Нещодавно у Польщі вийшов друком польський переклад книжки українського письменника і перекладача Олександра Ірванця «Харків 1938». Цей роман – альтернативна історія, де Україна не стала частиною СРСР, а є могутньою державою з іншими кордонами і іншими іпостасями реальних історичних персонажів. Тут можна зустріти і Євгена Коновальця, який є Гетьманом-Президентом української держави, Симона Петлюру, що представляє опозицію владі, Ольгу Кобилянську – лауреатку Нобелівської премії чи Сергійка зі Старобільська, у якому читачі неодмінно впізнають Сергія Жадана.
Розмовляємо з Олександром Ірванцем про те, як з’явилась ідея роману, яке місце у цій альтернативній історії займає Польща, та що письменник хоче, щоб поляки зрозуміли, прочитавши книжку.
Вітаю вас із виходом польського перекладу «Харків-1938». Колись ви казали, що забороните її перекладати на російську й польську мови. Чому ви змінили свою думку?
Можливо, це була бравада з мого боку. Можливо, я сказав це у приватній розмові, але коли це питання постало, то я подумав: а чому ні? Книгу видало люблінське видавництво Warsztaty Kultury w Lublinie, а для мене Люблін – це головне польське місто. З нього я починав свою кар’єру. Я там працював нелегально – продавав горілку на базарі Під Замком, наприклад. Це було так давно, що думаю, за строком давності мене вже за це не покарають. Я пам’ятаю це місто ще з тих часів, коли Старувка була страшна, небезпечна й там практично неодмінно можна було нарватися на місцевих бандитів. А зараз це топовий туристичний район і там купа людей й хороші ресторанчики. Люблін перемінився на моїх очах і, відповідно, перемінилось і моє рішення.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Знаю, що були презентації в Любліні. Як там сприйняли книгу?
Так, книжка у Любліні презентувалася вже двічі. Першого разу це була просто презентація, а вдруге був навіть невеличкий книжковий ярмарок.
Кілька людей приватно сказали, що їм було цікаво й книжка сподобалася. Я побачив в інтернеті невелику польську рецензію і коментарі до неї. Один із коментарів такий: «Звісно, це огидно, але читатиму».
Чому, пишучи альтернативну історію України, ви обрали Харків столицею?
Звісно, петлюрівський Київ не міг бути столицею Радянської України. Можливо, я все-таки лівак, бо книжка загалом комуністична, а до комуністичної столиці більше пасує Харків. Ну куди там бароковому Києву? Харків був індустріальною, туристичною, транспортною столицею. Тоді в Російській імперії у Харкові було відкрито перший кінотеатр. Їх ще не було ні в Петербурзі, ні у Москві. Це вже була технологічна столиця.
Що вас пов’язує з цим містом?
Моя мама з Богодухівського району Харківської області, де саме зараз ідуть бої. Харків був першим мегаполісом, який я побачив. Моє дитинство проходило на заході України – у Волинській області, поблизу містечка Локачі. Коли мені було приблизно 4 роки, мама взяла мене, ми сіли в поїзд і я прокинувся в Харкові. Це був 1965 рік. Якщо у містечку Локачі найвищими були триповерхові будинки, то в Харкові я побачив Держпром, університет.
А коли з’явилась ідея роману?
Ідея прийшла, коли Юрко Позаяк мені сказав: «А уяви, якби УНР вистояла». І я почав уявляти, результатом чого стала ця книга. Хоча уявляв досить довго, років понад десять. Потім ще писав роки зо два.
Як так сталося, що міста, де живете й яке постійно просуваєте – Рівного – немає на мапі України в вашому романі?
Бо це «східні креси». Тут я не пишу про захід, про «східні креси», оскільки все наперед визначено. Згадай останню фразу, яка є в цьому романі: «Як будемо ділити Польщу?»
Якою є Польща у цій вашій альтернативній історії?
Польща – слабка, а Білорусь називається Литвою, Литва називається Літуанія. Друге джерело напруги – це Вільня, яке ділять поляки, білоруси й литвини. У Вільні центр європейської кризи й Польща у цій ситуації слабша. У Білорусі, яку я назвав Литвою, президент Андрей Хадановіч – відомий білоруський поет, а в Литві, яка Літуанія – Маріус Івашкевич президентом – відомий литовський драматург. Вони обидва мої друзі і я їх зробив президентами.
А чому ви зробили президентом України саме Коновальця?
Український філософ і письменник Петро Кралюк мені колись сказав, що у НКВД була непомильна інтуїція. І Коновалець, і Бандера дійсно були дуже добрими організаторами, «ефективними менеджерами», кажучи по-сьогоднішньому. І саме тому енкаведисти їх вбивали. Для мене Коновалець був би ідеальним президентом, якби він до цього дожив.
Попри те, що ми вже знаємо, що комунізм зробив з Україною, ви у своїй утопії все одного пишете про робітничу, комуністичну країну.
Крім Чехословаччини в нашій частині Європи всі країни так чи інакше були або фашистськими, або комуністичними. Чому Україна мала би бути винятком?
Тобто інших варіантів нема: або комунізм, або фашизм?
У нас не могло бути Чехословаччини. З одного боку Галичина греко-католицька, з іншого боку Козаччина – одне заперечує друге. Збереглися ж листи з міст, обложених козаками, де козаки інформували польську владу міста, що католиків чіпати не будуть, а греко-католиків винищать до ноги. Україна схильна до таких перекосів, посередині бути не може.
Андрій Савенець (перекладач роману на польську) та Олександр Ірванець. Автор: Natalia Toloczko. Фото надано Warsztaty kultury
Щоб ви хотіли, аби поляки зрозуміли про Україну після прочитання «Харкова»?
Я б хотів, щоб вони могли трошки глибше нас зрозуміти. У нас є багато взаємних порахунків, які до кінця не розв’язані, але з іншого боку вони, сусіди-поляки, дані нам для того, щоб на польському прикладі ми побачили, як у нас було б, якби нам вдалося, а на українському прикладі поляки побачили, як у них було б, якби їм не вдалося.
Найбільше мені сподобалось те, що у вашій книзі українські 20-ті минулого століття не стали розстріляним відродженням, а розвивали державу. Чи ви вірите, що поети й письменники можуть бути хорошими менеджерами?
Серед поетів нерідко трапляються хороші організатори. Іван Малкович – ніжний поет, який створив найуспішніше в Україні видавництво. Якщо він зміг, то й Микола Хвильовий би зміг.
У романі співіснують і зустрічаються геть різні постаті: Ахматова і Ґумільов, Остап Вишня, Михайль Семенко, Ернест Гемінґвей і Генрі Міллер. Чи ви не боялись, що переборщили, адже дехто з персонажів ніяк не міг тоді ані бути в Харкові, ані навіть жити в той час?
А що все інше могло б статись? До речі, я старався зводити персонажів хронологічно. Ернест Гемінґвей і Генрі Міллер дійсно в 1938 році жили в Парижі й вони могли приїхати до Харкова. Малого того, Генрі Міллер з друзями колись винайняли авто й мандрували на схід, доїхавши до Чернівців.
Ви нещодавно повернулися з дволітнього побуту в Німеччині. Якщо раніше німцям треба було пояснювати, що Україна – не Росія, то що їм потрібно пояснювати тепер – після повномасштабного вторгнення?
Що в України теж є культура. У Тичини є такий вірш «Вони питають, чи єсть у нас культура!». Оце воно.
Розмовляла Олександра Іванюк