Одухотворений словом

З літературним портретом Степана Пушика на тлі епохи прийшов до читачів Володимир Качкан
«Письменники не бояться смерті, бо просто не вірять, що вона існує». Відомий український поет, прозаїк, учений, громадсько-політичний діяч Степан Пушик, сумні роковини з дня смерті якого ми недавно вшанували, напевне ж знав цю сентенцію Нобелівського лавреата американського письменника Ернеста Хемінгвея. Принаймні підтвердженням закладеного в ній глибокого змісту є невсипуща праця Пушика на літературному поприщі до останніх днів і навіть годин свого життя і її результат – воістину огром неординарного творчого доробку Степана Григоровича впродовж відміряного йому Господом віку. У пам’яті рідних, численних друзів, шанувальників творчості Пушика, які не раз мали нагоду і безпосередньо спілкуватися з ним як з митцем і просто як з людиною, у шести десятках виданих своїх книжок він залишається живою діяльною постаттю – одухотвореною Словом і завжди по-громадянському небайдужою. А скільки написаного нашим знаменитим земляком і про нього ще чекає на вивчення дослідниками й підготовку до опублікування! Образно кажучи, видане – то лише видима частина айсберга, а набагато більша за обсягом його невидима, підводна частина.
І як не порадіти з того, що значущість постаті Пушика для Прикарпаття і всієї України після його відходу у вічність викристалізовується, окреслюється різнобічно – в літературній, науковій, громадській сферах діяльності Степана Григоровича – завдяки старанням його колег-письменників. Першою ластівкою в цьому сенсі стала 496-сторінкова книга доктора філологічних наук, професора, академіка АН ВШ, заслуженого діяча науки і техніки України Володимира КАЧКАНА «За престолом нації: Степан Пушик в орамленні доби».
Розмовляємо з автором про тематичні параметри, структуру нової книжки, застосований ним творчий метод, який допоміг створити літературний портрет Степана Пушика.
 
Що спонукало Вас, Володимире Атаназійовичу, перелопатити масу матеріалу, проаналізувати й узагальнити його, аби – кажу так, давно знаючи Вашу ретельність і скрупульозність як дослідника, – якомога повнокровніше змалювати в книзі самобутню творчу особистість Степана Пушика, відкрити її нові, ще невідомі нам грані? Видання вийшло в серії «Шевченківські лавреати – вихідці з Прикарпаття», а в ній уже побачили світ Ваші книги про письменника Ярему Гояна та фотомитця світової слави Василя Пилип’юка. Отож, мабуть, ще за життя Степана Григоровича збирали матеріали для книжки про нього?
Збирав багато років ще до започаткування цієї книжкової серії, адже зі Степаном Пушиком я був знайомий давно і як колега-письменник, літературознавець уважно перечитував кожну його нову книжку, спілкувалися ми, як-то кажуть, і за кавою. Книгу про лавреата Державної премії України ім. Т. Шевченка 1990 року С. Пушика я планував видати до його 75-ліття, яке громадськість краю відзначила в січні нинішнього року – на жаль, уже без нього. Смерть Пушика стала несподіваною для всіх, вона внесла і в мою роботу над книгою суттєві корективи – спонукала багато в чому по-новому глянути, осягнути розумом і серцем вагомість зробленого ним для Прикарпаття й України.
Отож перший розділ книги – «Життєва тасьма Поета» довелося закінчити констатацією сумного факту: у ніч із 13 на 14 серпня 2018 року раптово померла «велика людина», без котрої «якось враз Івано-Франківськ осиротів. Осиротіла вулиця Тараса Шевченка, на якій проживав письменник». Його «життя є найколоритнішим, найпристраснішим романом», який Степан Григорович писав упродовж відпущеного йому Богом віку. Він був, «без перебільшення, останнім великим фольклористом не тільки Прикарпаття, а й України». Я процитував у виданні ці не гіперболізовані, а цілком справедливі, як на мій погляд, дефініції з некролога обласних організацій національних спілок письменників та краєзнавців України. Вмістив також відгуки на смерть С. Пушика або уривки з них лавреата Шевченківської премії Любові Голоти, академіка Василя Лизанчука, композитора, автора музики на Степанові вірші, викладача Лебединського педагогічного коледжу ім. А. Макаренка Володимира Лиса, літературного критика Євгена Барана, публіциста, головного редактора обласної газети «Галичина» Василя Мороза, а із журналу «Дзвін» передрукував некролог групи львівських та івано-франківських письменників.
Степанів відхід у вічність, з одного боку, не міг не вибити мене на певний час із колії усвідомленням непоправності цієї великої втрати для письменства нашого краю та й всієї України і якоюсь мірою переглянути спланований триб праці над третім моїм виданням із серії «Шевченківські лавреати – вихідці із Прикарпаття», а з другого боку – коли оговтався від цієї гіркої події, – пришвидшити процес написання книги. І вдалося дуже оперативно, – з огляду на великий обсяг підготовчої роботи, – до роковин смерті Степана Пушика видати її за сприяння міського голови Руслана Марцінківа, підтримки Івано-Франківської міської ради й завдяки обласній програмі книговидання. Я вельми втішений цим, як і високим рівнем поліграфічного виконання книги, що побачила світ у місцевому видавництві «Місто НВ».
Велике спасибі і дружині Степана Григоровича Ганні Миколаївні за те, що люб’язно надала мені матеріали із газетно-журнальної періодики різних років – статті, есеї, розвідки Степанового авторства, рецензії на його книжки, інтерв’ю з ним. Я мав можливість також ознайомитися з багатющим епістолярієм, який зберігає вдома пані Ганна, багато і його зразків відібрати для опублікування в книжці. Тож уперше в літературно-науковий обіг введено понад 300 листів як самого С. Пушика до працівників державних органів, установ, видавництв, редакцій періодичних видань, громадських організацій та окремих осіб, так і адресованих йому цими установами й організаціями, людьми із різних регіонів України та з поза її меж. Думаю, неабиякий інтерес у читачів викличуть листи письменника не тільки до відомих українських літераторів, учених, державних і громадських діячів та їхніх до нього, а і Степанове листування з дівчиною, а потім його дружиною Ганною, – це коли навчався у Московському літературному інституті, перебував у Києві як депутат Верховної Ради України першого скликання. Завдяки допомозі сина й дочки подружжя Пушиків – Тараса і Лесі та фотомитця, журналіста й художника Ігоря Роп’яника я скомпонував із кольорових і чорно-білих світлин завершальний розділ видання – «Із фотомиттєвостей митця».
 
