Оксана Забужко: «В Україні “індекс свободи” більший, ніж у сусідів, тому в осяжному майбутньому в нас не буде диктатури»

1004

Поразки корисніші від перемог. Від перемог країни обростають жирком і тупіють. Від небезпек і загроз вони мобілізуються, вмикаються та розумнішають. Відповідно, у нас із вами попереду нелегкі, але цікаві 10 років – у чеканні краху Росії та розпаду останньої архаїчної імперії на континенті”. Цією фразою Оксана Забужко чіпляє на виступі під час панельної дискусії форуму Re:Open Zakarpattia, відтак згодом ми з нею домовляємось розвинути цю думку під час інтервю для Укрінформу.

У розмові з Оксаною Забужко говоримо про те, чому в українців деградована версія суспільного успіху, чому нам варто більше й ширше рефлексувати над своїми поразками, які ведуть до перемог, і чому наша “українська склянка” виглядає напівпорожньою, але водночас вона і напівповна.

КУЛЬТ “УСПІШНОГО УСПІХУ” – НЕ ТІЛЬКИ АМЕРИКАНСЬКИЙ ВАРІАНТ, А Й РАДЯНСЬКИЙ ТАК САМО

– Зачепила ваша фраза про поразки, які корисніші за перемоги, та перемоги, від яких країни жиріють.

– Це до того, що нам із вами пора переосмислювати оцю профанну філософію “успішного успіху”, про яку кричать з усіх усюд.

– American dream?

– А це не тільки американський варіант, це й радянський так само. “Важить результат” – це звідти. Якщо ти не “успішний”, не з квартирою-машиною-дачею, а звільнений з роботи дисидент – то ти невдаха. Виховувався страх бути невдахою. По-американськи просто звучить інакше – лузер. Але це одне і те ж, той самий психокомплекс.

До речі, до появи цілковито секулярних суспільств ця тема взагалі не виникала – адже християнство з його культом жертовності орієнтувало людину на зовсім інші цінності. Ісус Христос за цією парадигмою “успішного успіху” – лузер стовідсотковий. Але всі ми знаємо, хто в кінцевому підсумку, навіть в історичному часі, не кажу вже у вічності, виграє – таки Ісус, а не Іуда й не Пілат. Я до того, що людині, яка отримувала християнську освіту, цього пояснювати не треба було, це в неї було закладено у прошивці. А коли релігійна прошивка виймається, тоді етика оцього “успішного успіху” з його “будь-якою ціною” починає кульгати на всі чотири ноги. Бо успіх, причому саме соціально визнаний: слава, влада, гроші – сам по собі стає цінністю, а питання ціни – ніби вже й другорядне. Тоді виходить: хто більше вкрав – того й капці, розумієте?

МАЄМО ДЕГРАДОВАНУ ВЕРСІЮ УСПІХУ, КАПІТАЛІЗМ, ЯКИМ ЙОГО МАЛЮВАЛИ В ЖУРНАЛАХ “КРОКОДИЛ” І “ПЕРЕЦЬ”

– У нашому суспільстві ми, зрештою, саме це й маємо.

– Так, ми і маємо цю деградовану версію успіху. Маємо капіталізм – як його пародіювали в журналах “Крокодил” і “Перець” свого часу. Оцю карикатурну, справді хижацьку, цинічну картину “суспільства успіху”… Замість капіталізму, який виростав із громадянського суспільства, з бюргерського середовища, з певної культури, традиції, людей, які вчилися у старої аристократії, наприклад, меценатства й інших багатьох цікавих речей.

А тут успішний той, у кого “тачка” і “тьолка” крутіша та більше грошей на офшорах. Насправді це гротесково, але це наша реальність, яка побудована на абсолютно фальшивій системі цінностей.

Закономірно, що найуспішнішими країнами є скандинавські, де культ праці, де все ще в ціні весь пакет християнських чеснот, скромність, ощадливість – і власник ІКЕА, який у першій десятці мільйонерів списку “Форбс”, їздить на старому авто 1970-х років! Він не купує собі “порше” чи “майбахів”, бо якщо старе авто працює, то нащо його міняти? Багатство здорової людини – це й є ставлення до майна як до чогось функціонального, до засобу, а не мети. І це працює, впливає на рівень культури суспільства.

