Ольга СЛОНЬОВСЬКА, котра «задумана на більше»

226

Чи розмірковуємо ми
над доменом держави майбутнього? Як уявляємо собі духовне і плотське у
національному розумінні? Якою виглядає Україна в параметрах міфу? Про це все я
думав, читаючи досить оригінальну монографію Ольги Слоньовської «Слід
невловимого Протея». І мені дуже захотілося побачити її автора, сприймати
ґрунтовність її суджень у особистій розмові. Через те і вдався до інтерв’ю.

Ольга Слоньовська –
кандидат педагогічних наук, професор кафедри української літератури
Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, член
Національної спілки письменників України. Вона – автор багатьох підручників з
української літератури, науково-методичних посібників, майже ста наукових
статей у фахових часописах, а також – чотирьох поетичних збірок.

Які практичні кроки
Ви здійснили для того, щоб тіло своє і душу зробити «чистими і радісними
знаряддями Духа»? Питаю Вас про це тому, що і задум, і виконання ідеї –
дослідити і спропагувати функціонування міфу України в літературі української
діаспори 20–50-х pp. XX століття свідчить: таку книжку могла написати тільки
світла душа, яка глибоко переймається проблемою національного самостояння.

Чесно кажучи, я нічого такого свідомо й сплановано не
робила. Все прийшло само собою. Після сорока років життєвий досвід будь-якої
людини (а чим вона освіченіша, талановитіша, тим з більшою силою) зазнає
переходу кількості в якість: людина починає по-іншому сприймати світ, по-іншому
ставитися до людських вад, слабкостей, помилок, стає добрішою і розважнішою,
але в той же час виразніше помічає, скільки навколо дурнів, нікчем,
користолюбів.

 

Ви пишете, що
«письменницька доля М. Гоголя аж ніяк не може трактуватися ні як зрада Україні,
ні як його свідоме волевиявлення». Можливо. Тоді які аргументи Ви навели б
супроти тези Євгена Маланюка, висловленої в його статті «Гоголь – Гоголь» (1935
p.): «Гоголь підмінував російську літературу елементами розпаду й
вибуховости…». І т. д. Чи – тези Василя Розанова: «Жаден політик світу ані жаден
політичний письменник не зробив у політиці стільки, скільки Гоголь».

Гоголь не був і навіть бути не міг зрадником України. Його
приїзди в край дитинства завжди характеризувалися спалахами високого натхнення.
Лише в межах притягання України авторові безсмертного «Тараса Бульби»
відкривався «астральний архів», звідки Гоголь черпав матеріали для своїх
геніальних творів. Він це підсвідомо дуже добре відчував. Українське коріння,
козацьке походження Миколи Гоголя не давало йому права стати росіянином попри
всі свідомі самоспонукання, які були лише результатом зовнішньої дії драконівського
часу, в якому жив письменник, цілеспрямованої русифікаторської політики
царизму.

Сучасні літературознавці аргументовано ведуть мову про те,
що найстарший з виявлених предків письменника – Остап (Євстахій) Гоголь був
подільським полковником і носив пірнач, ближчі у часі до письменника родичі –
Прокіп та Іван (Ян) –  теж не випускали з
рук козацької зброї. У дитинстві з фольклорних переказів простолюду, в юності –
з уст прогресивних представників дворянства – нащадків козацької старшини, що
їх Катерина ІІ спокусила «зрівнюванням» у правах з російською знаттю, Микола
Гоголь чув дуже багато такого, що згодом спричинилося й до написання «Тараса
Бульби», й до не зреалізованих, але в чернетках задокументованих спроб написати
твір про Мазепу.

Двадцятип’ятилітній Гоголь, виявляється, задумував написати
те, що абсолютно б протистояло Пушкіновій поемі «Полтава», навіть, навпаки,
увиразнювало б справжню причину протистояння Петра І і Мазепи, яка насамперед
полягала в тому, що українська нація не могла й не хотіла змиритися з її
поневоленням північним сусідом. У заготовках до майбутнього твору причини
довгочасового терпіння свого народу Микола Гоголь пояснював, звичайно, з точки
зору тодішньої офіційної думки – дуже крамольно, зате з точки зору логіки й
обізнаності з історією України – напрочуд правдиво: «Він (український народ. –
О.С.) мав не тільки необхідність, але й навіть потребу, як пізніше побачимо,
скоритися… Йому загрожувала втрата національності».

