Про «науку наук» в Україні та світі розмовляємо з Олександром Хоменком – поетом і філософом, співробітником Науково-дослідного інституту українознавства. Наш співрозмовник – автор поетичних збірок «Вояцькі спільноти» (2005), «Силою змія» (2007), книги філософських текстів «Есеї республіканської осени» (2011), наукових монографій «Національне письменство як художнє українознавство: ідеї, постаті, естетичні практики» (2008) та «Національна художня словесність у системі українознавства ІX-XVІІІ століть» (2013), більше 60 праць із проблематики розвитку української світоглядної та літературно-мистецької традиції.
О. Хоменко вважає: кожен, кому бодай раз випала нагода поставити собі запитання про своє місце у вихорах та потоках історії, не може не пам’ятати відчуття якоїсь незбагнено-тривкої радості від усвідомлення того, що ти теж увійшов у цю ріку, продовживши одвічний діалог, який не з тебе, на щастя, розпочався, і не тобою, також на щастя, завершиться, але який вивищує тебе до себе справжнього і не-відчуженого. Подібно ж і спільноти універсальні…
Етнос, нація?..
Так. Саме вони підносяться до себе, до власної мети і призначення лише у вільному діалозі з буттям, Космосом, історією. І коли у прастарій нашій колядці – не менше п’яти тисяч років їй! – запитується про те, чим же повнився Всесвіт, коли ще не було ні світла, ні неба, ні землі, то цей початок україноцентричного філософського розмислу утверджує водночас і наріжний камінь національного «дому буття».
…і в прірві між словами
Які філософські школи нині є в Украні?
Певна річ, якщо механістично накладати плин української мисленнєвості на координати розвитку західноєвропейської філософії, то і в ній вільно буде виокремити позитивізм, екзистенціалізм, неотомізм, фрейдизм та ще кілька інших загальновживаних «ізмів».
У такій системі координат національної барви їй додає хіба що «філософія серця», адептами якої зазвичай називають Сковороду, Гоголя, Куліша та Юркевича. Якщо стояти на тому, що до філософського дискурсу «зараховуються» лише писемні тексти (бо на якому ж іще матеріалі захищати свої дисертації кандидатам і докторам філософських наук), то матимемо – з певними додатковими варіаціями – десь повищий «краєвид».
Проте якщо поглянути на світоглядний набуток українців, як сказав би Валерій Ілля, розширеними очима, то, як вже мовилося, стане навіч зрозуміло, що світогляд наш – не лише у словах, а й у прірві між словами. А надто часто – взагалі поза словами.
Більше того, багато текстів, які інерційно відносять до «відомства» української філософії, насправді не мають до неї жодного стосунку і повинні б називатися звичайнісінькою публіцистикою (до того ж далеко не найвищого ґатунку), тоді, як поза увагою жерців професійної філософії продовжують лишатися такі сенсотворчі з’яви національного типу мислення, як центрично-коловий спосіб організації буттєвого простору у трипільців, настінний живопис української хати, метаісторичний вимір бутності «мандрівних дяків», ритміка дум як квінтесенція мелосу «відкритого простору» – ряд-перелік артефактів вільно продовжувати і продовжувати (на мою думку, лише коло мистецького часопису «Артанія» системно застановлялося на цій проблематиці).
А головне – поза увагою лишається сам триб українського буття, його «вершини і низини», його десятиріччя безнадійної німоти і феєричні сплески Майданів. До речі, належно не поцінованою лишається і ціла низка справді глибоких текстів нашої світоглядної традиції, особливо тих, які не потрапили у пострадянський ідеологічний мейнстрим – досить під цим оглядом згадати Юліана Вассияна, творця таких архітворів, як «Земля – міт українського життя» і «Степовий сфінкс», та Олеся Бердника, чия спадщина, знакована поверховою наліпкою «фантастика», на початку суціль кризового ІІІ тисячоліття знову набуває надзвичайної актуальності.
Наскільки унікальним явищем є українська філософія?
