не захистила від них цивільних людей.
– В епіцентрі подій тоді опинилася й Донецька обласна організація Національної спілки письменників України, яку ви очолювали з 2011 року. Нагадайте, що відбувалося тоді у творчому осередку?
– Спілчанське приміщення розташоване поблизу Донецької облдержадміністрації, а тому химерні барикади мітингуючих звели за якийсь десяток метрів від нашого порогу. Була й перевага: всі бачили «повстанців» зблизька і переконалися, що переважна більшість активних горлопанів, яких роспропаганда видавала за корінних донеччан, це насправді звезені з рф «туристи» та трохи місцевих маргіналів. Але була й небезпека, бо неадекватні сусіди дуже агресивно реагували навіть на нашу вивіску, виконану у синьо-жовтих кольорах. Траплялися інциденти, але до трагедій, на щастя, не дійшло. Хоча погроз не бракувало. Приміром, після памфлету про «георгіївську» стрічку в «Урядовому кур’єрі» мені телефонували з невідомих номерів і чемно та не дуже обіцяли невдовзі повісити посеред міста на отій стрічці.
У цілому ж наші колеги були проти організованої кремлем антиукраїнської агресії та спроб загарбати місто. Хоча й не без симпатиків, які перебували у меншості і, скажімо так, не робили різких рухів. Свою проросійську сутність вони проявили вже після того, як російські загарбники та місцеві колаборанти у листопаді захопили наше спілчанське приміщення. Озброєні типи зірвали замки і увірвалися туди зі зброєю в руках. І навіть записали на відео цю «перемогу», уточнивши на камеру: карають українських письменників за те, що ті не стали на бік «руської вєсни», оскільки жоден із нас справді ніколи і ніде публічно не підтримав агресію проти України. Надалі ніхто із членів НСПУ не приєднався до карикатурного новоутворення «Союз пісатєлєй ДНР» на базі нашого приміщення. Натомість почесним його членом невдовзі став одіозний сергій лавров. Той самий.
Загроза для проукраїнських журналістів і письменників була реальною, а тому частина колег, серед яких і я, змушені були виїхати з окупованого Донецька. Думали, що тимчасово, та виявилося назавжди… Із тими, хто там залишився, постійно підтримував зв’язок. Допомагали морально і матеріально насамперед письменникам похилого віку. На жаль, нестерпні умови окупації вкоротили їм віку. У Донецьку померли Іван Мельниченко, Станіслав Жуковський, Іван Білий, Петро Бондарчук. Невдовзі не стало Володимира Калініченка та Вадима Пеунова, які у поважному віці все ж виїхали на територію України, але…
Знаєте, було дуже важко, бо коли згаданих старших письменників не стало, ні я, ні інші колеги не мали можливості навіть по-людському попрощатися з ними. Проте надія побувати бодай на їх могилах у Донецьку ще жива.
Подумки та не завжди тихим словом довелося також із тими ще фізично живими колегами, про яких, навіть попри тривале знайомство, спільні творчі проєкти тощо, тепер не хочеться навіть згадувати. Найбільшим розчаруванням став і багаторічний редактор літературного журналу «Донбас». Вже в роки окупації за підтримки «Донбаського земляцтва у москві» у 2016 році в Донецьку запустили інтернет-видання цього журналу, присвятивши окремий випуск історії літературного руху на Донбасі. Але! Вгадайте великі портрети яких «літературних корифеїв» краю з’явилися на перших сторінках інтернет-видання? На першій сторінці … велика мармиза путіна. На другій Патріарха кирила… Це у літературному журналі із творами донбаських письменників! Тобто тих письменників, до вбивств яких у Маріуполі вже у 2022 році причетні і згадані істоти, пики яких у журналі, ним підписаному, втулив цей донецький прокремлівський ідеологічний колаборант…
– А як за неймовірно важких умов потім вдалося вийти із паузи щодо написання веселіших творів?
– Звичайно, працювати було складно, проте якраз журналістська робота тримала на творчому плаву. У 2014-2015 роках побував майже у всіх куточках прифронтової Донеччини: на передовій, у бомбосховищах і погребах, де ховалися люди у зруйнованих рашистами містах і селах, у лікарнях чи госпіталях, звідки готував матеріали для «Урядового кур’єра». Гумор і сатира увімкнулися якось автоматично, а оскільки гостре слово – не просто зброя, а зброя високоточна, бронебійна і далекобійна, то активно її використовував. І її ефективність відчували не тільки мої читачі, а й сам. Бо про цілющі властивості веселого слова писав ще наш легегдарний сміхотворець Павло Глазовий, який на своєму віку також пережив війну:
Якби не міг збирати я
Веселого й смішного,
Давно розпалася би душа
Під тягарем страшного.
Словом, різноманітних спостережень і вражень, до того ж не завжди сумних, назбиралося вже не тільки на короткі сатиричні речі. Ще одним поштовхом стало й те, що зауважив підвищений потяг юних та старших читачів до веселих книжок. В укриттях, де було світло, діти читали переважно саме такі твори: Всеволода Нестайка, Остапа Вишні чи того ж Павла Глазового. У одному з сіл біля Маріуполя познайомився зі школярами, які якраз прочитали згадану мою книжку «АБВ, або Операція «Ставкозавр». Вони довго розповідали мені про свої веселі та не дуже будні, мрії, фантазії. Насамкінець запевнили, що охоче б почитали продовження отієї дотепної пригодницької повісті, але вже про війну.
