Володимир КОСКІН
Олександр Бакуменко ствердився у багатьох жанрах. Із-під його пера вийшло за двадцять книжок поезії та прози для дорослих і дітей.
У співавторстві з відомими українськими композиторами Олександр Бакуменко створив понад сто пісень, що увійшли до репертуару провідних артистів України, ансамблю Збройних Сил України, ансамблю МНС, арт-студії “Нова пісня” та дитячого хору Українського радіо й телебачення.
Письменник багато працює над упорядкуванням і виданням посмертних книг Дмитра Білоуса, Григорія Коваля, Володимира Югова, Данила Бакуменка.
Його перу належить чимало публіцистичних статей, нарисів і понад шістдесят літературних і мистецьких портретів та низка інших публікацій, що упродовж останніх п’ятнадцяти років друкувалися в українській періодиці.
На телеканалі “Культура” відбулася прем’єра цікавого двосерійного телефільму про життя і творчість Олександра Бакуменка.
А ще Олександр Бакуменко є спілчанським функціонером, до кола його службових питань входять соціально-економічний захист письменників, координація діяльності обласних організацій НСПУ, реалізація програми діяльності НСПУ, виконання рішень керівних органів НСПУ та координація роботи структурних підрозділів апарату НСПУ.
І хоч ця робота забирає творчий час, але можна сказати, що щуку кинули у річку. Річ у тім, що Олександр Данилович завжди вирізнявся людяністю і дружньою уважністю до забудькуватих колег. Дозволю собі на підкреплення цієї «тези» процитувати Миколу Славинського:
«У вотчині відповідального секретаря Київської організації НСПУ не прийнято записуватися на прийом. Колеги заходять вільно й легко, без вагань, мовби до власної оселі. Найчастіше звертаються на «ти» й ще на порозі висипають із бездонних житейських торб плетиво проблем, прохань, вимог, претензій, порад і побажань. Знають достеменно, що господар уміє не лише слухати, а й чути, тому, стриножені творчими труднощами та побутовими негараздами, натхненно, сягаючи висот геніальності, вихлюпують своє і лише своє. Не цікавляться чужим, не знають і не хочуть знати, що написав чи пише той-таки Олександр Бакуменко (не один із відвідувачів може здивовано перепитати: «Він ще й поет?»).
Олександре Даниловичу, побутує думка, що справжній літератор повинен бути незадоволений своїми книгами. Він повинен постійно брати нову висоту, щоразу починаючи з нуля. Чи погоджуєтеся Ви з цим? Чи задоволені Ви своїми книгами?
Відверто скажу, що не всім задоволений, що вдалося зробити. Особливо першими книжками. Проте за кожну книжку, що побачила світ, мені не соромно, оскільки прагнув писати правду, щиру правду. Хочу зазначити, що для письменницької долі, для її літературного майбутнього, дуже важливим є світогляд письменника. Адже освіта, літературний досвід і навіть талант – це лише умови, необхідні для творчості, але недостатні. Щоб талант відбувся, перетворився у щось серйозне й велике, треба мати те, що іменується масштабом особистості письменника, який визначається масштабом тих людських міркувань і почуттів, котрі митець здатний прийняти у свою душу. Масштабна літературна постать своїм служінням найновішим ідеям століття, своїм обсягом різноманітних людських знань, котрі митець в силах пропустити через розум, душу та серце, має відповідати найвищим критеріям літературного процесу. Так зване знання життя в літературі – категорія особлива. Вона включає в себе не лише емпіричні знання реалій життя, а й глибину її розуміння. Тільки з вершини великої всеосяжності, при детальному огляді життя, насправді створюються монументальні твори. Стоячи на обмеженому клаптику землі, нічого великого в літературі не створиш. На все треба дивитися масштабно й з відстані років.
Треба зважити й на те, що у нашому житті формування особистості письменника відбувається занадто повільно, оскільки нинішнє життя розпорошене, складне, багатопланове, важке для осмислення й розуміння. І не варто процес літературної професіоналізації штучно форсувати, оскільки до того, як стати письменником, треба стати людиною й громадянином, сформувати в собі спостережливість, власний світогляд, свою позицією, знання того, про що ти хочеш сказати людям, й пристрасно бажати того, надзвичайно важливого, без чого не можуть жити люди, розповісти їм про це… Тільки тоді література не буде самодіяльністю й забавою, а стане серйозною справою. Тож у такій повільності й неспішності мого приходу в літературу є своє відчуття відповідальності перед читачем і життям.
У Вашій постаті зійшлися чотири річища – поет, прозаїк, перекладач і функціонер Національної Спілки письменників України. А ще Ви пісняр, публіцист, літературознавець.
Тож на які нині пріоритети Ви вийшли? Що найбільше забирає часу і до чого найбільше прагне душа?
