“Українська літературна газета”, ч. 10 (390), жовтень 2026
Пане Василю, Ваша скромна біографія ствердно переконує, що Ви прийшли у світ у селі Смодна, що на Косівщині. Замість неї про це говорить Ваш стиль життя, як і в цілому душевний регістр (все, що з Вами пов’язано, є косівсько-гуцульське). Думаю: варто Вам омовитися особистими згадками з дитинства чи, приміром, юності. Словом, прочиніть завісу свого життєвого набутку, окресливши… Звідки родом? Де навчалися? Який фах здобували?..
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Так, я народився 14 вересня 1952 року в селі Смодна Косівського району на Прикарпатті в сім’ї робітника деревообробного виробництва. Хочу наголосити, що виріс у хаті гуцульської архітектури, 1883 року побудови та перших понад пів століття — курної. Тепер їй 143 роки. Жива, перебудована. А побудував її мій пра-пра-прадід Костин Лепкалюк, про котрого відомий письменник й етнограф Михайло Ломацький написав ґрунтовний художньо-публіцистичний твір під назвою «З гір Карпат — живі відгуки давнини. Контури портрету Костина Лепкалюка зі Старого Косова». Книжка була видана в 1967 році в Мюнхені коштом Костиного правнука — інженера-мостобудівника Мирослава Лепкалюка з Нью-Йорку. А заслужив мій предок такого пошанівку своїм славним життям доброго ґазди й достойним від краю послом Галицького сейму протягом двох каденцій та послом Віденського парляменту протягом однієї каденції. Нещодавно, у травні, ми родинно відзначили його 200-ліття від дня народження. Принагідно зазначу, що згаданий опис Ломацького значно спонукав мене до родовідних пошуків. А ще: тепер я проживаю в збудованому приватному будинку поряд із родинною хатою милої Гуцульщини.
У рідному селі я закінчив початкову, а в Косові — середню школу. Вдома панувала «домашня мова», тобто гуцульський діалект. Це було природно, і лиш у школі з перших же днів я був заскочений мовною двоїстістю. Вчителька нас поправляла «правильними» словами. Практично, так тривало протягом десяти класів. Гірські люди відрізнялися від нас, із долу, архаїчною вимовою та й багатьма словами, висловами, навіть манерою спілкування. Їм у школах дошкуляли приниженнями в рази більше. У своїй душевності, бурхливій темпераментності, наївності вони, дорослі, видавалися мені дітьми. Частенько у нас заночовували знайомі з гір перед косівськими базарними днями. Вечори з їх участю були казковими: слухав, аж ми’ вуха росли. Було весело, було страшно, було затишно… На подібні оповідки пізніше я натрапив у книжці «Дідо Иванчік» Петра Шекерика-Доникового. То незабутнє.
Відразу після закінчення школи вступив до Чернівецького державного університету, де в 1974 році здобув фах біолога. Одночасно відвідував факультатив журналістики при філологічному факультеті університету. Ця додаткова освіта в подальшому житті мені не раз пригодилася. До речі, половина дисциплін в університеті подавалася російською мовою.
Працював науковим співробітником науково-дослідного інституту рибного господарства у Львівській області, фотохіміком і вчителем у Косові, апаратником виробничого об’єднання «Азот» у Черкасах, кореспондентом і редактором газети «Гуцульський край» та заступником голови райдержадміністрації в Косові, головним інженером проєкту деревообробного виробництва на Косівщині.
Знаю, що Ви з 2012 року є членом НСПУ. Які відзнаки до Вашої творчої метрики додалися?
Так, я є лауреатом літературної премії «Князь роси» імені Тараса Мельничука та Міжнародної літературно-мистецької, екологічної премії «Corona Carpatica» («Карпатська корона»). Також маю обов’язки: входжу до складу журі всеукраїнського поетичного конкурсу з премії «Ордену Карпатських Лицарів» та міжнародної літературної премії імені Василя Портяка з малої прози. Тепер є головою Косівської первинної організації Івано-Франківського осередку Національної спілки письменників України.
Насичено. Вражає… Проте чомусь із-поміж споминів про життєві побутування не озвучено про хист до письменства. Тож із якого часу фіксуєте відлік власної творчості, тобто коли вперше відчули потяг до пера і зронили перші рядки?
Пристрасть до поезії проявилася в п’ятому класі написанням першого вірша. Тоді мною володіло бажання захистити в’єтнамський народ у визвольній війні від монстра НАТО. Про це й писалося. Відтоді захоплення поезією не відпускає, а доля на старості, на превеликий жаль, продовжила першу тему — у монстра виродився російський шовінізм.