Навіть в останні роки свого життя, розчарований, загнаний
несправедливою критикою у глибоку депресію, Микола Гоголь протягом 1839–1841
років трудився над драмою «Вибритий вус», назва якої однозначно вказує на
українську тематику. Відчуваючи, що знову посміхнулася велика творча удача й
з-під пера появилося щось рівне «Тарасові Бульбі», Микола Гоголь приїхав у
Франкфурт-на-Майні, щоб прочитати свій твір найавторитетнішій для нього людині
– Василеві Жуковському. На жаль, сталося так, що розморений ситим обідом літній
поет під час Гоголевого читання незчувся як заснув, а Микола Васильович
розцінив його реакцію на «Вибритий вус» як однозначне   ставлення до драми як до чогось вкрай
нудного й нецікавого, й з розпачу спалив рукопис.

В останні тижні свого короткого життя М.Гоголь виношував
ідею переписати все, що створив, наче відчував якийсь гріх перед Богом. Може,
той гріх стосувався якраз другої редакції «Тараса Бульби», в якій автор з
вдячності за імператорську стипендію, яка давала можливість йому роками
безбідно жити за кордоном, змусив старого козарлюгу агітувати соратників «під
руку білого царя», може, тим гріхом Гоголь вважав свою спробу творити без
допомоги Небесного архіву.

     Стосовно
загальновідомої думки Євгена Маланюка, то не перший він її висловив. Сучасники
Гоголя, російські столичні світила, відомі літератори, про це відверто говорили
значно раніше. Наприклад, М.Погодін дуже негативно сприйняв комедію М.Гоголя
«Ревізор», на прем’єрі якої був сам Микола І, що голосно аплодував авторові;
В.Бєлінський, який як багато допомагав М.Гоголеві, так і не менше спричинився
до його трагедій, йменував за викриття виразок російського суспільства цього
письменника циніком, Ф.Толстой звинувачував М.Гоголя, що в комедії «Ревізор»
«всіх росіян виставлено в бридкому світлі», зате у «Вечорах на хуторі біля
Диканьки» цей же автор «усіх малоросів наділив чимось, що викликає співчуття»,
й що у «Мертвих душах» «нема жодного хохла такого підлого, як Ноздрьов».

Проте Гоголь робив це не свідомо і не зумисно. Так диктували
Сили Провидіння. Свідомо, сам, без Божої підтримки, він спробував у другій
частині «Мертвих душ» вивести позитивного героя – і з авантюрної затії в Гоголя
нічого не вийшло, натомість почалася страшна депресія, що й вкоротила йому
віку. До того ж, свою творчу самодіяльність у виведенні взірцевого героя в
другій частині «Мертвих душ» Микола Васильович сам розцінив як свій непрощенний
переступ, спалив «Мертві душі», перестав їсти, втратив інтерес до життя, тільки
молився й страждав.

 

Мінор, який домінує
над мажором в українській літературі XX століття, – дає право говорити про
загальну «похмуру палітру» цієї літератури? А як тоді можна означити українську
літературу кінця XX – початку XXI століття?

На жаль, найновіша українська література, особливо
постмодерна й авангардистська, попри зовнішню розкутість персонажів, їхнє
часто-густо справді байдуже або тільки демонстративно наплюйське ставлення до
неперехідних людських цінностей, не є літературою оптимістичною. Карнавальність
як основний струмінь сьогоднішніх художніх текстів, причому як прозових, так і
поетичних, – це зовсім не те, що можна розцінювати як літературу світлу,
наснажену справжнім позитивом. Як клоунське кривляння – ще не справжня радість,
що підносить і одухотворює, і п’яна пісня – ще не прояв щастя, а тільки
результат алкогольної ейфорії, так і сучасна література ще не та універсальна
високомистецька оптимістична код-програма, що потрібна нації. Проте справжня
література з виразним мажорним струменем й гідними наслідування героями є, а на
перспективу – проявиться ще потужніше.