Під час презентації “Польових досліджень” у Стокгольмі – майже з трьох десятків інтерв’ю для шведських медіа, що я тоді мусила дати за два дні, мені найдужче запам’яталася журналістка, яка вела на радіо програму “Поразки і втрати”. Мовляв, я написала про поразку і це їй цікаво. “О!” – подумала я. Доти я не думала про “Польові дослідження” під цим кутом, а це справді аналіз поразки у стосунках, можна й так цю книжку читати.

І цей аналіз, нівроку, виявився для моєї країни досить продуктивним, як-не-як на ньому сформувалося перше покоління жінок української Незалежності! Тоді вони вперше стали видимими в публічному просторі як окрема суспільна сила – коли після виходу друком “Польових досліджень” почали масово вголос заявляти: “Це і про мене також, це моя історія!” – з того почалась наша “гендерна декомунізація”, якщо хочете – із роману про поразку.

Ми тоді записали з тією журналісткою прецікаву годинну розмову – не про літературу, а про цінності. І дійшли висновку, що моральна вартість поразки вища за моральну вартість перемоги. І ми більше вчимося на поразках.

ПАЛАЦ НА 80 КІМНАТ, АБО ГРОШІ, ЩОБИ ЩО?

– Я насправді тоді шведам позаздрила, бо вони собі можуть дозволити цілу програму на радіо про поразки і втрати!

– Добре люди живуть, еге ж?

– Так, добре. І не тому, що у них багато всього є в магазинах – у нас уже теж нівроку! Таки рівень ЗМІ – це показник рівня свідомості суспільства, рівня його інтересів. До речі, оце тепер мені випало їхати на Закарпаття в одному купе потягу з митниками, звісно, ми розмовляли дорогою і розмова, зрештою, вперлася у цінності. Вони доводили мені, що “де краще жити” дорівнює “там, де кращі заробітки”. Я кажу, ну добре, а що з ними робити, із заробітками? От, гроші – щоби що? У відповідь мені захопливо розказали, що на Закарпатті є цілі села, де будують палаци по 80-90 кімнат.

– Хе, цікаво, а чи при цьому зазначили, що їхні власники живуть не в палацах, а в прибудовах?

– Вони розповіли про це, коли я спитала: а навіщо 80 кімнат? Але на наступне запитання: “Ну, а нащо тоді вкладати гроші у палац, якщо в ньому не жити?” – вони відповіді не мали. Пояснили, що така традиція (сміється).

Що я хотіла їм довести? Що гроші існують не для того, щоб їх показувати (так зване “показове споживання”) і ними хвалитися, а що це засіб, ресурс для розвитку особистості, який може й повинен працювати на людину – хоча б так, як у тій-таки Швеції чи інших соціальних країнах… Але ми до цього з моїми співрозмовниками не дійшли, бо вони узагалі не розуміли, чого я від них хочу.

В УКРАЇНІ ТРЕБА 10 РОКІВ, АБИ ЦЯ ПРОБЛЕМА СТАЛА СУСПІЛЬНИМ ДИСКУРСОМ

– Тобто, натякаєте, що варіант “успішного успіху” для пересічного українця – це таки оті 80 кімнат?

– Ні, варіантів багато. У нас немає, знаєте, програми на радіо (сміється), де би це аналізували. А майданчики такі мають бути! Це суспільна акупунктура, больові точки, які мають проговорюватися в медіа – тоді буде формуватися в суспільстві хоч якесь розуміння наших проблем. Щоб не десь колись якась умовна Забужко точково про це сказала, а потім мусила ще разів 5-10 у різних аудиторіях повторити, тобто сама себе поширити, поки сказане дійде в люди і аж років через 10 освічений клас про це почне дискутувати в соцмережах. Я зараз згадую своє старе інтерв’ю газеті “День”, воно називалося “Якою була б цивілізація, якби не Сандармох”. Цьогоріч мені його нагадали на річницю Сандармоху, і я його перечитала й побачила, що от, пройшло 9 років (це ще плюс війна, зауважте, вона всі процеси каталізує!) – і тільки зараз те, що я тоді сказала, стало чимось загальновідомим, зрозумілим – частиною суспільного дискурсу.

