“Українська літературна газета”, ч. 8 (352), серпень 2023
ІНТЕРВ’Ю З ДРУЖИНОЮ ШЕВЧЕНКІВСЬКОГО ЛАУРЕАТА ДМИТРА КРЕМІНЯ
21 серпня виповнилося 70 років з дня народження відомого українського поета і публіциста Дмитра Креміня. На жаль, він не дожив до свого ювілею: 25 травня 2019 року його не стало. Про непросте життя Шевченківського лауреата ми розмовляли з його дружиною Ольгою, яка в 2022 році тимчасово переїхала з Миколаєва до Ужгорода.
— Пані Ольго, спочатку розкажіть трошки про себе.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Я народилися 26 жовтня 1957 року в селі Гусавка Менського району за 34 кілометри від Чернігова. Закінчила Чернігівський кооперативний технікум і за розподілом потрапила в Казанку на Миколаївщині.
Мій батько, Іван Якимович Колесник, був ветераном війни. У мирний час головував у колгоспі. А вже на пенсії працював у школі вчителем фізкультури і праці. На жаль, трагічно загинув, коли мав за сімдесят років. На мотоциклі з коляскою відвозив онука після заготівлі сіна, а коли повертався додому — на розбитій дорозі його зачепив трактор і мотоцикл перекинувся.
Маму звали Марією, все життя пропрацювала бухгалтером в кооперації.
— То ви із сім’ї сільської еліти?
– Можна й так сказати. Батько, будучи головою колгоспу, домігся, щоб у нашому селі провели газ , а тоді це була велика рідкість. У батьків народилося троє доньок. Я була наймолодшою із сестер.
— Але і ви випурхнули з батьківського гніздечка.
— Так, в 1977 році була направлена на великий хлібозавод у Казанку, бо навчалася на техніка-технолога з випічки.
— Певно, Миколаївщина вам здалася зовсім інакшою, ніж Чернігівщина?
– Першою моєю думкою була: як звідси чимшвидше втекти.
– Чому?
– Бо дорога заасфальтована лише в центрі, а за центральною вулицею — грязюка неймовірна. Йдеш у квітні, і з тебе чоботи сповзають від налиплого чорнозему. Тому першою моєю покупкою стали гумаки, аби було в чому ходити на роботу. Гадала, що довго тут не протримаюсь. Бо ж це селище міського типу, може, 10-15 тисяч населення.
— Казанка – це райцентр?
– Так, але найвіддаленіший від Миколаєва. До обласного центру треба їхати три години, коли до Кривого Рогу – 30 кілометрів. Тож на базар ми їздили туди.
— А як познайомилися з Дмитром Кременем?
— У Казанці працювала моя землячка, яка на рік раніше закінчила технікум, тож ми з нею заприятелювали. Я знімала кімнату в бабусі Євдокії, а вона — через дорогу. І в тих же господарів, де мешкав і Дмитро – молодий, красивий, вусатий парубок. Він проживав у Казанці вже два роки і одразу захотів зі мною познайомитися. А через півроку відгуляли весілля – на старий Новий рік, 14 січня 1978 року.
— У хаті чи в ресторані?
— Ресторанів тоді у Казанці не було. Зібралося у кафе десь із півсотні гостей. Із Закарпаття приїхали Дмитрові батьки і брат Михайло, він тоді в армії служив. Приїхали і мої тато з мамою. Ми з батьками не вельми радилися, подали заяву в ЗАГС, а тоді вже запросили їх на урочистості. Прийшли на весілля Дмитрові колеги зі школи, друзі. Зокрема, наш майбутній кум Василь Якубишин, який працював лікарем. Він закінчив Ужгородський університет і як Дмитро був направлений в Казанку. Були і працівники районки, де Дмитро почав друкуватися, бібліотекарі.
– А чим вам сподобався Дмитро?
– З ним було цікаво, бо до того в мене серйозних стосунків не було. Присвячував мені вірші. Приходив: «Олечко, послухай, що я написав». Ходили з його класом у культпоходи, бо він, крім того, що навчав українську мову та літературу, був ще й класним керівником. Любив спілкуватися, а ще гарно малював. Купував ватман і малював олівцем чи ручкою пейзажі, портрети. У нас було багато його картин. Коли ми одружилися, то зняли пів будинку. І всі стіни обвішали цими картинами. На жаль, коли виїжджали з Казанки, то все так і залишилося в хаті.
– А що з картинами сталося?
– Мабуть, їх повикидали господарі.
– Ви прожили в Казанці два роки?
– Так, це було тихе, мирне життя степового містечка. Кожного дня ходили на працю. Коли був час, зустрічалися з друзями. У вихідні відпочивали на заболоченій річці.
