Обереги Василя Скуратівського

Чи то під впливом сюрреалістично-галюцинаційної новели «Поїзд» Віктора Терена в серпневому числі «ЛУ», чи внаслідок редакційного оголошення в цьому ж часописі про новий спецпроект під назвою «Укрліт радянської доби», що має на меті заповнити білі сторінки нашої колективної пам’яті про літераторів «пізньої радянської ери», чи через рятівне занурення в тексти книжки Василя Скуратівського «Покуть», знайденої в бібліотеці одного з моршинських санаторіїв, де я нещодавно підліковував своє здоров’я, підірване працею в Чорнобилі, але в моїй душі крізь меланхолійну осмуту коронавірусних обмежень і всіляких заборон (хтивість і упередженість по-хамськи заперечили інтелектуальне і довірливе спілкування аж до обструкції), наче проблиск чистого світла, забринів спомин про зустріч з Василем Скуратівським в 1993 році на тлі гуцульської ватри в Яремчі під звуки троїстих музик, дзвінких коломийок, стрімких танців і веселощів Першого Всесвітнього Конгресу Гуцулів. Про ключові думки, які народжувались у автора тоді вже знаменитої книги «Берегиня», що з появою на полицях книгарень відразу стала бестселером, я оповів на сторінках газети «Новий час» за 11 червня 1994 року і в моїй книжці «Ностальгія за Україною. Письменницькі діалоги» (2004 р.). Ми спогядали сплеск етнічної енергії не тільки гуцулів, а й усіх учасників свята, які прибули майже з усіх областей України і з-за кордону. Білопінно закипала не лише вода водограю, але й вихрилась душа, готова до вирування, хмільної окриленості розкутого духу, трепетного полум’я кохання, смерекової таїни далеких віків. Однак пан Василь утримався від традиційного слова «свято». Йому мислилась робота… Об’єднавча, державотворча робота всіх етнічних груп української нації, і я увімкнув свій диктофон…

В тоталітарній системі, – задумано мовив Василь Скуратівський,– не було змоги об’єднуватись у світовому масштабі не лише гуцулам, а й лемкам, бойкам, поліщукам та іншим українцям. Тому це вирування звуків, вишиванок, щасливих усміхнених облич я не назвав би святом, а державотворенням, продуктивною працею нації. Якщо наукова конференція окреслила напрями цієї праці, то оці регіональні виїзди ( тоді ще слово «регіональні» не було так бридко осквернене як однією з політсил проросійського руйнівного спрямування під час «Революції гідності» – прим. М.С.) дають можливість виявити специфіку гуцулів, унікальні нюанси цієї етнографічної групи, котра впродовж багатьох століть, через лихоліття війн та імперій зберегла і стрімко виявила на радість всій Україні і всьому світові свою духовну незнищеність і міць, свою спорідненість з усім українством. І для нас, дослідників-народознавців, це має велике значення.

В такому разі, пане Василю, це все-таки свято! Бо ж і заспівати, і сказати маємо змогу значно більше, ніж під час «свят» «золотого вересня» чи «великого жовтня»…

Хай так, назвемо це святом, але передовсім у практичному сенсі. Бо ще не маємо отого великого багатства, що його має кожна етнографічна група. Але наголошую, що нам бракує волів. Я цей образ часто вживаю. Адже ми можемо проголошувати з трибун гарні промови, заклики, але комусь треба тягти плуг. І цей плуг має робити перелоги, орати, бо без цього України не побудуємо.

Західна Україна активно взялась за національне відродження. Але Східна Україна, м’яко кажучи, все ще перебуває в летаргічному сні радянщини. Здається, до національного само відродження там ще дуже і дуже далеко, адже корінних українців у 30-ті роки там фізично знищували голодоморами і репресіями, а заселяли ті території росіянами, білорусами та іншими інородцями, і їхні нащадки виховані на ординських традиціях ворожості і зневаги до всього українського. Такий бур’ян самотужки українцям не здолати. Потрібні союзники, потрібно якнайшвидше вступати до НАТО. Чи, можливо, у Вас, пане Василю, є інші рецепти?

Я звернув би увагу передовсім на поліщуків. На Поліссі більше, ніж в інших регіонах Сходу, збереглись глибинні пласти нашої духовності. До такого висновку ми прийшли після експедиції «Чумацькими шляхами» по Поліссю. Слобожанщина теж регіон вкрай цікавий і там теж потрібен був би такий ось етнографічний здвиг. І на півдні України така акція також сприяла б національному пробудженню. Ну і, ясна річ, на Полтавщині, в середньому Подніпров’ї. Але до цих свят маємо дуже мудро підійти, щоб не сприяти провокованим певними силами тенденціям до від’єднання, які вже проявилися на Закарпатті. Скажімо, на Поліссі є вже певна група, що хоче від’єднати поліщуків від України і від Білорусі. І ми зараз робимо все для того, щоб українське Полісся не піддалося національній деградації. Адже до поневолення Російською імперією Полісся було краєм суцільної грамотності. В середні віки Остріг називали Волинськими Атенами. Там діяла знаменита Академія, де викладали професори з усіх європейських країн. Не випадково книгодрукар Іван Федоров, точніше Федорович утік з дикої Москви, де його друкарню спалили, а самого ледь не вбили, на Волинь до князя Острозького, а потім до Львова. Тим часом проблеми роз’єднання і від’єднання стають дедалі гострішими. І ми повинні бути пильними, щоб, скажімо, конфесійні розмежування не переросли в міжетнічні. Основним стержнем має бути Соборна Україна. А ми, етнографічні групи, маємо бути складовими частинами великої України, її духовними елементами. Україну, як державу, ми повинні ставити понад усе.

В такому разі корисним був би аналіз сепаратизму, приміром на Закарпатті…

Сепаратизм на споконвічних українських землях – це прояв підступних дій сторонніх сил. Зазіхання на Закарпаття здавна проявляють і мадяри, і поляки, і росіяни. Їм вигідно роз’єднати українців, посіяти розбрат, міжусобиці. Тільки тепер ця політика здійснюється на науковій основі. Скажімо, в Москві працює інститут, де понад тисячу «фахівців» прискіпливо вивчають Україну, готують стратегію і стратегів підривної діяльності. У нас немає таких закладів, бо Україна не має загарбницьких намірів. На жаль, несвідома частина нашого населення, бо ж ми довго не мали своєї справжньої держави, піддається цим бацилам роз’єднання. Тому все свідоме українство і особливо освітянство, науковці повинні докладати всіх зусиль, щоб розвінчати підступні дії ворогів України.

Підступні дії проти становлення держави Україна вдосконалюються. До речі, в ЗМІ появились повідомлення про те, що в Москві діють вже аж два спецінститути з проблем України. Тому нам, українцям, потрібно вже на державному рівні задуматись над методами протидії, протистояння і нейтралізації ворожих диверсій не тільки духовних та ідеологічних, але й воєнних, бо Москва ніколи не перестане тягнути Україну в колоніальне рабство.

Найкращою протидією ворожим зазіханням може бути наша єдність. А щоб з’єднати, скріпити нашу націю, потрібно краще пізнати наші етнічні групи. Ми їх досі ще не знаємо. Скажімо, запитати у пересічного «кієвляніна» хто такі лемки, гуцули чи бойки – мало хто відповість правильно. Тільки вузьке коло науковців та ще вихідці з Західної України знають свої пракорені. Отже, потрібен координаційний центр для вивчення етнографічних груп. А то навіть у наукових установах доходить до казусів. Так, скажімо, в одній солідній науковій програмі було записано, що в Карпатах живуть… українці, гуцули і лемки. Люди повинні розуміти, що це – єдиний український народ, у якого, як і в інших народів світу, є етнічні групи, що мають лише їм притаманні особливості. Скажімо, поліщука не порівняти з гуцулом, степовика – з бойком. Але наша мова, наша пісенність, наш національний дух – єдині. Це як сім’я: характери різні, а сім’я, родина – одна. Узагальнити і протиставити ворожим підступам цю єдність спроможна висока потенційна сила. Нам потрібно це робити, але обережно, бо над нами і біля нас стоять паскуди, що будуть наші промахи використовувати у своїх розкольницьких діях. Тож, молячись Богу, ми повинні думати перше про Україну, а вже потім «Отче наш…».

