Оксана Забужко: «Нас хочуть позбавити європейської України»

88

Закінчення. Початок у чч. 2,3

Викликає роздратування, коли приїздять, скажімо, львів’яни і
починають демонстративно учити харків’ян, як говорити українською мовою. Холера
ясна, не треба нікого вчити, просто говоріть з людьми і вони нормально
відреагують. Я з харківськими українцями, зокрема з представниками “Просвіти”,
пішла пообідати, причому я переконана, що ніхто мене не впізнавав. Звертаюся до
офіціантки, дівчинка відповідно усміхається і таки ж українською мовою
відповідає. Поважний харків’янин говорить: «Спасибі, що ви приїхали, я вперше
почув, що в цьому кафе офіціанти по-українському відповіли. Я кажу: “Чекайте, а
чого вона вам так не відповідала?”

Я і в Донецьку не мала проблем з українською мовою, кілька разів
мені відповідали по-українському. Ще кілька разів дуже старалися і не виходило,
тож вибачалися. Або ж у відповідь переходили на такий, я би сказала, нормальний
донбаський суржик.

У книзі теж є тема подолання синдрому гетто, з якого ми всі
вийшли. В дев’яності це теж дискутувалося, я навіть навела достатньо великий
уривок зі своєї статті чи то пак листа-звернення до газети “Критика” (яка
виникла в 1997 році). Я тоді у глибокій вірі, що засновники справді хочуть
стати газетою інтелігенції, писала, пояснювала їм, що треба відійти від
плекання синдрому гетто, і що їм слід міняти політику. Я була дуже наївна.

 

Ви вловлюєте зв’язок між кампанією проти Шевельова у Харкові і
проти Івана Франка у Відні, обвинуваченого в антисемітизмі? І чи це не є
продовженням давньої антиукраїнської кампанії, коли виходили опуси Утиный суп по-украински”,
“Фашизм в Україні: загроза чи реальність?”, автором яких є нині діючий міністр
освіти?

Як працювала сталінська і дотепер працює російська пропаганда?
Коли українець — хороший, це означає, що він “советский воин”, або ж навіть
просто пишуть, що він “російський воїн”. А якщо він робить щось не те, тоді
обов’язково підкреслюється, що він українець. Отакі політтехнології. Нашому
поколінню це звично, це просто кадебешні штучки, кадебешні провокації, нічого
не міняється, той самий стиль і почерк.

Я була у Відні два місяці тому з приводу “Музею покинутих
секретів”. Ведучий сказав: “Давайте я вам поставлю перед початком вечора
запитання щодо інсинуацій проти Франка. Нас вразив виступ цих йолопів з
абсолютно ідіотським наклепом, що Франко антисеміт, і через це йому не можна
ставити меморіальну дошку на Віденському університеті. Всі українці обурюються,
проте ніхто не пише до газет. Я говорю українським студентам, котрі вчаться у
Відні, напишіть! Бо коли немає голосу іншої сторони, значить, нема чим крити.
Ну добре, австрійці, скажімо, не читали Франка, не знають, що у дворику
Віденського університету безліч меморіальних дощок, бюстів, статуй, можна
тиждень розбиратися: хто тут вчився і яким боком причетний до Віденського
університету… Ну добре, для газети ця проблема не є важливою, редакція отримала
лист, що Франко, мовляв, антисеміт, і вона це опублікувала. А з української
сторони ніхто не пише спростувань, зокрема українська молодь, яка у Відні
навчається, хоча, збираючись десь у гурті або в соцмережах для красунь чи
котиків, може навіть обмінятись між собою думками: о, як нас покривдили і
опустили… А сісти і написати листа до газети – зась.  А це надважливо.

Це я про школу демократії і про школу незалежності як процесу.
Треба подавати голос. Вчитися культурі подавання голосу. Авжеж, ми маємо за
собою сімдесят років мовчання, ми не говорили про певні речі, але за 22 роки
можна було якось навчитися висловлюватися, визначати позицію, тобто не тільки
виходити на Майдан й виголошувати, демонструвати, що ми проти
несправедливостей, а артикульовано подавати сигнали в різних місцях. Не
називатиму зараз прізвища людей, до яких звертався у Відні ведучий мого вечора
з проханням написати в редакцію, бо ці українці чухали потилицю і мимрили: “Ну,
це треба подумати, це треба той…”

Це до питання про активність і реактивність українців. Українці
діють тільки тоді, коли їх б’ють кувалдою по голові, вони починають щось думати
і ворушитися. А в режимі діалогу нема якихось дій на випередження.

 

Величезною проблемою України, що нас кардинально відрізняє від
східноєвропейських країн, не кажучи вже про країни старої Європи, є те, що наш
правлячий клас складається, з одного боку, з криміналітету, а з другого — з
олігархії. У Польщі і Чехії такого немає.