– Там, наскільки знаю, проблеми з водою?
– Так, вода була тільки технічна, солона. А прісну привозили: раз на місяць ми замовляли машину води. У кожного був зацементований басейн у вигляді колодязя, куди й зливали цистерну. Хтось ще збирав дощову воду для поливу. Там і зараз так живуть.
— А пан Дмитро був практичним чоловіком?
– 50 на 50.
– Що це означає?
– Робив все необхідне, але головною для нього була творчість. Він же сільський хлопець: знав і косити, і рубати дрова.
— У 1979 році ви переїхали до Миколаєва…
– Зі школи Дмитро перейшов працювати кореспондентом в редакцію районної газети. Писав, що вимагали: про урожаї, надої молока. Звісно, не оминав культурних подій. А коли його прийняли у Києві до Спілки письменників, до речі, дуже молодого, то запросили викладати в педагогічний інститут у Миколаєві. Дмитро тоді був на творчому піднесенні, бо вийшла його перша книжка. На Миколаївщині спілчанська організація зустріла його тепло.
1982 рік. Родина Кременів у Миколаєві
— І як ви звикали до Миколаєва?
– Я була в декретній відпустці, бо Тарасикові не виповнилося ще й року, як ми переїхали в обласний центр. Нам дали кімнату в гуртожитку. Дмитро рік викладав в педінституті українську мову та літературу, а далі влаштувався до редакції молодіжної обласної газети. Хотів мати більше свободи, вільного часу для творчості. А журналіст, ясна річ, вільніший за викладача. Коли на початку 1990-х років засновувалася нова газета обласної ради, він став у ній завідувати відділом культури. Сьогодні “Рідне Прибужжя”, в якому він був і заступником головного редактора, і трохи головредом, на межі зникнення.
— Як пан Дмитро почувався в місті корабелів?
– Тут минула більша частина його життя, реалізувався талант. Його знали, шанували, виділили спілчанську квартиру. Але південний Миколаїв — зросійщене місто. Я пригадую, що коли ми утрьох із поетом Георгієм Шевченком розмовляли в ресторані українською мовою, то офіціант погрожував, що викличе міліцію.
— Настільки ситуація з українською мовою була кепською?
— Мовного комфорту не було. Хіба що вдома, між своїми.
— А як він витримував тиск агресивного російськомовного середовища?
— Нервував. Знаходив однодумців серед свідомих українців. Дружив із багатьма художниками, акторами. Писав про них. Тоді виходило чимало літературно-мистецьких часописів: «Київ», «Всесвіт», «Вітчизна», «Жовтень». Йому замовляли статті, бо він знав усю творчу інтелігенцію.
— Якими іменами ви би окреслили його коло в Миколаєві?
— Це народні художники Андрій Антонюк та Михайло Озерний, заслужені художники Юрій Гуменний, Костянтин Головін, Іван Булавицький, прозаїк Іван Григурко, краєзнавець Віктор Жадько, київський поет з Миколаївщини Анатолій Качан та багато інших.
— Мене завжди дивувало, що півмільйонний Миколаїв має менше членів Спілки письменників, ніж у кілька разів менший Ужгород.
– Їх було два десятки, а зараз, певно, 13-14. Це пов’язано з тим, що чимало російськомовних літераторів орієнтувалися на Москву, вступали в «Союз писателей Росии», платили туди внески. Коли ж Дмитра обрали головою обласної організації Національно спілки письменників України, то більшість перейшли до НСПУ.
– Він був таким авторитетним?
– До нього тягнулася молодь. Він свого часу працював керівником літературної студії «Джерела» при обласній молодіжці. При ньому спілчанами стали одразу вісім літераторів. Дмитро очолював миколаївських письменників два терміни.
— Чи мав він проблеми через журналістську діяльність?
— Як не дивно, але клопоти мав через вірші. Односельчанин із Сухої подав на Дмитра в суд за поезію, в якій, буцімто, його образили і вимагав виплатити компенсацію у розмірі Шевченківської премії, яку Кремінь напередодні отримав. Зрештою Верховний суд відхилив його позов. Це тривала історія, за якою, вочевидь, стояли й інші зацікавлені особи, а не тільки простий чоловік із гірського села, що вже мав нелади із законом.
— Недарма кажуть, що поетові все можуть пробачити, крім слави. А як ця ситуація вплинула на пана Дмитра?
– Трошки переживав, бо той погрожував розправою, коли ми приїхали навідати хвору матір в Суху.
— Який характер був у пана Дмитра?
