Олексій Кононенко: «Книга не буває передчасною»

221

Нині Олексій
Кононенко – директор департаменту видавничої справи і преси Державного комітету
телебачення і радіомовлення України.

Наша бесіда
про творчість і книжку, та про гострі кути у цій темі.

 

Олексію Анатолійовичу, письменник і чиновник це
доволі антагоністичне сполучення. Як Ви дійшли до життя такого?

У всі
часи були письменники, які працювали чиновниками. Звісно, я не можу порівнювати
себе з Олександром Грибоєдовим, Алішером Навої чи Шотою Руставелі. Однак це
нормальна ситуація для мене, тим більше, що сюжет моєї роботи – книги, видавці,
письменники, люди різних творчих професій. Тому озеро, в якому я плаваю як
чиновник, досить поживне, має багато кисню, і я не відриваюся від своєї
письменницької роботи, вона відбувається в руслі фаху: я щодня беру в руки не
кілька, а інколи десятки книг. Якби я працював в агропромисловості або в
металургії, можливо, було б по-іншому. Хоча я знаю, що є багато людей, які
займаються справою більш практичною, скажімо, столярською, але в той же час
пишуть, народжують думки – філософські, письменницькі, художницькі,
культурологічні. Тому я антагонізму у своєму випадку не бачу.

 

Уявімо стенд  з
усіма вашими книжками. У вас – автограф-сесія. Підходить читач. Розкажіть про найбільш
значущі для вас твори.

Не
просто пояснювати, тому що кожна книжка – це дороге дітище, яке плекав. Маючи
понад тридцять книг, я ніколи не кажу, що я знаний письменник. В якійсь мірі я
відомий своєму читачеві, як відомий слухачеві своїми піснями. Моя візитка –
пісня «Доня, моя донечко», яку співає Микола Свидюк, хоча є ще чимало пісень,
які люди знають, скажімо, «Чорна кава» у виконанні Олега Павлишина, «Любов
колишня» у виконанні Алли Кудлай, «Отаман Карпат» у виконанні Івана Поповича.
Мої пісні співає дует Анісімових, тріо «Либідь», не перераховуватиму всіх, бо
когось забуду. Був такий випадок, коли Микола Гнатюк заспівав мою пісню «Все
буде добре» в Палаці «Україна», а після цього президент України Леонід Кучма
сказав: «Як заспівав Микола Гнатюк, все буде добре». Я подумав: «То сказав таки
я, бо початком пісні є слово». Отже, і книжки свої, і пісні люблю і шаную, як
своїх діток.

Перша
моя книжка (словник-гра) вийшла російською мовою – «Персонажи славянской
мифологии». Це був 1993 рік, тоді вперше після цензури радянських часів почали
виходити подібні книги про міфологію слов’янську, українську й народів
колишнього Радянського Союзу, раніше це дозувалося. Моя книжка вийшла накладом
в 50 тисяч примірників, розійшлася в Україні, Росії, Білорусії. Потім, коли я
вже збирав публікації цього напрямку, бачив, що в них посилаються на мою книгу,
це, звичайно, було приємно.

Важливою
для мене є книжечка «Абетка». Чому? Вважаю, що письменник, який працює зокрема
для дітей, мусить у своєму житті обов’язково написати букварик або абетку. Це
те, що залишається, перевидається, дітки це вчать. У тій книжці у мене чимало
вдалих знахідок, там в чотирьох рядках кожне слово починається з однієї літери.
Наприклад:

 

Спить старий сердитий сом,

Сому сниться сьомий сон.

Сонце спить, світанок спить,

Сом смачним сніданком снить.

 

Якось
трапився цікавий випадок. Дуже втомлений після роботи, я проголосував-спинив
автомобіль, щоб мене підвезли додому. За кермом – тато, поруч – мама, позаду –
дівчинка років шести-семи, я сів біля неї, задумався, а мала каже: «Дядю, а я
вам прочитаю віршика». І почала читати мою абетку. Це визнання більше, ніж
навіть коли ти стоїш на сцені «Палацу «Україна», і публіка вітає твою пісню
оплесками. А тут твій читач завчив напам’ять твої вірші і вітає ними.

Були
твори, які писалися несподівано. Якось я посперечався з товаришами і написав
бойовик «Вбивач бичків». Вийшов у «Роман-газеті». Хлопці високо поцінували.