Прогресивну роль у національному відродженні свого часу відіграли Народні Доми. І тепер вони відроджуються на Львівщині, Івано-Франківщині. Можливо, саме Народні Доми були б однією з оптимальних форм національного відродження Східної України?

На сьогодні Народні Доми мають бути не лише в містах, а й у кожному селі. Сільські клуби доцільно було б перетворити на такі доми. Для Східної і Полудневої України вони просто обов’язкові. Дорослих уже не перевиховати, а з дітьми треба працювати, бо це – наше майбутнє. Хочемо, чи не хочемо, але цивілізація буде нівелювати наші традиції. І така маніпуляція свідомістю молоді відбувається через телебачення, різні шоу з оглушливою музикою, з бутафорно-бурлескною вульгарщиною, що заглушує здоровий глузд. Тому народні доми повинні згуртувати і консолідувати людей. Я давно планував присвятити окреме науково-публіцистичне дослідження про Народні Доми, роля яких у перспективі дуже велика. Засоби масової інформації і керівні установи повинні дбати, щоб усебічно сприяти утворенню і розвитку Народних Домів.

Сприяти так, пане Василю, щоб успішно конкурувати з отою штучно навіяною наче б то модною бутафорією, яка оглушує розум і нівелює національну культуру, без якої у нації немає майбутнього. До речі, Ваша книга «Берегиня» стала переконливим аргументом введення народознавства, як предмету для вивчення в школах та інших навчальних закладах. З часом відкриваються все більші можливості дослідження глибин народознавства. Але й протистояння з боку колонізаторів буде збільшуватись. Як Ви реалізовуєте ці можливості і як обійти чи подолати штучні бар’єри?

Уроки народознавства дійсно можуть застаріти, перетворитись на шароварщину з варениками і вечорницями. (Чому тоді, в 1993 році пан Василь так зверхньо висловився про вечорниці, якщо в його книжці «Покуть», надрукованій в 1992 році, він написав: «Традиційні вечорниці формували не тільки багату пісенну культуру, професійну вишуканість, регіональну специфічність, але й передавали її у спадок, розвивали потенції, зберігаючи живі традиції народного мелосу. Це ж можна сказати і про оповідний жанр – прислів’я та приказки, легенди і казки тощо». І далі: «Будемо відвертими: зникли вечорниці і помітно відчувся в побуті дефіцит пісні, аморалізувалися окремі традиційні обряди і звичаї. І хоч сучасне дозвілля набуло найрізноманітніших форм, ми втратили найосновніше – живе спілкування. Наша молодь перетворилась в стороннього спостерігача й інертного споживача нерідко чужої нам культури. Обірвався, отже, той золотий ланцюжок неперервності традицій. Нині вже нема кому ні репрезентувати їх, ні засвоювати. Воістину справедливі й сьогодні слова давнього філософа: зростаємо матеріально – бідніємо духовно…».І мені згадалось, що такий дуалізм Василя Скуратівського щодо вечорниць стався через появу біля нас двох незнайомців, в яких він очевидно впізнав недругів, від яких потрібно було захиститись трафаретними обтічними фразами. Але миттєвий острах минувся і Скуратівський, як лицар правди і справедливості, з гідністю продовжив свою думку… М. С.). Це мають бути уроки нашої державності. Діти повинні полюбити свою рідну землю, знати своїх прадідів, пісні і звичаї свого краю і всієї України. У нас бракує фахівців, але інститут народознавства у Львові, з яким я співпрацюю, готує програму уроків народознавства і у вузах, і в середніх спеціальних закладах, і у школах. Проте найбільше уваги ми повинні вділяти дитячим садкам. Уроки народознавства повинні бути уроками самоочищення і Божого закону, цікавими і такими, що розвивають любов до всього рідного. Над цим я і мої колеги якраз і працюємо. Я не хочу образити шаровари, але коли це робиться плакатно, бездушно, то національної свідомості ми не виховаємо. Треба, аби дитина знала національні, народні обряди, знала де кутю покласти, а де дідуха, навчилася писати писанки, вишивати рушники і сорочки, була стійкою до русифікації. Тільки в такій структурі народознавство сприятиме національному і духовному відродженню.

