Олександр БАКУМЕНКО: «Музи дякують працьовитим…»

279

Пане
Олександре, відчувається, що  у Вашій
творчості пісня посідає якесь особливе місце. Свого часу класик сучасної
української пісні Микола Сингаївський писав: „Пісні на вірші Олександра
Бакуменка вражають свіжою мелодикою та природним ліризмом у відтворенні
глибинних людських почуттів”. Розкажіть, будь ласка, чим стала для Вас пісня.

Не уявляю свого життя без пісні. Рідна пісня
завжди була і радістю, і печаллю моєї душі. З юнацької пісні почалася, якщо
можна  тепер так казати, і моя творча,
літературна діяльність. Давні друзі шкільних і студентських років, мабуть і
досі пам’ятають імпровізовані концерти, коли годинами, під акомпанемент гітари,
я співав пісні на власні вірші. Повертаючись подумки в ті далекі, незабутні
вечори, розумію, якими іноді слабенькими та недосконалими  були мої перші юначі пісні. Проте співалися
вони сердечно, з непідробною щирістю і залишилися в пам’яті, як перше кохання.
Мабуть, ота пам’ять через двадцять літ знову повернула мене до пісенної
творчості. Якось у середині дев’яностих у студентському гурті молодих
колег-політехніків почув свою власну пісню, яку я написав ще в 1972 році під
час перебування в студентському будівельному загоні в Казахстані. Від
виконавців пісні так і не дочекався відповіді, хто ж її автор. Лише почув, що
то – відома всім народна студентська пісня. Почувши такі слова, стало і
приємно, і трохи сумно. А сумно – тому, що не довелося зберегти та записати в
юності, у власному виконанні, багатьох на той час популярних у студентському
колі пісень. Ось тоді, після тривалої перерви, знову почали писатися вірші, які
підсвідомо співалися у моїй уяві. Так з’явилися друком у київських видавництвах
мої збірки поезій “Серпневий падолист”, “Сніги ідуть весною”, “Батьків
камертон”. А зрештою, здійснилася і моя давня мрія: побачила світ збірка пісень
на мої вірші у співавторстві із професійними композиторами-співаками, моїми
однодумцями – народним артистом України Володимиром Оберенком, відомим
поліським піснярем, колишнім солістом славнозвісного білоруського гурту “Сябри”
Олесем Колядою та заслуженими артистами України Іваном Красовським і Василем
Волощуком. Я вдячний творчій долі, яка поєднала моє поетичне натхнення із
високою творчістю таких талановитих митців, як Олесь Коляда, Василь Волощук та
Іван Красовський. А ще я щасливий, що наші пісні у прекрасному виконанні Олеся,
Василя, Івана, дитячого хору Українського радіо і телебачення, у виконанні
народного артиста України Олександра Василенка, заслуженої артистки України
Світлани Мирводи, арт-студії „Нова пісня”, ансамблю Збройних Сил України
зазвучали для широкої слухацької аудиторії на Українському радіо, в концертах
та масових заходах для усієї України. Загалом, у співавторстві з відомими
українськими композиторами я створив понад сто пісень, що увійшли до авторських
компакт-дисків Олександра Василенка, Василя Волощука, Івана Красовського, Олеся
Коляди та багатьох інших українських та російських виконавців. У 2008 році
побачив світ авторський компакт-диск пісень „Серпневі зорі” на мої вірші.
Хочеться лише подякувати моїм щирим друзям-співавторам за плідну співпрацю у
жанрі сучасної української пісні.

 

У передмові
до Вашої  збірки пісень „У пісні вічності
душа…”, яку Дмитро Білоус назвав „Пісенність родоводу”, він писав:
„Народженого в сім’ї поета Данила Бакуменка хлопця на честь діда назвали
Олександром. А дід-лісник, уважний до кожного деревця і живого мешканця лісу,
також був поетичною натурою… Дід Олександр працював лісником у Деркачах,
подбав про озеленення Харкова і лишив по собі добру пам’ять. Як співстудент, а
згодом і фронтовий побратим Данила Бакуменка по студентському батальйону, я
бував дома в Бакуменків у Деркачах, добре пам’ятаю діда Олександра і всю цю
скромну, типово українську родину… Рід Бакуменків походить з прихарківських
Деркачів, де витає дух Олександра Олеся та Гната Хоткевича, дух українського
відродження. Отож цілком природно, що й Олександр перейнятий національною
ідеєю…”  На підтвердження слів незабутнього
Дмитра Білоуса хочу відзначити, що у Вашій творчості вчуваються сильні
патріотичні мотиви. На жаль, у нинішньому нашому суспільстві змістовних
патріотичних творів замало. Як Ви вважаєте, в чому тут причина?