Дорогою
для мене є величезна праця «Українська міфологія та культурна спадщина»
(видавництво «Фоліо»). Багато років я працював над цією книгою, там більше
двадцяти розділів. В ній, зокрема, тлумачиться символіка рослин, дерев,
каменів, людських почуттів, йдеться про обряди, звичаї, духи природи, божества,
музичні інструменти, персони. Загалом розповідається про людське життя –
слов’янина, українця протягом багатьох століть, про те, що його оточувало, про
колізії і катаклізми навколо нього.

Зібрано
величезний матеріал. Звичайно, це монтаж, компіляція, там дуже багато такого,
що я брав у дослідників: фольклористів, істориків, археологів, етнографів.
Звісно, посилаюся на них, тож зробив великий розділ, присвячений людям, чиїми
творами я скористався.

Після
виходу «Української міфології…» ця тема потекла, понеслася, мене зацікавили
дотичні міфології. До речі, всі міфології, епоси, фольклор у світі дотичні,
тому що людина, як квіточка, росла з однієї Землі. Звичайно, і місцевість,
клімат в якійсь мірі впливали, степняки відрізняються від людей лісу чи моря.
Та скрізь думки людей народжували казки, обряди, заклинання, якими закликали
сонце, дощ, припрошували урожай, відганяли хвороби, – вони в більшості схожі.
Мене зацікавила як дотичність цих первісних вірувань, так і різноманітність,
відмінність, тому виникла книга «Біла юрта. Міфологія та епос Турменістану»,
яка видана українською мовою. Я хочу, щоб українці це читали і знали. Книжка
поцінована президентом Туркменістану шановним Гурбангули Бердимухамедовим.

Закінчив
ще три книги: «Таємниці давніх улусів. Міфологія та епос Узбекистану», «Відуни
сокровенного. Міфологія та епос Грузії», «Соловей піднебесний. Міфологія та
епос Вірменії». Гадаю, що в цьому році вони побачать світ.

Про
поезію. Останні мої дві поетичні збірки – це «Щоденник чоловіка на межі сторіч»
(видавництво «Фоліо») і «Регистрация чувств» (видавництво «Золоті ворота»).
Перша – вірші останніх років. Друга писалася впродовж двох десятиліть, це
подарунок моїх друзів, які видали збірку, за що я їм дуже вдячний.

Вийшла
також книжечка віршів поетів Вірменії, Грузії, Азербайджану, Узбекистану в моїх
перекладах. Окрім поезії майстрів слова давнини, у книзі переклади віршів
людей, яких я добре знаю, як, скажімо, гарного вірменського поета Едуарда
Мілітоняна, чудового поета Чингіза Алі-огли, відомого в Азербайджані і за його
межами – він пише дуже глибокі філософські й ліричні вірші.

У
видавництві «Либідь» верстається гарненька книга для діток «Барабашка і всі
інші». Зараз закінчую третю частину прозової книги, робоча назва якої «Що є
любов».  

У
видавництві «АВІАЗ» підготовлена до друку книжка моїх авторських казок «Військо
Даждьбога» – про прадавніх слов’ян, про їхні божества, про духів, про стосунки.
Оформила талановита художниця Яна Кернер-Вернер, її малюнки до кожної казки
подобаються і мені, і дітям. Планую, що ця книжка вийде українською, російською
і білоруською мовами. З білорусами перемовини відбулися, українською вона вже
зверстана, готова, російською текст є. Звичайно, шукаємо, як то кажуть, вихід в
люди. Який? Треба або здати в мережу, для того, щоб книжка продавалася,
видавцеві приносила прибутки, або знайти спонсора, який профінансує видатки.

 

Ваші вірші не пафосні, не патетичні. Здебільшого
інтимні. Жінка і кохання – це для вас найважливіше? Що для вас жінка (в
широкому розумінні)?

У нас в
сім’ї в селі Роздоллі Компаніївського району Кіровоградської області жили
дідусь, батько і три сини – всі «на плечах» нашої матусі. Вона у нас завжди
була найгарніша і найкраща. Звідси повага і любов до Жінки. Пафос і патетика –
не мій стиль. А що в житті може замінити любов жінки – матері, сестри, доні,
коханої? А що може замінити любов до жінки? Приходять до мене з Неба вірші
ліричні, інтимні. Тішусь тим.