Видання це класифіковано як науково-документальне, а отже, Ви, його автор-упорядник, поставили перед собою за мету дотримуватись упродовж усієї книги документальної точності в описі життєвого і творчого шляху Пушика?
Я нерідко мав нагоду чути розповіді Степана Григоровича, народженого під час Другої світової війни, про його тяжкі дитинство й отроцтво, що минули в розташованому на території давнього Галича селі Вікторові (колись Вихторів), проте волів не переказувати їх своїми словами, а подав у книжці написану самим письменником відповідь на запитання анкети, опубліковану 2002 року в №12 журналу «Вежа» (Кіровоград – нині Кропивницький). У ній читаємо: «Я ріс там, де росла Ярославна, героїня «Слова о полку Ігоревім», пас корови й кози там, де вона бігала, де ходив її батько Ярослав Осмомисл, князі Роман, Данило… Мою душу обплели легенди, перекази, пісні, як виноградна лоза двір»… «Мене колисав на пораненій нозі повстанець, а інший, «Чайка», в хаті й у стодолі писав статті для підпільного часопису «Чорний ліс», який редагував Марко Боєслав (Михайло Дяченко). Так-так, у нашій хаті й стодолі був партизанський корпункт, а батько переховував літературу в стрісі».
Із книги «За престолом нації» читач дізнається, що в ті пекельні часи не раз були в ситуаціях на волосок від загибелі як мама й тато, так і їхній синочок. Той малий Степанко, про якого літературознавці згодом писатимуть, що його після появи на світ поцілував у тім’ячко Сам Господь, себто обдарував різними талантами. Проте їх розкриттю далеко не сприяли тодішні життєві умови й обставини. Степан, як він згадав у своїй біографії для «Вежі», «у другому чи третьому класі» спробував віршувати. Але в шостому відчув безвихідь: помер батько, захворіла мати, а йому було на той час 13, сестрі Ганні – 11, братові Богдану – 6, сестричці Олесі – лише 1 рік і 3 місяці. Хлопчина ходить до колгоспу на різні роботи, продає черешні, вишні, яблука, взимку доглядає на фермі нетелей. 15-річним Степан почав надсилати до районної газети свої вірші й замітки, працівники редакції назвали його поважно – сільським кореспондентом. Тож і вирішив хлопець, що буде журналістом і письменником.
Як ішов юнак до своєї мети, як кувався його характер, основоположну засаду якого сам Пушик окреслив категоричним поетичним висловом «Я кривді служити не вмію!», – про це я й пишу в книжці «За престолом нації». Перегортаючи сторінки Степанової творчої біографії, акцентую на тому, що його Слово, виплекане в народнопоетичній та історико-етнографічній стихії, що замилування до історії рідного краю і України завжди було одним з основних тематичних напрямів у поезії, прозі та наукових дослідженнях С. Пушика.
 