Як і для кожного письменника, головним пріоритетом у моїй праці залишається творчість, власне до неї найбільше й прагне моя душа. Сьогодні намагаюсь більше уваги у літературній творчості приділяти прозі та літературознавству. Часто згадую батькові слова, його пораду шукати себе й свою мистецьку нішу у найскладніших літературних жанрах, там, де більше простору для самовдосконалення й самоствердження. Нині багато часу забирає робота на посаді відповідального секретаря Національної спілки письменників України. Вважаю цю роботу важливою й необхідною для нашої письменницької громади. Тому прагну творчого й відповідального ставлення до цієї роботи не лише від себе, а й від усіх, з ким доводиться мені взаємодіяти.
Який фактор впливу на Ваше життя і творчість Ви вважаєте найвагомішим? Певно, це батько-письменник?
Буду відвертим, я ніколи не збирався стати письменником. Ще з дитинства зрозумів, яка це складна і невдячна справа писати книжки. На моїх очах відбувалося чимало життєвих ситуацій, що не могли позитивно вплинути на моє переконання стати письменником. Середню школу я закінчив із золотою медаллю. Хоч як дивно, але моїми улюбленими предметами в школі були математика і література.
Коли переді мною виникла дилема, куди йти далі вчитися, батько перший переконав мене в тому, що треба отримати справжню професію, яка б годувала сім’ю, а не виводила на жебрацький шлях людського існування. Батько тоді сказав приблизно так: «Матимеш фах, будуть здібності й потяг до творчості, література тебе сама знайде!» Я подав документи до Київського політехнічного інституту на один з найбільш тоді престижних факультетів автоматизованих систем управління та прикладної математики й успішно вступив. В інституті у вільний час почав писати поезію, а згодом і прозу. Після інституту потрапив за фахом на київський завод «Арсенал», працював інженером у цеху, згодом у спеціалізованому конструкторському бюро.
З квітня 1986 року й аж до виходу на пенсію успішно працював у системі Міністерства зв’язку України, пройшов шлях від провідного інженера до технічного директора підприємства зв’язку. Навіть отримав звання «Почесний зв’язківець України». Під час інженерної праці не забував у години перепочинку про свою літературну діяльність. Так побачили світ чотири поетичні збірки та роман. З п’ятьома книжками мене прийняли до Національної спілки письменників України. Тож тепер, аналізуючи свій шлях у літературу, можу із впевненістю сказати, що найбільший фактор впливу на моє життя і на мою творчість мав батько. Пригадую, ще з дитинства тато своїм прикладом прищеплював любов до літератури, до національних традицій. Він часто брав мене малого із собою у подорожі, навіть на літературні свята, що відбувалися в Україні, багато цікавого розповідав про історію України та здобутки української держави, української та світової літератури.
У моїй дитячій пам’яті залишилися цікаві постаті видатних письменників, з якими довелося зустрічатися й спілкуватися батькові, а мені їх бачити особисто. Це Мустай Карім, Мірзо Турсун-заде, Едуардас Межелайтіс, Юлій Ванаг, Расул Рза, Хамід Єргалієв, Чингіз Айтматов, Олександр Твардовський, Костянтин Симонов, Віктор Некрасов, Єгор Ісаєв, Макар Паслядович, Расул Гамзатов… Безумовно, запам’яталися мені й постаті видатних українських письменників: Максима Рильського, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Андрія Малишка, Платона Воронька, Олеся Гончара, Григорія Тютюнника, Василя Земляка, Юрія Збанацького, Василя Козаченка, Віктора Кондратенка, Івана Гончаренка, Леоніда Вишеславського… Частими гостями в нашій хаті були батькові друзі: Михайло Стельмах, Олексій Коломієць, Борислав Степанюк, Дмитро Білоус, Петро Біба, Віктор Кочевський, Володимир Югов, Веніамін Росін, Олександр Підсуха, Євмен Доломан, Микола Упеник, Кузьма Гриб, Олександр Матійко, Олесь Жолдак, Полікарп Шабатин, Володимир Забаштанський, спілкування з якими не могло не вплинути на моє літературне виховання.
Розкажіть про родину. Чи є в історії вашої сім’ї сюжети, які б могли стати основою для захоплюючого художнього твору?