 

Кожен поет вважає за честь, удачу, коли його поезію
співають. У вас  в цьому сенсі результати
чудові. Кому з композиторів та виконавців упали в око ваші вірші?

Я,
мабуть, зо три-чотири роки цілеспрямовано не працюю в пісенному жанрі, хоч
пісенних текстів таки є, і вони все одно пишуться. Найбільш плідно в цій царині
я працював у дев’яностих, моїм партнером був Олександр Жилінський, заслужений
діяч мистецтв, композитор, актор, який співає. Наші пісні співали знані
виконавці. З Жилінським ми вперше (1994 рік) в незалежній Україні випустили
збірку дитячих пісень «Веселад», яку закупило Міністерство освіти для шкіл
(приблизно десять тисяч касет). У співавторстві ми писали пісні для фестивалів
у дитячому таборі «Молода гвардія», що розташований в Одесі на березі моря.
«Веселкову пісеньку» і «Пісенька джури» там діти співають і досі. Нині з
Олександром Жилінським готуємо книжку наших пісень.

Плідно
працював з Миколою Свидюком (з ним, зокрема, створено «Доня, моя донечка»,
«Синку мій», «Моя Одеса»), з Олександром Морозовим, з  Іриною Кириліною, з Людмилою Єрмаковою. Кожен
композитор, з яким я працював, це світла барва в моїй біографії.

Коли я
кажу, що колекціоную людей, дехто не розуміє цього. Як це? Мовляв,
колекціонувати можна речі. А я з задоволенням колекціоную міста і з насолодою
дарую їх друзям, коханій. Колекціоную людей, і це моя найцінніша колекція чи
галерея. Хай ніхто не ображається, коли кажу: «У мене є такі-то дорогі мені
експонати». За цим – спілкування, відкриття людини. Ти маєш свій світ, він,
можливо, в якомусь сюжеті менш багатий, ніж світ твого партнера. Кожен
композитор, художник, видавець, з яким я працюю, для мене Всесвіт, до якого я
долучаюсь, і я не можу вивищувати когось із них. У кожного є щось значне, що
дає змогу нам разом створити певний твір.

Коли
кажуть «пісня Кіркорова» чи «пісня Зіброва», це дещо неправильно, як і пісня
Кононенка чи Свидюка. У кожної пісні є кілька татусів і мамусь: поет,
композитор, аранжувальник, звукорежисер, музиканти, співак, продюсер, менеджер.
Багато співтворців. У кожної пісні є історія.

Мій
пісенний доробок досить великий: десь до двох сотень пісень. Якісь віджили,
якісь звучать. На розкладках дисків я навіть зробив спеціальне дослідження: на
дискові дуету Анісімових – мої пісні, Алли Кудлай – мої пісні, Івана Поповича –
моя пісня, Миколи Гнатюка – моя пісня, Миколи Свидюка – мої пісні. Приємно,
хоча розумію, що це порушення моїх авторських прав, я з того не отримую
копійку. Поки що ми живемо в такій країні, на жаль. Можливо, мої діти
отримуватимуть кошти за мої пісні, які записані, виконуються, десь звучать. Дай
Боже, доживемо до такого, я на це дивлюся реалістично, не казатиму, що
оптимістично.

 

Ситуація з авторським правом у нас просто ганебна,
хоча колись мали відпрацьований механізм.

За
радянських часів була цензура, ідеологія, але авторам віддавали належне.
Скажімо, у композиторів і поетів закуповували пісні, це робили комісії –
міністерства культури, національного радіо. Авторам стабільно платили пристойні
гроші за виконання пісень в концертних залах, в ресторанах, в клубах, на
дискотеках, фестивалях, всіляких мистецьких заходах, тобто відраховувався
авторський збір, який надходив у агенцію з авторських прав і звідти – митцям.
На сьогодні це в якійсь мірі присутнє, але, мабуть, у трьох-п’яти відсотках
випадків. Кошти, які я нині отримую за майже двісті пісень, в рази менші, ніж
коли у мене їх було зо двадцять. Немає механізмів, немає контролю. Стихійний
ринок. Це, звичайно, недобре. Якби творчість винагороджувалась гідно, то,
можливо, я був би «вільним козаком» і не було б запитання про державного
службовця і письменника. Письменник зосереджено працював би, і, певно,
результати були б якіснішими і більш плідними.