 

Чи не розчиняється
нині українська нація в хаосі: а) нашого буття; б) світового існування на
бездоріжжях різного штибу?

Нація – не цукор і не сіль. Не треба недооцінювати її
стійкість і опірність зовнішньому середовищу. Як не всі зрусифікувалися й не
всі стали комуністами в радянські часи, так і не всі виїхали на заробітки з
рідного краю протягом років української незалежності. Основний моноліт народу
залишився на Богом даній йому землі вірним своєму призначенню. Я знаю чимало
молодих людей не тільки із Західної, а й зі Східної України, глибинний
патріотизм яких просто вражає. Це певною мірою саме та, щоправда, дещо дифузна
через свою розчиненість у масах, «провідна верства», за Дмитром Донцовим, яка
не дасть пересічним українцям асимілюватися, а Україні залишитися на карті
світу лише державою з такою назвою, але без української мови й українського
народу.

 

Які Ви бачите різні
етапи відганяння / невідганяння диявола з України бодай в XX столітті з огляду
на сказане в праці Д. Донцова «Від містики до політики»?

Книга Д.Донцова – не інструкція для масових містичних
вправлянь. У ній містяться застороги, чого не варто робити, щоб не занапастити
Україну й націю, а не поради, що треба витворити, щоб домогтися успішного
загравання народу з дияволом.

 

Хто, услід за іноком
Божидаром («Диво» Павла Загребельного), який переконував монахів, що в «тяжкі
часи вітчизну треба боронити оружно навіть духовним особам», переконає нині
журналістів, владних чиновників, власників ЗМІ, що нині Україну українську
(точніше – щоб вона стала такою) треба боронити інформаційно, і то – негайно?

В Україні нема жодного справді національного каналу на
телебаченні, нема сміливих і  патріотично
свідомих телевізійних редакторів, які могли б продумувати інформативну політику
на кілька кроків уперед. Нема кому давати відповідь на всі ті побрехеньки, які
глушать пересічного українця, як браконьєри рибу динамітом. Про найпростіше
спростування завідомо неправдивих фактів навіть не йдеться: за це не береться
ніхто. Закономірно, що люди вже не вірять жодному каналові інформації. Цією
кризою на перспективу обов’язково скористаються далекоглядні «воріженьки».

 

Згоден з М. Еліаде,
що «завдяки Храму світ цілком освячується заново». Чи це стосується і України,
в якій чи не щомісяця відкривають новий храм, а деякі пастирі, що служать у стареньких
церквах, навіть самі їх підпалюють, щоб потім торгувати давніми іконами? Чи
збільшується у нас простір, освячений Всевишнім?

Храм – це точка сполучення реального світу з раєм, це
пуповина, яка рятує людство від асфіксії в матеріальних вимірах буття.
Спорудження нових храмів не є показником наступу зла, а навпаки, свідчить, що
добро прогресує. Краще будувати собори й каплиці, ніж тюрми й концтабори.
Стосовно зумисних підпалів старих церков священиками, то впевнена, що гріх,
скоєний духовною особою, набагато важчий, ніж той самий гріх, скоєний звичайною
людиною, в якої руки не освячені. Про це попереджують навіть першокурсників
духовної семінарії, тому, як Ви кажете, священики не відати про подібне не
можуть, а знаючи, тобто усвідомлюючи міру своєї особистої вини у випадку
подібного прогрішення, навряд чи так густо наважаться на подібне. Думаю, в цій
справі більше обмов злих язиків, ніж реальних підстав, але окремі випадки
цілком ймовірні. Тож якщо злочин справді має місце, повинна втручатися Феміда. Зумисний
підпал за чинним кримінальним законодавством вважається особливо небезпечним
злочином, який карається дуже строго, тому що пожежа завжди становить загрозу
для втрати майна, здоров’я й життя інших. Ось чому власник може розібрати свій
будинок і зрівняти його з землею, може здати на металобрухт своє дороге авто,
але буде притягнутий до кримінальної відповідальності, якщо ту ж саму хату чи
ту ж саму машину надумає спалити.