Звичайно, є такі сюжети в історії нашої родини, які не тільки могли б стати, а вже давно стали основою не одного, як на мене, захоплюючого твору. Насамперед, це романи Данила Бакуменка «Живих кличу», «За нас правда», «Любов – полум’я Боже», повість «Мусонія», поетичні збірки батька: «Переможці Каспію», «Зорецвіт», «Небояни», «Рейс життя», «Кардіограма мужності». А також мої поетичні збірки: «Серпневий падолист», «Батьків камертон», «У пісні вічності душа», «Напуття»; мої повісті: «Уроки терпіння», «Харківський студбат», «З племені переможців», «Окопна правда»; романи: «Захисник Чернечої гори» та «Зодчий Слова»…
Взагалі, у своїй творчості і мій батько, і я спираємося на правду життя, на існуючі реалії, шукаємо своїх персонажів із навколишнього оточення. Адже кращим художником у літературному творі є не вигадка автора, а правда життя. Для того, щоб відтворити у своїй літературній творчості чимало нових сюжетів із нашої родинної історії, мабуть, не вистачить часу і нашим онукам. Історія життя моїх батьків була трагедією нашого багатостраждального народу. І мій батько, і моя мама були дітьми так званих «ворогів народу». Може, тому в нашій родині завжди було гостроболючим питання життєвої справедливості, питання соціальної справедливості, питання людяності і честі. Мого діда Олександра двічі розкуркулювали, а дід Никифір за 58 статтею відбував десять років покарання у таборах Сиблагу. У 1944 році його «за взірцеву поведінку» на рік раніше відпустили додому, а у листопаді 1953 року повністю реабілітували. Але за цей період з дев’яти дітей у діда Никифора четверо загинули на фронтах, а моя мама, яку у шостому класі виганяли зі школи як дочку «ворога народу», спромоглася у 1943 році екстерном закінчити медичний інститут й добровольцем піти на фронт. Вона була лікарем медсанбату, під час війни мама зробила понад три тисячі хірургічних операцій різної складності. А яка легендарна біографія була у батька!
У червні 1941 року з четвертого курсу філологічного факультету Харківського державного університету пішов Данило Бакуменко добровольцем на фронт. На його долю випали найтяжчі випробування на вогненних шляхах жорстокої війни від перших і до останніх її днів.
Бойове хрещення батькові довелося прийняти на Росі між Богуславом та Білою Церквою. За місяць запеклих боїв на цій ділянці київської оборони з тисячі воїнів студентського батальйону в строю залишилося тільки тридцять сім. У напрямку столиці України харківські студенти разом з піхотними полками та залишками прикордонних загонів у липні-серпні 1941 року стримували лавини гітлерівських танків. Про ті події Данило Олександрович хвилююче розповів у своєму романі “Живих кличу”. Події того ж періоду яскраво відобразив у романі “Людина і зброя” Олесь Гончар. А прототипом образу Богдана Колосовського з роману “Людина і зброя” був саме Данило Бакуменко.
Після перших кровопролитних боїв випало Бакуменку обороняти Канів, Тарасову гору. Щовесни багряніє рястом на Чернечій горі кров її звитяжних оборонців. 16 серпня 1941 року під час героїчної оборони святині України – Тарасової гори Данило Бакуменко був поранений. Відступаючи пораненим, він ухопився за обаполок і переплив Дніпро від підніжжя Чернечої гори на протилежний берег. На щастя, рана виявилася не смертельною, на лікування вистачило двох тижнів. А вже 31 серпня 1941 року Бакуменко пішов у розвідку за Дніпро, на правобережні кручі. Розвідрота, у складі якої він воював, підтримана дивізійною артилерією, знищила гітлерівський гарнізон і захопила 13 “язиків”. Під час бою загинув командир розвідроти, політрука було поранено. Взявши на себе ініціативу, рядовий Бакуменко очолив роту й успішно завершив бойову розвідку. За героїзм його було представлено до високої державної нагороди. Сам командир дивізії перед військовим строєм приколов до петлиць рядовому Бакуменку два офіцерські “кубарі”.
Потім також були жорстокі бої проти танків у районі Конотопа. Там у Попівці Бакуменко був тяжко контужений, потрапив у вороже оточення, а додому, до його батьків, надійшла “похоронка”. Взагалі ж, за перші два роки війни Данило Бакуменко сім разів виходив з ворожого оточення і шість разів, у тому числі, виводив з оточення бойові підрозділи. Про це не раз згадували його вдячні однополчани, яких рятував від смерті Данило Олександрович.
Юні роки перетерли всі пута хвороб і навантажень. Йому довелося вступати в бої там, де вимагали обставини тодішнього суворого часу: в станицях Придоння, під Сталінградом, на Курській дузі, під Харковом, при звільненні Смоленська, Вітебська, Вільнюса, Каунаса, штурмі Кенігсберга. Під час виходу на державний кордон у 1944 році Бакуменку випало разом з Дмитром Сидоровим викликати вогонь артилерії на себе. Там його було ще раз поранено. У квітні 1945 року під час штурму Кенігсберга капітан Бакуменко з білим прапорцем парламентера, ризикуючи життям, ходив у фашистську фортецю Геринга.
Війна для Данила Олександровича не закінчилася 9 травня 1945 року. П’яту армію, у складі якої була його 184 стрілецька дивізія, після взяття Кенігсберга було перекинуто на Далекий Схід. Другу світову війну Данило Бакуменко завершив 3 вересня 1945 року у військовому шпиталі міста Уссурійська, повністю паралізованим після другої контузії. Він не міг рухатися, в нього відібрало мову. В такому важкому стані Данило Олександрович перебував майже три місяці. Пізніше, згадуючи ті часи, він говорив, що це було найтяжчим випробуванням для нього. Але воля, характер, жага до життя перемогли недугу, повернули його до людей, до праці. У двадцять сім років Бакуменко став інвалідом війни другої групи. Тож, чим не сюжети для захоплюючих творів?!