– І вже є масові “причинні” пости у Фейсбуці.

– Так. Сандармох як символ утрати Україною своїх еліт увійшов у вжиток, у масову свідомість. Тому можна рахувати, що середній крок для усвідомлення проблеми в нашому суспільстві – це 10 років. Це дуже повільно саме тому, що майданчиків, де би такі штуки мали публічно проговорюватися, у нас нема, наше телебачення тільки пробує їх будувати. Купа питань, що потребують суспільного проговорення, провисає.

Мої попутники пишаються тим, що закарпатці будують палаци, в яких не живуть, а з другого боку – я якось розмовляла з нашими дипломатами, які дивувалися з так само, на їхню думку, нерозумної поведінки українських заробітчан: тілько-но дядько заробить кілька тисяч євро, зразу ж першим ділом мурує собі круг дому здоровенний паркан – замість того, аби, наприклад, інвестувати в освіту дітей! Але ж хвилиночку! Давайте не будемо одразу думати, що це дядько дурний. Насправді, це діагноз не дядькові. Це – діагноз суспільству, в якому немає довіри до держави і почуття індивідуальної безпеки, що його має громадянинові гарантувати держава.

ЧОМУ УКРАЇНЦІ БУДУЮТЬ ПАРКАН НА ПЕРШУ ТИСЯЧУ ЄВРО?

– І тому він вкладає в паркан, який його захистить?

– Так, паркан дає відчуття, що за ним “мій дім – моя фортеця”, як каже англійське прислів’я. Дядько укріпився, все! І хай цей паркан демонстративний у стосунку до сусідів чи він для самозаспокоєння – але це межа! Кордон. Адже ми досі живемо в країні відкритих кордонів. У країні, де в 2014-у ми самі мусили захищати державу, коли з Росії безперешкодно поперли воєнні найманці “пострєлять укропов”, і люди з Майдану в капцях ішли на фронт.

– І в брониках, на які скидалися всім селом…

– Абсолютно! А те, як ті 11 міст – ті, що за планом Путіна були віднесені до майбутньої “Новоросії” – боронилися проти “руской вєсни”, це взагалі історії, досі не написані й публічно не розказані. Колись до того ще дійде. І колись ми про це читатимемо у спогадах і документах, якщо їх доти не понищать. А поки…

– А поки варто будувати паркани?

– Отой дядько, що на першу зароблену тисячу євро мурує собі паркан, – він латає глибокий національний комплекс. Але про ці незакриті гештальти йому ніхто ще не сказав. У публічний дискурс це поки що не входить, предметом соціальних досліджень чи аналізу це не є. Бо нема майданчиків для цього. От їх треба будувати.

ВСТУП ДО ЄС У НАС – ЦЕ МІФОЛОГІЯ

– Давайте від поразок до перемог. В уяві пересічного громадянина наша перемога – це вступ до ЄС, приєднання до НАТО і крах Путіна та закінчення війни на Донбасі. Такі речі, які виглядають наразі дещо неможливими, але ми у них свято віримо, бо це чи не єдине, що лишається…

– У нашому суспільстві досить примітивізований дискурс про «європейський вектор». Цей вектор сприймається як вступ до ЄС. А якщо ЄС завтра розвалиться? ЄС не вічний, даруйте, ми ж бачимо, як Путін послідовно його валить, рвучи саме там, де «тонко». Я завжди ставилася з певною дозою обережності до перспектив розширення ЄС за рахунок України. Бо Україна за розміром – це половина того ЄС, і Брюсель, який сьогодні не знає, що йому з Польщею робити, іще менше уявляє, що йому робити з Україною.

«Вступ до ЄС» – це наша, сказати б, політична міфологія. Бо, знов-таки, звідки пересічному українському громадянинові знати, що таке ЄС і які там є свої проблеми, це ж також не обговорюється в ЗМІ. Я дуже раділа безвізу, що наші люди, нарешті, почнуть масово їздити і побачать на власні очі ту Європу, якої їм не показують у телевізорі. Їздити ніби й почали, але тут вдарили локдауни, і до того ж, якщо ти читаєш промосковські медіа й просто їздиш відпочивати в Хорватію чи Грецію – ти не багато зрозумієш про те, що відбувається в Європі. Тобі виглядатиме, що там просто намащено жирніше, як у нас, от і все.

Тому ця ілюзія, що великий брюссельський колгосп візьме нас на буксир і буде нам щастя… Ну, по-перше, в такому форматі, як це було в “жирних нульових” (коли взяли Польщу чи Угорщину), ЄС уже не працюватиме, принаймні в осяжному майбутньому. А по-друге, (і це те, про що говорять європейські політики в кулуарах та курилках, а не на самітах) – Європа від нас уже отримала все, що хотіла. Мова про labour forces – робочу силу, людські ресурси. У наших заробітчанах зацікавлені, бо вони освічені, працьовиті – і білі – вголос таке, звісно, не говориться, але в рахунок – ой, як береться! Безвіз нам теж дали не без цього самого розрахунку – що ми безперешкодно будемо поповнювати «старіючі» трудові ресурси Європи кваліфікованими кадрами.

Так от, коли ми говоримо “йдемо в Європу”, це не значить, що ми от встали і пішли під високу руку Брюсселя. Це означає декомунізацію, дерадянізацію, дерусифікацію і поступове повернення до себе – до своєї власної європейської ідентичності, яку ми втратили, коли стали колонією Росії. А вже з такої позиції можна буде говорити про міждержавні союзи. А, може, нам «по меридіану» буде взагалі цікавіше?

– Із варяг у греки?

– Так, може якесь таке історично нам знайоме утворення “від Швеції до Греції” виглядатиме більш продуктивно? Бо ж вони таки будуть і надалі, ці міждержавні утворення – при нинішній перенаселеності це неминуче.

– То в такому разі нашою перемогою буде що?

– Нашою перемогою уже наразі є те, що ми вислизнули із “тайожного союза” і не поповнили, як це готувалося Кремлем у 2014-му році, ось цю територію східноєвропейських диктатур. І я не випадково кажу (і польські та угорські дипломати можуть на мене за те ображатися, хоча їхні інтелектуали про це також говорять, але значно обережніше, ніж можу дозволити собі я), що за багатьма цивілізаційними показниками моя країна сьогодні є вільніша, ніж та ж Польща, а тим більше Угорщина.

Дійсний, неформальний “індекс свободи” в Україні вищий, ніж нам малюють. В осяжному майбутньому в нас неможлива диктатура. Ми зараз у Східній Європі – “острів свободи”, порівняно з тим, що робиться зліва й справа. У нас був Майдан. І йому ми сьогодні завдячуємо, що не маємо диктатури і загрози диктатури – хоч хто б хотів нам її тут влаштувати. Це дуже драматично усвідомлювати, що для цього мусили загинути сотні молодих, повних сил і планів, красивих людей.

Ти дивишся на їхні портрети і думаєш: Господи, я хочу з цими людьми жити в одній країні! Із ними можна будувати майбутнє!.. А вони мусили загинути для того, аби ми могли сьогодні з полегкістю говорити, що, слава Богу, Україна не Росія і не Білорусь.

МИ МАЄМО АРМІЮ ЗАМОЖНИХ ЗЛИХ ЛЮДЕЙ, ЯКИМ НЕ ПОЯСНИЛИ, ЩО ТАКЕ ЩАСТЯ

– Наші поразки уявляються, як певна тренажерка для суспільства – у них треба тренуватися (рефлексувати), аби вийти звідти кращими. Як це робити?

– Я ж не маю універсальних відповідей. Письменник апріорі психолог, він працює з травмами, поразками, але якихось перевірених методик запропонувати не може. Коли є почуття, що чогось бракує, уява починає конструювати ідеал, так відбувається ціле покладання, творення смислів. А якщо в тебе все є, ти лежиш і пускаєш бульки, як нагодоване й помите двомісячне немовля, то ти так і лишишся немовлям. Знаєте цю теорію, чому зараз діти починають говорити пізніше, аніж покоління перед тим?