Дійсно, у моїй багатожанровій творчості
споконвічним лейтмотивом звучить тема збереження національних традицій та
духовної спадщини батьків. Замислений у моїй поезії, прозі та публіцистиці
образ спадкового камертону незримо символізує високу національну свідомість,
національну ідею, яка в усі часи єднала український народ, була дороговказом
для всіх поколінь, яка і тепер передається від батьків до дітей, від дітей до
онуків…

Сьогодні економічна і морально-етична
ситуація в Україні не сприяє вихованню патріотичних якостей. Та й патріотизм
сьогодні має бути іншим — мало вигукувати патріотичні гасла, треба бути щирим і
послідовним у своїй любові до рідної землі і того, що становить нашу духовну
суть. Важливо, щоб людська енергія, ідеї народу були не руйнівними, а в основі
нашого буття лежало бажання творити добро. Я за патріотичні твори, але без
патетики і велемовності, яка завжди межує із нещирістю.

 

Пане,
Олександре, на підтвердження слів побратима Вашого батька Дмитра Білоуса про
родину Бакуменків розкажіть, будь ласка, про Данила Бакуменка. Яким він
залишився у Вашій уяві, у пам’яті сина письменника?

Багатьом присутнім на тризні Данила Бакуменка
запам’ятався виступ Дмитра Білоуса. Видатний письменник зокрема зауважив, що
знає багатьох   письменників з чудовою
біографією, але без ґрунтовної, 
літературної освіти. Натомість існують письменники з відповідною
освітою, але не мають цікавої біографії. А Данило Олександрович винятково
гармонійно сполучав і свою дивовижну біографію, і глибоку філологічну освіту, і
великий літературний талант. Видатний словотворець Дмитро Білоус мав рацію. Але,
на мою думку, ті три головні важелі, що визначають самодостатність митця, у
житті батька не спрацювали. Вони, так би мовити, виявилися лише необхідною
умовою, але не стали достатньою для загального визнання письменника. Чому ж так
сталося?  Відповідь на це питання
потребує не тільки аналітичного перегляду творчої спадщини батька, а й
вимагає  уваги до умов, в яких творилася
біографія письменника. Недарма народна мудрість стверджує: аби бути щасливим,
не обов’язково бути красивим, насамперед треба народитися у свій час. Також не
останню роль, мабуть, відіграли й деякі особисті риси характеру митця, що
підкреслювали його індивідуальність. Не секрет, що в усі часи принципова
позиція письменника не завжди влаштовувала владу та вище керівництво. Згадайте
хоча б епопею із “Собором” Гончара. І це в той час, коли Олесь Гончар вже був
всесвітньо відомим письменником! Влада завжди шанувала слухняних і зручних
письменників. І не дай, Боже, якщо хтось мав свою думку, та ще й протилежну до
думки вищого керівництва. І борони, 
Боже, якщо ту думку хтось оприлюднював. Данило Олександрович, на жаль,
мав таку звичку, коли всі мовчать, вголос різонути правду-матінку на захист
справедливості й честі. Більшість письменників у ті тоталітарні часи суперечити
начальству не наважувалися, сприймаючи Бакуменка кожний по-своєму, хоча подумки
часто перебували на його боці. Він міг встати, як на фронті, в атаку, у повний
зріст, і захистити чесну людину від образ та наклепів. Як згадували батькові
друзі, на велемовних зборах начальство частенько побоювалося виступів Данила
Олександровича, бо він ніколи не виступав на замовлення. У виступах Данила
Бакуменка завжди відчувалася його власна думка, слушна пропозиція, незалежна
оцінка будь-якої ситуації, спрямована на загальний, позитивний для людей,
результат. При цьому він і не думав про негативні наслідки своїх слів, не шукав
вигоди. Головну мету Данило Олександрович вбачав у допомозі чесній людині, хоча
своїми діями дуже часто завдавав шкоди власним справам. Данило Бакуменко не
сприймав пустопорожніх побрехеньок, був людиною конкретної справи, генератором
думок, талановитим організатором. Він мав свою життєву позицію, якій ніколи не
зраджував. Його непокоїло, коли інтелігентна людина завжди і безумовно
підтримувала владу. Це насторожувало, адже такі люди, як правило, були здатні
на зраду і підлість. Вони, насамперед, працювали на свою користь, задля себе, а
не для людей, не для своєї Батьківщини. Такі люди просто так нікому й нічого не
віддавали й не віддають, бо не звикли віддавати. Зазвичай, такі індивідууми
намагаються скористатися слушною нагодою й якомога більше “вхопити”. А якщо не
“вхопити”, то хоча б “помацати”, переступаючи через закони та усі наші святині,
наші духовні надбання, нашу національну ідею. Обмазуючи без усякого сорому багнюкою
своє минуле, вони тим самим прагнули будувати своє майбутнє, піклуючись,
насамперед, про свій добробут, а не про державні інтереси. Тепер це дуже просто
робити, коли “дозволили любити Україну”, кожен може стати виразником її
національних інтересів.