 

Це правда, що ви людина з великим почуттям гумору?

У мене
до нього діловий підхід.  Підготовлена
бібліотечка українського гумору з сімох книг. Це анекдоти та життєві історії.
Написано, що автор – народ. А от упорядник-укладач і автор деяких поетичних
речей я. Всі сім книжок сюжетовані по напрямках: «Мисливці і рибалки», «Куми та
кумки», «Теща моя дорогенька», «Військові», «Лікарі» тощо. Вирішили, що ця
серія вийде вся відразу.

 

Хто з нині сущих письменників входить в коло ваших
друзів?

До слова
«друг» я ставлюся з великою повагою, друзів у мене мало, може, два-три, це мій
заповідник-оаза. А от приятелів, товаришів дуже багато, серед письменників
найближчі, з ким я спілкуюся, це Володимир Лис, Мар’яна Савка, Ганна Чубач,
Анатолій Качан, Віталій Борисполець, Володимир Барна. Вважаю своїми добрими
старшими товаришами Івана Драча, Юрія Мушкетика. Маю приязні стосунки з чудовою
дитячою поетесою Людою Гнатюк.

Іноді
нові знайомства майже не залишають сліду. Іноді це довготривале сяйво. Якось я
був на щорічній книжковій виставці в Одесі в бібліотеці імені Горького. Вони
мають цікавий досвід: наступного дня виїздять в якийсь районний центр, де
відбувається не тільки виставка-продаж книг, а й проходять зустрічі з
письменниками, видавцями, поетичні читання, автограф-сесії. Минулого року ми з
Володею Лисом відвідали такий райцентр. По закінченні дійства під дріб дощу
разом з видавцями, поетами, прозаїками, працівниками бібліотеки сіли в автобус.
До Одеси треба було їхати десь півтори години. І якось несподівано залунали
вірші. Кожен читав, що хотів. І втому зняло, мов рукою, ми подолали шлях
натхненні, свіжі, ніби побували на мальовничій горі і напилися кисню, наче
влилися в якусь дивовижну мелодію. Сталося неймовірне очищення. Всі відкрилися,
всім це запам’яталося. Інколи з кимось зустрічаєшся, здається, геть призабув,
що то за людина, але спогад про ту поїздку, наче ключ. Аура була дивовижна, все
згадуєш і знову зближуєшся з тими людьми.

 

На мапі ваших власних уподобань які письменницькі
імена сяють?

На моєму
робочому столі – як девіз – в рамці рядок Ліни Костенко: «Я всіх люблю, аби не
заважали». Люблю поезію Ліни Костенко, саме поезію, наголошую.

Люблю
поезію Івана Драча. Вона у нього така як прізвище – Драч. Із задоволенням читаю
вірші Бориса Олійника, прозу Юрія Мушкетика. Люблю деякі речі Андрія Куркова,
перші книги фантастики Сергія та Марини Дяченків, прозу Володимира Лиса,
Володимира Даниленка. Є прекрасний письменник і журналіст на Івано-Франківщині
– Володимир Приймак. Небагато написав, але яскраво. Подобається творчість
Андрія Кокотюхи. Наприклад, його роман «Червоний» я поставив би набагато вище
«Чорного ворона» Василя Шкляра. Як на мене, «Червоний» написаний на кращому
художньому рівні, на більш досконало дослідженому матеріалі, ніж схематично написаний
«Чорний ворон». Його можна накласти на романи радянських часів, достатньо
перемінити ідеологічну полярність героїв, переодягнути в інші шинелі чи кожухи,
адже немає поліфонії барв, а є чорне – біле, наш – чужий, хороший – поганий.

Подобається
тернопільсько-львівська поетеса Мар’яна Савка, у неї чудові вірші. І видавець
вона гарний (видавництво «Старий лев»).

Не буду
більше нікого називати, бо в Україні нині багато цікавих людей і творів. У
фейсбуці Мар’яна Савка написала, що 2013 рік буде знаменний тим, що вийде дуже
багато чудових поетичних книжок. Вона, мабуть, щось знає. Будемо чекати.

 

В чому полягає, на ваш погляд, специфіка української
книжкової справи?