 

Каже Володько з
«Волині»: «Храм не має тепла». А чи має храм тепло, той, наприклад, що
споруджений на торговищі, як це є у Львові?

Храм, як і цвинтар, втрачає сакральність, коли люди в ньому
поводять себе дико, непристойно. Старі храми намолені віками, тому прихожани в
них завжди почуваються піднесено. Нові для повної сакралізації потребують
багатьох років спільних молитов і Богослужінь. До того ж, місце для храму
заздалегідь обирається за певними ознаками. Воно обов’язково посвячується перед
тим, як почати будову, отже, очищається від усього попереднього бруду й
скверни. Храм, у якому йдуть відправи і в якому щиро моляться віруючі, не може
не мати духовного тепла.

 

За доведення
«побожних, милосердних українських хліборобів до дітовбивства і людоїдства» (у
1932-33 pp. і не тільки) мав би хтось відповісти, чи не так?

 «Хтось би» – дуже
аморфне визначення. Таку вину на себе не візьме жодна партія і жодна держава ні
добровільно, ні під тиском громадськості. Не візьме тому, що це непосильний
тягар, підкласти плечі під який ніхто не посміє з огляду на перспективу бути
просто розчавленим, і тому, що конкретних винуватців пізно шукати. Навіть тоді,
коли Сталін, Берія, Ягода, Єжов, Постишев були живі, вони ховалися за
колегіальне рішення, а що таке колегіальне рішення? Кожен окремо ні при чому, а
всі разом ухвалили! З іншого боку, кров невинних українців будуть спокутувати
покоління й покоління нащадків винних персонально і сукупно всі представники
народу, чільники якого безпосередньо виявилися причетними до масової масакри.

Нація завжди відповідає за злодіяння всіх своїх членів, але
гріхи народові відпускаються за Богоугодні вчинки його окремих праведників.
Зовсім недавно по телевізору я бачила передачу, коли німецький пілот, котрий в
роки Другої світової війни особисто кілька разів бомбив велике європейське
місто, приїхав просити вибачення у жителів цього міста, і це зовсім не
виглядало на дешевий фарс, а тільки на щире розкаяння! Плакав пілот і плакали
городяни. Отже, сталося щире прохання вибачення винною людиною і щире вибачення
жертв – прощення його гріха земляками й нащадками ним знищених під час війни
людей. Також читала, що після Другої світової німецький канцлер звернувся до
німців з проханням однієї неділі всім, хто тільки має здоров’я, відбути
Богослужіння, з’явитися у церквах, щоб таким чином у спільній молитві
всенародно попросити у Бога і в душ жертв гітлерівської Німеччини вибачення за
скоєне. Німеччина, яка до того знакового Богослужіння переживала жахливий
упадок і доля якої як всесвітнього руйновища була вирішена, дуже швидко
здійснила економічний ривок, стала однією з найзаможніших держав світу, згодом
зруйнувала берлінську стіну, яка, здавалось, вічно буде роздирати живе тіло
нації на дві частини.

 

Лукіян Кошелик з
роману Т. Осьмачки «План до двору» прямо заявляє, що «й російський царизм
вихолощував ментальність української високоморальної віри на пні, насаджуючи ті
орієнтири, які були близькі насамперед нації ординського штибу». Як довести
вірним МП, що ця церква в Україні – це «п’ята колона», точніше – ті, кого туди
послано й одягнено в ряси (скажімо, те, що діється в Києві, у Києво-Печерській
Лаврі)? Що б Ви порадили? Чи, можливо, щось порадив би Тодось Осьмачка, якби
мав змогу ще трохи побути на цьому світі і подивитись на «ту Україну»?