На жаль, і опозиція і влада (розмова записана ще до останніх
подій на Майдані – Ред.) якраз на ці дві потужні соціальні групи
спираються, і фактично криміналітет з олігархами делегують у правлячий клас
функціонерів. Додамо сюди ще комуністів, серед яких ідейно переконаних майже не
залишилося (до речі, жоден з них не відстоював пам’ятник Леніна під час його
руйнації).

Тож і мучать питання: от є Незалежність, а що далі? Затовкли
люстрацію, а як без неї?

Перше. Що таке український правлячий, тобто політичний, клас?
Олігархи далеко не найгірше, що ми маємо. Вада нашої системи в тому, що у владу
люди найняті не нами, бо в Україні вибори фінансуються не з бюджету, ми не
знаємо, хто цим людям платить (хто «девочку ужинает и, значит, ее танцует»), за
чиї гроші вони проводять свої виборчі кампанії. Вибори у нас геть не прозорі.

Друге. Хоча як дивно, а слово «люстрація» вже автоматично
асоціюється з комуністами. Люстрація у Польщі, Литві, Чехії, в країнах східної
Європи не стосувалася комуністів, це була люстрація людей, які співпрацювали зі
службою безпеки, це — декагебізація.

Ще в дев’яності Леонід Плющ зауважував, що він, дисидент, який
шість років відсидів у психушці, може повірити в те, що колишній офіцер КДБ,
ставши офіцером СБУ і прийнявши присягу на вірність Україні, здатен справді
служити країні, а от в те, що патріотом України може стати завербований агент,
не вірить. Саме агентура – це закладена міна під незалежність. До агентів
тягнуться ниточки з ФСБ, їх можна в будь-який момент смикнути і сказати:
виконуй завдання, роби те і се, працюй на той чи інший сценарій.

За відсутності люстрації важко розібратися з криміналітетом, ми
не знаємо, хто з цього спруту піднявся на газпромівські гроші. Не було обірвано
зв’язок, і тому нині ми не знаємо, хто віддає наказ.

Уявляємо собі, що незалежні, та даруйте, наш оцей самий гарант,
прости Господи, взагалі м’яка іграшка в руках Кремля. У Кремлі перемовляються з
Медведчуком. Зокрема про поставки робочої сили з України на російські
підприємства тощо. Ось вона і є люстрація, котра не відбулася, тут не в
комуністах справа. А річ у медведчуках, клюєвих і в інших людях, котрі
працювали на КДБ і працювали як агенти КДБ, тож від 1991 року не відбулося
того, що сталося з їхніми аналогами в Чехії, Польщі і Прибалтиці.

 

Наші класики подавали гидотний образ служивого хохла. Чи можемо
ми оптимістично заявити, що події, які відбуваються нині на Майдані, це є
початок кінця отого служивого хохла, який є, на жаль, в нашому суспільстві?
Дуже приємно, що лікарями виступили саме студенти, цвіт нації, які фактично
пробудили гідність і свідомість у суспільстві.

На попередніх президентських виборах частина української
інтелігенції була у так званій групі «проти всіх». Цікаво, як себе почували ті
«противсіхи», коли побачили жорстоко-дику картину побиття наших дітей на
Майдані? І хто з наших нинішніх політиків гідний стати на сторожі нового
прозріння національної свідомості, породженого нашої молоддю? Люди хочуть
вірити, що це прозріння не покриється попелом зневіри, як це було раніше.

Я на обидва запитання можу сказати одну річ. По-перше, я дуже
обережно, насторожено ставлюся до всяких датувань: початок кінця, початок
одужання. Ми вже 22 роки тільки те й робимо, що відроджуємося, та все ніяк
відродитися не можемо. Гадаю, добряче підлив масла у вогонь Саакашвілі, коли
сказав, що на Майдані відбувається конання Російської імперії. Це не
одноразовий акт, це процес.

Сценарій, який запущено Кремлем принаймні з 2004 року, далі
розробляється і втілюється. В цьому контексті спроби говорити, як себе
почувають ті, котрі проти всіх, щонайменше наївно. На Майдані відстояли сотні
тисяч отих, котрі проти всіх, тому що втомилися повторювали певні мантри. От є
мантра — виплід інформаційної війни, коли розігрують доброго і злого слідчого.
А добрий (опозиція) і злий (влада) слідчий — на руках у московських
ляльководів, вони у дві дії розіграли абсолютно той самий сценарій здачі
України. Тобто 21 листопада 2013 року на засіданні Кабміну з 22 посадовців були
присутніми дев’ять, і після того від імені цих дев’яти Азаров заявляє, що
рішенням Кабміну завішує підписання асоціації з Європейським союзом. За результатами цього засідання він мав бути
притягнений до суду за таким самісіньким звинуваченням, як його «папєрєдніца», і
посаджений у сусідню камеру за те саме перевищення службових повноважень. І ось
на Євромайдан, як вивчили соціологи, тільки п’ять відсотків вийшли на заклик
опозиції, а дев’яносто п’ять відсотків — це українці, які прагнуть
справедливості і кращого життя. Це не мітинг опозиції, це протест українського
народу. На прохання назвати «хто хороший, хто плохой», я знову відповім:
вчімось бути політично зрілими, вчімося не шукати тат і мам, тому що
обов’язково нас надурять, як дурили 22 роки. Годі, пора дорослішати.