 

А в чому
проявлялися національні мотиви Данила Бакуменка у радянські часи? Як він
ставився до літературного процесу у ті тоталітарні часи?

Данило Олександрович в усі часи принципово
виступав проти духовного зрадництва у письменницькому середовищі. Він наполягав
на тому, що літературу не можна політизувати, вона має служити народові, бути
його чистим джерелом. Не можна використовувати літературу для задоволення
політичних амбіцій, не можна з літератури робити політичні гойдалки, бо це,
зрештою, знищить книгу для простих людей, призведе до загибелі письменництва,
перетворить  письменників в елітне коло
для можновладних структур. Усі його передбачення значною мірою підтвердило
життя.  Та  відчайдушність і прямота, з якою батько
намагався довести свою позицію, часто сприймалися не адекватно. Так траплялося,
до речі, не тільки у письменницькому середовищі, а й під час військової служби.

Тут варто зазначити, що вже після війни у
1946 році Данило Бакуменко  екстерном
склав на відмінно іспити і завершив навчання в Харківському університеті. До
речі, батько завжди вчився тільки на відмінно. І в школі, яку закінчив із
відзнакою у 1937 році, і в університеті, і в академії. Вчився він легко,
системно, із захопленням. Мені завжди подобався методичний підхід тата до будь-якого
питання, яке він опановував, подобалася його самодисципліна та організація
справи. Відповідального ставлення до навчання і праці Данило Олександрович
завжди вимагав і від своїх дітей та онуків. Працювати нас він вчив тільки своїм
прикладом, при цьому нікого не примушуючи. Я також, як і мій старший брат, нині
професор, доктор технічних наук, закінчив середню школу із золотою медаллю.

Тож, по закінченню редакторського факультету
Московської Військово-політичної академії, маючи вже дві вищих освіти: університетську
та військову академічну, Данила Бакуменка було призначено заввідділом агітації
та пропаганди Закавказького військового округу на полковницьку посаду. На той
час таке призначення дорівнювалося посаді секретаря обкому партії з ідеології.
Але Бакуменко майже рік домагався переводу з цієї посади на іншу, навіть меншу
за рангом, аби тільки повернутися в Україну. Звертався з листом до самого
Хрущова, при цьому наголошував, що пише та друкується  українською мовою. У верхах по-різному
сприймали дії підполковника, хто — як витівки “нерозумного хохла”, інші — як
прояв націоналізму. Чому саме, як прояв українського націоналізму? А тому, що у
військовій біографії Данила Олександровича був не поодинокий випадок, коли,
нехтуючи існуючими на той час внутрішніми законами, він виявляв свою позицію.
Адже згадайте, що то був не 1991, а — 1951 рік, розпал беріївщини, так званої
боротьби з космополітизмом і націоналізмом. Мало кому подобався серед
військових політпрацівників український письменник.  Були в нього неприємності й під час захисту
дипломної  роботи на редакторському
факультеті Московської Військово-політичної академії у 1952 році.
Тридцятидворічний підполковник Бакуменко підготував і вийшов до захисту з
дипломною роботою на тему: “Сучасна українська поезія у боротьбі за мир”. У
військовому середовищі в ті часи це був дуже сміливий крок. Адже то була
випускна робота військового політпрацівника Радянської Армії, а не студента
філологічного факультету українського вузу. У дипломній роботі й мови не було
про визначальну роль “вождя всіх народів” у вихованні радянських воїнів.
Збагнути дії молодого офіцера було просто неможливо. Від керівництва академії
він отримав відповідні зауваження за надмірну самостійність своїх дій та
національну спрямованість роботи. Але фахівці ту роботу відзначили відмінною
оцінкою, побачивши наукову, культурологічну цінність тієї роботи. На захист
підполковника Бакуменка став навіть начальник курсу академії полковник Пономарьов.
Тож потроху у військових колах вимальовувався такий собі, як тепер кажуть,
імідж „норовистого хохла-дивака”.

