РОЗМОВА ПРО АПОЛІТИЧНИЙ ДЕТЕКТИВ «МІСЦЕ ДЛЯ ДРАКОНА» ЗА МОТИВАМИ ТВОРУ Ю. ВИННИЧУКА, ТЕАТР ТА КІНО
Трагічність відкритості світу, ненависть, зрада, підступність яскраво виринають у повісті-казці «Місце для дракона» Ю. Винничука. За мотивами даного твору О. Мельничук поставив однойменний аполітичний детектив на сцені Київського академічного театру на Липках. Прем’єра відбулася 2018 р.
Олег Мельничук – талановитий режисер та актор. Його постановки: «Приборкання норовливої» В. Шекспіра (дипломна вистава Національного університету театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого, акторський курс В. І. Зимньої, 2004 р.), «Колотнеча у Кйоджі» К. Гольдоні (Чернівецький обласний музично-драматичний театр імені О. Кобилянської, 2005 р.), «Осіння нудьга» М. Нєкрасова (Закарпатський обласний угорський драматичний театр імені Дюли Ійєша, 2006р.), «Одруження» М. Гоголя (Закарпатський обласний угорський драматичний театр імені Дюли Ійєша, 2007 р.), «Шинель» М. Гоголя ( Київський академічний театр юного глядача на Липках, 2009 р.); «Пісок із урн» П. Целана (Незалежна Театральна Лабораторія спільно з «EASTCENER/ Culture point» (Австрія), Чернівці, 2010), «Втеча або пральня ілюзій» за мотивами «Одісеї» Гомера (Незалежна Театральна Лабораторія спільно з «EASTCENER/ Culture point» (Австрія), Чернівці, 2011), «Periculosum libero (Небезпечно вільні)» за мотивами «КГБ та інші …» І. Померанцева (Незалежна Театральна Лабораторія спільно з «EASTCENER/ Culture point» (Австрія), Чернівці, 2011), «Затонуле місто» за І. Померанцевим (Незалежна Театральна Лабораторія, Чернівці, 2012), «За одну годину» за новелами А. Шніцлера (Незалежна Театральна Лабораторія спільно з «EASTCENER/ Culture point» (Австрія), Чернівці, 2013), «Оце халепа» Й. Нестрой (Мукачівський обласний драматичний театр, 2014), «Сад земних насолод» за поезією Х. Венгринюк «Довгі очі» (Незалежна Театральна Лабораторія спільно з «EASTCENER/ Culture point» (Австрія), Чернівці, 2014), «Перетворення» Ф. Кафки (Київський академічний театр юного глядача на Липках, 2017), «Місце для дракона» Ю. Винничук (Київський академічний театр юного глядача на Липках, 2018 р.), «Точка кипіння» за мотивами п’єси Ясміни Резе (Закарпатський обласний угорський драматичний театр, 2019).
1997–1999 рр. – актор Київського Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки, 1999–2000 рр. – «Свободного театра» м. Києва, 2000–2005 рр. – Берегівського угорського національного театру імені Дюли Ійєша.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Знімався в художніх фільмах «Вічна зима» (2018), «Зрадник» (2017), «Ізі» (2016).
Пріоритетний мотив вистави «Місце для дракона» – ненависть, підступність. Чому саме цей твір Ю. Винничука Ви обрали? Можливо, були домовленості з автором чи театром?
Ні, домовленості з автором не було. По-перше, це формат ТЮГу. Адже це вистава для дітей та юнацтва. Перед тим я робив вистави за шкільною програмою, але виходили вони не зовсім дитячими. Це – «Шинель» М. Гоголя, «Перетворення» Ф. Кафки. Захотілося взяти щось більш зрозуміле, більш доступне для юного глядача. Тоді якраз мій син навчався у восьмому класі. І в них цей твір був за програмою. При нагоді, в розмові, я поцікавився про «Місце для дракона». На той час я читав тільки «Лютецію» Ю. Винничука і фільм бачив А. Матешко «Діви ночі». Це все, що я знав про Ю. Винничука. І звичайно відомий його вірш «Убий…». Вже потім я прочитав «Дракона…» («Місце для дракона» – М. Ш.), «Ласкаво просимо в Щуроград». І думаю: 90-го року твір, зрозуміло на що він натякає, це гебня, кагебешники в особі Таємного радника. Проблематика видалася дуже близькою і на сьогодні, цікавою. Час змінився, плюс змінився на мінус. Вирішив на певних речах зробити акценти, а певні речі прибрати. Відьму прибрати… В аполітичний детектив вона ніяк не влізала. Вона трохи з іншого.