Прикарпатці старшого покоління та й сам Степан Григорович стверджував, що відомість до нього прийшла, ба навіть більше – звалилася, мовби з неба, на його, ще солдата строкової служби, плечі, коли весь тодішній Радянський Союз почув по радіо, як у Москві, в Кремлівському палаці з’їздів, народний артист України Дмитро Гнатюк заспівав пісню «Треба йти до осені» – Степанів вірш поклав на музику київський композитор Олександр Білаш. Із цього й розпочалося Пушикове утвердження як поета-пісняра: одні кажуть, що на його рахунку півтори сотні текстів пісень, а інші – що й двісті…
Те випробування славою Пушик витримав з честю – не запаморочилося в голові молодого поета від такого неочікуваного гучного успіху, бо добре розумів, що на хвилі популярності можна плисти за інерцією лише якийсь час, що, як кажуть в народі, стара слава нову любить. Справді, кожний – більший чи менший талант – потрібно, як той алмаз, шліфувати, огранювати, аби він вивів митця на стабільно високий рівень творчості. Пісенна поезія Пушика, який співпрацював з багатьма композиторами, прикметна тим, що ці його тексти мають самодостатню художню вартість і просто як вірші. На відміну від текстів невибагливих сучасних авторів слів до пісень, які без музики читач просто не сприймає.
Та й в інших напрямах літературної праці Пушик не давав собі жодних поблажок, щодня до самозабуття віддавався творчості… Зрештою, змушували його «не дрімати» й заздрісники, яких появилося у нього чимало, упереджені літературні критики. Приміром, у книзі я згадую, що один із таких писарчуків-пристосуванців на сторінках №10 журналу «Дніпро» за 1974 рік висловив багато в чому кон’юнктурні претензії до Степанових віршів. Бачте, йому не сподобалося художнє узагальнення автора збірки «Писаний Камінь», для якого кохання – «вимірник всіх діянь усіх епох», а треба, мовляв, і в поезії керуватися «суспільно-класовими» вимірами, осягати «суспільну основу» життя-буття. Покритикував молодого поета за «надуманий образ» у рядках «На тарелі полонини – тепле сонце у перині…»
Уже не кажу про те, які пристрасті розгорілися серед істориків, коли Степан Григорович висунув гіпотезу, що автором «Слова о полку Ігоревім» («Слова про Ігорів похід») є галицький князь Володимир, син Ярослава Осмомисла. Листи, пов’язані з цим аспектом Пушикових наукових досліджень і припущень, подано у розділі книги «Sic itur ad astra (Таїнство листовного пульсування)» – цей латинський вислів означає «Так ідуть до зірок». А втім, згодом дехто з опонентів письменника першість у висуненні цієї наукової версії… приписав собі.
 
У мене напрошується запитання, яке, на жаль, так і може залишитися риторичним: чи неуків та лжедокторів історичних наук таки змусить відмовитись від хибного теоретичного постулату вельми актуальний нині, в час російсько-української війни на сході нашої держави, результат новаторської праці, наукової прозірливості дослідника «Слова…» галичанина Степана Пушика щодо з’ясування конкретного імені автора цього твору, доведення, що то твір давньої української літератури, а не пам’ятка «трьох братніх народів», як учили школярів і студентів у часи заідеологізованої совдепії?..
Згоден з Вами, що, на жаль, це запитання риторичне… А я хотів би тут, згадавши підступи недоброзичливців С. Пушика, зазначити, що не міг не відображатися на його творчому процесі і суб’єктивний чинник. Далеко не все так просто й легко, як дехто уявляє собі, давалося Степанові Григоровичу в літературній праці: на якихось етапах свого сходження до творчих вершин відчував, що йому мовби бракне повітря, що кроки до наступної книжки стають важчими… Але в таких випадках письменник щоразу згадував Франкову мудрість, що єдиним естетичним кодексом письменника є життя. І знову поринав з головою в неспокійні будні, у працю людей, виважував на терезах сумління естетичні й морально-етичні ціннісні орієнтири своєї творчості. Пушик сягав глибин історичного минулого, аби воно прояснило для нього день нинішній з його проблемами й думами, сфокусувало їх у день прийдешній.
 