Рапорт Бакуменка задовольнили наприкінці
1953 року. Врешті він повернувся в Україну, до Києва, на посаду літературного
редактора окружної військової газети “Ленинское знамя”. Але так і залишився
підполковником, прослуживши до звільнення у запас ще довгих дев’ять років.
Проте у 1961 році батькові пропонували підвищення по військовій службі. Його
представляли до посади начальника політвідділу ракетної бази групи радянських
військ у Німеччині, у місті Потсдамі. Але з України Данило Олександрович їхати
не захотів і подав рапорт про звільнення у запас. З цього приводу член
військової ради округу, генерал-лейтенант Олександров тоді сказав підполковнику
Бакуменку:

– Всі ви поети дурні. Поїхав би за кордон,
побачив би світ, “прибарахлився”, отримав би відразу полковника, а через чотири
роки, дивишся, й генерала. Ми ж тобі пропонуємо таку запаморочливу
кар’єру.  У тебе є всі підстави
реалізувати свою бойову біографію та освіту…

Коли Бакуменко згадував ті епізоди  військового життя, дехто із слухачів сприймав
його просто за дивака. Але треба було зрозуміти творчу людину, яка ніколи не
зраджувала своїх принципів, своєї справи. Поезія для нього була тим первинним
джерелом натхнення, що живила його душу все життя, давала разом із рідною
землею, рідною мовою з дитинства неповторне відчуття Батьківщини. Двадцять
календарних років російськомовного оточення — це служба у лавах Радянської
Армії. Двадцять років свого найактивнішого життя він не мав можливості
по-справжньому займатися улюбленою творчою справою. Не кожна людина може це
зрозуміти. Та й зрештою — усі творчі люди певною мірою диваки. Данило
Олександрович ніколи не збирався бути військовим. Військовою людиною його
зробила війна.

Так само, як і у військовому середовищі, у
письменницьких колах батько ненавидів пристосуванців, які ладнали свої творчі
справи завдяки керівним посадам, здобували славу усілякими шляхами,
прислуговуючись тоталітарному режимові, який вони зрештою зрадили. На жаль,
такі людці траплялися батькові й у 1941 році, коли він сім разів виходив з
ворожих оточень, коли люди були всі, як на долоні: і порядні, і негідники, і
боягузи, і герої. Була жорстока правда життя. Може, ота жорстока правда і
виховала у Данила Олександровича таку непримиримість до зрадників та
мерзотників, залишивши зарубки на мужньому серці. Може, саме тоді жорстока
правда життя навчила юнака розбиратися в людях, зробила  його полум’яним патріотом, який перед
запеклим боєм біля Тарасової могили написав заяву в партію і до самої смерті
своєю звитягою й духовністю обороняв українську святиню. Чесна і принципова
життєва позиція батька, на мій погляд, і завадила йому досягти за життя
літературних висот, але в очах людей, які його добре знали, підняла до найвищих
висот моралі і культури, як  людину і
митця.

 

Пане
Олександре, мені відомо, що, окрім батька, Вашими літературними вчителями були
Петро Біба, Дмитро Білоус та Володимир Забаштанський. Як вплинула творча
спадщина цих визначних письменників на Ваше становлення як поета, прозаїка
й  публіциста?