– Дуже добрий. Я прожила з ним, як за кам’яною стіною. Він був безвідмовною людиною. Мав впевненість у собі, тому нікому не заздрив, навпаки — міг похвалити, підказати, як зробити краще. Редагував чужі рукописи, які йому приносили автори чи надсилали видавництва, писав рецензії.
– Мав ворогів?
– Таких не помічала. Дмитро мав виважений, спокійний характер. А зайві емоції виливав у вірші.
– Розкажіть про його творчу кухню.
– Коли йому писалося, міг засидітися за столом і до третьої години ночі, або піднятися о п’ятій ранку. Спочатку накидував вірша у записничок, а тоді сідав за машинку і друкував. На Чернігівщині йому добре писалося. Ми щороку їздили до батьків: половину відпустки проводили у моїх, а другу половину – в Сухій на Іршавщині.
– А ви брали участь в його творчій роботі?
— Хіба що першим слухачем. Як щось напише, одразу читає вголос з іншої кімнати. Запитував про враження. Я відказую, що таке слово би замінила.
– А він?
– Ходив, переварював.
– Він, певно, багато читав?
– Вдома у нас — дуже велика бібліотека. Він і вночі міг читати, і на роботі, як була можливість.
— Знаю, що пан Дмитро в останні роки почувався недужим?
— Йому зробили операцію на серці. А коли брали вени з ноги, щоб поставити стенди, занесли інфекцію. І почалася рожа, страшна хвороба. Піднявся цукор у крові, рана не заживала. Хотіли навіть ногу ампутувати. Але коли вона почала гоїтися, вже не витримало серце. Ми збиралися до лікарні прочистити рану, а в під’їзді йому зненацька стало зле, і поки за кілька хвилин приїхала «швидка», вже було пізно.
Дмитро не збирався помирати. До того він ніколи не лежав по лікарнях. Майже кожного дня писав, далі очолював спілчанську організацію.
— Ходив на роботу?
— Так. Ми працювали разом: він був головою, а я — секретарем. На пенсію я вийшла звідти.
– Що розповідав про Закарпаття, дитинство?
– Згадував, як хлопчаками корови пасли, вівці. Ми часто в Суху приїжджали. У мене були чудові стосунки з його батьками. Навіть із сусідами.
— Можливо, й добре, що доля його закинула на Миколаївщину. Бо ж двом таким потужним талантам, як Петро Скунць та Дмитро Кремінь, в одній області було би затісно.
— Вони гарно спілкувалися між собою, листувалися.
– Це тому, що не були заздрісними. А в Миколаєві ще є Шевченківський лауреат серед письменників?
– Наскільки знаю, Дмитро — єдиний.
– Його там цінували?
– Хто цінував, а хто заздрив. По-різному ставилася влада. За правління Партії регіонів навіть не згадували прізвища. Заборонили зустріч зі студентами в університеті. Коли довго живеш у місті, то вже знаєш, хто чим дихає.
— До речі, чи був він членом комуністичної партії?
– Ні. Йому й не пропонували.
– Можливо, проблеми виникали через Тараса, який активно себе проявляв, в тому числі й політично?
– Дмитро змалечку дуже любив Тарасика. Син для нього був усім. Вони разом малювали. (До речі, і Тарас гарно малює). Брав малого із собою на інтерв’ю, син сидів у куточку і навіть задавав питання. Ми ходили в театр чи не через день.
Ольга, Тарас і Дмитро Креміні
— Знаю, що ви півроку пробули в Миколаєві під час найважчого періоду війни…
— Мені пропонували виїхати, але я не погоджувалася. Води не було. Носили її в баклажках на п’ятий поверх. Згодом пробурили свердловини і подали бодай солену. Комендантська година починалася з 19.00.
Під час тривоги бігала в підвал – по 5-6 разів на день. Спала одягненою, бо щойно приляжеш – сирена. У нас ремонтували дах, в який влучили осколки. Половина будинку залишилася без вікон. Наші шибки заклеїла скотчем, то не повилітали. Дмитрів молодший брат Іван постійно кликав мене на Закарпаття, але я не хотіла виїжджати. А коли почали труситися руки від обстрілів, то вже довелося. Але тепер хочу повертатися додому, бо ж Дмитро залишився там. Більше року не була на його могилі. Під час війни заборонили їздити на кладовища, бо й їх обстрілювали.
— Для натхнення поетам потрібні музи…
— Дмитро любив гарні жести, цілувати руки жінкам. Але, гадаю, що був однолюбом. Принаймні я про його захоплення нічого не відаю. Ми завжди довіряли один одному. І цього січня виповнилося 45 років від нашого спільного життя.
Розмовляв Олександр Гаврош, Ужгород
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.