В постановці були якісь натяки на початок війни на Сході?
Я думаю, будь-яка революція, будь-яке заворушення буде подібне. Люди не змінюються, ними дуже легко можна маніпулювати, налаштовувати, показувати, хто ворог. Люди легко йдуть на маніпуляції, вони довірливі, емоційно в них можна збудити запрограмоване відчуття. Не збуджуються – натиснути кнопку, не збудилися – ще одну кнопку натиснути, і вони збудяться, і підуть вбивати, кого накажуть. На жаль, так відбувається. Суть тут не в війні (на Сході, чи де інде), а в тому, що не можна натискати кнопки, що збуджують НЕНАВИСТЬ. На ненависті не побудуєш ідеї для суспільства. Недарма ж у Ю. Винничука Дракон – християнин. «Не убий»!
Юрій Винничук бачив виставу, зрежисовану Вами?
Я десь бачив листування Ю. Винничука з кимось. Він трохи ображений. Ми недобре зробили. Я цим не займався, а треба було взяти в свої руки. Ми з ним не узгоджували авторські права. Він не бачив, не приходив. Казали, що обіцяв прийти, може, хтось від нього приходив, дивився, не знаю. Такий «зіпсований телефон»… Не скажу, що він негативно поставився, але він дав зрозуміти, що бажано було хоча б повідомити. На жаль, цього не зробили. Є образа з його боку і він правий. Він має право.
Чому Ваша постановка визначається як аполітичний детектив?
Діє принцип «навпаки». Підкреслено, що детектив «Місце для дракона» аполітичний, а він якраз є дуже політичним. Щодо детективу… Ми багато речей змінили, тому що прозовий твір важкувато втілювати на сцені. В плані сценічної драматургії він трошки шкутильгає, купи не тримається. Потрібне, як кажуть, ущільнення. Детективна нотка отруєння Радником Пустельника в творі Ю. Винничука відсутня. Там ніхто нікого не труїв. Пустельник помер власною смертю. Але… Помер старий, ну і що? Відсутня нотка напруги. Фінальний епізод, в якому Джура вбиває в спину Дракона, у Ю. Винничука теж відсутній. У письменника іде поєдинок, лицар Лаврін відмовляється вбивати, на що його слуга пропонує вбити замість нього. Це не цікаво. Ніж в спину саме від того, кого вважали нікчемою, – гостріше сприйматиметься. Джура підступно прийшов до влади. І так цікаво у нас з цими виборами… Хто б міг подумати. Шахова партія якась.
Довго працювали над сценарієм?
Ні. Не довго. Половина була зроблена перед початком роботи, а половина складалася з натяків, я вже знав, що куди буде. Потім скорочувалося. Вистава в першій версії була довша – три з лишком години. Задумалися, хто ж висидить стільки. Вирішили скорочувати. Ми декілька шматків повикидали.
Зараз вистава триває дві з половиною години…
Я хочу ще скоротити.
Як Ви гадаєте, дітям складно висиджувати дві з половиною години? Що краще для сучасних глядачів: більший формат за часом чи менший?
Глядач сучасний дуже і дуже балуваний. Зараз більше півтори години ніхто не висиджує ніде. Лише театрали або люди старшого віку. Я можу і п’ять годин, дивився восьмигодинну виставу. Пітер Штайн привозив в Жовтневий палац (Міжнародний центр культури і мистецтва) «Орестея». П’ять дій, вісім годин, по півгодини перерви, ми ходили пили каву. Цілий день. Я прийшов в театр зранку, пішов ввечері. Чудово. Мені нормально. Глядачі, правда, якісь йшли. А діти… Тут справа, не в тому, скільки іде вистава. Я її рік не бачив, позавчора (10 грудня 2019 – М. Ш.) вона була, я дивився її як з чистого листа, думаю: «Я забув, я нічого не пам’ятаю, це робив не я, це робила інша людина». У Ю. Винничука багато архаїзмів, цікава побудова речень, смачна мова. Я дивився виставу з балкона, внизу –у глядацькій залі – були десяті–одинадцяті класи. І я думаю: «А вони розуміють взагалі… Темп дуже швидкий з самого початку вистави. Вони в такому темпі розуміють зміст цих слів? «Іди збирай данину, бо не платять мідяка, як хто буде опиратись, в Чорну вежу без балачки». Думаю: «По-перше, балачка, Чорна вежа… Що за Чорна вежа? Що мається на увазі? От якби тюрма, не платять податки, а то – не дають мідяка». Вони не розуміють, що він вимагає від свого Радника. Отакі думки. Пропадає інформація на рівні тексту. Я боюсь, що вони не все розуміють. Але спростити Ю. Винничука, почати ставити побутовою мовою – було б злочином.