Духовність невідємна від віри, релігії, а на цій ниві в Україні, ой, як багато проблем.

Так, мені це теж дуже болить. Релігія може стати каменем, об який можуть спіткнутися всі зусилля нації. Нещодавно я побував у Богородчанському районі, в селі Розсільна. Там, як і в багатьох інших селах Галичини, дві конфесії: Греко-Католицька і Православна. Православні спорудили пам’ятник Шевченкові, а греко-католики поруч капличку Матері Божій. І ці сили виступають одна проти одної. І ті, і ті запросили мене на відкриття. Я їм сказав: «Люди добрі, не ремствуймо ні на котру сторону. Ми всі нарікаємо на Росію, знаємо її вовчі апетити. Але ми самі себе більше губимо, ніж ті ворожі сили. Історія, на жаль, не навчила нас. Навіть якщо ворогують держави, то все ж знаходять шляхи до порозуміння, а в нашому народі так глибоко вкорінений розбрат, що в одній родині брат і сестра, чи чоловік і жінка належать до різних конфесій і ворогують між собою.

Чиї ж гріхи покутує наш народ?

Релігія повинна об’єднувати народ, як, наприклад, вона об’єднує поляків чи євреїв. У нас не так. І, напевно тому, що князь Володимир, прийнявши християнство, знищив коріння дохристиянських вірувань. Тисяча років ламання народної психології. Але на це не звертають жодної уваги. Народ наш завжди був демократичним. В церкві канонічно відслужував, а в побуті творив колядки, щедрівки. Це – не християнські, це – народні звичаї. Століттями християнство боролося з народною культурою, але повної канонізації не вийшло, як і не вийшло національної релігії. Потрібен великий філософ, рівня Сковороди, який би зумів об’єднати релігійні течії. Інакше молодь усе більше огортатиме дурман фальшивих і штучних вірувань, як от «біле братство». Люди думають, що це релігія, але це – політика роз’єднання молодих сил України. За ним стоять сильні структури, які бояться, що Україна стане сильною державою. Намагаються розпорошити народ, знівелювати націю, щоб не було сильної держави, конкурента. Ми ж не можемо бути нікому конкурентом, бо рівноправність і добросусідство утверджуємо всією своєю історією і державним буттям.

Можливо, пане Василю, саме через нашу національну благодушність сусіди нівечать наш могутній етнографічний український організм, як от на Сході України і на Закарпатті. Чомусь не проявлявся отой одіозний професор Магочі зі своїми антиукраїнськими теоріями в часи тоталітарної імперії. Навпаки, в кінці 70-их років у своїх працях про ситуацію на Підкарпатті він писав, що із всіх національних орієнтацій єдино правильна – українська вийшла переможцем. Чи не тому, що тоді «українізація» на Закарпатті була прикриттям комунізації і денаціоналізації, а тепер в інтересах тих же проімперських колонізаторів ці функції зручніше здійснювати під гаслами «русинства»? Магочі не боляче, бо він, здається мадяр, але як українцеві з діда-прадіда, онукові борця за Карпатську Україну чи Гуцульську республіку, проголошену в Рахові у 1919 році, видавати себе за конгломерат мадярства, румунства, росіянства і т.п., яким вимальовується політичний русинізм?