Як автор-упорядник книги «За престолом нації» Ви, звичайно, не могли обминути того, що від літературних критиків Пушик одержав «патент» на новаторський гібрид фольклору і літератури – жанр «прози з народних уст», а отже, розкриваєте й конкретні ознаки цієї парадигми його творчості…
Так, у Степана Григоровича збирання українського фольклору – чи для дослідження, систематизації й видання його, чи для творчого використання у прозі і поезії – було невіддільним від власне письменницької праці. За життя він видав у збірниках та окремими виданнями записані з народних уст, себто від жителів нашого краю – носіїв народної мудрості – казки, легенди, притчі, перекази, приповідки та книжку «Українські тости». Нині, після його смерті, на виході – двотомник легенд і переказів. А чимало ще не вивчених і не підготовлених фахівцями до друку справжніх скарбів у вигляді товстих зошитів – щоденників Степана Григоровича, які містять і фольклорні записи, залишилося в його домашньому архіві.
Як до прозаїка до Пушика популярність прийшла після появи в серії «Повісті й романи» книжки «Страж-гора». На Шевченківську премію було висунуто цей роман, оповідачка з якого – Марія Марчак – є конкретним уособленням народної моралі, етики, краси і великого природного розуму. Її присутність у творі допомогла автору художньо переконливо і правдиво показати життя галичан у різних історичних умовах. У прозі Пушик мовби акумулює все те, що зібрав серед людей, – переповідає його, узагальнює, творчо інтерпретує, часто залишаючи читачеві простір для роздумів. Водночас, як наголошую я у книзі «За престолом нації», відчутна і в «Страж-горі», і в пізніше написаному Степаном Григоровичем романі «Галицька брама» наукова історіософія – її оцінки й висновки щодо подій і явищ минувшини письменник умів майстерно белетризувати.
Біографію кожного талановитого митця можна вважати частиною історії рідного краю, адже епоха завжди накладає печать – більшою чи меншою мірою – і на особистість, і на творчий набуток митця. Таке співзвучне моїм розмислам міркування висловлює знана письменниця й учена, доцентка Прикарпатського національного кніверситету ім. В. Стефаника Ольга Слоньовська у статті, вміщеній у розділі «З висоти сьогодення». Цілком розділяю і висновок львівського літературознавця, професора, уродженця Прикарпаття Тараса Салиги: «Пушикові історичні сюжети – чтиво пізнавально-виховне, оздоровче. Сьогодні для нас це надзвичайно багато важить. Адже навіть в умовах державної незалежності час брутальних «теорій» про українську меншовартість та вторинність ще не минув».
 
Які ще відомі письменники, літературознавці і критики, мистецтвознавці представлені у виданні своїми статтями, нарисами, есеями про Степана Пушика, рецензіями на нові його книжки?
Це професори ПНУ ім. В. Стефаника Степан Хороб і мистецтвознавець Ганна Карась, доцент цього вишу Марта Хороб, письменник Юрій Хорунжий із Києва, історик і літератор Ігор Коваль, журналіст і публіцист Василь Мороз, письменник Петро Сорока з Тернополя. Передрукував я у розділі «З висоти сьогодення» і свою публікацію в «Молоді України» за 6 січня 1982 року, якою підтримав висунення на здобуття Державної премії України ім. Т. Шевченка творів Степана Пушика – роману з народних уст «Страж-гора», повісті «Перо золотого птаха» та оповідань, що увійшли до книги «Ключ-зілля».
У наступному розділі книги – «Розкіш діалогів та монологів» вмістив передруковані із преси інтерв’ю, що їх у Степана Пушика в різний час брали київські та місцеві журналісти.
А в розділі «Пером натужної думки» подав опубліковані в різних газетах і журналах рецензії на його твори – поетів Дмитра Павличка, Ярослава Дорошенка, професора Володимира Полєка, театрознавця Ольги Райківської, столичних літераторів Віталія Коваля, Віктора Терена, Михайла Логвиненка, критика зі Львова Миколи Ільницького, та й свої.
 