А чому саме мотив кухні ви використали?
Закладався натяк на «політичну кухню». Не спрацювало так, як я хотів. Плита повинна була працювати, актори повинні були варити страви. Це все технічно можна зробити в театрі.
Актори замішують тісто на сцені…
Тісто замішують. Так. Але воно мало би більше працювати як «політична кухня». Приготування «страв», що відбувається, не доступне тим, хто сидить в цьому ресторані, вони не бачать всього. Там – своє, тут – своє. За простором воно трохи так, як я планував, але стовідсотково не спрацювало. Але, як кажуть, «означено». Політична кухня.
А чому Мала сцена Театру на Липках?
У виставі є 2–3 камерні сцени, які пропадуть на великій сцені. Вони інтимні. Два актори. А інші можна було б. Я подумаю. Велика сцена не дуже зручна в Театрі юного глядача. Ще перші 10–12 рядів добре, а далі… Наче б і чутно, і все видно, але ти відчуваєш себе поза межами залу. Не гарний простір. Там все губиться.
Ви виділили жіночу лінію, яку, мені здається, Ю. Винничук не виокремлював. Закцентували на жіночій ролі, коли Настасья ніби виховує дитину, готує їжу. Чому так зробили?
Цього в творі Ю. Винничука немає. Проаналізувавши матеріал, дійшли висновку, що Настасья мало прописана. Ми подумала ось про що: в такого батька – високопосадовця – є дитина-мажор… Чим вона зайнята? Вона дуже самотня, її інтереси дещо штучні, надумані. Те, що вона ілюструє, як її гнобить Дракон, як він її примушує працювати на плантаціях, вона знімає на камеру. Хотілося зачепити якісь феміністські штуки. Підкреслити, що це набуте. Вона десь це почула, побачила, почала спекулювати. Вона – блогер. Настасья – епатажна, з відповідним ставленням до життєвих подій. Вона теж стає маріонеткою, жертвою. Може почути: «Закрий рот, ти свою функцію виконала, а тепер стій і читай віршик». Вона вже як зазомбована. Так відбувається, коли людина – без позиції, а набрана чужого. Настасья дуже дивна, незрозуміла. На початку хотілося показати закоханість в Дракона як перше почуття. Але потім подумав, що це зайве, бо заплутає глядача. А що ж в неї з джурою?.. Ми собі фантазували, ставили, потім відмовлялися. Як в кіно: зняли, а потім на монтувальному столі – порубали.
Що Ви можете сказати про акторів? Євген Бондарський в ролі Радника – стовідсоткове потрапляння, Петро Хіміч – Дракон – класно, Валерій Войтенко – Пустельник – чудово.
Руслан Гофуров, що теж грає Пустельника, за віком трохи молодший. На рік молодший за мене.
Валерію Войтенко нічого навіть робити не треба. Він може вийти і просто сидіти, говорити. Ти бачиш – дядько, мудрий, спокійний, добрий. Є аура, є харизма його. Як в кіно кажуть, типаж.
Є. Бондарський – просто супер. Він повільно робив роль. Не брехав, не брав нахрапом, акуратно вибудовував. Я запропонував йому провести паралелі з Берією. Берія, щоправда, по комплекції інший, але схожий за характером – слизький. До прем’єри ближче Євгеній мав чітке уявлення, як гратиме. Мені це подобалося.
Князь на контрасті – імпульсивний, емоційний. Таких використовують.
Радник – сірий кардинал.
Чому у фіналі введено образ Співачки?
Звучить пісня на вірш Дракона. Цього ніхто не зрозумів. Він читає вірш один раз. Треба в епізоді, коли Джура приносить Радникові зошит, який він знайшов, ще раз прочитати вірш «Ти сни колись бачив рожеві і білі». Потім є ще одне місце, де можна вставити. Варто іще раз зачитати. Тоді глядач буде розуміти. На похоронах Дракона співається пісня на вірші самого Дракона, але для глядача – «на вірші невідомого поета». З часом його вірші стають популярними, виходять великими тиражами. Але Радник каже: «Ти безславно помреш. Ніхто не буде знати, хто автор цих чудових віршів». Оця тема пропала. Ми хотіли створити відчуття шоу, цирку.