 Потужний творчий імпульс Данила Бакуменка,
Петра Біби, Дмитра Білоуса та Володимира Забаштанського безумовно знайшов
відгук у моїй творчості. Мабуть, в цьому і є сила спадщини визначних
письменників: своєю високою творчістю залучати до слова нащадків. Замислюючись
над творчою спадщиною вчителів, розумію, що історичний смисл творчості видатних
письменників не обмежується хронологічними рамками їхнього життя. Творча думка
видатних письменників продовжує своє життя й після їхньої смерті, бо ввібрала в
себе духовні прагнення, надії та розчарування, сподівання та мрії своїх
сучасників, старших і молодших. Згадуючи незабутніх вчителів,  я чудово розумію, що кожна літературна школа,
яка б не була вона шляхетна, зрештою себе вичерпує. Кожний прийом вироджується
у штампи. Я розумію, що розвиток літератури — це не творча примха, це спосіб її
існування. Тому у своїй творчості прагну шукати власні образотворчі засоби.

 

Пане
Олександре, Ви досить впевнено підхопили у своїй творчості батькову естафету,
передусім  поетичні традиції батька. А в
чому полягає Ваше сучасне новаторство? 

Насамперед у реалізації нестандартних
рішень, намагаюся не зупинятися у творчому розвитку, не зупинятися навіть у своїй
провідній тематиці, для якої віднайшов відповідний ключ-образ філософії нашого
сучасника. Останнім часом так зване сучасне новаторство, на мою думку,
перестало шанувати класичну традицію. Неспроможність, навіть сказав би,
відсутність поетичного таланту почали підміняти розумінням поетичного
новаторства. Нонсенс. Як на мене, така ситуація створилася завдяки тому, що
серед літературознавців занадто з’явилося 
безталанних арбітрів, які почали зачисляти всіляких графоманів і нездар
до когорти новаторів. Отут треба дуже делікатно підходити до визначення самого
розуміння новизни у поетичному мисленні митців і за арбітражем звертатися не до
самозваних літературних професорів, які не здатні самі творити нічого, а до
наших видатних сучасних майстрів, таких, як Ліна Костенко, Борис Олійник, Іван
Драч і багатьох інших шанованих в усьому світі поетів, які довели світові своєю
творчістю основні напрямки новаторства в українській сучасній поезії. Якщо ж
глибоко замислитися і проаналізувати і новаторство, і традицію, то стане
зрозумілим, що вони мають спільні корені, і мають, насамперед, як засоби
художньої літератури, взаємоповагу і багато чого спільного у вирішенні побудови
художнього твору. І однією термінологією і якимись певними філологічними
засобами тут не обмежитися. Моє новаторство зосереджується у змісті твору, у
конденсованій думці мого ліричного героя, який переживає скрутні часи
суспільних негараздів. Але з гідністю долає на своєму шляху перешкоди і
стверджує високі духовні принципи у час тоталітарної бездуховності. В моїх
творах немає модних містичних поетизмів, немає нарочито туманного смислу, що
знаходиться десь за межею уяви звичайної людини, тобто знаходиться за межами
нашого реального життя, за межами світосприйняття нормальної людини. Адже,
Поезія – це не шизофренія, це – найвища концентрація душі і розуму людини. Отут
хочу ще раз підкреслити, що справжнє новаторство – це передусім концентрація
душі і розуму. Не може існувати новаторство заради новаторства. Ніколи справжнє
новаторство не стане переважати традиції і козиряти цим.

 

 Пане Олександре, звернення поета до прози
завжди розцінювалося не лише як свідчення багатогранності таланту, а ще і як
доказ невтомних жанрових пошуків. То чим же пояснити, що Ви – поет за основним
своїм покликанням, звернулися до прози?

Певною мірою, очевидно, й тим, що не всі мої
особисті враження і спостереження підвладні поезії. У моїй прозі є чимало
місць, зігрітих поетичним пафосом, однак не все, повідане в них, викладається
саме в такий спосіб. Як на мене, сьогодні на долю сучасного письменника випадає
більше жорстокої прози життя, ніж філологічних медитацій на фоні суспільних
катастроф. А тут, будемо відверті, маємо більше жорстокої прози, ніж лагідної
поезії. Переломним поворотом у моїй творчій біографії став роман-есе “Зодчий
Слова” —  про життєвий і творчий шлях
мого вчителя, видатного Словотворця, класика української дитячої літератури
Дмитра Білоуса. У даному випадку намагався не задовольнятися роллю голого
документаліста. За допомогою типових деталей – портретних, мовних,
психологічних – прагнув реальний образ видатного українця перевтілити в образ
художній. Тому намагався   переконливо
сполучати правду життєву з правдою художньою. Може, тому й роман мав успіх, а
зображені факти та епізоди вкарбувалися у читацьку пам’ять, як історичні.