Звичайно ж, попри увагу літературознавців, науковців та й Вашу не міг пройти твір, над яким Степан Григорович самовіддано, терпеливо, сказати б, дисципліновано, працював понад 40 років, – «Бусова Книга: Історія, фольклор, міфи»?
Я у новому своєму виданні наводжу лист, який надіслав головному редактору харківського журналу «Березіль» з подякою за першопублікацію, хоча і в скороченому варіанті, цієї історичної розвідки про долітописну добу праукраїнців і праслов’ян – не міг стримати свого захоплення нею. Бо вбачаю в ній «пізнання самого коду українця, його етногенези. І все ж що це таке – «Бусова Книга»: роман, монографічне дослідження, етнографічна чи історико-філологічна студія, белетристичний есей? Гадаю, що не про жанротворчі характеристики йдеться; борше, мова – про унікальний в національній етнокультурі та красному письменстві твір-дослідження, органічно вибудуваний на стику знань з багатьох наук, як-от: історії, археології, філософії, фольклористики, етнографії, лінгвістики». Ці дослідження Степана Пушика «вражають як аналітизмом, так і синтетизмом методу; вони – нове слово у нашій науці, оскільки будуються не на здогадово-довільному поясненні або й трактуванні фактів, явищ, а уможливлюють, здавалось би, усталені поняття побачити-пізнати в контексті європейської, нерідко і світової цивілізації».
«Бусову Книгу» опубліковано в останньому томі шеститомника творів С. Пушика аж двома майже 1000-сторінковими книгами. Сам Степан Григорович казав, що те, що вийшло друком, – насправді лише третина всього обсягу «Бусової Книги». Цілком розділяю і у своїй новій книзі наводжу з надрукованої в «Галичині» 23 серпня 2018 року статті Василя Мороза «Пушикові рукописи чекають виходу у світ» оцінку, що в згадуваному масштабному дослідженні викладено «величезний фактаж з міфологічного космосу горян, галичан, інших етнічних та регіональних спільнот багатоликого українства», що тут «прочитується і глибоке проникнення автора у справдешній порядок речей на планеті».
 
Найбільший за обсягом розділ Вашої книги епістолярний. І це свідчить, що Ви, Володимире Атаназійовичу, не згідні з думкою деяких науковців про потребу поставити заслін «проникненню» широкого читацького загалу – через опублікування на сторінках книжок і журналів, шпальтах газет віднайдених дослідниками в архівах епістол відомих діячів – у зміст, а отже, і в певні таємниці їхнього листування, адже ці епістоли часто мають особистий, приватний, інтимний характер. Мовляв, прямуємо в майбутнє, то навіщо нам порпатися в минулому?
Я дотримуюся протилежної думки: в листах, написаних непересічними особистостями, нерідко закодований стан душі людини, вони розкривають не лише духовне, а й фізичне її самопочуття, фокусують думку читача на нестандартній ситуації, якомусь далеко не дріб’язковому факті чи штриху, які допомагають ліпше зрозуміти цю особистість. Часом навіть недомовки в епістолах відкривають нам такі епізоди й «нюанси» тієї чи іншої біографії, що без них жодне монографічне дослідження не матиме належних повноти і змістової глибини. Письменник і вчений С. Пушик залишив дослідникам сотні листів – важливих документальних свідчень того, якими були погляди його та різних представників українства на тодішнє суспільно-культурне, політико-правове, духовне й суто побутове життя.
 
Хто ж є авторами наведених у Вашій книзі епістол з оцінками й міркуваннями щодо його творів, як і щодо фактів, явищ і тенденцій тодішнього літпроцесу?
О, це ціла обойма відомих імен: письменники, літературознавці, критики Олесь Гончар, Павло Загребельний, Дмитро Павличко, Петро Скунць, Федір Зубанич, Наталя Черченко, Ганна Чубач, Роман Лубківський, Микола Луків, Олекса Мишанич, В’ячеслав Брюховецький, Олексій Дей, Володимир Бровченко, Ярема Гоян, Юрій Хорунжий, Галина Гордасевич, Віктор Баранов, Олександр Сизоненко, Роман Федорів, Василь Лизанчук, Роман Кудлик, Тарас Салига, Роман Іваничук, Петро Сорока, Микола Яновський, Марія Влад, Богдан Бойко, Галина Турелик, Микола Карпенко, який багато років очолював Івано-Франківську обласну організацію СП України, а потім переїхав до Києва, композитор Володимир Івасюк та його батько – науковець і прозаїк Михайло Івасюк, кіноактор і режисер Іван Миколайчук, зарубіжні письменники й журналісти Микола Мушинка (Словаччина), Святомир Фостун (Велика Британія), Петро Кравчук і Святослав Гординський (Канада)… Усіх не перелічити. У наданому мені Ганною Пушик домашньому архіві її чоловіка не без приємності віднайшов і свої листи, які надсилав Степанові Григоровичу в Івано-Франківськ із Києва, де я тоді жив і працював.
 
Гадаю, читачі щиро дякуватимуть Вам, Володимире Атаназійовичу, за книгу, що засвідчила Ваше прагнення створити вичерпний, об’єктивний портрет цієї знакової постаті в історії красного письменства Прикарпаття й України. Сподіваюся, що й інші автори наслідують Ваш приклад і поповнять ряди пушикознавців.
А я, своєю чергою, дякую вам за таку оцінку моєї праці.
 
Розмовляв Іван ГАВРИЛОВИЧ
 
«Українська літературна газета» №19 (259) від 27 вересня 2019