Що Вам більше подобається: сам процес творення, репетиції, чи завершений продукт, коли спектакль вийшов?
Більше подобається сам процес. Бувають муки, як виставити мізансцени. Так не працює, і так недобре. Ходиш роздратований. А буває, пішло, і можна двадцять хвилин вистави зробити за піврепетиції, за півгодинки. Ми точно все узгодили на початку, все пішло, з’явився кураж, задоволення відкриття. Ближче до прем’єри виникало багато технологічних речей: скорочення, ритми, темпи, світло. Творчий процес – на початку репетицій. І багато розмов, сміху… Як ми сміялися, коли робили алкогольну сцену…
У Вас є твори, які Ви хотіли б інсценізувати, але не вистачає часу, не доходять руки?
Є. Це романи.
Сучасні? Українські чи зарубіжні?
Зарубіжні. З наших зараз не можу сказати. Є угорський автор Петер Естерхазі. Він написав роман «Небесна гармонія». «Виправлене видання» – продовження. Це книга про родовід Естерхазі, предків. Друга частина вийшла через чотири роки. Після публікації першої книжки всі були в захваті, ледь не на Букерівську премію висували. Він отримав доступ до архівів Служби безпеки Угорщини. Відкрив багато інформації про свого батька. Його батько працював на них. Шок! Будапешт 1956 р. Батько строчив доноси. Вразила невеличка помітка: такого-то числа він зустрівся з таким-то майором служби безпеки, «настучав» на того-то. А це був день народження сина. Йому виповнювалося дванадцять років, тато запізнився, сказав, що на роботі затримався, ще й якийсь торт приніс. В романі чудово відтворено свідомість сина: як він сприймав батька, крах, роздуми над тим, хто ж він був насправді. Другий роман – дуже цікава річ. Ця ситуація близька нам, у нас теж були так звані «стукачі». Я колись окунувся в таку річ, коли робив виставу за творами Ігоря Померанцева «КДБ та інші вірші». Відтворені шістдесятники, але не бунтарі. Арешт самого Померанцева, розмова в КДБ. Зустрічалися гротескові ситуації. За словами І. Померанцева, його забрали в Одесі прямо з пляжу. Він каже: «В мокрих трусах сів в чорну «Волгу». Везуть прямо в Київ». Щоб краще працювати над виставою, окунувся в цю ситуацію: як стучали, як один на одного зводили наклепи, як здавали. Навіть цікавий образ придумали. Кадебешник відраховує «стукачу» двохкопієчні монети для таксофона і каже: «Будеш дзвонити мені щодня». Рахуючи, говорить: «Чекай. В місяці скільки днів?». У відповідь чує: «Тридцять». Так отримує тридцять срібняків.
В основному хочеться поставити на сцені прозу. Це або оповідання, або повісті, або романи. З п’єсами у мене якось не складається. Хіба недавно робив постановку за французькою п’єсою. «Шинель» за М. Гоголем, «Перетворення» за Ф. Кафкою, «Місце для Дракона» за Ю. Винничуком в «Театрі юного глядача» у Києві – за прозовими творами. І там в себе, в угорському театрі, все в основному за прозою. Те, що ми робили по Пєлєвіну, Оруелу.
Не важко працювати на два регіони? Ви ж співробітничаєте, як з Театром на Липках у Києві, так і з Закарпатським обласним угорським драматичним театром.
Ні. Не важко. Вже звик.
Які Ваші творчі плани на майбутнє?
Я не знаю, що буде тут, в Театрі юного глядача. Ще з В. Гиричем не говорив. Є плани. Я два роки тут нічого не робив. Завис у себе на Закарпатті, за кордон поїхав. В березні місяці повинен випустити за французькою п’єсою твір. Уже майже-майже готовий переклад. Сучасний французький автор – Жоель Помра. Він є також режисером, у нього є свій театр. П’єса називається «Ця дитина». Це десять окремих сцен, епізодів, дуже різних, про стосунки батьків і дітей. Така психологічна і важка штука. Одна тремтлива сцена є, наприклад, поліцейський запросив двох жінок в морг на упізнання тіла: «Це ваш син, чи не ваш син?». Жінка півгодини не може підійти і подивитися. Коли тіло відкривають, починає сміятися. Каже до подруги: «Пробач мене, пробач. Пробач, що я сміюся. Я не маю права сміятися». А це син її подруги. Все про гріхи батьків: не додали уваги, не любили, вчасно не помітили, як дитина відірвалась, що потім відбувається, намагання знов повернути дитину різного віку. Як мама примушує вже дорослу дочку реалізувати свої мрії: «От у мене щось не відбулось, то ти повинна отримати ту освіту, яку я не отримала». Дочка каже: «Я не хочу. У мене своє життя».
Такі стосунки батьків і дітей. Складна річ, дуже цікава.
У Г. Коха є подібна річ – «Вечеря». Батьки та діти сидять. Вирішується доля дітей. Її екранізували. Не знаю, чи поставили на театральній сцені. Там всього чотири персонажа. Книга сильніша набагато. Ставилася п’єса «Серпень: графство Осейдж» в Молодому театрі.
Дійсно. Цікава ідея. Я подумаю.
А я знаєте, на що звернув увагу?.. Зараз не буду зачитувати. Подивився, які вистави представлені на одному з фестивалів в Кракові. Думаю, що мене так муляє? Потім зрозумів. Всі, хто в цьому фестивалі брали участь – різні європейські режисери – не привезли жодної вистави, зробленої за мотивами одного твору. Мікси. Тексти Платона, додані сучасні вкраплення, йдуть міркування на якусь тему, ставляться питання. Суцільна еклектика. Якась така тенденція. Видно, не вистачає якогось самодостатнього автора, чи може, навпаки, режисери бояться відповідальності перед одним автором.
Існує безліч екранізацій та постановок «Ромео та Джульєтти» У. Шекспіра. Інколи приходять думки, невже немає цікавих сучасних творів. Цікавий твір Шарлотти Роган «Шлюпка». Люди врятувалися, пливуть океаном, починають між собою конфліктувати. Дія відбувається лише на цій шлюпці – в одному замкненому просторі. Кейт Бланшет хотіла зробити спробу зрежесирувати даний твір. Книга непересічна.
Трошки інше є у С. Мрожека – «У відкритому морі».
Ви говорили, що люди дуже довірливі, ними легко маніпулювати. Це твердження можна застосувати загалом до всіх людей (ви ж бачили і європейців, і українців) чи це саме українцям притаманне?
Ні, загалом. Особливо через засоби масової інформації. Якщо це пішло в засоби масової інформації, значить, це комусь вигідно. Кому? Навіщо? Колись Б. Брехт дуже точно це зрозумів. Він розумів, яка пропаганда у Гітлера і говорив, що театр повинен змінитися. Треба відштовхуватися від арістотелевського і йти до іншого. В якийсь момент ми відчужуємося, насміхаємось над своїм персонажем, щоб дійшло розумом, мозком. Думайте люди! А ви емоціям віддаєте перевагу…
Багато людей довірливо сприймає інформацію, яку транслюють засоби масової інформації.
В театрі Ви позиціонуєте себе як режисер, постановник, а в кіно – актор. Чому?
Так. Я за першою освітою актор. В театрі актором працював, починав в Чернівцях, театрі ім. Лесі Українки, потім в «Свободному»,
Як ви ставитеся до того, що зараз почали знімати кіно за творами української художньої літератури? «Захар Беркут» за І. Франко, «Чорний воронза В. Шкляром, «Віддана» по С. Андрухович.
Позитивно. Мені пощастило працювати з режисером Тарасом Ткаченком на фільмі «Зрадник» (також режисер «Чорного ворону» за В. Шкляром). Тарас Ткаченко був другим режисером, а головним був Марк Хаммонд. На зйомках «Зрадника» був присутній перекладач з англійської. Відчувалися певні комунікативні проблеми з американським режисером. Тарас допоміг краще зрозуміти роль. Як з актором зі мною працював. Олега Петровича Мосійчука, який батька Ворона грав, ще з Чернівецького театру пам’ятаю.
«Чорного ворона» ми з друзями втрьох дивилися. Фільм мене вразив. Позаду сиділи жінки мого віку, десь сорока п’яти років. І у всіх сльози на очах. Фільм зайшов з душею. Дуже добре.
Розмову провели М. Штолько, О. Ляшенко
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/