Олександр СИЗОНЕНКО: «Пишу, коли не можу не писати»

366

Сизоненко Олександр
Олександрович – прозаїк, публіцист, есеїст, кіносценарист. Народився 20 вересня
1923 року в селі Ново-Олександрівка на Миколаївщині. Ветеран Великої
Вітчизняної війни, учасник штурму Берліна. Автор численних оповідань, повістей;
романів «Корабели», «Білі хмари», «Хто твій друг». За трилогію «Степ», «Була
осінь», «Мета» нагороджений Шевченківською премією. Найновіший твір – роман
«Валькірії не прилетять (Берлінські хроніки)» (2011) – утверджує ідеали
гуманізму та прощення колишніх ворогів із відстані історичної перспективи.
Нагороджений орденами та медалями СРСР, України, Російської Федерації, лауреат
літературних премій. Павло Загребельний писав: «Проза Сизоненка має особливу
тональність. Сизоненко не любить багато вигадувати, любить писати з натури».
Невигадані герої та події – основа творчості цього письменника з багатющим
життєвим та творчим досвідом. Про моральні пріоритети митця, моменти біографії,
оцінку явищ історії та культури бесідуємо з ним у його письменницькому
помешканні в Кончі-Озерній.

 

Вельмишановний
Олександре Олександровичу, з висоти патріарших віку та досвіду – що б Ви
побажали молодшому поколінню як «завтрашньому дню» нашого народу? Якою Ви
бачите взагалі сучасну молодь?

В сутінках оцієї пори, дуже тяжкої пори  самотності, покинутості, забутості, – дуже
важко мені зараз звернути своє обличчя, щоб воно було ясне, добре, світле, бо
інакше  з прийдешніми поколіннями не
говорять. Тому, перемагаючи тяжкий настрій мій, я хотів би сказати молоді, яка
отут є переді мною, що найголовніше в житті, – хоч скільки б ти прожив, хоч що
б із тобою було на твоєму віку, – залишатися завжди в усьому і скрізь самим
собою… Людиною зі своїми переконаннями. Звичайно, переконання ці мають бути
високі, світлі, справжні, людяні. І хоч який маленький оцей хлопчик у камуфляжі
біля мене, я і йому скажу: тут не обійтися без любові. Без любові до своєї
землі, до свого українського неба, до неба 
всієї планети, яка теж перебуває в дуже тяжкому стані. Ми так на ній
дохазяйнувалися, що… Ви бачите, що твориться на нашій планеті, які катастрофи –
соціально-політичні, економічні, стратегічні і так далі… А що з природою
робиться? Тож хочеться, щоб: і землю, і сонце, і небо, і людей навколо себе –
любити, щоб до них у душі завжди була довіра, щоб ніколи не покидало молоду
людину (з перших кроків!) бажання бачити в людях добро, справедливість (що
найважче, між іншим…), праведність. І мати віру в те, що, хоч якою б була твоя
стезя, твоя доля, твоя судьба –  все одно
ти прийшов на цю землю для того, щоб бути на ній щасливим. А щастя поєднується
з любов’ю до землі і до людей.  Горький
іще сказав: «Если труд в удовольствие, жизнь – хороша». Треба себе завжди
готувати до роботи на цій землі, бо без роботи нічого не буде, жити без праці
неможливо. Кожен із нас втрапляє у сферу обов’язків, яких не об’їдеш конем, не
обійдеш своєю участю, співпереживанням, своїми стражданнями і зусиллями, щоб
подолати всі перешкоди до того омріяного щастя, яке дуже важко визначити… Та,
по-моєму, воно і не визначається.

 

Ще в роки юності мені
припав до душі Ваш роман «Білі хмари», герой якого їде через степи України до
свого батька, до родового гнізда… Яким було Ваше родове гніздо? Предки  ж 
походили з козаків?

З козаків. Кажуть, що і село наше – Ново-Олександрівка –
засноване було дідом Мусієм, із козаків. У селах «прикріпляли» до кожної людини
вуличне прізвисько, і його ще називали Пасічка, тому що в степу голому, де було
дике поле (до 1788 року, коли заснували Миколаїв) він завів для бджіл колодки
замість вуликів. І ці колодки розставив навколо своєї хати, побудував собі хату
таку з вальків, одне віконечко, одні двері. Мені сказали, що це ми маємо
якогось там прапрадіда нашого. Він був дуже старий, у нього була отакенна
борода, і жовта вона була. Курив люльку. Був справжній козак, хоч плечі мав уже
похилені, жив навпроти нас,  сам-самотою
і здається, ніколи не потребував нічиєї присутності. Це величава, якась
дивовижна постать у моєму житті. І коли він приходив, то мама зразу відкривала
заслінку печі, він сідав на порозі, 
кресало виймав, закурював люльку і пускав дим у комин, щось розповідав…
Я був тоді зовсім малим, мені три роки було 1927-го, на четвертий рік
повертало. Я ті оповідання зараз не можу передати, але це були якісь згадки про
чумакування, про козакування. І вечорами, коли ще батьки на роботі, а старша
сестра в школі, а я сам дома, – я чув, як він, сидячи під своєю хатою на
призьбі, співав.

 

А що співав?

– Ой, того літа було літо

Та й стала зима.

Як не було пригодоньки,

Гей, гей, то й досі нема.

 

Була ж йому пригодонька

З Криму їдучи…

«Кхе-кхе», – покашляє, мабуть, затягнеться – бачу, як вогник
люльки яскравішає, і далі:

…В чистім полі край дороги,

Гей, гей, воли пасучи.