Вдамся до каламбуру: в кожній державі, якій довелося бути
колонією, є своя «п’ята колона». Це рудимент. Причому небезпечний не менше, ніж
апендикс, що запалився й нагноївся. Я – не хірург, і, образно кажучи,
оперативне втручання, якого Ви від мене вимагаєте, в процесі гіпотетичного
слідства розцінюватиметься тільки як через відсутність диплома лікаря моя
спроба зумисного вбивства пацієнта. Краще хай цим займаються дипломовані
хірурги, тобто – відповідні органи влади, які за порушення (сіяння
міжконфесійної ворожнечі або дії, спрямовані проти цілісності держави чи на її
руйнування і т.д) можуть притягнути порушників до відповідальності перед
законом.

 

«Чорти й більшовики
як насамперед виразно аморальні сутності просто зведені в їхньому (селянському.
– Б.З.) уявленні до спільного знаменника». А хіба чорти й більшовики під час
«перестройки» і на початку незалежності порозтягали все, що можна, з
колективних господарств, з підприємств? У чому тут річ?

Ну, по-перше, ні більшовикам, ні чортам й даром не треба
матеріальних цінностей. Більшовики, як свідчать факти, переважно були
декласованими елементами, не мали ні навиків, ні бажання працювати. Чи не з
цієї причини конфісковане в людей в період колективізації пішло прахом: масово
гинула худоба, іржавів реманент, проростало й гнило в купах добірне зерно, а
нові «господарі» пиячили до білої гарячки. Для чортів же набагато важливіші
людські душі, й вони їх отримали тисячами тисяч, спокусивши дармовим багатством
одних і довівши до злочинів з причини нестерпних злиднів інших. Причина того,
що наприкінці 80-х почалося й протягом 90-х тривало, – в одному: невмінні
найкращих представників народу одночасно душею уповати на Бога й розумом
протиставитися дияволу. Ми ж або чекаємо, що Бог втрутиться й сам зробить те,
що повинні й спроможні зробити люди, або нехтуємо Божою допомогою, покладаючись
на людські сили. Закономірно, що і в першому, й у другому випадку фіаско
неминуче.

 

Чи можемо нині
говорити про «збірну душу нації» – услід за Т. Осьмачкою? Чи є справжня Україна
в Україні, чи як каже Нерадько – «Справжня Україна у наших серцях»? Чи багато
тих сердець?

Так, можемо. Україна справді в наших серцях, таких сердець
багато, а з кожним роком ставатиме все більше. Щоб зупинити цей процес,
«воріженьками» й ведеться дика інформаційна війна, в якій систематично й
наполегливо переконується маси, що все, без винятку, в Україні погано, що наша
незалежність приречена й недовговічна, а наші чільники суцільні зрадники й
аферисти. На щастя, люди вже просто вимикають телевізор, якщо їм не подобається
той бруд, що ллється з ефіру. Не хотіти слухати, не бажати вірити – це теж
вибір і теж позиція.

 

Чи можуть наші
заробітчани протистояти Силам Зла, коли під їхніми ногами не  «земля батьків», а чужа земля?

Звичайно, можуть, але тільки до того часу, доки чують вічний
поклик землі батьків. Так було з представниками першої хвилі української
діаспори, яка в пошуках землі виїхала з України наприкінці ХІХ – на початку ХХ
століття, з представниками другої, коли після падіння УНР з України масово
емігрувала інтелігенція, й третьої хвилі, що спричинилася наслідками Другої
світової війни. Для тих, котрі цей поклик перестають відчувати, надається хіба
що Шевченків висновок: «Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались». Тут уже
нічим не допоможеш.

 

Герої Осьмачки
протестують і протистоять «вакханалії комуністичної влади». Чому нині люди не
протестують проти виявів дикого капіталізму в Україні?

В тім-то й річ, що протестували тільки герої й лише
епізодично. Також не треба забувати, що художній твір – це тільки уявний світ,
в якому відбувається те, що ніколи й ніде реально не відбувається. У часи
колективізації масового супротиву селянства, дійсного, живого, практично не
було, як і зараз нема масового протистояння 
«дикому капіталізму». Чому не було й нема? Тому що процес ішов і йде, як
стихійна смертоносна лавина, і подібними протестами одинаків-самогубців нічого
змінити неможливо. Люди це інтуїтивно відчувають.

 

м. Львів

Закінчення в наступному числі.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!