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
На кого з митців Ви рівнялися, коли почали писати? Хто є для Вас авторитетом зараз? Можливо, хтось із класиків?..
Якщо відверто, то у мене ніколи не стояло питання на когось рівнятися, бути на когось схожим. У житті мені пощастило прочитати чимало добрих і корисних книжок, які в основному сформували моє світобачення, навчили мене самостійно мислити й аналізувати. Проте авторитетами завжди залишаються Максим Рильський, Михайло Стельмах, Данило Бакуменко, Петро Біба, Дмитро Білоус та Микола Сингаївський.
Поетичне та пісенне у вашій біографії – це етап? Чим він важливий для Вас?
Не уявляю свого життя без пісні. Рідна пісня завжди була і радістю, і печаллю моєї душі. З юнацької пісні почалася, якщо можна тепер так казати, і моя творча, літературна діяльність. Давні друзі шкільних і студентських років, мабуть і досі, пам’ятають імпровізовані концерти, коли годинами, під акомпанемент гітари, я співав пісні на власні вірші. Повертаючись подумки у ті далекі, незабутні вечори, розумію, якими, іноді слабенькими та недосконалими, були мої перші юначі пісні. Проте співалися вони сердечно, з непідробною щирістю і залишилися у пам’яті, як перше кохання. Мабуть, ота пам’ять, через двадцять літ знову повернула мене до пісенної творчості. Якось у середині дев’яностих, у студентському гурті молодих колег-політехніків, почув свою власну пісню, яку я написав ще у 1972 році під час перебування у студентському будівельному загоні в Казахстані. Від виконавців пісні так і не дочекався, хто ж її автор. У відповідь лише почув, що то – відома усім народна студентська пісня. Почувши такі слова, стало і приємно, і трохи сумно. А сумно тому, що не довелося зберегти та записати в юності, у власному виконанні, багатьох, на той час популярних у студентському колі, пісень. Ось тоді, після тривалої перерви, знову почали писатися вірші, які підсвідомо співалися у моїй уяві. Так з’явилися друком у київських видавництвах мої збірки поезій: “Серпневий падолист”, “Сніги ідуть весною”, “Батьків камертон”. Зрештою побачила світ і збірка пісень «У пісні вічності душа» та диск пісень «Серпневі зорі» на мої вірші у співавторстві із професійними композиторами-співаками, моїми однодумцями – народним артистом України Володимиром Оберенком, відомим поліським піснярем, колишнім солістом славнозвісного білоруського гурту “Сябри” Олесем Колядою, заслуженими артистами України Іваном Красовським, Василем Волощуком та Світланою Мирводою. Я вдячний творчій долі, яка поєднала моє поетичне натхнення із високою творчістю таких талановитих митців, як Олесь Коляда, Володимир Оберенко, Іван Красовський, Василь Волощук, Світлана Мирвода, Валентин і Вікторія Касьянови, Олександр Швидкий і Каріна Карасьова… А ще я щасливий, що наші пісні у прекрасному виконанні Олеся, Володимира, Івана, Василя, ансамблю Збройних Сил України під керівництвом Дмитра Антонюка, дитячого хору Українського радіо і телебачення, у виконанні народного артиста України Олександра Василенка та заслуженої артистки України Світлани Мирводи зазвучали для широкої слухацької аудиторії на Українському радіо, на Українському телебаченні, зазвучали в концертах та масових заходах для усієї України.
Ви є автором чималої кількості літературних й мистецьких портретів. За яким критерієм відбувався відбір постатей?
У моєму доробку – більше сорока літературних портретів та понад двадцять мистецьких портретів.
Пригадую, коли мій батько читав книги, ним панував дух доброзичливості, пафос творця, а не руйнівника. Він казав, що критикувати будь-якого автора легко, але по-художньому оцінити його завжди важко. Свої помітки олівцем він делікатно вносив на полях книжок з єдиною метою не завдати шкоди істинному слову. На моїх очах читання перетворювалося на прочитання.
Десятки книжок в нашій домашній бібліотеці залишили сліди батькового олівця, залишили пам’ять його філософської думки, яка легко визначала характер і психологію будь-якого твору, пропонуючи цікаві твори для спільного обговорення. Змолоду батько прагнув сформувати мої літературні смаки, моє ставлення до художньої літератури. Не раз він радив мені: “Синку, якщо хочеш заглибитися в літературу, вчися читати…” Може, з його науки читати й народилася в мені та глибина розуміння, котра робить читача читачем найвищої кваліфікації. Саме до цього я прагну у своєму прочитанні тих чи інших творів, у знайомстві з тим чи іншим письменником, але ніколи не пишу про те, що мені не подобається, пам’ятаючи батькові слова: “Не марнуй часу на погану літературу, бо читання так само може стати в житті і працею, і творчістю ”.