Цю пісню ні капела бандуристів, ні хор імені Верьовки –
ніхто не знав. І коли я заспівав її Олесю Гончару, він був так зворушений…
Пісня дуже сумна і трагічна. Чумацька пісня.

 І моє гніздо,
хата  батьківська  виникла 27-го року. І мені маленькому в’язала
вузличок моя старша сестра, давала лозинку, щоб я одбивався від собак, і
пускала з одного кінця села, де ми наймали хату, до іншого, понад ставом, де
будувалася наша хата. І я бачив, як жінки місили  глину, підіткнувши спідниці. Сонячний день,
гарний, і все красиві такі жінки, але найдужче світиться моя мама. Може, так
здавалося. Вона в білій кофтинці, в білій хусточці… Вона підходила з тими
закаляними ногами, нахилялася і цілувала мене, і казала: «О, мій помічнику!».
Коржі там пекла моя сестра… То моє гніздо. Я 
тут, під Києвом, вже переступаю межу життя, а там хата валиться… Мені
прислали документ, підписаний головою райдержадміністрації, головою сільради і
директором  школи про те, що хата «не
підлягає ремонту». Це суцільна рана…

Город наш виходив до ставка. Батько такий сад виростив!
Черешнево-вишневий. Біло-біло… Не було зовсім до того  садів у селі. Я ловив у  ставку рибу… 
Там  для мене наймиліше,
найдорожче місце не тільки на Україні, а й у всьому світі. І коли я був у
Берліні, за Віслою, за Одером, то найперше згадував свою хату.

 «Білі хмари» – це,
власне, прощання із родом моїм, із батьком, із матір’ю. Вони померли протягом
півроку. Я не знаю, як я сам тоді не вмер, працюючи на кіностудії ,  маючи обов’язки начальника сценарного
відділу? І тут хотілося б нагадати першу фразу 
роману, яку хотіли обов’язково 
викреслити. «Дорога буде далека – через всю Україну, і сумна. В батькову
смерть». Ну чого, мовляв,  «через всю
Україну» обов’язково?  Що, литовцям
чи  білорусам не гірко буде, хіба у них
не вмирають батьки? Отакі були умови для видання, суворі. Покалічили
роман,  терзали мене, як той роман вийшов
–  незрозуміло. Там розкуркулювання, там
колективізація, там голод.

 

Коли він вийшов?

1964 року надрукував журнал 
«Вітчизна», далі – видання в «Радянському письменнику». А 1965-го весь
комітет із  Шевченківської премії
проголосував за нього таємно, та Гончар головував замість Корнійчука, і сказав:
«Сизоненко нікуди не дінеться, йому тільки сорок років… А в списку Петро
Йосипович Панч, якому  сімдесят п’ять.
Давайте відкритим голосуванням віддамо Панчеві». І йому дали премію. Це
абсолютно справедливо, Панч набагато  більше
зробив, він – фунда¬тор українсь¬кої радян¬ської прози. А Сизоненко  таки нікуди не подівся, став лауреатом через
20 років…

 

Що подвигло Вас до
письменницької праці, чим у ній керуєтеся?

Дуже багато читали в нашому роду. Батько і мати читали,
дядько Митрофан – син мого діда, Микити Івановича Сизоненка. (Дід був на час
російсько-японської війни командиром кінної розвідки в 4-му козачому корпусі
генерала Міщенка, мав три Георгіївські хрести, помер від ран, одержаних під
Порт-Артуром, вже 1910 року)… Всі дуже багато читали, і я навчився читати в 4
роки по «Кобзарю». І вони читають  вголос
один одному, а я, накрившись рядниною, 
слухав і «Грабители морей», і «Пещера сокровищ», інше  вже й забув… 
Вони читали, і я зачарований був літературою змалечку. Поезія – це не
моє, я ніколи не пробував, не склав жодного віршованого рядка, але оповідання
перше я написав у 10 класі, звалося воно «Весна» й було надруковане в районній
газеті «Під прапором Леніна». Мені – 17 років. Думаю: нічого собі, моє прізвище  в газеті! А через два тижні надрукували ще
одне. Хотів я назвати його «Цвітуть маки», але там сказали жарт, який я не можу
повторити на ваш прекрасний диктофон, і назвали «Зустріч». Було, що ніс
задерся. Але як стусонуло мене – бо випуск був 22 червня 1941 року… То я
повернувся до літературної роботи тільки 1948 року, коли написав оповідання
російською мовою «Недоигранный вальс». І було воно опубліковане під чужим
прізвищем. Чому? Бо я ніби тавро мав, працюючи 
робітником на заводі, – комсомольський квиток пропав у мене при
пораненні.

 А сказати, що мене
подвигало – це таке щось інтимне. Сашо, це майже  як спитати: за що ти любиш цю жінку? Майже
неможливо відповісти. Все заразом: захоплення літературою, щось у душі
відгукнулось, але найперше на Шевченкові слова, які мені мама читала. Коли я
іще нічого не тямив, вона виймала книгу і читала:

Минають дні, минають ночі,

Минає літо. Шелестить

Пожовкле листя…

 Це так чарувало. Це
так заворожувало. Ще в дитинстві. І понині.

 Читаю,
наприклад,  Генріха Белля – не можу начитатися.
У нас такої прози нема. Які дивовижні романи! Скільки захоплень у літературі, і
ніколи не можу насититися цим.

 

 

 

Закінчення в наступному числі.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!