 

Дуже важливо собі ставити
певну планку, нижче якої опускатися не варто. Як вас батьки виховували, які
планки собі ставили люди з вашого оточення і ви?

Це є проблема пошуку живих
учителів, яка, звісно, і у мене була. На той час, коли ми з Шевельовим познайомилися,
у мене ніби цей період закінчився. Тому я ніколи не сприймала наші стосунки у
форматі «Учитель – учениця», хоча це було ніби нахабством з мого боку, проте
якоїсь формули для взаємин епістолярного роману, як він казав, не було
знайдено, крім того, що Шевельов писав на правах «дєдушки» до онучки, тож і
підписувався «Ваш дєдушка» з притаманним йому характерним гумором.

Власне, для чого я цю книжку
робила? Вона ніби нон-фікшн, але, кажуть, читається, як живий художній роман із
зав’язкою, кульмінацією, розв’язкою. Коли видно, як один поступово випадає із
діалогу (й з життя) і відбувається загасання. Словом, тут є своя драматургія,
самим життям виставлена.

Я збагнула на своєму віку, що
ми далеко не завжди розуміємо, що нас формує, ми, як правило, усвідомлюємо
значно пізніше, кому і чим завдячуємо. По-справжньому, за великим рахунком це
відбувається, наскільки я можу судити зі спілкування з розумними стариками, в
старості, коли людина вже має час озирнутися назад і побачити, зрозуміти, що її
зліпило. З цього випливає принаймні один висновок. Ми не бачимо, куди ми сіємо,
це відбувається ніби наосліп. І як проростає, бо дуже молоді, ми ще не знаємо.

Скажімо, десь років через
десять вас несподівано доганяє якийсь давно забутий вами сюжет, якась історія з
минулого, якийсь друг, однокласник, десь сказане слово, це з роками дедалі
густішає і щільнішає, повертається. Раптом виявляєш, що ти не був того
свідомий, але щось змінив, ти весь час щось змінюєш у цьому світі, спілкуючись
з людьми, ти весь час щось міняєш. І саме цього треба бути дуже свідомим, а в
усьому іншому читаймо хороші книжки, спілкуймося з гарними людьми.

 

Злочинна організація на ім’я
КДБ охопила раковою пухлиною минуле і сучасне. У тих країнах, де була проведена
процедура люстрації, ця організація визнана злочинною. Якими силами у нас можна
почати юридичну процедуру, щоб визнати цю організацію злочинною?

Нам би на теперішньому етапі
відбитися від кадебізації всієї країни, яка загрожує з півночі по повній
програмі. І тут уже напрошується аналогія з тим, що відбувалося у війні
спецслужб з підпіллям в сорокові-п’ятдесяті роки, коли ти дійсно не знаєш кому
можна вірити,  хто є Стодоля з чотирьох
українців, якщо цитувати «Музей покинутих секретів».

Роблять так, щоб ніхто нікому
не вірив, створюють атмосферу тотальної підозріливості. Дивіться, як це
культивують: один, другий, третій говорять — той провокатор, і той провокатор,
і той провокатор… А хто найголосніше кричить: «Лови злодія!»? І скільки ще
провокаторів волатимуть «Провокатор!», і скільки ще бандитів кричатимуть:
«Банду геть!»… Отака мішанка. Це по суті почерк спецслужб: війна всіх проти
всіх, і в цій каламутній воді дуже добре л
овиться рибка, яка їм
потрібна.

Нині треба, певно, говорити не про сили, якими можна розпочати
юридичну процедуру люстрації, а про механізми самозахисту, про те, що
називається доброю поінформованістю. Добра поінформованість дає змогу
впізнавати матрицю підступних намірів. Нині найліпше, найспокійніше і
найвпевненіше, я звернула увагу, поводяться історики, тобто ті, хто розуміє,
впізнає, ідентифікує, ті, хто в темі. Тож найактуальнішим стає, як в добу
боротьби з неписьменністю, гасло «Знання – сила». Вчімося самозахищатися.

 

Записував і фотографував

Володимир КОСКІН 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!