Проте не варто думати, що в основі моїх критичних нарисів та літературних портретів сконденсовані лише безпосередні враження. Ні, я характеризую прочитані твори й письменників не за їхньою думкою чи за їхніми переконаннями, котрі зрештою можуть змінюватися, а за їхнім стилем, підсвідомими навичками їхньої творчості, яких часом може не побачити і сам автор. При цьому прагну побачити та вивчити жанрові уподобання письменника, його пристрасть до тих чи інших літературних прийомів, його лексику, його новаторські здібності й на підставі такого, певною мірою, формального аналізу, зробити психологічні висновки, тобто відтворити духовну постать письменника у вигляді його творчого портрета.
Отож, через своє світосприйняття письменницьких текстів намагаюсь визначити думки, почуття, характерні деталі авторського письма, тим самим вивчаючи письменника як явище. Скажу чесно, не люблю примушувати себе читати те, що не подобається. Після батькової науки читати у мене з’явилося колосальне бажання писати самому. Розвиваючи власні літературні смаки, вивчаючи аналіз художнього твору, підмічаючи риси обдарування тих письменників, творчість яких близька моїй душі, моїм літературним уподобанням, почав робити свої спостереження, писати нариси, етюди, психологічні та літературні портрети. Тому нехай не з’являється думка у мого читача, ніби я компліментарний критик. Ні, я не критик, я читач, що має власні уподобання, про які хоче розповісти та поділитися своїми враженнями, власними думками та міркуваннями з приводу прочитаного.
Свої літературознавчі розвідки охарактеризував би як філософію власних літературних уподобань, філософію власного світосприйняття улюблених книг, письменників, прогресивних літературних напрямків у розвитку сучасної літератури. Стосовно ж літературної критики хочу зауважити, що взагалі кожний критик починається з читача, проте читачем він і закінчується. Але не всі критики стають художниками свого жанру. Як на мене, не кожного критика можна занести до художників критичного жанру. Справжній художник має бути передусім кваліфікованим читачем, різнобічно обдарованою людиною, творцем літературних думок і портретів. Мабуть, художнику цього жанру якнайбільше притаманна компліментарність. Адже художній портрет можна намалювати лише яскравими фарбами, на позитивних емоціях, головною з яких є доброзичливість та щира захопленість мистецькими творами.
Ви є упорядником посмертних книжок Дмитра Білоуса. Певно, щось особисте Вас з ним пов’язує? Як, мабуть, і з Миколою Сингаївським, про якого Ви завжди з теплотою відгукуєтеся.
Пригадую, як одного весняного дня завітав до Дмитра Григоровича зі своєю першою поетичною збіркою. Виникла саме така творча мить, коли я відчув потребу глибокого аналізу своїх творів і певної підтримки з боку досвідченого письменника. Моя аматорська душа відчувала потребу втручання педагога-вчителя. І Дмитро Григорович, як, мабуть, ніхто інший, відповідав у моїй свідомості цьому довірливому, завжди шанованому в народі слову “вчитель”. Відповідав він і зовнішнім своїм виглядом, і своєю доступною творчістю, витримкою і своїм рівним спілкуванням з багатьма іншими людьми.
Згодом я пересвідчився, що у своїх сподіваннях не помилився. Дмитро Григорович мав дивовижний педагогічний дар вчити собою. Він ніби більше залучав творчу людину до самостійної роботи, ніж повчав. Широта його письменницького бачення, енциклопедичний розум, феноменальна пам’ять, далекоглядна подвижницька праця просто вражали усіх, хто з ним спілкувався. Делікатно, на своєму прикладі, Білоус аналізував і радив, повільно занурюючись у поетичну таїну. Завдяки його ерудиції та простоті мислення все легко і зримо сприймалося. Мені пощастило поглянути на себе з відстані Білоусового досвіду та його доброзичливості. Пам’ятаю, як читав свої твори і отримував у відповідь делікатну реакцію вчителя на почуте. Відчувалося прагнення Дмитра Григоровича допомогти і при цьому не зашкодити творчій душі початківця. Саме тоді, після консультацій у Білоуса, поетичні думки ходили в мені, наче грозові хмари, і вимагали писати і творити своє. І за це велика вдячність вчителеві, що знайшов для мене час і добрим словом зміцнив мої наміри до творчої праці.
Мені добре запам’яталися наші бесіди з Дмитром Григоровичем. Він ніколи не повчав, не хизувався, не робив багатозначних виразів обличчя, так би мовити, знаного педагога-академіка. Говорив він завжди спокійно і лагідно. Може, не завжди швидко, але дуже виразно і дотепно. Його влучні зауваження мобілізовували до роздумів. Він завжди уважно слухав. Дмитро Григорович взагалі сповна володів тим даром, який притаманний справжнім мудрецям: не тільки вміти говорити, а й уміти слухати. Якщо були підстави, Білоус ніколи не скупився на поради молодим, на добре слово підтримки. Як він казав останнім часом:
Зроби добро – й забудь,
діди заповідали.
