Пане Олександре,
згідно з інформацією журналу «Фокус», минулого року Ви увійшли до трійки
українських поетів, що мають найбільший наклад виданих збірок. І от щойно
вийшла з друку Ваша нова книжка поезій «Кохання світ безмежний» з неймовірним
для сьогодення тиражем у 20 тисяч. Ваші книжки справді продаються чи
роздаються?
Скажу правду, як на
духу: все продається. Я надто раціональна людина, аби викидати гроші на вітер.
Бо всі свої книжки друкую за власний кошт, тож я не дурень, аби десятки тисяч
своїх крівних гривенят витрачати просто так. Висловлюючись сучасною бізнесовою
мовою, додам: все відбивається. До копійки. І навіть маю прибуток.
Це знов-таки дивно
звучить. Всі сучасні поети, ну майже всі, жебракують, ходять по різних
інстанціях, простоюють у приймальнях чиновників чи олігархів, випрошуючи кошти
на книжку. А видадуть 200 чи 500 примірників і не знають, куди їх приткнути. А
про прибуток годі й говорити…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Колись Станіслав Бондаренко сказав, що у мене добрий
менеджмент, а я відповідно – гарний менеджер своєї творчості. Справді, в наш
час важливіше не написати шедевр, не видати книжку-лялечку, а продати її.
Поділіться
секретами…
Це, певно, дається зверху, з генами. Так само, як талант
творити. От кажуть: талановита людина талановита в усьому. Так має бути в
ідеалі. А в житті… по-різному, здебільшого автори просто сидять, чекають, що
до них само собою прийде визнання тощо. Я не чекаю, я дію. Така у мене вдача.
Та й вік зобов’язує, бо вже не хлопчик. Просто іду в люди, спілкуюсь,
зацікавлюю, продаю. Мої збірки теж непогано розходяться в книгарнях, на
Петрівці. На рекламу не скуплюсь… Процес пішов і його не зупинити.
Дуже багато людей
знайомі з Вашою поезією, і не просто знайомі, а зачаровані нею. В цьому я
пересвідчилась, завітавши на Ваш сайт. Як Ви зуміли у писаній-переписаній
багатьма авторами темі кохання відкрити читачеві нові сторінки цього величного
почуття?
У тому й справа, що
про таке величне почуття навіть
визнані метри поезії писали якось похапцем, нещиро, ніби крадучи чуже… Я
поясню свою думку. На мій погляд, митець має своєю долею, своїм життям
«відповідати» написаному. Інакше – це штукарство, словесна бутафорія. Десь біля
серця письменника має стирчати гвіздком
моральний імператив, який за неправдиві, неправедні рядки має довбати його до
крові, не дозволяючи писати нещиро, особливо у тих випадках, коли йдеться про
таке святе почуття, яким є кохання. Ось пригадайте пушкінське «Я помню чудное
мгновенье – передо мной явилась ты…». Вірш вважається взірцем любовної
лірики. Проте ми тепер достеменно знаємо, яким був Олександр Сергійович в
особистому житті (раніше інтимні сторінки життя генія російської словесності
замовчувались, крамольне не друкувалось, а нині все під рукою – бери, читай):
сьогодні він освідчується одній дамі, завтра – іншій і так далі, вів облік
своїх «кохань», де дружина Наталія Гончарова посідала місце під № 113 (про це
він нітрохи не соромлячись писав у листі другові В.Вяземському). Цікаво, під
яким номером значилась Анна Керн, якій Пушкін присвятив вищенаведений вірш?
Виникає резонне питання: чого вартий цей вірш, якщо він написаний випадково, як
«сиюминутный порыв», як гра слів, або бажання справити враження на чергову
жертву своєї статевої нестриманості? Чого варте його кохання до Гончарової,
якщо він у листах до неї наділяє її такими «пестливими» словами, як «сучка, що
бігає, задравши хвоста», дозволяє їй крутити романи з іншими (?), бо і сам був
ще й яким гультяєм, якщо він «волочился за юбками» багатьох і багатьох жінок до
самої смерті? Просто жах охоплює, коли відкриваєш для себе справжнє обличчя
класика, цілком аморальний портрет «основоположника современной русской
литературы». В чому ж його геніальність? Його амурна поезія є дійсно
геніальною, чи скоріше генітальною?
