Чи чують сьогодні Україну у світі і як її розуміють? Як розуміють українську національну ідентичність? Що має зробити держава, щоб українців зрозумів західний світ? Відповіді на ці запитання прозвучали у виступі письменниці Оксани Забужко на Львівському медіафорумі, який відбувається з 25 до 27 травня у Львові, а також вона говорила про виклики, які постали перед західними журналістами щодо висвітлення масштабного вторгнення Росії на територію України.
Оксана Забужко відповіла також на запитання Радіо Свобода.
Україну починають чути у світі. Відбулась зміна дискурсу щодо висвітлення війни в Україні, наголосила письменниця Оксана Забужко у своєму виступі на дев’ятому Львівському медіафорумі. Україну почали чути у світі за час масштабного вторгнення Росії на територію України. А це вже 15 місяців важкої боротьби.
«Країну знають не тому, що вона з’являється в новинах. Єдиний спосіб, що країна може зробити, щоб її почули, стати суб’єктом власної історії ‒ це зробити так, щоб впізнавали за її культурою. Україні не бракує уваги з боку медіа. Фактично повномасштабне вторгнення Росії ‒ це вже третій раз у цьому столітті, коли Україна опинилась на перших шпальтах світових ЗМІ.
Був Помаранчевий Майдан, Революція гідності.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Захід раптом і несподівано для себе відкрив, що Україна ‒ це не Росія, що у нас є громадянське суспільство, яке може боротися за демократію. Нарешті, вперше ми бачимо серйозний перегляд російсько-українських відносин в історичному контексті», ‒ зауважила письменниця у своєму виступі на медіафорумі.
Чи вдалося Україні відірватися у культурному просторі від Росії? Чи це відчутно у Європі? Оксана Забужко відповіла на ці запитання Радіо Свобода:
‒ Вдалося, у тому числі завдяки численним скандалам, коли це забрало нам шмат колективного зусилля всім – це десятки людей, які представляють Україну за кордоном в усіх галузях. Це митці, інтелектуали, які відмовляються сидіти за одним столом, на одному і тому самому майданчику з росіянами.
Це не було легко пояснити західним організаторам, тому що не розуміли ‒ чому. Я відмовилась брати участь у програмі разом з російським письменником Борисом Акуніним. Аргументом організаторів було те, що Акунін виступає проти Путіна. І це, насправді, тоді був дуже серйозний виклик – пояснити людині, що не досить бути проти Путіна, треба бути ще проти російської імперії і це забрало деякий час, щоб сформувати дискурс: дайте говорити нарешті і українцям, ви слухали росіян, даруйте, 300 років.
Ви бачите вислід російської культури в Бучі, Ірпені, Маріуполі, кого виховала ця культура, то що ще хочете почути від цих людей, які, перепрошую, за 30 років не потрафили вас навіть попередити про те, що в них в країні зріє фашизм? Куди ви їх запрошуєте тепер, коли же пізно?
ось важливо ‒ послідовно триматися цього дискурсу, не дискутувати, не влізати в суперечки: хто хороший і поганий росіянин. Тобто, навіть не варто в це вдаватися.
Все ‒ російська культура, як така, втратила право голосу на рівні з українцями. Це теж частина, що називається наративною війною.
Для мене важливим показником змін стало те, що британська «The Guardian» відряджає в Україну журналіста ‒ заввідділом культури. Щоби подавати репортажі про українську культуру у час війни, щоб тут ставлять на театральних сценах, як відкривають книгарні. Ось цей образ уже поважної європейської країни, яку атакувала Росія. Це справді інший імідж. Зміни відбуваються не одномоментно і не самі собою, над ними треба працювати.
‒ Чи працює над цим українська держава?
‒ Про державу мені якось навіть сумно говорити. Дуже велике питання до Міністерства культури, чим воно займалося. Велике питання до МЗС. Можна виставити цілий список претензій, ткнути пальцем і сказати ‒ не зроблено, не зроблено, не зроблено. МЗС мало б подумати і подбати про якесь інформаційне забезпечення теми. На культурному саміті в Единбурзі я говорила про культурні руйнування української культури під час війни.
З жахом виявила, що Міністерство культури не спромоглось зробити нормальний сайт, який би читали у світі. Він нібито є, але зроблений формально. Набагато кваліфікованіше, фаховіше подає статистику про ці руйнування в Україні ЮНЕСКО. У них інші цифри завданої Україні шкоди по культурних об’єктах, інфраструктурі. Мінкульт мав би у цілому світі, при кожній нагоді, говорити про ці руйнування.
Нині є культурна волонтерка. Це велика армія людей, які виїхали за кордон, не заробітчани. Українськими професорами та інтелектуалами обсаджені світові університеті, міжнародні культурні фонди.
Доступ до мікрофону отримала велика, невидима армія людей, які самі для себе і від себе займаються тим, чим не займається українська держава і таким чином закривають прогалини.
Ці люди працюють на громадських засадах. Маємо європейський майдан. Завдяки цим культурним волонтерам не видно колосальних прорахунків, допущених українською державою, яка цей культурний фронт просто занедбала.