Проте як написати для дітей про оте найстрашніше, що випало на їх долю? І так написати, щоб вони бодай трохи посміхнулися. Щоб після прочитаного у них збільшилося оптимізму, позитиву, гарного настрою, упевненості у майбутньому.
Свіжого матеріалу було – хоч греблю гати. І невдовзі взявся писати, а коли вигулькнув авторський неологізм «нявкісти», то вирішив оповідь вести від імені котів прифронтової зони. Писав про драматичні і трагічні події, але з іронією, гумором, світлом. Не шкодував, звичайно, і «перцю»: сатири та сарказму. Працював без відриву від журналістської та іншої діяльності і невдовзі книжка «Чотири нявкісти і ВІН» таки побачила світ.
– Книга вийшла у 2016 році і окремі критики називають її першою в Україні для дітей про війну, яку в росії цинічно звали «громадянською»…
– Я точно знаю, що серед найперших і дуже гучно відреагували на неї «критики» якраз у рф. Уточню, що книжка з’явилася завдяки допомозі волонтерів і її тираж вирішили передати дитячим та шкільним біблітекам Донеччини. Ми провели одну з презентацій у Слов’янську в місцевому педуніверситеті, і, схоже, присутнє на ній проросійське стерво, відпрацьовуючи «гонорар», передало про це інформацію «комутреба». Бо вже наступного дня російські соціальні мережі та медіа, немов злі собаки, накинулися на автора та книжку. Навіть сумновідомий канал «Звєзда» не пошкодував актиукраїнської отрути. Чому я «нацист»? Та довгий список «доказів»! Автор, репетували вони, сякий-такий, бо написав книжку суто з «проукраїнських позицій»! Ще він чогось налаштовує дітей України проти рф! Також письменник-укроп за великі гроші виконав замовлення самого Президента Порошенка та спецслужб…
Проте на тлі подібної істеричної маячні був і схвальний відгук. Одне з тамтешніх видань присоромило російських письменників, які сплять і нічого не роблять, та порадило брати приклад з українців, які он вже активно «працюють із дітьми».
Колеги потім казали, що істерія рашистів довкола книжки є найкращою рецензією на неї. І підтвердженням: за брустверами творчих окопів є чимало цілей для нашої головної зброї – слова.
– А як сприйняли повість безпосередньо ті, кому вона адресувалася, тобто дітлахи Донбасу?
– Ми свідомо зробили її «захалявною»: малий формат і м’яка обкладинка. Тому вона активно пішла в люди ще й завдяки цій зручності, добре зрозумілій у «сірій зоні». Відгуків із прифронтового краю було дуже багато. Писали і діти, і батьки, які читали повість. Одна з матусь, наприклад, написала, що книжка неабияк підтримала дітей та всю родину у важкий час. Інші запевняли, що весела і життєрадісна повість навіть допомагає дітям трохи «розбоятися війну»… Та головний висновок читачів: книжка та їм подібні твори зараз просто необхідні малим і дорослим. Зрештою, це підтвердило й подальше життя, адже завдяки волонтерам ми перевидали «нявкістів» ще кілька разів і вона користується попитом досі. Востаннє до мене зверталися із проханням десь «дістати» книжку у липні нинішнього року.
– Над чим працюєте зараз як журналіст і письменник.
– Головною темою з 2014 року залишається війна. У газеті «Урядовий кур’єр» започаткував і веду авторські сторінки «Інформаційний фронт» та «Гримаси окупації»: розвінчую кремлівські фейки та розповідаю про «щасливе життя» на українських територіях, куди увірвалися рашисти. Буквально напередодні широкомасштабного вторгнення рф зусиллями Київської організації НСПУ започаткували вихід друкованого сатиричного бойового листка – спецвипуску «Сміхпайок». Особисто встиг передати частину тиражу бійцям на передову у Краматорську 22 лютого, якраз напередодні віроломної «спецоперації». Зусиллями гумористів і сатириків Київщини нарешті завершили попередньо розпочату роботу: нещодавно вийшов у світ збірник наших творів «Колючі каштани».
– Не так давно колеги довірили вам посаду «кошового» – керівника творчого об’єднання гумористів і сатириків Київської організації НСПУ. Це означає, що про вимушену паузу у веселому жанрі тепер точно не йдеться?
– Про це он краще в книжки запитати. Якраз виходить у світ нова книга короткої прози «Телепланетяни», назва якої підказує, що написана вона не без гумору й сатири. Хоча чесно зізнаюсь, нині цей сміх крізь неймовірний біль. Ще з 2014 у мене триває вимушена тривала пауза щодо відвідин своєї домівки в окупованому Донецьку, де тривалий час жив і працював. А віднедавна позбавлений можливості побувати ще й на порозі рідної домівки у загарбаному рашистами селищі Андріївка на Запоріжжі, де народився і виріс. Та водночас переконаний, що завдяки ще й спільним творчим зусиллям нам вдасться звільнити від ворога згадані та інші території України. Далі будьмо!
Записав Олег Максименко