І гріх цей заповіт
пустити на поталу.
У Дмитра Григоровича не було секретів у бесідах з початківцями. На рубежі п’ятдесятих і шістдесятих років Білоус вів літературну студію при видавництві “Молодь”. Десяткам відомих письменників Дмитро Білоус давав путівку у літературне життя. Як згадували його видатні учні Володимир Забаштанський та Іван Драч, Дмитро Білоус був вчителем “шістдесятників”. Вміти розгледіти талант, віднайти в людині “іскру Божу” – то теж був неабиякий талант, який підкріплявся відповідальністю та гордістю за творче зростання спадкоємців. Усе це у Дмитра Григоровича, здається, було від Бога.
Я пишаюся тим, що одну з перших рекомендацій до Національної спілки письменників України свого часу отримав від Дмитра Білоуса. Після смерті Дмитра Григоровича мені, як голові з творчої спадщини письменника, довелося стати упорядником і редактором посмертних книг Дмитра Білоуса, що увійшли до скарбниці національної культури: «Мандрівка в Країну чеснот», «Жар-Птиця», «Тобі, Україно» та «Неоціненний скарб».
Так само світлу пам’ять у моєму серці залишив і мій добрий друг, творчий побратим Микола Сингаївський, з яким ми дружили майже тридцять років. Мені і сьогодні, хоч і минуло вже понад два роки після його смерті, не вистачає мого світлого друга і порадника Миколи Сингаївського, мого незабутнього Миколи. Із Сингаївським ми побували майже в усіх куточках України.
Микола Федорович Сингаївський був піснярем від народження. З дитинства він був зворушено закоханий в українську пісню. Ця любов до народної пісні привела Миколу Сингаївського в літературу. Народна пісня для автора «Чорнобривців» завжди була неповторним скарбом української душі. Її національні традиції, з притаманною ладогармонійною побудовою, особливо відчувалися у багатожанровій творчості письменника, на мою думку, незаслужено забутій й не пошанованій належним чином. Щедрим джерелом пісенної творчості, в якому народжувалися народні пісні, завжди було українське село. Такою колискою, таким духовним джерелом для Миколи Сингаївського було його рідне село Шатрище на Коростенщині в Житомирській області, де мені пощастило не раз бувати з Миколою, а рік тому відкрити меморіальну дошку на фасаді Центральної Коростенської бібліотеки, яка тепер носить ім’я Миколи Сингаївського.
Для Вас важливе значення має робота з культурою (недарма ж Вас нагородили Почесною відзнакою “За подвижництво в культурі”). Нині вона переживає кризовий період. Все менше людей читає, відвідує виставки, ходить у театр. Як на мене, не вистачає якоїсь “хорошої” культурної пропаганди. Що про це думаєте Ви і яка пропаганда нам потрібна?
Мене хвилює сьогодні відсутність справжнього інтересу до питань культури, до її значення та її призначення у суспільстві. Біда починається з дитинства. Становище багатьох сімейств нині кепське. Батьки завантажені питанням суспільного виживання, пошуком хліба насущного. Тому на домашнє виховання у більшості родин не вистачає часу. У нашому випадку головне виховання лягає на школу, яка намагається прищепити своїм вихованцям загальнолюдські правила: не можна красти, не можна брехати – але все це носить непереконливий, поверховий характер. Адже навчити можна тільки того, що дитина, підліток, юнак бачить власними очима. А якщо у житті своїх батьків вони бачать брехню, нещирість, злочини – важко навчити дітей бути щирими, правдивими, чесними. Відтак мимоволі виникає головне, “вузлове” питання культури – її співвідношення із нинішньою мораллю.
Тому “хорошу” культурну пропаганду, як на мене, треба шукати в площині моральних позицій діячів культури, літератури, мистецтва. Сьогодні у суспільстві суттєво не вистачає зримих ідеалів, людей культури, чиї вчинки й чия моральна позиція могла би послужити безумовним прикладом для нинішнього оточення. Але я не втрачаю надії на оновлення нашої культури. Вірю, що поширення національної ідеї може прискорити процес розвитку культури.
Безумовно, наша культура нині перебуває у кризовому стані. Насамперед в умовах відсутності єдиної виваженої гуманітарної політики національного спрямування. Зверніть увагу на такий факт: насуваються місцеві вибори до владних структур в країні, але ніде навіть жодного слова немає з вуст майбутніх керівників середнього або вищого рівня про розвиток національної культури, осередків духовного відродження країни.
Таке враження, що в державі припинили існування усі національні гуманітарні інституції. На поверхні засобів масової інформації, радіо і телебачення з’явилося чимало національних псевдовитворів культури, що вражають своєю нікчемністю та безпорадністю. Зрозуміло, що в умовах нинішньої ескалації війни на Сході та Півдні країни національний культурний пласт не має можливості для енергійного розвитку як з економічної, так і з духовної точки зору. Поширилася тенденція до аматорського мистецтва в усіх жанрах гуманітарної сфери, причому, в основному, нове у мистецько-культурному шарі пов’язане з емоціями та почуттями народу на Сході країни.
Звичайно, можна знайти у широкому діапазоні народної творчості чимало гідних творів, що відтворюють душевний стан українців. Але для такої могутньої літератури, для такої унікальної культурної спадщини, якою у всесвітній історії володіє українська культура, таке становище вважаю неприпустимим.
Українська культура вимагає до себе особливої уваги та достойної економічної підтримки. Адже для кожної країни культура – категорія не умовна й не абстрактна. Культура кожної країни є візитною карткою кожної нації, сукупністю матеріальних і духовних надбань, які відбивають історично досягнутий рівень розвитку суспільства й людини і втілюються в результатах продуктивної діяльності людей. У вужчому розумінні культура – це сфера духовного життя суспільства, що охоплює, насамперед систему виховання, освіти, духовної творчості (особливо мистецької), а також установи й організації, що забезпечують їхнє функціонування.
Тож, для пропаганди культури у нинішній кризовій ситуації можливості існують, але вони обмежені матеріальними рамками, що заважають широкому розвитку національного мистецтва й літератури на теренах України.
Але навіть за таких умов вважаю доцільним пропаганду українських національних традицій та українського художнього слова в учбових закладах, в музеях, у бібліотеках, у різноманітних аудиторіях, не байдужих до патріотичного виховання молоді.
На таку популяризацію української культури, національної літератури великих коштів не треба. Головне відчувати себе українцем й ініціювати цікаві заходи для читацького загалу, захоплюючи якомога більше слухачів національною ідеєю. Відверто скажу, що отримую особисто велику насолоду, виступаючи перед учнями, студентами, військовими. Вважаю такі аудиторії найбільш вдячними й обізнаними у літературі, у мистецькому житті нашої країни.
На жаль, у зв’язку з обмеженими можливостями усього спектру гуманітарних інституцій, які сьогодні фактично кинуті напризволяще, письменникам, як і багатьом представникам культури, доводиться сутужно. Адже система книговидання фактично зорієнтована на приватний сектор, видати книжку державним коштом проблематично, а власним коштом не кожному по силах.
Тож письменницький загал, хто не втратив потягу до літератури, в основному пише у шухляди або “на продаж”. За останні десятиліття в літературі споживацький дух бере гору, відбувається потужна комерціалізація літературної праці. На книжковому ринку в основному правлять гроші, а не якість художнього слова. Видається чимало книжкової продукції смітникового рівня, яку й літературою важко назвати. Тож багатьом професійним письменникам не позаздриш. Подивіться, в яких непростих умовах сьогодні виживають національні творчі спілки, обмежені матеріальною та правовою базою.
Тому знайти й запропонувати якусь “хорошу” культурну пропаганду практично важко. Хоча нам давно пора взяти до опрацювання архівні документи. Широко відкрити двері й для тієї літератури, про яку так довго нашому народові нічого не розповідали. А це література українська з архівів спецслужб та література української діаспори з далекого та ближнього зарубіжжя. Створити сприятливі умови для розвитку сучасної літератури національно-художнього спрямування – головне завдання Національної спілки письменників України. Тоді й зростатиме культура слова, піднімається рівень вимог до того, що пишеться українськими письменниками. Сьогодні літературна творчість вимагає мужності, вимагає цілковитої самовіддачі, а літературний хліб дедалі стає важким і черствим.
Яким колом питань Ви опікуєтеся як один з керівників Спілки письменників України?
До кола моїх службових питань на посаді відповідального секретаря НСПУ входять питання: соціально-економічного захисту письменників, координації діяльності обласних організацій НСПУ, реалізації програми діяльності НСПУ, виконання рішень керівних органів НСПУ та координації роботи структурних підрозділів апарату НСПУ.
Хочу зупинитися на деяких нюансах цієї непростої роботи. За моїми спостереженнями, в системі громадського спілкування дуже важко правильно розставляти акценти, коли мова йде не про вимову слів, а про дотримання соціальної симетрії. Якщо більше натиснути на централізм, виповзає свавілля, якщо залишити зовсім без догляду демократизм, з’явиться анархія.
А треба дотримуватися гармонії у стосунках з творчими людьми, щоб усі допомагали керівництву дружно господарювати. Дуже важливим питанням в цій роботі є уміння відстоювати свою точку зору. Вважаю це найважливішою якістю функціонера у громадській діяльності. Тільки за наявності такої якості можна бути певним, що людина не потрапить під дурний вплив, матиме свою позицію і буде жити за принципами людської совісті.
