Оксана ЛУЦИШИНА: «Любіть себе у світі чи світ у собі. Як вийде»

112

Народилася в Ужгороді  1974 року. Наразі – докторант Джорджійського
університету. Письменник, викладач мов і літератур. Автор двох збірок віршів
(«Усвідомлена ніч» та «Орфей Великий»), збірки новел «Не червоніючи» та роману
«Сонце так рідко заходить». Мешкає в (несправжніх, тобто американських)
Афінах. 

 

Оксано, Ви народилися в Ужгороді. Чи впливає
культурна ізольованість Закарпаття на письменників, які тут живуть?

А що таке
культурна ізольованість? Я би це так не називала. Закарпаття – край
специфічний, але не обов’язково ізольований. Тим більше сьогодні. Можливо, так
воно було раніше, до епохи Інтернету… 
Але якщо мені зі США легко спілкуватися з друзями і колегами, то вже ж
із Ужгорода, маючи Інтернет, це зробити так само легко. З будь-якою під’єднаною
точкою. А капсула культури, ота магічна її бульбашка – це плюс, а не мінус. Це
розуміє кожен, хто читає тексти Мідянки. Як на мене, то чим більший вплив цієї
культури, тим воно краще, тому що самобутніше. То ж для літератури ціле
Ельдорадо. Писати про те, про що і так уже всі пишуть – про синдром лузерства
та інші теми урбанного характеру, – не так уже і складно, але що з того?

 

Як ставитеся до так званого «ужгородського
феномену» і чи вважаєте себе його представницею?

Я добре ставлюся
до будь-якого феномену, який хоче бути феноменом. Чому ні? Це пошук, пошук
себе, і, я би сказала, пошук читача, адже гуртом і батька добре бити. Це,
звісно, завжди трішки тусівка, але з чогось же треба починати.  Звісно, я вважаю себе частиною ужгородського
процесу. Хіба може бути інакше? Це ж моє місто. Але я би сказала не просто
ужгородський, а закарпатський феномен, бо в нас не всі з Ужгорода.

 

Маріанна Кіяновська якось зазначила, що «є
письменники оригінальні, цікаві, самобутні, а є – незамінні, присутність яких
позначається на долі цілого покоління. Таким був Ремарк. Такими є Забужко,
Жадан». Можете продовжити список?

Чесно кажучи, це
питання мене трохи спантеличує. Може, я просто не маю такого зору, який би міг
чітко вирізнити, хто і що саме робить у цьому потоці, який ми звемо
літературою. Або і не тільки літературою. Кіяновська має рацію – без Жадана і
Забужко це було би окрадене покоління. Але при такому формулюванні ідеться не
лише про тексти (їх-бо все одно оцінюють лише потім), ідеться і про людину, про
того начебто «одного», котрий якраз у полі і воїн (як кажуть, врятуйся сам – і
врятуєш багатьох довкола себе). І це – не лише письменники, тут немає значення,
письменник, співак, науковець, художник, видавець. Як тут не назвати Соломію
Павличко, наприклад? Або Олега Скрипку. Або Леоніда Фінкельштейна. Та всіх не
обчислю. Це ж не люди, а цілі формотворчі середовища. Як  Жадан і Забужко.

 

Здається, що у сучасній українській літературі
з’явилося багато нових імен, які творять те, що називається жіночим письмом – і
в поезії, і в прозі. Як Ви загалом ставитеся до питань гендеру в художньому
дискурсі і чи не відволікає надмірна акцентуація на проблемах жінок увагу
читачів від інших цінностей тексту?

А чи не
відволікає надмірна акцентуація на проблемах чоловіків увагу читачів від інших
цінностей тексту? Ось власне. Є люди, і в них є проблеми, і цим займається
література. Ні гендер, ні фемінізм ніколи не намагалися довести протилежне. Але
в нас і значення цих слів ніхто не розуміє, тому і я пояснювати не буду. Вже
намагалася. Обмежуся таким. Фемінізм – це тенденція до об’єднання, а не до
поляризації, це філософська течія, а не лише модне слівце, яким шпурляють
праворуч і ліворуч. А позірно «гендеровані» тексти може писати хто завгодно,
незалежно від стану геніталій. Ось, до прикладу, франкомовний Тагар Бен Джеллун
(чоловік) майстерно використовує «жіноче письмо» у своїх текстах – і нічого, ніхто
не жалівся. І текст не постраждав. А в нас же не було цього. То нехай тепер
буде все, у всіх, якнайбільше. З’явилися дуже якісні тексти – я маю на увазі
те, що це вже тексти іншої проби. Навіть якщо автори ще молоді і не мають
життєвого досвіду. Але принаймні мають освіту, а це багато. З останніх
відкриттів – Альбіна Позднякова.

 

Ви мешкаєте в Америці. Чи існують там організації
підтримки українського культурного життя?

Існують. І
існують окремі особистості, котрі є цілими інститутами. Є Вірляна Ткач. Є Майкл
Найдан у Пенн Стейт. Є Український дім в Нью-Йорку. Є організація українського
студентства – студентів-українців, які вчаться в універститетах США.  Нещодавно вони проводили конференцію в
Бостоні на тему «Українська молодь і освіта».

 

А з ким із «американських українців» у
письменницькому середовищі підтримуєте контакти?

Ну, тут важко
визначити, хто є «американським українцем», а хто «українським американцем», і
чи це таки принципово… І письменницьке середовище – це не лише письменники,
це і культурні діячі, це і науковці, і перекладачі, бо картина мусить бути
цілою. Тому вдячно називаю Вірляну Ткач, Василя Махна, Майкла Найдана, Віталія
Чернецького, Олега Коцюбу, Олену Дженнінгз, Оксану Лущевську, Олеся
Бережного…

 

І наостанок побажання читачам від Оксани
Луцишиної.

Любити себе і
світ. Себе у світі чи світ у собі. Як вийде.

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!