Українська філософія – це слово, барва і лінія, це лише Україні притаманна філософська засадничість поєднання мистецьких нуртів, які більше ніде не повторюються. У нас, справді, інша філософія, найвищі злети гуманістичного антропоцентризму якої уреальнюються не у швейцерівському «Благоговінні перед життям», а в Шевченковій поемі «Марія», філософія мови постає не через «Логіко-філософський трактат» Вітгінштейна, а через вербальні єпіфанії (тобто явлення Божественного) Свідзінського, екзистенціалізм не «складується» в томи високочолих трактатів, а проростає живою акустикою драматургії Лесі Українки, прози Підмогильного і поезії Стуса.
Ми не дали чогось на кшталт «Суми теології» Томи Аквінського, натомість у нас всевладно панує «Вихор» Ганни Собачко-Шостак, де все у русі, динаміці, «первісному клекоті матерії», у містичному зіткненні і поєднанні ліній, розкритих у Космосі сфер. У нас вже скільки сказано, хоча по-справжньому свою розмову зі світом ми тільки-но починаємо…
По-людськи, а отже – по-вкраїнському
Із сучасних авторів згадаю людину, яка в Конгресі Українських Націоналістів стояла пліч-о-пліч зі світлої пам’яті Славою Стецько: Валерій Сніжко, автор розгорнутих природно-психофілософських студій «Ідеологія терену», «Брама», «Шлях», «Українознавство: природна психо-філософська концепція» (більшість його книг, як і належить у «суспільстві видовища», вийшли накладами десь в околицях кількох десятків примірників)…
Тому вести мову про школи в українській філософії мені видається заняттям доволі схоластичним. Значно перспективніше зробити спробу осмислити два її потоки – філософію прочитану, статусно-академічно легалізовану, та філософію непрочитану, потаємну, сказати б, підземну (був такий термін у молодіжній контркультурі 60-70-х рр. – «підземна традиція»). «Прочитана» філософія викладається у вишах і пропонує перелік «дисертабельних» тем, «непрочитана», хоч і виштовхана силоміць на марґінес інтелектуального дискурсу, проте зберігає якусь дивовижну автентичність живої розмови, не книжкового, а буттєво-безпосереднього діалогу віч-на-віч. Бо, дозволю собі збитися на тавтологію, український філософ повинен мислити про Україну і світ по-людськи, а отже – по-вкраїнському – а все інше додасться йому.
Чи притаманний філософії такий само прискорений розвиток, як у кібернетиці, генетиці, інформаційних технологіях?
Найперше – варто поміркувати, чи притаманний філософії розвиток узагалі? Чи після Упанішад людство спромоглося сказати щось нове? Ця дилема віддавна зваблювала до борсання поміж однозначними відповідями: справді, чи вся філософія впродовж усіх віків «кружляє» безкінечними колами, у різних термінологічних шатах розмірковуючи про одні й ті самі проблеми, чи вона таки лінійно розвивається, подібно до природничих наук (марксизм-ленінізм узагалі мав претензію називати себе вершиною розвитку філософії: мовляв, і досократики, і Гегель – то лише «підготовчі етапи», і лише в ЦК КПСС знають проголошену «основоположниками» остаточну істину). Варіант, песимістичний, найфіліграннішепроартикулював Максим Рильський – ще у 20-ті, у розповні свого неокласичного таланту:
Знов той же Сфінкс, і знову жде одгадок…
Повзуть залізні змії по степах.
Дедала бистроумного нащадок
Пливе, як хижий і стоокий птах.
Ти йдеш, людино. Сяють смолоскипи,
Але від них іще чорніша мла…
Невже тобі, нових часів Едіпе,
Сліпе блукання Мойра прирекла?
Власне, на користь цієї світоглядної позиції свідчить, здавалося б, навіть буденний досвід. Бо й направду – які «вічні питання» вдалося дотепер вирішити? Життя, смерть, страждання, радість, страх перед небуттям і віра в прийдешній порятунок – це постійні модуси людського існування і в знерухомленому стародавньому світі, і в інформаційному павутинні глобалізованого постмодерну. Зрештою, чи біблійна Книга Йова нині не сучасніша за ремісницькі писання Дена Брауна? Чи глибинна філософська суть софоклівського «Царя Едіпа» не така ж актуальна у часи Обами й Путіна, як у добу грецьких полісів та перських царів?