– Це зв’язано із гаджетами, кажуть…

– Ні, з памперсами. Мова – це насамперед комунікація, немовля комунікує, коли в нього є потреба сказати: мені погано, я мокрий, я голодний, мені болить. А коли йому створені такі умови, що нема про що сигналізувати, – воно сухе, нагодоване і задоволене, то нема й потреби розмовляти. Тому і мова не розвивається.

Це прямо стосується питання про комфорт у суспільстві: ми підмінили питання щастя поняттям комфорту. Але щастя – це не просто фізичне чи моральне благополуччя. Це щось, що відрізняє людину від ситого кота. Ми замінили щастя комфортом, і в результаті маємо зараз на фоні 30 років активного заробітчанства армію заможних злих людей, які живуть із перманентним почуттям, що їх десь образили, їм щось недодали. Людей, яким у принципі вистачило би грошей на безбідне існування, – але щастя нема. Зате є відчуття, що їх десь обдурили. Тому вони будують замість 8 кімнат 80. І ми маємо оце наркотичне заробітчанство, коли я вже заробив синові на навчання, а тепер іще на машину, а потім на ще одну, кращу, собі…

– “А оце ще на помідорчики” – як у бородатому анекдоті…

– Так! Просто людина не може вийти із цього циклу, бо не знає, чого їй бракує, чому вона не почувається задоволеною. Йому ніхто не каже, що образа на життя у нього не від того, що ти недоотримав, а від того, що ти недодав! Ти не віддав! Ми приходимо в цей світ, аби якось у нього вкластися, щось у ньому зробити, аби він став кращим, і від того мати оце почуття самореалізації, без якого, кажуть психологи, ніколи не настає почуття душевної «ситості». На найбільш примітивному, намацальному рівні – це класичні «дерево-син-будинок». Але те саме почуття звершення, осмисленої повноти життя має давати тобі для щастя всяка робота, яку ти сподвиг, закінчив і милуєшся результатом своїх трудів: оце я молодчина!

ЯКА ТАМ “НАЦІЯ ПОРАЗОК”, МИ ЯК КРАЇНА – ВЗАГАЛІ В КАТЕГОРІЇЇ ЧУДА!

– Як, працюючи зі своїми поразками – історичними, суспільними – вийти на переможний шлях? Адже коли ми починаємо рефлексувати над ними, багато хто починає вірити, що ми нація поразок?

– Та яка нація поразок, ми як нація, країна – взагалі в категорії чуда! Думки про “націю поразок” – це все від незнання історії. Путін дав завдання сказати, що Україна – failеd state, ми це чуємо і повторюємо. Це вдовбується в мізки на різні лади звідусіль, це те ж їхнє колоніальне “без нас ви пропадете”.

“При едином действии пролетариев великорусских и украинских свободная Украина возможна, без такого единения о ней не может быть и речи”, – це було викарбувано усюди на пам’ятниках Леніна, ми це конспектували в університетах, ми повз ці пам’ятники Леніну ходили до 2014 року! Навіть якщо ви цього не читаєте – воно все одно 25-им кадром іде і лишається вам на прошивці.

Коли аналізувати історію, можна зрозуміти: ми – не «нація поразок», ми дивом вижили тоді, коли, здавалось, було без шансів, тож у Бога точно на Україну є якісь плани!

Я коли писала «Як рубали вишневий сад…» і перечитувала Емський указ, прозріла: там же не мову заборонили, там перекриті були всі канали модернізації суспільства на етнічному ґрунті! Дуже грамотно перекрито, в зародку. Головні важелі заблоковано – свою освіту і свої ЗМІ, те, без чого нація не може вскочити в поїзд модернізації. Якщо хочеш модернізуватися, мати кар’єру, доступ до соціальних ліфтів – переходь на російське, а оце от все українське – прошу дуже, із бабусею на кухні. І так три покоління – і в результаті ми програємо у 1918 році.

І коли ти розумієш, що нас тоді, в 1876-му, фактично були похоронили, а в той самий час жменька людей придумувала, як у цих умовах скласти країну зі шматочків імперій, модерна Україна – це їхній проєкт, який вони самі не сподівалися побачити за життя, але коли ними написаний гімн ще тоді неіснуючої держави сьогодні співають стадіони, то розумієш, що це – чудо, від якого очі на лоба, і рот роззявляється!

А до того ж, якщо ще розуміти, що паралельно з нами цими самими рейками їхали народи, яких сьогодні взагалі нема – наприклад, лужичани (мені це Шевельов підказав), вони проходили свій шлях за всіма класичними схемами національного розвитку, хоч у підручник став: у XVI ст. – переклад Біблії на верхньолужицьку мову, в XIX ст. – національно-культурне відродження, своя література, романи, лірика, драма, театр; 1918 рік – політична партія, “Домовіна” (Батьківщина), що боролася за незалежність зі столицею в Ліпцку (нині Ляйпциг), налічувала 100 тисяч членів! Коли я вчилася у школі у 1970-ті роки, то верхньолужицька мова іще включена була в перелік актуальних західнослов’янських, який п’ятикласникам треба було запам’ятати: польська, чеська, словацька, верхньолужицька. А от зараз уже Німеччина «працює з меншиною» – після двох хвиль «зачисток», спершу від Гітлера, а тоді – від комуністів, на етнічних землях «дольних сорбів» (це їхня самоназва) залишилося всього якихось 10 тисяч старичків, які себе визнають верхніми лужичанами і ще використовують мову… Німецький уряд фінансує їм дитсадки, програму на ТБ, ще там щось, але їх як нації вже нема.

– А ми кажемо, що по нас пройшовся тоталітаризм!

– По нас пройшовся, а верхніх лужичан загладив зовсім. І всього-навсього за три покоління, у центрі Європи дольні сорби реально зникли, не існують більше як нація.

– Хочете сказати, що ми таки навчилися самозбереження як нація?

– І непогано! Це все – до питання розуміння контекстів. Скільки насправді у нас феноменальних перемог! І якого роду масштабні завдання наші предки ставили і досягали, скільком ми імперіям поламали кайф, і програми, і плани…

– То українці можуть майстер-класи давати – як нація?

– Так, так! Насправді я собі це упритомнила після Помаранчевої революції. Ми неймовірно сильні як народ, просто у нас велика проблема з елітоцидом. З винищенням еліт. Зараз маємо такий вигляд, як коли тіло сильне, а голова маленька. А голова не встигає відродитися й вирости, бо її так часто рубають!

– Голова – не хвіст, за аналогією з ящірками…

– Так, це не хвіст! Голова, якщо її постійно рубають, погано відростає. А нам її були зрубали в ХХ столітті, за Сталіна, – капітально, а далі підстригали щоразу, як тільки починало відростати. Тому з елітами у нас є справді серйозні проблеми. А як народ ми дуже сильні.

ДЛЯ НАС ЗАРАЗ ОСВІТА – ЦЕ НЕОБХІДНА УМОВА

– Як письменник, лідер думок – як ви себе почуваєте зараз у нашому часі, коли країну кидає у крайнощі – що в медицині, що в політиці, економіці, та й у культурі… Постійно штормить, що називається. Як вам у цьому живеться?

– Це результат того ж елітоциду. У нас є критична маса пасіонаріїв, але немає критичної маси еліт, які би забезпечували консенсус у суспільстві щодо певних тем. Люди шукають цих авторитетів, які «знають, як треба», яким можна вірити. Але зараз такого авторитета можна і штучно розкрутити, й не конче в наших інтересах. Бо в мутній воді ловити рибку значно легше. І в дійсності все впирається в одну й ту ж проблему: освіта, освіта, освіта. Тоді буде змога і розбиратися в авторитетах, і не бігти довірливо на кожне «нове обличчя».

– Тобто, щоб не нудило в шторм – “учітесь, читайте”?