Ми
мусимо бути оптимістами, хоч є дві досить серйозні речі, які впливають
негативно на розвиток книжкової справи в Україні. Перше, в Україні немає
високого політичного лобі книги. Воно б мусило бути серед депутатів, серед
чиновників високого рівня, я маю на увазі міністрів і урядників в адміністрації
Президента і в Кабінеті Міністрів.

Ми всі
починаємо з буквочки, з літери виростаємо до слова, до речення, до мислення, до
казок, оповідань, романів, всі вчимося читати, всі беремо в руки книгу. Тож має
бути свята повага до книги, на неї мусять бути спрямовані увага і кошти. Нині,
слава Богу, добилися того, що за більш ніж двадцять років незалежності вперше
на одного жителя України у 2012 році видано 1,4 книги. Такого показника досі не
було.

 

Щоправда у Франції видають 16 книг на душу населення.

Але ж і
у нас колись видавали кілька книг на одного жителя. А що робити з тим, що фонди
бібліотек старіють, зношуються, не поповнюються? А що робити з тим, що чудові
книжки нинішніх письменників не доходять до бібліотек, а в продажу – дорогі, не
всякий дозволить собі купити?

 

Пляшка горілки удвічі дешевша, тож вона часто
переважує.

Отож
бо. Має бути державна політика. Ми розробили цільову програму книгочитання і
книгорозповсюдження, вона вже два роки чекає рішень міністерства фінансів і
міністерства економіки, де її не погоджують, відповідають: «Це передчасно».
Книга не буває передчасною, вона потрібна вчора, сьогодні і завтра.

Другий
серйозний фактор, який впливає на книжковий світ України: у нас зруйновано
систему продажу книг. Зроблено дурню, про яку співається в гімні «Ми старий мир
разрушим до основанья, а затем мы наш, мы новый мир построим…». Який «наш»,
який «новий»? Чому ми не взяли те краще, що було? Систему книготоргів, обласних
споживспілок, державних книгарень. Нині залишилося кілька комунальних крамниць
в регіонах, все решта – приватний сектор. По-перше, книжкові магазини витиснули
з центральних вулиць. По-друге, вони наповнюються супровідними товарами,
скажімо, сувенірами, ще чимось.

Через
те, що немає вкладень у книжкову галузь, у нас страшенно зношена поліграфія, її
треба поновити. От приїздила китайська делегація, з нашою допомогою китайці
відвідали поліграфічне підприємство «Новий друк», одне з найкращих в Україні,
воно має новітню техніку, обладнання. Продукція чудова. Але коли у китайського
міністра запитали: «А у вас є такі підприємства і скільки?», він відповів:
«Підприємств, де працює до десяти тисяч людей, у нас більше ста тисяч. А
підприємств, де працює від ста до п’ятисот тисяч людей, у нас понад десять
тисяч». Він розповів про нову техніку, то вона набагато краща за нашу.

Я не
кажу про те, що треба доганяти, просто треба повернутися обличчям до всього
цього.

Зрозуміло,
що книжка накладом в п’ятдесят тисяч буде набагато дешевшою, ніж та, яка вийшла
накладом у дві тисячі. Таким чином читачі, які хочуть її купити, зможуть це
зробити. Галузь потребує серйозної уваги з боку держави. Поки що це на плечах
ентузіастів – видавців, Української Асоціації книгорозповсюджувачів, яку очолює
вісімнадцять років поет Олександр Афонін. До книжкової справи долучаються
департамент видавничої справи і преси Державного комітету телебачення і
радіомовлення України, Книжкова палата, яку очолює академік Микола Сенченко,
центральні бібліотеки, зокрема імені Вернадського, яку очолює Олексій Онищенко,
парламентська під орудою Тамари Вилегжаніної.

Сподіваюсь,
що все-таки прийде час, коли державники зрозуміють, що без буквочки,
з якої починає кожна дитина, і без мудрого слова, в яке літери складаються, не
буде держави. Тільки гуманітарна база дає змогу державі успішно розвиватися.

В
абсолюті зрозуміло, що кожна галузь потребує уваги і коштів: і охорона
здоров’я, і освіта, і агрокомплекс, легка та важка промисловість тощо. Ми добре
усвідомлюємо, що коштів бракує. Проте я ще раз наголошую, що в першу чергу
все-таки мусить отримати підтримку книга. Гуманітарна складова – основна в
розвитку кожної держави.

 

В чому суть діяльності очолюваного вами департаменту?