Вибір оптимістичного варіанта змушує до складнішої рефлексії, але ці кілька кроків доведеться зробити, бо якщо вся світова філософія (й українська як її парадоксально-унікальна, проте невід’ємна складова) просто розігрує у декораціях різних хронологічних періодів – від Шумеру до Євросоюзу – єдину п’єсу, тоді історія – не субстанційна характеристика буття, а просто омана.
І все-таки вона розвивається!
Проте історія існує, не може не існувати: у Святому Письмі сказано, що Син був посланий тоді, коли «прийшла повнота часу» – отже, природа часу динамічна, а не статична, час змінюється, а не просто лінійно продовжується, і історія змінюється разом з ним.
Змінюється і філософія, особливо соціальна, і не просто змінюється, а вочевидь прогресує, а водночас постають і цілі нові царини філософського знання, ті перспективні модальності розгортання аналітичного розмислу, в обшири яких мислителі попередніх епох з різних причин – відсутність належного критеріального апарату, а часто і речі більш приземлені: звичка, забобон, страх, – не наважувалися зробити крок. Так, наприклад, Мішель Фуко з його справді шокуюче-новаторськими книгами «Історія божевілля в класичну епоху» та «Наглядати і карати» зовсім в інший спосіб, ніж його попередники, розглядав «неблагородні сюжети» європейської філософії – буття в’язнів, божевільних, аутсайдерів, усіх, кого репресивна Система проголошує істотами, позбавленими гідності людини. Фуко першим доказово засвідчив (і це був величезний прогрес у розвитку філософського дискурсу про людину), що Система бреше, що хвора і винна по-справжньому вона, а не аутсайдери.
Мешканці колишньої «однойшестой мира» чудово розуміють, про що нашому французові йшлося, пам’ятаючи, як легко запроторювали дисидентів у психушки (західний брат-близнюк більшовицької імперії також не гребував цими практиками – зацікавлених відсилаю до «Польоту над гніздом зозулі» Кена Кізі). Тому філософія, безперечно, розвивається.
Чи прискорено? Людство прожило ще надто мало тисячоліть, аби робити остаточні висновки.
Дві України
Якою є гібридна війна очима філософа?
Це, безперечно, найскладніше запитання, розгляд якого пов’язаний з такою величезною кількістю явищ, фактів, імен, дискурсів, що доведеться писати або розгорнутий трактат, або обмежитися кількома уривчастими рефлексіями.
Отже: гібридна війна є паскудною. І не тому лише, що ворог агресивний, жорстокий і підступний, застосовує проти нас новітні технології інформаційного впливу, «на голубом глазу» називаючи біле чорним, а чорне – білим. Усе це абсолютно логічно вмотивовані речі, технологічно і раціонально прораховані, тому сподіватися якогось лицарства від Кремля, цієї другої разом з Ісламською державою ультрареакційної світової потуги (тільки в ісламістів, на щастя, немає «кнопки», «труби» і каналу «lifenews»), які разом поклали собі за мету реалізувати великий проект повернення рабства у світову історію – однаково, що очікувати на гуманізм від Малюти Скуратова.
Засаднича проблема в іншому – у тому, що війна з жахною правдивістю вияскравила «базовий конфлікт» української бутності – між проголошеним та справдешнім. Між Україною проголошеною, мертвою (вона ж – офіційна, статусна і державно-визнана, яку «розбудовували» чверть сторіччя: тут вам і сивочолі прокурори з мудрим поглядом втомлених очей, і хоробрі генерали з орденами на всі груди, і нацкомісії з питань моралі, і громадські організації на підтанцьовці, і нагороди та премії найдостойнішим), і справдешньою, тобто – живою. Перша нищила та нищить другу з несамовитою затятістю, друга нині, рятуючи нашу землю від страшної біди, мимоволі рятує і цю свою посестру. Тому найголовніше, аби знову вигравши, ми потім знову за звичкою не програли.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал