Олег Чорногуз: «Українцем мене виховали Вінниця і «Вінницька правда»

597

До появи фільму «Слуга народу» знаменитий письменник Олег Чорногуз написав роман із подібним сюжетом. У романі письменника показано, як із безхатченка людина піднялась до олімпу. Кіносценарій написано В’ячеславом Таранюком. Якщо вдасться знайти на фільм кошти, це було б цікаво… Про це Олег Чорногуз розповів у своєму великому інтерв’ю для газети «Вінничина».

Село Іванів дало світу чотирьох письменників. Це Станіслав Мишка-Холоневський (представник графського роду, дружив з Міцкевичем), Стефан Вітвіцький (на його вірші писав романси Шопен), Віталій Березінський (жив і працював в Одесі) та відомий сатирик, автор популярних романів, серед яких «Аристократ із Вапнярки», головний редактор журналу «Перець» Олег Чорногуз. До Олега Федоровича Чорногуза в його батьківську хату нещодавно «напросився» в гості журналіст «Вінниччини», аби поговорити з класиком про давнє і сучасне, про творчість і родину, а ще про те, як він 56 років тому працював у редакції нашої газети.

— Я народився саме тут, це поновлена батьківська хата. Отут раніше було віконце, на ньому стояла гасова лампа, – розповідає і показує Олег Федорович. На місці того міжкімнатного віконця на стіні зараз висить диплом про одну з численних літературних відзнак господаря і молодече фото трьох його братів, які імітували відому картину «Полювання».

– У нас була велика сім’я – троє сестер, четверо братів. Мамині діти, батькові, їхні спільні діти. Також багато померли маленькими… Батько прийшов з Першої світової, а перша дружина його не дочекалася, вийшла заміж – повірила, що його вбили. Старша дочка Аня була проти, і коли батько вернувся, прийшла з ним сюди жити. А мама моя, Яремчучка, теж вийшла заміж за учасника війни, але він прийшов поранений і скоро помер, вона лишилася з двома дівчатами. Одружилися з моїм батьком і стали тут жити. Було вже три дочки, потім стали народжуватись хлопці. Старша сестра Аня вийшла заміж за чекіста. Стояла біля воріт, проїжджав чекіст – москвич Василь Іванович Барінов. Він гукає: «Красавіца! Вернусь – женюсь». Мама каже: «Вона ще молода» – «Нічого, ми допишемо їй роки». Через пів року повернувся і вони справді одружилися. І той Барінов потім врятував нашу сім’ю.

До середини 80-х років я не знав, де служив мій батько в роки «громадянської» війни. І якось, коли я став директором видавництва, Олександр Деко взяв у мене інтерв’ю – розлоге, трошки з його власною фантазією, надруковане в «Літературній Україні». Прочитав мій старший брат (офіцер, в Німеччині служив) і каже: «Слухай, звідки ти оце взяв, що в тебе батько був будьонівець?» – «Це не я, це Деко взяв» – «Ну ти ж, мабуть, йому сказав?» – «Ні, на цю тему ми не говорили». Але раз я комуніст, на такій посаді, то Деко подумав, що я міг бути тільки син «пєрвой конной». «А ким же батько був?», – питаю. – «Синьожупанником, петлюрівцем» – «А чому ж я не знав?» – «Ти малий був, це був сімейний секрет. Якби десь розляпали, то батька б розстріляли»…

Батько був ветеринарним лікарем у кавалерії. Його зять, чекіст Барінов, знав, що батько петлюрівець і його можуть розстріляти чи посадити. І Василь Барінов відправив усю сім’ю в Сизрань до своїх родичів, страшний 33-й рік вони там просиділи… Коли повернулися, батько пішов ветлікарем на Вінницький м’ясокомбінат. Потім знову приїхали в Іванів, і в 36-му я народився тут.

 

Який ваш найяскравіший спогад із дитинства чи юності в Іванові?

Як мене виключили зі школи. Це був перший мій «гонорар» за сатиру. У 8-му класі я став редактором стінгазети, але не настільки добре вчився, як казала директриса, щоб мати моральне право критикувати інших. Мав бути зразком, а хуліганистий був. У 9-му класі проходили «Енеїду», а вона дуже легко пародіюється. І от з’являється «народна творчість» – по школі ходить зошит, у якому наших кращих дівчат обізвали на літеру «б», серед них і мою подругу, з якою я вже почав дружити і за руку триматися. Це була дочка директриси. І директриса зразу, не звіривши почерк, каже: «Це Чорногуз написав. Виключити зі школи».

Я доводжу, що не писав цієї речі. Потім і з комсомолу за це ж виключили. Кажу: «Ви подивилися б по почерку» – «Ти такий хуліган, що міг примусити когось іншим почерком написати». Степан Груша, староста 10-го класу, взяв слово: «Я вірю Олегу. Хоч він вірші пише, але бачу по його виступах, по переконаннях, що це не він. Якщо серед нас є чесний комсомолець, який це написав, хай зізнається». І встає Шура Ковальчук, чесний хлопець, син головного бухгалтера лісництва. Каже: «Я написав». Директриса йому не повірила, подумала, що він бере на себе мою вину: «Олександре, сідай, не корч із себе Матросова»…

Мене виключили, я поїхав в Івано-Франківськ (тоді Станіслав), де директором школи був той Василь Барінов, чоловік моєї сестри. Тоді, в кінці 40-х, коли у нас лушпиння смажили на солідолі, там був приватний сектор і західняки підгодовували всю Україну, багато хто туди їхав спекулювати, працювати… До речі, пізніше ту ж 5-у школу в Франківську закінчив Юрій Андрухович.

Я 10-річним лишився без батька. Він отруївся як ветлікар. У коней після війни була короста, їх заганяли в таку «грубку», а голови на повітря, там палили сірку, викурювали цю коросту. «Грубку» не цементували, робили на глині, кінь вибив кілька цеглин, і цей дим пішов в амбулаторію. Батько надихався, кинувся до дверей, а з того боку їздовий – придурок – клямку накинув. Батько стукав, а той, видно, заснув на возі. Вікна були заґратовані… Коли їздовий привіз його додому, батько дуже мучився, не знаходив собі місця, у нього були опіки легень, зсередини організм гинув… Помер, мати лишилася з нами.

Мати неграмотна була, але мудра, дала нам освіту. Брати були військові, і мені вона теж казала: «Треба, синку, йти туди, де взувають, одягають і годують». Я пішов у військове училище в Чернівцях, яке закінчував мій брат. Хотів вивчитись на генерала.

 

Чому не продовжили військову кар’єру?

Це був 1956 рік, події в Будапешті. Тоді угорці писали на танках так, як сьогодні в Донецьку треба писати: «Москалі, забирайтесь додому!». Брат був кинутий туди, але, на щастя, не воював. Нас теж по тривозі зібрали, ми сіли в бронетранспортери, але дали відбій – надійшов наказ зберегти офіцерський корпус і курсантів не кидати на придушення угорського повстання. А наші казарми вже зайняли десантники з Підмосков’я. Нам запропонували на вибір кілька інших училищ, але були певні перепони. Також була пропозиція: якщо згодні, щоб вам два курси зарахували як два роки служби, то можете бути вільні. А я вже на той час був кореспондентом газети Прикарпатського військового округу «Слава Родины», мав друковані речі. Правда, писав російською.

Мене виховала українцем Вінниця, «Вінницька правда» в особі Василя Юхимовича. Я прийшов до нього в редакцію у формі – показати вірші, якими балувався під впливом російської літератури. Юхимович прочитав і плямами покрився. А я подумав, що йому дуже сподобались мої вірші. Він був запальний. Каже: «Вже є Заєц без м’якого знака, пише російською, а це ще й Чорногуз. Хоча б Аістов якийсь». Це вперше мені так сказали, це була перша моя зустріч з живим письменником. «Я зрозумів, – кажу, – перейду на українську. Але, може, з граматикою в мене будуть проблеми, русизми, бо я ж російською працюю» – «Ну як перейдете, я виправлю і зразу надрукую в газеті».

Я подякував, забрав вірші й пішов донизу. І раптом на виході Василь Лукич доганяє мене, в руках у нього шоколад з горішками. Надламує, дає мені й каже: «Попробуйте шоколад. Я вам нічого не казав. Можете писати по-російськи…» Певно, думав, що я піду поскаржуся туди на вулицю Дзержинського. Він же пройшов війну, знав, що таке НКВД, переживав. Кажу: «Ні, буду писати українською, просто мені про це раніше ніхто не підказав. Тим більше, що я вже пов’язав життя з Вінниччиною». Отже, мій перший україномовний вірш «Сміхотерапія» справді був надрукований у «Вінницькій правді» завдяки Василю Юхимовичу. Це був початок 60-х років…

 

А незабаром ви прийшли працювати в цю ж газету – «Вінницьку правду», яка зараз має назву «Вінниччина»…

Так, років через два. Перед тим вступив на факультет журналістики в університет Шевченка в Києві. Хоча спочатку мене там «зарубали». Нас двоє курсантів вступали – син редактора Літинської райгазети і я. Однакову кількість балів отримали, але в того не було публікацій, а в мене були. Проте пройшов він, а я ні. Довелося навіть іти до міністра добиватися справедливості. Був неприйомний день, але в коридорі зустрів офіцера, ветерана війни без обох рук, який допоміг потрапити до міністра.

Взагалі, мені в житті щастило на хороших людей. Той же Василь Юхимович, який був у «Вінницькій правді» заввідділом літератури. А редактором був Володимир Якович Орлик. Теж хороша людина, я його дуже поважав. Взагалі, у мене якось дуже швидко склалась журналістська кар’єра. Першим місцем роботи були Калинівська районна газета «Прапор Перемоги», куди запросив Анатолій Ясельський, заввідділом листів. А потім він поїхав на сесію, я за нього працював, заступником редактора був Леонід Шаміс, а головним редактором Петро Ситник. Поки Ясельський на сесії, Петро Іванович каже: «Ми тебе вирішили поставити завідувачем відділом» – «А як же Ясельський?» – «А він приїде і сяде на твоє місце, літпрацівником». Кажу: «Я вам дуже вдячний, але я на це не піду. Якби не Ясельський, я б сюди не потрапив». Так моя робота в Калинівці тривала кілька тижнів.

Запропонували місця в трьох редакціях. Спочатку я поїхав у Гнівань (пам’ятаю, аж очманів, як добирався на вантажівці з діжками з-під пива). Редактором там був Зуб, питає: «А що ти можеш?». Кажу, що гуморески пишу. «Гуморески і дурак може писати. Нам треба про гній, про буряки». І не прийняв мене на роботу. Пізніше, коли я вже працював у «Перці», він шукав роботу в Києві, я йому допоміг. А він мене не впізнав, потім разом посміялися, коли виявилося, що я той хлопець, якого він колись не прийняв.

І я поїхав у Погребищенську райгазету, працював заввідділом. Редактором там була жінка, ми її називали Катерина Третя. Намагалась мене на комусь женити, казала, що я буду після неї редактором. Взагалі, там інтелігентний народ в Погребищі. Запам’яталось інтелектуальне середовище, духовність, люди компенсували провінційність тим, що багато читали… Але приїхав Леонід Пастушенко, мій ровесник. Каже: «Переїжджай у Вінницю, до нас у молодіжку». Я з задоволенням погодився, та й до мами було ближче. Льоня порекомендував, і редактор «Ленінського племені» Іван Маковійчук мене прийняв. Але невдовзі Орлик запросив у «Вінницьку правду». Василь Лукич Юхимович поїхав працювати в журнал «Україна», звільнилось його місце. Такий парадокс: я сидів за тим столом Юхимовича, куди років два тому вперше приніс свої вірші…

Але там теж довго не протримався. Якось поїхав як молодий літератор на президію Спілки письменників. Ми там читали гуморески, мої дві речі викликали сміх, оплески. І головний редактор журналу «Перець» Федір Маківчук, наш земляк з Козятинського району, запросив мене на роботу. Редактор «Вінницької правди» Володимир Орлик спочатку не хотів відпускати. Питає: «А де запрошення?» – «Маківчук сказав, що ми не формалісти». Орлик каже: «А ми формалісти». Навіть першу заяву мою порвав. Насправді мені було приємно, що Володимир Якович мною дорожить.

Років через десять із «Вінницькою правдою» і її редактором Орликом у мене сталась ще одна показова історія. Приїхав я з Києва у Вінницю і приніс в газету кілька своїх творів, щоб авансом отримати гонорар і хоча б з хлопцями на каву піти. А перед тим я написав роман «Я хочу до моря», саме в період посилення арештів української інтелігенції. У першому рядку були слова: «Я сидів. Я сидів за любов…». Слово «любов» редактор хотів виправити на «кохання». Я заперечив, і він зрозумів ключ до роману: я мав на увазі любов до України у глибокому підтексті. Той роман на 15 років зняли з друку, я потрапив у чорні списки. Але в 1974-му в журналі «Прапор» надрукували мою сатиричну повість «Я хочу до моря, або Голубий апендицит». Секретар ЦК КПУ Маланчук підняв питання, що це антирадянський твір. І мене зняли з видавничого плану…

І от коли я прийшов до Орлика в «Вінницьку правду», він підходить до сейфу і виймає кілька листків. Це був чорний список. Каже: «Слухай, ти в списку. Не можу тебе надрукувати». Це від нього не залежало. Треба віддати йому належне, що прямо мені сказав… У «Мемуарах» я згадую Володимира Орлика з теплотою.

 

А років за п’ять вийшов ваш знаменитий «Аристократ із Вапнярки». Як він народився?

Сідалковський, головний герой «Аристократа з Вапнярки» – це десь у третьому поколінні онук Берулі, який хотів теж стати аристократом, або нащадок Голохвостого, який хотів стати Галахвастовим… Це жертви колоніальних держав, представники бездержавного народу, які хотіли будь-якою ціною «вибитись в люди». Тому я взяв Вапнярку, бо ця назва теж має свій символ – саме з того вапняку вибивається людина, яка хоче в аристократи. Це наша національна трагедія, тому література в нас загалом сумна.

Щоб роман написати, треба якийсь ключ, якусь деталь, щоб відштовхнутись. Член редколегії «Перця» Степан Олійник розповів, як під час війни був кореспондентом «Сталінградської правди». Два військових кореспонденти повертаються голодні після двох діб із окопів Сталінграда, заходять в їдальню і наказують солдату накрити стіл. Він питає про талончики, а вони: «Накрий стіл!». Солдат майору сказав, той приходить, а кореспонденти – підполковники (їм давали вищі звання, щоб офіцери їх не «посилали», коли треба репортаж зробити). Майор віддав честь і питає: «По чьєму пріказанію накрить?». А був кореспондент РАТАУ Цідалковський, і вони кажуть: «По пріказанію Цідалковского». Це було справжнє його прізвище. І я, коли почув, уявив такого журналіста-авантюриста. Поміняв одну літеру і сів писати роман.

Ще один приклад, як народився роман «Дари пігмеїв». Мала бути передача зі мною, але мій друг телевізійник Володя Мельник каже: «Передачі вашої не буде, бо в нас така трагедія: Оксана Марченко перемотувала бобіну, і в неї відлетів наклеєний нігтик на вказівному пальці» – «Ну і що?» – «Та вона подзвонила Медведчуку, замовила авіакоридор на Париж і приватним літаком полетіла» – «А в Києві не можуть приліпити той нігтик?» – «Ні, вона хоче тільки в Парижі»… Я одразу сів і написав роман «Дари пігмеїв», який починається словами: «Роксана зійшла з трапу літака». Змінив одну літеру в імені «Оксана»…

 

Вапнярка вам вдячна за «Аристократа з Вапнярки» чи ображена? Ви ж недавно там були, пам’ятник відкривали…

Не знаю, чи вдячна. А щодо пам’ятника, то є момент певної делікатності. З одного боку, сьогодні, коли гудуть гармати на фронті, йде війна, нібито не до пам’ятників літературним героям. Але я мотивував тим, що хай краще лунає сміх і буде мир над землею, і хай ми ставимо пам’ятники веселі, ніж ми будем ховати наших воїнів, цвіт нашої нації. До того ж, древні говорили: «Світ уцілів, тому що сміятися вмів». Сміх – це та сама боротьба за своє існування, це теж зброя і це перемога…

До речі, я написав ще до появи кінофільму «Слуга народу» роман «Примхи долі, або Велика гра» (у 2006 р.). Там подібний сюжет, показано, як з безхатченка людина піднялась до олімпу. Кіносценарій написано нашим земляком Славою Таранюком. Якщо вдасться знайти на фільм кошти, це було б цікаво…

 

Хочеться торкнутись теми світлої і, водночас, болісної. Розкажіть про Лідію Степанівну, яка була вашою дружиною, другом і порадницею. Власне, ваші життєві покликання дуже близькі – вона як лікар-кардіолог зцілювала людські серця, а ви лікуєте серця гумором і сатирою.