– От власне! У математиці є таке поняття як необхідна й достатня умова. Для нас зараз освіта – це необхідна умова. Поясню на прикладі одного сюжету з минулого. Мені це розказували про Галичину, Станіслав. Коли туди в 1939-му вперше прийшли совєти, НКВД зажадало по гімназіях списки відмінників. І всіх їх розстріляли. Без різниці – поляки, євреї, українці. Просто – відмінників. Оце селекція!

Зараз у підготовці нового роману я трохи шаруділа по архівах Львівського університету і випадково зробила одне відкриття, яке готова передарувати історикам, щоби перевірили мою гіпотезу на ширшому матеріалі. Була така «кадрова політика» на Західній Україні після Другої світової, про це мені розповіли батьки, вони обоє вчилися у Львівському університеті, хоч і на різних курсах, але статистика була така сама: вступало на курс 100 чоловік, закінчувало 50. Тобто половина зникали в ГУЛАГу, однокурсники знали, що такого-то «забрали», але не більше. Мене зацікавило, за яким принципом «вичищали» студентів, де логіка? І здається, тиждень покопавшись в особових справах отих двох курсів, татового й маминого, таки зрозуміла, гіпотеза у мене є. Вичищали до 5 курсу під різними приводами усіх місцевих, хто встиг отримати нерадянську освіту! Хто був після гімназії, наприклад, чи ще десь учився за німецької окупації. Щоби відразу, в зародку припинити відтворення інтеліґенції нерадянського вишколу. Цікаво б знати, чи було згори якесь документальне розпорядження “обратить внимание на таких-то” – воно може десь у Москві в архівах і є, та спробуй до нього дістанься! Але емпіричним методом можна розслідувати самим, порівнявши статистику. Я пропоную цим зайнятись нашим історикам.

– Ви часто говорите про напівповну та напівпорожню склянку. Наша, українська склянка, яка – за вашими відчуттями?

– Я можу сказати таке (і це теж до питання про індекс вільної країни): от у нас уже два з половиною роки пройшло від інавгурації нового президента, я дивилася інавгурацію, але після цього дала собі слово, що не дивитимусь політичних новин. Що треба – люди розкажуть, а свій ресурс спробую поберегти. І, уявіть собі, мені це досі вдається. За великим рахунком, це свідчить про те, що в країні насправді справи не аж такі погані. Якщо людина, яка не дауншифтер, живе серед людей у великому місті, у столиці, соціально активна, має широке коло спілкування, професію, соціальний статус – і може протягом двох з половиною років собі дозволити взагалі не знати, хто у нас прем’єр і не дивитися виступів президента… Це, знаєте, що означає? Що це таки непоганий показник для free country! Що у нас як держави все ж непоганий запас міцності, а в суспільства – досить високий рівень самоорганізації. Нас таки не так легко розвалити, як Москва думала.

Цей мій експеримент – також і соціометрія: не знаю, скільки ще так протримаюся, але от два з половиною роки прожила ж так, ніби я в нормальній країні, якій нічого не загрожує.

Розуміється, я прискіпливо стежу за міжнародними новинами, за новинами з Росії, з фронту. Ну, бо воно болить. Болить читати про втрати – люди гинуть, а ти не можеш нічого зробити, ти ніби співучасник, виходить. Чи про це сурмити на все горло? Чи, навпаки, залялькуватися і мовчати, щоб не накручувати в суспільстві ще більше неврозу, яким може скористатися ворог? Яку поведінку вибрати, щоб не зашкодити інтересам країни? Гадаю, варто розуміти, що чимало людей мовчать про Крим і Донбас не тому, що “у них нема війни”, а тому, що просто дезорієнтовані, не знають, «як краще». Гібридна така ситуація: ти не можеш вибрати адекватну лінію інформаційної поведінки.

Ось тому в мене нема відповіді на питання про нашу склянку – я рефлексую ці відповіді разом з усією країною. Наша склянка напівпорожня, але вона ж і напівповна. Очевидно, у Бога є на нас якісь плани. Щось ми маємо тримати тут, на цій осі «з варяг у греки». Тобто – to be continued.

Тетяна Когутич, Ужгород
Фото: Юрій Чудлай; проєкт Re:Open Zakarpattia

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!