Олексій ДОВГИЙ: «Я робив усе навпаки, я входив у глибину слова…»

223

“ЩЕ НЕ НАПИСАНО, ЯК ТРЕБА ЖИТИ Й
ПИСАТИ…”

 

Олексо Прокоповичу, яким був для Вас рік, що
минає?

Особливим. У
цьому році мені виповнилося всього-на-всього вісімдесят літ. Саме в цьому році
вийшло підсумкове видання моїх творів у чотирьох томах. І в цьому ж році
відбулося кілька прекрасних присвячених мені вечорів – на Менщині, у
Чернігівському земляцтві, в Будинку вчителя. Це надихає на нові звершення. У
новому році планую видати свіжу збірку віршів і завершити книгу про мій родовід
“Мої і я”. Хотілося б привітати з новорічними святами не тільки
Чернігівщину, звідки я родом, а всю дорогу мені, любу Україну. Хотілося б
побажати усім, аби з оцього руйновища державного нарешті вийшла, вродилася
красива, багата, висока Україна, дивовижна держава, шанована в усьому світі!

 

Прекрасні слова! Розкажіть, будь ласка, про  підсумковий чотиритомник. Це вибрані поезії?

Це видання
формувалося протягом усього життя. Сюди увійшли вірші різних років, різні за
жанром і стилем, як мініатюри, так і довгенькі речі. Перший том увесь
складається з чотирирядкових віршів. Не всі я вважаю вдалими. Але написано
набагато більше. Є вправи, які я друкувати не буду.

 

Ви відомі як майстер короткої поетичної форми.
Чому обрали саме такий шлях у поезії?

Від самого
початку я хотів писати короткі вірші – високохудожні й цікаві читачам. Бо,
звичайно, коротка форма не дуже придатна для читання на публіку. Була й інша
думка: тільки за невеликими текстами можна пізнати справжню ціну того чи іншого
автора. Шукай мініатюру – і дивись, чи подужав. Якщо подужав – то це справжній
письменник. Знаєте, якби я писав не мініатюри, а розлогі поеми, то міг би
написати не чотири, а кількадесят томів. Бо мініатюра – жанр дуже складний, у
нього треба довго “входити”, звикати. У світі написано все, не
написано ж лишень і не сказано – коротко – як треба жити й писати…

Тут доречно буде
нагадати влучні слова Олеся Гончара: “Наші твори мають бути короткі й
сильні, як постріл…” Мініатюра нанизується, наче намисто. Буває, роками
шукаєш. Але перший варіант – неогранена мініатюра – лишається в основі завжди…
Коротка форма взагалі притаманна українській літературі. Короткі вірші
Шевченка, оповідання Стефаника й Коцюбинського, короткі етюди Франка і
Довженка. Дуже важливо помічати поезію у прозі. Справжніми майстрами поетичної
прози були Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Григір Тютюнник, Віктор
Близнець, Василь Земляк. Одне лиш Intermezzo – поезія високого класу. 

 

“СЛОВО – ЯК ГІМН!”

Чи бачите серед молоді когось, хто міг би
підхопити жанр мініатюри?

На жаль, не бачу.
Коли на початку Незалежності почалася руйнація слова, виникло чимало течій,
почали грати на словах і на цьому здобули “авторитети”, навіть премії
наотримували – я тим часом робив усе навпаки, я входив у глибину слова. Мені
треба перебрати десятки, сотні варіантів, аби знайти точне слово. От, приміром,
зараз я пишу одну мініатюру:

Були б ми всі достойніші і вищі,

Якби не прагли сильної руки,

Не порпались в державнім руйновищі

Не як мужі, а як жуки-гнойовики!

 

Цієї речі, утім,
я ще не закінчив, багато чого мені тут не подобається.

 

А чи не здається Вам, що класична форма поезії
відходить?