Дружина народилась на Житомирщині в селі Княжики. І справді, в ній було щось княже, аристократичне. Я розказую про це в книзі, яку їй присвятив і видав до сорока днів… Познайомились ми у Вінниці в бібліотеці Тімірязєва. До Дня Військово-морського флоту я шукав україномовного вірша на 1-у сторінку газети. В цей час підходить дівчина, типова українка, з гарною косою. Я глянув перепустку в бібліотеку. Написано: Лідія Мазур. Вона просила твори чи диктанти шкільні, і я подумав, що вступає в педінститут. Питаю: «Перший раз вступаєте?» – «Та ні, вже третій» – «Мабуть, вчились погано?» – «Ні, з медаллю…». Я кажу: «Не переживайте, я он сім разів вступав, потім плюнув і пішов слюсарем на агрегатний завод. Але якщо хочете, я вам допоможу вступити». Хоча насправді я працював у газеті й ми часто друкували університетських професорів. Вона відповідає: «Та ні, не треба». Питаю, чи в педагогічний вступає. Каже, що в медичний: «У нас була хата загорілась, і мене з полум’я винесла лікарка в білому халаті. Відтоді моя мрія стати лікарем, я хочу теж допомагати людям». Кажу: «Вас просто «зарубали» при вступі, хоч ви і вчилися добре».

Вона ще розказала, що працює санітаркою в Пироговці, щоб мати практику… Але тут Андрій Лучко, мій товариш, який потім став директором бібліотеки, знайшов мені вірш Нагнибіди. Я побіг передрукувати, приніс і думав, що продовжу розмову з Лідою, але її вже не було. Та я не був би журналістом – дзвоню в Пироговку, до начальника відділу кадрів: «Це з молодіжної газети, хочемо написати про вашу молоду працівницю». Я випитав, де вона живе (на Свердлова, 62) і номер телефону відділення, де працює. Побіг увечері на Свердлова. Сидить на лавочці бабця, в якої Ліда кімнату знімала, а Ліди нема. «Прийшов позалицятись? – питає бабця. – А вона хлопців до себе не допускає, не дружить ні з ким, їй тільки медінститут в голові».

Я записку залишив: «Ліда, це твій незнайомий хлопець, за винятком обличчя. Передзвони мені, будь ласка, 59-33». Потім вона розповідала, що зразу здогадалась, що це я. Цілу ніч думала: «Не вступив, слюсарем працює на заводі, а має телефон. Що ж це за хлопець?». Подзвонила в редакцію. А я ж ім’я не написав. У газеті на практиці був Вася Губарець. Вона питає: «Це ви?». Він каже: «Це я» – «Це ви в мене сьогодні були?» – «Ні, не був. Але збираюся» – «Я серйозно питаю. Ви такий високий, чорнявий?» – «А, то це Олег Чорногуз був» – «А куди я потрапила?» – «В редакцію». Вона розгубилась і кинула трубку. Потім знову знайшла 2 копійки, знову дзвонить. Вже я взяв трубку. «Слухаю, – кажу. – Це Ліда? Лідо, я хотів би з тобою зустрітися». Досі пам’ятаю італійський фільм «Адвокат», на який ми з нею пішли…

Ми з редакційним другом Іваном Куштенком домовилися помагати таким простим хлопцям і дівчатам, як Ліда, вступати в інститут. Тим більше, що медінститут воєнізований, вона цього не знала. Там візьмуть переважно хлопців, тільки з десять дівчат, і то доньок секретарів обкомів і райкомів. І їй ніколи не бачити здійснення мрії… Ми написали статтю «Чому я хочу стати медиком» – щоб сльозу пробити в ректора. Розписали, як її, нібито обгорілу, лікарка в білому халаті виносить, як вона мріє стати лікарем. Потім ідемо до ректора брати інтерв’ю про вступну кампанію і просимо розказати про тих, хто має реальний шанс вступити. А він каже: «О, про ту дівчину, яку з вогню винесли, про яку стаття була. Вона точно буде студенткою». Так Ліда стала медиком.

А до одруження мене друг підштовхнув. Він запропонував їй руку і серце, а вона мені дзвонить і питає: «Хто для тебе Іван? Який же він тобі друг, коли за твоєю спиною запропонував мені одружитися?». Я подумав: «Якщо вона мені це каже, отже я їй не байдужий». Думаю: гарна дівчина, чого це я маю поступатися? Знов зустрілись, погуляли, кажу: «Може, справді ми одружимось?» – «Ні, поки інститут не закінчу, ніякого заміжжя» – «Що шість років чекати?»… Але чекав я тільки рік. Одружились ми у Вінниці і прожили разом 58 років…

А син їхній Ярослав Чорногуз – журналіст і співак, артист Національної капели бандуристів. У співпраці з сином романіст Олег Чорногуз став ще й «романсистом», у них навіть вийшла спільна книжка романсів «Тиха ніч над хатою моєю». А перший такий музичний твір на слова Олега Чорногуза – «Прощальний романс» – став колись результатом своєрідного парі між ним як автором, композитором Олександром Білашем та виконавцем Дмитром Гнатюком. До речі, на слова Олега Федоровича також створено гімн рідного села Іванів.

 

– Також дуже пишаюся своїми онучками, – продовжує мій співрозмовник. – Старша Леся – медик, закінчила університет Джорджа Вашингтона, біомедичний факультет. Працює над тим, щоб врятувати людство від раку. Тим більше, що я пережив цю хворобу, вилікувався. Думаю написати книжку про те, як я подолав рак. Але мене зараз вибила з колії написання Лідина смерть…

Обидві онучки сказали, що хоч я бабусі колись поміг, але їм не треба допомагати вступати. Справді, я не допомагав. Друга онучка Яринка вступила зразу в три вузи, обрала Києво-Могилянську академію (філософія, філологія, політологія). Закінчила, але від бабусі в неї прагнення допомагати людям. Стала парамедиком, двічі була на фронті, а дві її подружки там загинули. Днями вернулася з передової, була за 300 м від лінії фронту, а гвинтівки снайперські московські півтора кілометри беруть… Але я нічого їй проти сказати не можу, бо вона каже: «Ти ж, дідусю, нас так виховав. Якщо не ми, то хто? Тим більше, ти ж і сам ходив у військкомат…».

 

Ви хотіли захищати Україну на Донбасі?

Так, у 2014-му я пішов у військкомат, сказав, що знаю систему Калашнікова, що вчився на офіцера, готовий іти добровольцем, що мав не тільки хороші оцінки, а й значки за стрільбу… Але мені сказали, щоб ішов уже «на піч». Справді, тоді було багато добровольців, це робило народу честь, було таке патріотичне піднесення. Мені здавалось тоді, що в той військкомат на Нивках вся Україна прийшла і готова йти на фронт. Це було дуже зворушливо. Але пізніше, коли я став свідком, як у магазині продавщиця плаче, бо у неї на фронті син і чоловік, а поруч хлопці за пивом хваляться, що той відкупився в комісара, той прикинувся божевільним і взяв довідку, я написав вірш «День і ніч ти гуляєш в кав’ярні…» – про нікчемність та аморальність деяких людей…

 

***

У творчому активі Олега Чорногуза десятки книг, тисячі публікацій, зібрання творів у семи і 15-и томах… Та й на основі нашої чотиригодинної розмови могла б вийти чималенька книжка. Олег Чорногуз розповідав про легендарний журнал «Перець», який був «народним героєм», адже його любили прості люди і боялись чиновники (за редактора Чорногуза тираж «Перця» був рекордним – 2 млн 225 тис.); про те, як цензура за доносом Коротича і за згадку американського сатирика порізала 65 тис. екземплярів його книги «Вавілон на Гудзоні» (об’єктивна і без ненависті розповідь про побачене у США); про присвячену Георгію Гонгадзе п’єсу «Пектораль», у якій автор припускає, що знищення журналіста і операція з усунення президента Кучми були ланками кремлівського сценарію; про геніального Богдана Ступку, який хотів поставити на сцені «Аристократа з Вапнярки», але не встиг…

А ще – про найцінніший відгук читача – лист незнайомого чоловіка Миколи Філоненка з Запорізької області. На Хортиці в райлікарні він був з інсультом, йому приписали читати щось веселе, і дружина читала «Аристократа з Вапнярки». Чоловік не говорив, не реагував, та раптом засміявся, заговорив, потім виписався з лікарні, знищив на горищі труну і ще 8 років після цього прожив… Справді, сила Чорногузового таланту цілюща.

Автор: Юрій Сегеда, «Вінничина»

“Українська літературна газета”, ч. 2 (268), 31.01.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!