За
радянських часів був Держкомвидав України, де працювало триста п’ятдесят людей.
Нині департамент – це 21 фахівець. Всі ці люди працюють не тільки в напрямку
книговидання, книгорозповсюдження, це ще виставкова діяльність, поліграфічна
база, реєстрація видавництв, робота з державними видавництвами, співпраця з
засобами масової інформації. Отже, багато всього.

Це
спілкування з людьми, які працюють в галузі, щоб почути їх і допомогти вирішити
проблеми, які в них є. Звичайно, сил у нас не багато і вдається зробити мізер.

Найголовніше
що? Вносимо зміни в закони на покращення книжкової справи, відстоюємо пільги
для видавців, допомагаємо видати книгу, яка пролежала в шухлядах, проте варта
того, щоб світ її побачив, щоб люди її взяли в руки і прочитали. Скажімо,
зносилися в бібліотеках книжки чудового письменника Всеволода Нестайка, якого
діти люблять і зачитують, значить, треба перевидати його. Треба добиватися
того, щоб нащадки письменників, які почили в Бозі, давали дозвіл на видання
творів. Домовляємося з ними. Є випадки, коли ми не можемо видати твори,
наприклад, Павла Загребельного, бо спадкоємці не дають права на видання жодному
видавництву. Кожен виборює якесь право, один хоче в цьому видавництві, другий –
в іншому. Отже, людський фактор інколи серйозно гальмує видання видатних
творів.

Зрозуміло,
що багато чого ми не можемо видати в силу нестачі фінансів. Скажімо, для того,
щоб видати твори знаного іноземного письменника, треба за солідні гроші купити
права.

Ми не
можемо здійснити серйозну важливу річ: видати загал українських письменників на
широкому полі, на високому рівні, наприклад, англійською, німецькою,
французькою мовами. Я вважаю, що треба взяти з творчості ста найкращих
українських прозаїків і поетів найкращі речі і видати іноземними мовами – щоб у
світі нас знали. Однак це великі кошти. По-перше, гроші треба вкласти в
переклад, який мусить робити носій мови, котрий узгоджуватиме переклад з
українцем, що, знається, скажімо, на німецькій мові. По-друге, видавати має
іноземне видавництво.

Є
меценати, які збирають картини, хтось спонсорує візит українських письменників
за кордон, вкладаючи кілька сотень доларів. А я веду мову про величезний
проект, в який треба вкласти, можливо, мільйон. Але він себе оправдає, тому що
світ дізнається про Україну. У нас є справжні велетні, живі і ті, що вже
відійшли у вічність: Іван Драч, Ліна Костенко, Борис Олійник, Валерій Шевчук,
Євген Гуцало, Роман Іваничук, Віктор Міняйло, Раїса Іванченко, Павло
Загребельний, Юрій Мушкетик, Анатолій Дімаров… не складно перераховувати
гідних. В золотій сотні мають бути також і найкращі молоді. Переклад такої
бібліотеки різними мовами був би гуманітарним проривом в Європу, у світ. Знову
ж таки, це мусить бути вирішено на високому державному рівні або на потужному
меценатському рівні, коли меценат з широким лобом зрозуміє і скаже: «Це  треба зробити». І якщо він це зробить, його
ім’я буде золотом вписано на скрижалях історії.

 

Тоді б у нас були свої нобеліанти.

Звичайно!
Тільки таким чином. Бо хто знає нас за кордоном? Ну Андрій Курков, дякуючи
своїй багатомовності, розуму, знаходить можливості видаватися за кордоном.
Дякуючи зв’язкам, Андрухович, Матіос видаються. Ще кілька набереться пробивних.
Вони публікуються переважно у Польщі, можливо, ще у Німеччині. Все.

Колись,
здається, одна з латиноамериканських країн, коли була досягнута згода про те,
що вона буде почесною гостею Франкфуртської книжкової виставки, знайшла змогу
за рік чи два видати своїх сто письменників німецькою мовою в Німеччині. Тож їх
на виставці приймали на «Ура!». Ми ж у Франкфурт веземо книжки трьох-чотирьох
письменників у перекладі. Їде кілька видавців, у сподіванні продати чи купити
авторські права. Це теж важливо. Але це одна квасолинка в борщі.