Ні! Вся світова
література, що дійшла до нас, написана саме в такому стилі: слово точне, як у
діалозі, звідки нічого не викинеш. Незалежно від освіти, стану людини, її
таланту, я завжди шукаю зрозумілі, близькі людині слова. Вважаю, що вершини
творення мініатюр я досягнув лише наприкінці життя. Чому раніше критика
мовчала? Бо захопилися модним постмодерном. А тепер усім набридло… Теперішній
потяг до “розкутої” поезії надто небезпечний. “Розкутої”
поезії написано так багато, що й самої поезії як такої незабаром зовсім не
буде. Поезія має бути іншою.

Утім, критика й
досі мовчить. Про мене якщо й писали, то самі письменники. Найкраще мою поезію
зрозуміли Леонід Кореневич (автор літературно-творчого портрету О.Довгого
“За колом сонця” – І.Р.), македонський поет, критик і перекладач
Єфтім Клєтніков і чорногорський поет-академік Сретен Перович. Прекрасно у своїй
передмові до македонського видання збірки “Рими на природі” (2006)
написав Матея Матевскі (висунутий на Нобелівську премію – І.Р.) – найбільший на
Балканах поет: “Нас, сформованих і звиклих до складного метафоричного багатошарового
метафізичного європейського поетичного письма, стриманої інтонації, раптом
огорнула свіжість, мелодійність і простота ліричного співу Олексія Довгого. Ця
єдність і почуттєвість завжди стають гімном існування, гімном людини та
людства, радості й сенсу життя, втілених у складному ритмі й мелодійних
римах”. 

 

Буває, що вірші пишуть на догоду владі або юрбі.
Чи доводилося робити щось подібне Вам?

Я на епоху не
працюю. Тільки на Поезію. Але все, про що пишу, беру з сьогодення дня. Все, що
відбувається сьогодні, є в моїх мініатюрах. І дуже хочеться, щоби такий
кришталево-точний поетичний погляд на довколишній світ було збережено. На жаль,
талановита молодь дуже часто здрібнюється… Мені книжок надсилають повно. Я
кожному кажу, що думаю. Погано – значить, не годиться. Добре – значить, добре…

 

“ДЕМОКРАТИЧНИЙ ПРЕЗИДЕНТ НЕ ПОВИНЕН БУТИ
ДИКТАТОРОМ…”

І все ж, як кажуть, на голому місці бажання писати
саме так, а не інакше, не виникає. Хто на Вас вплинув?

Мабуть, найбільше
– Микола Бажан. На здатність одним-двома словами творити образ – Павло Тичина.
Такого академічно точного слова, як у нього, ні в кого не було і немає. От,
приміром, дощ: “Сійнув, війнув – і заскакали горобці”. Точність
перекладів Григорія Кочура також мала на мене неабиякий вплив. Зі світової
класики – Омар Хайям, хоча те, як його перекладали, мені не дуже подобається. І
якщо переклади Василя Мисика можна назвати блискучими, то його російськомовні
попередники перекладали неточно. Це було видно, бо поет поета завжди відчуває.
Хайям катренів не писав – тільки рубаї. У мене ж половина віршів – катрени. Аби
написати катрен, потрібна певна, упевнена філософська думка:

Помер тиран, принишкли слуги,

Що службу віддано несли,

І молять Господа катюги:

“Іще такого нам пошли!”

 

До сьогодні
“такого ж” шукають… До речі, ти тільки подумай – це ж не тільки
слуги, а й весь народ! Та що там той Ющенко – кажуть – слабкий, нерішучий!
Товариство, нарешті ми прийшли до демократії; донедавна ж жили за тоталітарного
режиму, де був централізм. А якого ж ви хочете демократичного президента?
Диктатором він точно бути не повинен.

 

Бачу, Вас і політика надихає… Про Майдан щось
писали?

Про це у мене
тільки один вірш, та й той надто довгий. Щоправда, його на музику покладено…
Прямо вводити політику в вірші, звичайно, не можна. Політика може бути лише
дотична. Та й роль поезії зменшилася. Чи збираються зараз люди на площах, аби
не за владу сперечатись, а вірші послухати? Ні. І це – велика втрата.

Де боротьба, жорстока битва йде

Не за високе і не за святе,

І не за те, щоб стали вищі ми –

Йде боротьба за владу над людьми.

 

 

“ПАЦЮКИ ТРОЩИЛИ КНИЖКИ ЛУКАША”

Олексо Прокоповичу, Ви особисто дуже добре знали
Миколу Лукаша, 90-річчя якого відзначаємо цього року. Знаю, що певний час Ви
навіть разом жили.

Так, Микола жив
тоді на вулиці Коцюбинського. Я прожив у нього два роки…

 

Як ви познайомилися?

До приїзду в Київ
я працював власкором у “Деснянській правді” на Чернігівщині. Мене
запросили працювати до видавництва “Дніпро”. Я довго не погоджувався
– адже й квартира, й родина були там, на Чернігівщині. Та зрештою поїхав. І от
перший мій день у видавництві. І якось так трапилося, що майже одразу до мене
зайшли Григорій Кочур, Микола Лукаш і Дмитро Паламарчук. Напевно, хотіли
познайомитися, щоби співпрацювати з видавництвом, бо поперед мене їх там не
дуже шанували. Між нами одразу зав’язалися дружні стосунки, адже Кочур – мій
земляк. І ми з ним говорили про рідні села, спілкувалися рідною говіркою. Тоді
Кочур викладав в університеті, читав лекції про дифтонги. Почувши мою вимову,
він став умовляти прийти до нього на лекцію.

Я порушив тоді
тему перекладів за підрядниками. Тоді це була дуже розповсюджена практика
(згадати хоча б Олексу Новицького). Я запропонував створити серію поетичних
перекладів із оригіналу. Ми тоді ж накидали список тих, кого б хотіли
перекласти. Згодом цей перелік доповнювався в Ірпені у Григорія Порфировича, на
квартирі у Лукаша. І от поговорили ми, вони збираються іти, і Кочур питає:
“А де Ви зупинилися?” А де я зупинився? “Оце тут! Певно, у
видавництві і заночую!”, – відповідаю я. Треба було йти влаштовуватись у
готель. Тоді Дмитро Хомич і каже: “Поїхали до мене в Ірпінь. У мене є
невеличка вільна кімнатка”. Поїхав я до Паламарчуків. Тепле, затишне
місце.

Так десь зо два
тижні я їздив електричкою з Ірпеня на роботу. Якось прийшов Лукаш, подивився і
каже: “А чого ти будеш сюди їздити? Давай переходь до мене, та будемо жити
вдвох”. І справді, Лукаш жив зовсім поруч із видавництвом. Я згодився
практично відразу. Квартира у Лукаша була велика – на три родини. Жили відома
згодом поетеса Тамара Коломієць із чоловіком і дітками та єврейський письменник
Ісак Кипніс зі своєю донькою Белою. Під нами був магазин. Набридали пацюки,
трощили в Миколи книжки.

 

Напевно, така людина, як Микола Лукаш, мав якийсь
особливий творчий метод?

Микола вдома
ніколи не сидів, лише записував уже принесене з вулиці. Працювати ж,
перекладати їздив до будинків творчості. Писав власні вірші – про це мало хто
знав… Працював він над словником синонімів (сам Микола Лукаш вважав основною
своєю працею лексикографію, а не переклад – І.Р.); стояли у нього великі шафи з
течками, на кожну літеру – своя течка. Щодня, читаючи книжки, слухаючи розмови,
він виписував окремі слова, обов’язково зазначаючи, хто це сказав, звідки це
взято.

 

Доля Лукаша склалася дуже трагічно. Як думаєте, чи
може справжній письменник ужитися з владою, чи треба завжди вступати до якихось
кланів, творити літературну мафію?

Письменник, якщо
він справжній, – сам по собі й до жодної мафії не належить. Поет не за преміями
мусить бігати, а займатися самовдосконаленням… 

 

Я чув, Ви також маєте стосунок до перекладацтва…

Я перекладаю
тільки ті окремі поезії різних авторів, які мені подобаються. Системно цим я не
займаюся. Мої ж твори перекладалися на англійську, французьку, італійську,
російську, китайську, румунську, грузинську, білоруську, сербську, латвійську,
адигейську, в’єтнамську та інші мови. Окремі видання вийшли в Грузії,
Чорногорії і Македонії. 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!