На сьогодні такі принципи вважаються непопулярними й не сучасними. А совість – розуміння занадто складне, й зазвичай, важко вимагати у людей, особливо зараз, жити по совісті. Проте вимагати честі варто, оскільки нечесний вчинок на виду в громади, він завжди помічається суспільною думкою. Тому будь-який функціонер має бути чесним і відповідальним працівником, пам’ятаючи неписану істину, що він перебуває на службі у людей.
Отут варто зробити наголос на різниці між совістю і честю. Совість, якщо вона у людини є, завжди підказує й радить. Честь тільки діє. Совість виходить з глибини душі, совістю людина навіть очищається. Совість не буває брехливою. Вона буває стишеною, або занадто гіпертрофованою. Проте уява про честь буває удаваною, тому може завдавати колосальну шкоду суспільству.
Честь істинна – завжди у згоді із совістю. Тому вона має бути у гармонії із совістю. Честь і совість треба розглядати не лише в площині особистих стосунків людей, а й у площині громадських відносин. Саме у тій площині виявляється і внутрішня честь, так званого, функціонера. У тому, як людина тримає слово, і як офіційна особа, і як просто людина, виявляється її порядність.
На мою думку, головне не порушувати етичних норм, дотримуватися гідності, не принижуватися перед керівництвом, не підлаштовуватися до чужої думки, не пручатися, аби довести у суперечках свою правоту, не зводити за будь-яких обставин особисті рахунки з опонентами. Взагалі, треба відрізняти особисте від громадського, суб’єктивне від об’єктивного в оцінці будь-яких навколишніх ситуацій. Тоді можна заслужити повагу колег й стати до нагоди письменницькій громаді у якості постійного й справедливого помічника. Питання справедливості для мене завжди було і залишається питанням моєї внутрішньої честі й гідності.
Сьогодні особливо гостро відчувається дефіцит громадянської совісті. У нашому житті накопичилося чимало пороків, чимало недостойних вчинків, що тривалий час залишаються безкарними. Українці завжди відчували дефіцит громадянської совісті, тому що мовчали. Усе бачили, але мовчали… Так було й за радянських часів, так було й у часи незалежності. Так було й у Спілці письменників…
Тому революція гідності стала результатом певного сплеску народної совісті, що прокинулася у суспільстві. Зрештою, чого ж ми боялися? У правди немає страху. Правда і страх – несумісні. Ми не можемо остерігатися справедливості й правди. Ми маємо боятися лише своїх порочних думок, думок неповажних до будь-якої людини, до своєї Вітчизни. У нас має бути присутнім єдиний страх – страх брехні. Тоді і в суспільстві, і в письменницькій громаді, і в стосунках між людьми пануватиме здорова моральна атмосфера. Колись, з цього приводу Данило Бакуменко писав:
У правди – земля під ногами,
У правди – нескорені крила!
То хай же постане із нами
І в спогадах правда всесила!
Як Ви гадаєте, чи повинні митці втручатися у політику?
Безумовно, митці мають втручатися у політику в межах своєї компетенції, в межах своїх фахових знань, в межах свого світогляду.
На початку ХХІ століття основна маса українців має передчуття трагедії в нашій країні. Барометром суспільства в епоху перемін завжди були письменники, науковці, митці. Вони помічали і передбачали коливання суспільного життя, боліли серцем і душею за долю свого народу. Відчуття тривоги завжди було звичайним «робочим» станом багатьох митців. А тим більше тоді, коли підстави для тривоги ставали очевидними. Шкода тільки, що в Україні склалася ситуація, коли слово письменника не завжди потрапляє до людей. Книговидання, що було духовною опорою народу, майже призупинено. Книжки художньої літератури виходять мізерними накладами. В основному вони осідають на місці видання, до села практично не доходять. Та й купити сьогодні, навіть дешеві видання, не всі у змозі. Бібліотеки стоять на грані знищення. Складається враження війни-невидимки можновладців із власним народом, якому не потрібні книги, театр, кіно, література. Залишилося, мабуть, тільки радіо, – найдоступніший для народу засіб інформації. В плані пропаганди художньої літератури радіо виконує велику і почесну місію: підтримує і поширює серед простих людей культурну, літературну думку. Хоча в багатьох областях України і радіо на ладан дихає. Тож і залишається митцям єдина можливість спілкування зі своїм народом: свідомо йти в політику, а наші люди творчій інтелігенції вірять значно більше, ніж офіційним повідомленням. Сьогодні економічна і морально-етична ситуація в Україні не сприяє вихованню патріотичних якостей. Та й патріотизм сьогодні має бути іншим – мало вигукувати патріотичні гасла, треба бути щирими і послідовними у своїй любові до рідної землі, до своїх людей, до того, що становить нашу духовну суть. Важливо, щоб людська енергія, ідеї народу були не руйнівними, а в основі нашого буття лежало бажання творити добро.