 

Пане
Олександре, понад два десятиліття Ви з успіхом виступаєте в жанрі
літературознавчої публіцистики. У Вашому доробку чимало публіцистичних статей,
нарисів і понад сорок літературних портретів сучасних українських письменників.
Ваші цікаві спостереження в літературних портретах перетворилися на філософію
вишуканих літературних уподобань, де чільне місце належить психології
письменницької праці. Як Ви наважилися на таку нині невдячну й колосальну за
обсягами працю, адже Вам доводиться нині не просто читати літературні твори, а
достеменно вивчати й аналізувати творчість багатьох письменників?

Так, безумовно, за обсягами – це колосальна
праця, доводиться читати та аналізувати не лише чимало сучасних книжок, а й
працювати в архівах. Проте я все життя вчуся читати, вчуся літературі й вважаю,
що кожен письменник не має права зупинятися у своєму розвитку, адже Музи
дякують працьовитим. Аналітичне читання робить письменника читачем найвищої
кваліфікації. У своєму прочитанні тих чи інших творів, у знайомстві з тим чи
іншим письменником я прагну до системного аналізу, але ніколи не пишу
літературознавчих розвідок про те, що мені не подобається, пам’ятаючи батькові
слова: “Не марнуй часу на погану літературу, бо читання так само може стати в
житті і працею, і творчістю.” Скажу чесно, не люблю примушувати себе читати те,
що не подобається. Після батькової науки читати в мене з’явилося колосальне
бажання писати. Розвиваючи власні літературні смаки, вивчаючи аналіз художнього
твору, підмічаючи риси обдарування тих письменників, творчість яких близька
моїй душі, моїм літературним уподобанням, почав робити свої спостереження,
писати нариси, етюди, психологічні та літературні портрети. Тому нехай не
з’являється думка у мого читача, ніби я компліментарний критик. Ні, я не
критик, я читач, що має власні уподобання, про які хоче розповісти та
поділитися своїми враженнями, власними думками та міркуваннями з приводу
прочитаного. Свої літературні портрети охарактеризував би, як філософію власних
літературних уподобань, філософію власного світосприйняття улюблених книг,
письменників, прогресивних літературних напрямків у розвитку сучасної
літератури. Стосовно ж літературної критики хочу зауважити, що взагалі
кожний  критик починається з читача,
проте читачем він і закінчується. Але не всі критики стають художниками свого
жанру. Як на мене, не кожного критика можна занести до художників критичного
жанру. Справжній художник має бути передусім кваліфікованим читачем, різнобічно
обдарованою людиною, творцем літературних думок і портретів. Мабуть, художнику
цього жанру якнайбільше притаманна компліментарність. Адже художній портрет
можна намалювати лише яскравими фарбами, на позитивних емоціях, головною з яких
є доброзичливість та щира захопленість мистецькими творами. Пам’ятаю, коли
батько читав книги, ним панував інтелект доброзичливості, пафос творця, а не
руйнівника. Він казав, що критикувати будь-якого автора легко, але
по-художньому оцінити його завжди важко. Свої помітки олівцем він делікатно
вносив на полях книжок з єдиною метою – не завдати шкоди істинному слову. На
моїх очах читання перетворювалося на прочитання. Десятки книжок в нашій
домашній бібліотеці залишили сліди батькового олівця, залишили пам’ять його
філософської думки, яка легко визначала характер і психологію будь-якого твору,
пропонуючи цікаві твори  для спільного
обговорення. Батько прагнув сформувати мої літературні смаки, моє ставлення до
художньої літератури. Не раз він радив мені: “Синку, якщо хочеш стати письменником,
вчися  читати…”

От я і вчуся все життя читати…

 

Спілкувався з Олександром

Бакуменком Ігор Павлюк

 

 Редакційний
колектив «Української літературної газети» долучається до привітань, які
надходять на адресу Олександра Бакуменка з нагоди його ювілею. Міцного
здоров’я, невтомності в добрих справах і нових творчих вершин, шановний
Олександре Даниловичу!

З роси і води!

Прокоментуєте?