Серйозних
проблем багато. Вони мають, повторюю, вирішуватися на високому рівні. Ми ж
здійснюємо невеличкі атаки, захоплюємо якісь висоти, частинки території, надто
скромно пропагуючи Україну.

 

За Ліною Костенко, «…ми ніколи ні до чого не готові».
За Франком: «Горе нашій нації, коли велика доба застане нас малими і
неприготованими». Якщо поглянути в історію, то справді: проблеми з нашою
неготовністю важко розв’язуються. Чи будемо колись готові до конструктивних
дій?

Ще
пам’ятаю вислів когось із великих: «Непереливки тій нації, яка потребує
героїв». «Велика доба», про яку казав Іван Франко, не прийде сама, її приведе,
організує, облаштує Великий Господар. Та всі ж ми знаємо, що лад у домі і в
обійсті є тільки у доброго господаря. Ще про одне, як на моє розуміння, дуже
важливе питання. Я його спрощу. В одній місцині розташовані чотири села-сусіди.
В одному селі на обід подають квашену капусту, в другому – шніцель, в третьому
– бутерброди з ковбасою, а в четвертому – борщ. І от три села – кожне окремо –
наполегливо рекомендують четвертому забути про борщ і подавати на обід тільки
ту страву, яку їдять вони. Мені особисто не потрібні російські, європейські чи
американські «цінності» і порядки. Я хочу своїх, УКРАЇНСЬКИХ. Мене вражає, що
деякі очільники партій і течій, а за ними «грантові» політологи і журналісти
заради реалізації своїх сумнівних планів (якщо проаналізувати – особистих планів)
закликають до бунту, потрясінь, силових протистоянь, барикад. Вони не проти,
щоб пролилась кров. Чия кров? Народу, якому вони бажають кращого життя. Невже
до кращого життя треба допливти в калюжах крові? Невже у житті нам треба
виходити з крайнощів?

Показовою
є історія життя Миколи Міхновського. Він проповідував: «Не бери собі дружини з
чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами», і лишився самотнім. Він не подав
руки письменнику Володимиру Короленку, через те, що той писав російською мовою
– в останню путь Міхновського проводжали 11-12 осіб… Думаю собі, а чи подав би
Микола Міхновський руку Тарасу Шевченку, Ліні Костенко?..

 

А ще улюблена Вами Ліна Костенко з болем
констатувала: «Україна – це резервація для українців. Жоден українець не
почувається своїм у своїй державі». А Ви почуваєтеся своїм в Українській
державі?

Я
почуваюсь своїм в Українській державі!!! Ніхто мені не забороняє і не
заборонить думати і писати. Писати – моє призначення, тим живу. Не бажаю
внутрішньої еміграції і ніякої іншої. Я щасливий не тим, що поїздив по
Азіях-Європах, а тим, що об’їхав всеньку Україну. Таких краєвидів, таких
місцинок, таких людей, як в Україні, немає в світі ніде.

 

Ви є фахівцем з міфології. Як на мене, нині в Україні
мало позитивних міфів, у нашій державі поширені такі, які сприяють її
послабленню. Зокрема, про бідну і нещасну Україну. Українці зможуть відновити
віру у власну державу?

Міфотворчість
в усі часи – не тільки цікава справа, а й справа рук державників. Кожен народ
має свої перемоги і поразки, міфи та легенди. Багато з них трагічні, криваві,
жахливі. Сьогодення подається у телевізійних новинах – аварії, стихійні лиха,
пожежі, вбивства. По-перше, це «їдло», яке ми перебрали у сусідів
(європ-америк-росій). По-друге, цей негатив – матеріал для завтрашніх
українських міфів. Ми ще не навчилися творити позитив з нашої історії, світлі,
величні, переможні міфи та легенди, а вже набираємо в шухляди сьогоднішній
негатив для завтрашніх міфів. У Сергія Лифаря читаємо: «За вкрай рідким
винятком, немає «народної» творчості, тому що всякий твір, всяка творчість
пов’язана з одним автором…». Отож, мають з’явитися в народі АВТОРИ, моральні
авторитети, які напишуть українські позитивні міфи і легенди. А з часом їхня
творчість стане народною, бо «…і нема «ненародної» творчості, тому що всякий
твір точно так же пов’язаний з країною його творця, і тим самим з належною їй
національною культурою…» (Сергій Лифар). 

 

Розпитував
і фотографував Володимир КОСКІН

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!