Якщо дослідити особисте життя інших видатних поетів, то теж
не уникнути розчарувань. Перейдемо до наших, українських, класиків. Візьмемо
будь-яке відоме ім’я з когорти великих ліриків. Сосюра, Малишко… Сосюра,
присвятивши дружині Вірі знамениті рядки «Так ніхто не кохав, через тисячу літ
лиш приходить подібне кохання…», не був таким святим у приватному житті,
ходив «наліво і направо», і вже дуже скоро покинув свою Віру, а та помстилась
йому за зради суто по-жіночому, не дозволивши бачитись з синами. Про це
Володимир Миколайович згодом відверто розповів у своєму автобіографічному
романі «Третя рота». Будучи надто щирою натурою, Сосюра повідав і про те, як
увивався за дружиною радянського високопосадовця Кулика (у 20-ті роки минулого
століття він тримав під контролем всю видавничу сферу республіки), яка
нашіптувала чоловікові про геніальність молодого поета, якому треба відкрити
широку дорогу. Ось чому твори, книжки Сосюри зарясніли всюди, він став
найвідомішим поміж поетів з доброї ласки чоловіка коханки. Тепер про Малишка.
Сосюра в «Третій роті» писав, що на фронті вони з Андрієм грали в карти і пили
горілку, за що одного разу ледве не потрапили під розстріл, коли їх «застукав»
один з генералів… Малишко був майстром не лише випивки і застілля, а й, як
відомо, амурних справ. Ніби наслідуючи пушкінську традицію, гуляв так, що гай
шумів, мав кількох офіційних дружин і багато неофіційних — коханок. Хтось
скаже: справжній чоловік, молодець! Можливо, хоч я іншої думки. Своєю вродженою
полігамністю Андрій Самійлович завдав справжнього клопоту дослідникам своєї
поетичної спадщини; досі аспіранти і сивочолі критики гадають, кому Малишко
присвятив той чи інший свій шедевр. Один завзятий аматор-біограф у недавньому
числі «Української літературної газети» дуже побивався, проливав крокодилові
сльози, що поет не залишив жодних натяків, кому саме присвятив такі-то інтимні
вірші Малишко. Яка біда, яка прикрість, писав він, ми вже ніколи, мабуть, не
взнаємо. Гадаю, що і Малишко, якби він жив тепер, не пригадав би, кому і що…
От ви сказали, що тема кохання писана-переписана. Нічого вже
не віднайдеш нового. Але це тільки так здається на перший погляд. Бо в океані
інтимної лірики бракує головного: відповідності слова особистому життю митця. У
Високого це на першому місці, цим він і цікавий людям.
Вершини майстерності
Вам вдалося досягти у книзі «З кохання починається життя». Що такого особливого
Ви змогли вкласти саме в цю збірку?
Дякую за комплімент, та він не за адресою. І чому саме у
збірці «З кохання починається життя»? Після неї вийшло вже кілька книжок.
По-перше, вершин майстерності я ще не досягнув і, мабуть, ніколи не досягну.
Плетуть лукавого ті поети і їхні передмовники (тобто ті, хто пишуть передмови
до книжок), що такий-то автор творить геніально, вхопив Бога за бороду і йому
треба ставити пам’ятники, віншувати як видатного, неперевершеного. Все це
дитячі забавки для дорослих дядьків і тіток, яким відмовляє почуття реальності.
По-друге, нічого особливого я в свої книжки не вклав, може йти мова лише про
те, що всі мої поезії присвячені дружині. Не численним коханкам чи просто
знайомим, подругам (хоча яка може бути дружба між чоловіком і жінкою?), а саме
дружині, матері моїх дітей. І це, якщо судити по відгуках, дуже вразило і
продовжує вражати моїх прихильників.
Поясніть, як одна
людина може так надихати?
Це риторичне питання. Надихає — і все. Своїми жіночими
чарами, ніжністю, розумом, щирістю, безмежною відданістю і добротою. Мені,
вважаю, повезло зустріти таку чарівну дівчину, яка згодом стала моєю дружиною,
матір’ю моїх дітей. І її образ завжди в моєму серці, в душі, мов промінь сонця,
гарячий і ніжний. Без неї мені вже не жить, як, впевнений, і коханій не жити
без мене. Мені іноді закидають, що я надто відвертий у своїх поезіях… А як
інакше можна писати про те, що хвилює серце і душу? Саме така відвертість і
робить поезію справжньою, цікавою.
Скільки часу минуло,
перш ніж Ви зрозуміли, що ця жінка створена
саме для Вас?
Вже з перших зустрічей, а відтоді минуло 27 років, я не
сумнівався, що це Вона. Не в значенні Муза, а просто моя половинка, тоді ще я
не писав віршів , тобто майже не писав, іноді щось таке проривало, але я не
надавав цьому особливого значення. Хоч і мріяв стати поетом з підліткового
віку, коли почав складати перші вірші. Життя тоді було нелегким. Жив у
гуртожитку, працював у школі, грошей кіт наплакав, ходив на роботу в одному
костюмі, тобто було злиденне існування радянського інтелігента, але тоді так жили
всі. Про інше ми і не мріяли. Але раптом прийшло воно – Кохання. Це сталось
ранньою весною, коли ще не розтанув сніг, але в наших донецьких балках вже
з’явились перші проліски. Яка ж вона була красива, та весна. Так і прийшло до
мене велике кохання, велике взаємне кохання, яке потім надихнуло на написання
ліричних поезій, що склались у книжки. Спочатку видавав тоненькі, з м’якими
обкладинками, потім пішли солідні, з твердими палітурками, гарною поліграфією.