Закарпаття – своєрідний регіон передусім тим, що його заселяє багато етнічних груп, під які маскуються нині всякі пристосуванці і шизофреніки. Кожен хоче якось виокремитися, навіть пан Фединишинець, колись багатьом знаний, як український поет, перекинувся в табір Магочі. Це – манкуртизм і яничарство.Це страшний тип людей, бо українець, який пошлюбився з росіянами, євреями чи іншими націями в своєму гібриді стає страшним українофобом. Муки совісті женуть його супроти своїх братів, менталітет яких тяжіє до природи, до осідлости, до м’якості. І в цьому наша трагедія. Ми маємо високу культуру, поезію, але в нас немає агресивності. Якби ми досягли рівня цивілізованих країн – це було б прекрасно, але в час, коли йдеться про виживання нації – це наш великий мінус. Скажімо, росіяни – національний конгломерат, але вони єднаються навколо ідеї російської імперії і навіть якусь частину України їм вдається підбити проти свого етносу. Проте, я вірю, що наші ідеали, позбавлені агресивності, стануть панацеєю не лише для нас, а й для агресивних кочівників, які нагадують той вид бджіл, що виведений у південній Америці внаслідок схрещення бджіл звичайних і диких. Гібридні бджоли вийшли такими агресивними, що нападали на всіх і знищували. Отак і Росія. Адже росіяни не мають правічних теренів своєї держави. Це робить їх агресивними, заздрісними, злодійкуватими руйнівниками інших корінних культур. Проти агресора важко воювати. Так і на Закарпатті. Воно було відірвне від України більше, ніж наші терени, і тому там утворились умови для підступних дій ревізіоністів. Багато факторів небезпеки в Україні, але наша держава змиє з себе той бруд, якщо утвориться справді наше військо, зміцніють і очистяться владні структури, і держава наша, як казав Іван Франко, «засяє у народів вольнім колі».

Тобто сильна, високопрофесійна і патріотична армія – найнадійніший гарант нашої державності і територіальної цілісності?

Так, доки буде міцна національна армія, доти з нами будуть рахуватися. Шляхетними методами не переконаєш ворога. З ворогом треба говорити мовою сили. Інакше – погибель.

Погибель нації можлива і без силових дій шляхом нівелювання національної свідомості. Якщо інтереси нації не відстоюють народні обранці, якщо в столиці України панує мова недружньої до нас держави, то передусім оздоровлення нації треба починати з того, щоб навчити Київ української мови. Чи не так?

Можливо. Але це – критичний підхід. Я проживаю в Києві понад 20 років і скажу, що останнім часом він значно українізувався. Так, мови української ще мало в столиці. Але дух українства, демократії і справедливости виявляється і російською мовою. То трагедія тих людей, які виховались у російському середовищі. Вони бояться говорити українською, бо не знають її. Дайте Україні національне законодавство, переконайте, що є Українська держава, і вони швиденько перейдуть в українство, скинуть з себе машкару пристосуванців. Треба їх не винити, а співчувати і допомагати. Національний етнокод є в людях, але потрібен і певний час, переломний період. Відразу після проголошення України пробудилась і мова, але, на жаль, коли керівні структури не виявились, вона не набрала державного статусу, як планувалось. Колонізатори, русифікатори вийшли з підпілля і наш м’який менталітет знову принишк перед їх натиском.

Очевидно, пане Василю, що згубний приклад народові подає сама Верховна Рада України, де грубо ігнорується Закон про мову, де депутати не користуються мовою того народу, інтереси якого повинні відстоювати. На що вони уповають?

Так, це ганебно, коли недавній прем’єр-міністр Леонід Кучма ще не спромігся оволодіти українською мовою. Риба починає гнити з голови, це правда, але правда й те, що наша м’якість і поступливість спричинюються до загнивання зверху. Раз є державна мова, то депутати зобов’язані виступати цією мовою. Адже в парламентах Англії, Франції чи тієї ж Росії нікому не дозволили б відстоювати права народу мовою сусідньої чи будь-якої іншої держави. Це тільки в нас можливе таке поганьблення національної гідності і гідності всієї держави. І все ж на цьому загострювати увагу не варто, бо, повівши боротьбу за мовне питання, програємо на інших стратегічних напрямах.

Маєте конкретні пропозиції?

Пропозиції дає саме життя. Адже маємо приклад країн Балтіїї, де не зважають на нахабство Росії. А в нас, якщо взяти мову викладання, то й досі найбільш дискримінованими в Україні є… українці. Є російська група – хай відсотково зроблять декілька російських шкіл на Київ і все. В Росії ж нема жодної української школи, хоча там проживає не менше українців, ніж росіян в Україні. Чого це ми повинні перед ними колінкувати? І тоді перейдуть в українство ті українці, що в минулому змушені були стати «русскоязичними». Потрібно не стільки говорити як створювати практично відповідну ситуацію. Тобто потрібно насамперед взятися за шкільництво і дитячі садки, ввести обов’язкові уроки української мови щодо національних меншин, тож нехай вони створюють недільні школи, як у Канаді і США. Там є державна мова і там всі діти йдуть у державномовні загальні школи. Росіяни хочуть російських шкіл – хай собі роблять недільні школи. Росіяни нам українських шкіл не будують. Чого це ми на шкоду власному народові набудували і ще будуємо російські школи, якщо в Росії шкіл українських немає? Але якщо зараз раптово почати цей перехід, то оті мільйони росіян, вся ота п’ята колона стане страшною руйнівною силою. Тому різкі переміни були б шкідливими. Потрібен поступовий, планомірний еволюційний перехід.

На завершення розкажіть про Ваші творчі плани.

У мене вже вийшло шість книг. На підході «Дідух». Це книга про давні свята. Потім «Святвечір» у двох книгах, «Український календар», «Святки» і завершую «Русалії» – давні, ще дохристиянські пласти нашої духовності і культури. Я не фанатичний релігійник. Вірю в Бога, як у вищу неконкретизовану космічну силу, яку не можливо відтворити ні на полотні, ні на чому. Тільки в душі вона має бути. І тільки так можна відчувати себе частинкою світу. Бо коли залякують одним чи іншим Богом, то віра пропадає. Завершую також книгу про пасічництво, про звичаї, традиції і обряди українського бджільництва. Це – не професійна, а скоріше духовна структура вірувань. Йдеться в цій книжці про роль бджоли. Цей матеріал я напрацював ще в 70-их роках, коли мене не друкували. Хочу також створити книгу «Вінець», де простежу долю двох молодих від колиски до одруження, народження дітей, коли батьки справляють їм вінець (до речі, був такий обряд), і до домовини. Впродовж цього хочу показати родинне життя нашого народу в обрядовості. Пощастить, чи ні – побачимо. Окрім того я започаткував журнал «Берегиня». Сутужно, але працюємо. Завершую щорічник «Древляни». Це буде збірник матеріалів про духовну культуру тих теренів, які потрапили в Чорнобильську зону. Будемо відшукувати і давні пласти і порівняно недалеко віддалені в часі. Проводитимемо експедиції. До речі, недавно таку експедицію провели на Волині. В січні «Древляни» уже мали б бути готові. Цю назву я вибрав не лише з огляду на стародавнє (древнє) літописне плем’я, а й через те, що саме слово має глибокий зміст, що сягає в праісторію нашого народу.

Напевно, «Древляни» висвітлять чимало невідомих сторінок нашої давнини. Але що б Ви побажали біля цієї ватри єднання гуцулам, історичні корені, самобутні звичаї і культура яких ще не достатньо досліджені?

Кожному етносу України бажаю розквіту, а всім разом – єдності у Великій Українській Родині, щоби всі ми завжди були такими веселими і веселковими, як це маємо нині, в день свята гуцулів. А гуцулам хочеться побажати, щоб цей відомий у цілім світі талановитий люд підняв і розвинув свою самобутню культуру ще більше. Але, щоб гуцульські майстри працювали не на ширвжиток, не тільки на сувеніри, хоча, можливо, це і не їхня вина. Головне – щоб гуцули міцно трималися своїх давніх коренів, щоб завжди жили в чистих горах і берегли цю неповторну красу. Якщо буде пісня і свято гуцулів, то буде так і в нас, поліщуків, подолян, у всіх інших. Це – наш народ, і дай нам Боже постійного відчуття єдиної родини, нашої спільної Берегині.

Дякую Вам, пане Василю, за мудру і дуже актуальну розмову. Будьмо!

Розмову записав Микола СИМЧИЧ. 1993 рік.

“Українська літературна газета”, ч. 18 (284), 11.09.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.