Ви щаслива людина,
адже є батьком п’ятьох дітей. Будь ласка, розкажіть про них.
Я щасливий з кількох причин. Про одну я вже розповів. Друга
– мої діти. Третя – моя творчість, яка все більше стає сенсом мого теперішнього
існування. Вранці прокидаюсь і йду в люди, роздаю листівки з віршами, продаю
книжки. Щодня на мене чекають зустрічі з читачами: короткі, майже миттєві,
експромтні. Кожний третій, якщо не другий, хоче поділитись зі мною своїми
враженнями від прочитаного, розповісти, як мої поезії вплинули на свідомість,
навіть на особисте життя. Такі собі численні і безкінечні творчі міні-вечори.
Хтось влаштовує презентацію один раз чи двічі на рік, а в мене цього
спілкування кожний день аж занадто. Дуже втомлююсь, проте не скаржусь, не
караюсь і не каюсь, як писав класик. Мені цікаво з читачами. Часто думаю: все,
баста, треба перепочити. Та не можу. Я мов той стаєр, що біжить і біжить, а
фінішна стрічка все далі і далі… Діти
в нас розумні, роботящі, дисципліновані, все від батьків, передалось, як
кажуть, на генетичному рівні. Тобто особливої моєї заслуги у їхньому вихованні
нема. Хоч сил і здоров’я нами з дружиною покладено стільки, що якби все
починати спочатку, то я не впевнений, що зміг би витримати всі ті труднощі. Але
– Бог давав і ми не відмовлялись. Народили п’ятьох діточок, одна дівчинка померла
зовсім маленькою. Нас спіткало велике горе… Залишилось четверо, всі
надзвичайно талановиті, займаються різними видами творчості: співають, грають,
малюють, танцюють, оволодівають акторським ремеслом. Як казав мій батько, є
кому кермо передати.
Як Вам вдалося
виховати таких прекрасних дітей, адже майже весь вільний час Ви присвячуєте
написанню віршів?
Та як? Вони самі по собі зросли, як квіти в полі. Жартую,
звісно. Склалось так, що я спочатку виростив їх, виховав до певного віку, а
потім засів за віршування, створення книжок. Довго, десятиліттями, поета в мені
перемагав батьківський обов’язок. Поетична Муза завжди десь поруч була, час від
часу нагадувала про себе, ображалась, що я не звертав на неї уваги. Як я міг
діяти інакше? Треба було думати про хліб насущний, вірніше, не думати, а потом
заробляти на все. Пішов працювати на шахту, бо там платили значно більше, ніж у
школі чи вузі. Спробував стати бізнесменом, не надто вийшло. Але із злиднів
виліз, витягнув сім’ю. Це все було на Донбасі . Згодом переїхали до Києва, бо
тягнуло сюди, адже колись закінчив аспірантуру КДУ імені Шевченка. Ось у Києві,
а вірніше, у його передмісті, я і почав своє нове, поетичне, діло, справу
всього мого життя.
У Ваших дітей
проявився потяг до творчості. Ви б схвалили їх рішення піти по стопах батька?
Та я дітям тільки про це і кажу, часто повторюю, що справжнє
життя для людини – життя творче. Дуже сподіваюсь, що мої діти, кожний з них,
знайде свій шлях у мистецтві і возвеличить наше прізвище високими здобутками на
цій ниві.
Відданим читачам було
б цікаво дізнатися про Ваше перше кохання. Яким воно було?
Яке там кохання? Юнацька закоханість, не більше. Це я,
звісно, сьогодні так думаю про те раннє почуття. А тоді, звичайно, мучився,
страждав, що і спонукало до написання перших віршів. Лорд Байрон вірно
підмітив, що поетами стають або глибоко нещасні, або закохані.
Прагнучи об’єднати
однодумців, Ви створили літературно-мистецьку асоціацію. Як давно це відбулось і що Вас підштовхнуло
до цього кроку?
Було таке. Був етап мого становлення на новому місці в новій
якості. Прагнув спілкування, обміну думками, оцінками творчості. Але той період
благополучно відійшов у минуле. Зараз я не членствую ні в яких спілках, і не
тягне. Тому що є важливіші справи.
Наскільки мені
відомо, Ви чи не єдиний у Київській області почали видавати приватну
літературну газету?
І газету заснував, щоб самому публікуватись і публікувати
твори моїх побратимів по перу, членів літературно-мистецької асоціації. Це все
були, як хтось сказав, «этапы большого пути». А наскільки ця путь велика –
покаже час.