Признаюся, що зі шкільних років я більше відчував себе прозаїком, аніж поетом. Замріювався… Найбільше, мабуть, казкарем, хоча власні фантазії записував зрідка. Час від часу лише віршував. То була для мене приємна віддушина. Віршів нікому не показував. Душевних розмов щодо своєї творчості ні з ким не мав, просто не було з ким. Але весь час багато читав. Як пастушив, то щоразу книжка була при мені, особливо з пригодницької літератури. Захоплювався подорожами, фантастикою, гумором… Мабуть, перечитав все доступне Жюля Верна, Едгара По, Станіслава Лема, Ернеста Гемінгвея, Роквелла Кента, Джеральда Даррелла. Дуже любив перечитувати окремі місця, що чимось захопили, замилували. Це могли бути й звичайні, але подані оригінально діалоги, роздуми героїв чи описи природи. Одним словом — зачитувався. Аж тепер усвідомлюю, що таким чином в мені вироблявся добрий смак до слова, відчуття сюжету, метафори.
…Легко писав шкільні твори, вчителі їх хвалили. Це мене тішило. Одного разу, здається, у сьомому класі, вчителька зачитала перед класом мій твір, не називаючи автора. Ця інтрига зворушила назавжди, і я повірив у себе.
Проте відліком особистої творчості назву пізніший час. Замолоду йшло накопичення інформації та вражень, особливо замилувань і розчарувань, котрі давали розуміння. Головне, що я виріс і проживаю в Гуцульщині. Тут вільна філософічність, ґаздовита дбайливість і творча майстровитість горян, тепло родинної ватри та вишукана краса карпатського оточення сформували світосприйняття за матрицею своєрідності гуцулів. Магнетизм рідного діалекту заполонив моє єство настільки, що утвердилося непереборне бажання відновити життя «умитої бесіди». Саме цей час вважаю своїм творчим початком.
Як ставилися рідні та близькі душі до Вашого захоплення творчістю? Із чим, власне, Ви стикалися: радше розумінням та підтримкою чи несприйняттям і байдужістю близьких? Який вітер дув у Ваші творчі паруси?
Коли з’явилися перші зо дві-три новелки, радше замальовки, і найперша з них була про бабу, татову маму, «Баба, що горіхів дає», то я зачитав її татові. Він, достатньо начитаний і не надто емоційний, слухаючи, зронив сльозу. То була перша сльоза в житті, котру побачив на його очах. Я зрозумів, що зачепив найтоншу струну його душі. Цей випадок став для мене неабияким поштовхом — я переконався у своїй творчій спроможності висловитися. Загалом батьки особливо не вникали в мої навколокнижні уподобання. Правда, із татом я міг і любив поговорити про все на світі. Він був моїм найвірнішим товаришем! Решту внутрішніх запитів заповнювали книжки.
Що зворохобило Ваші внутрішні запити?
…Мотивацією до особистої літературної зацікавленості стала знаменита пісенна творчість композитора Володимира Івасюка, що збігалася в часі студентства в Чернівцях. Одного разу на танцях в університеті нас познайомив Жан Макаренко, редактор музичних і художніх передач чернівецького телебачення, зазначивши: «Ви потрібні один одному…» У той вечір окрилений Володя вперше прилюдно заспівав свою «Червону руту». Але належного продовження наше знайомство не мало — я вважав, що не маю достойних віршів — встидався морочити голову кумирові молоді. Проте я почав більше писати.
…Пізніше із сім’єю прожив десять років у Черкасах, де долучився до обласного літературного об’єднання молодих письменників «Ровесник». З того часу, практично з 1982 року, із поезіями й новелами друкуюся в багатьох періодичних виданнях, літературних журналах, альманахах і колективних збірниках. Декілька разів твори звучали з національного й обласного радіо, з екранів телебачення. Родзинкою, що привертає пильнішу увагу зацікавлених читачів, у тому числі знайомих із близькими, стало повнокровне вживання гуцульського діалекту. У цій царині маю чимале коло однодумців.
Загалом, беручи інтерв’ю, як правило, не ставлять надто особистих запитань, однак я дещо скоригую цю тенденцію, волівши розізнати, чи були на сімейному ґрунті непорозуміння через творчість, оскільки письмо потребує як душевної віддачі, так і викроювання можливості для мовчання чи внутрішньої тиші? Простіше: часу… Тоді як, коли відверто, діти потребують уваги і батьківського плеча, вже мовчу про побут та щоденні зобов’язання чи клопоти.
У роки студентства із вільним часом було без проблем. …А пізніше, коли вже мав свою сім’ю, мені частіше приходилося нічкувати з ручкою й папером на коліні (чомусь так легше думається й занотовується) — денний час забирала робота й домашні клопоти. Часто це робилося на ходу — папір і ручку носив у кишені. Але тиша й одинокість — таки найвірніші друзі процесу… Безумовно.
…Дружина, вона ж і перший читач, часто ремствує, що я ніби є дома і в той же час мене нема для неї, для якихось невідкладних справ коло хати. Хоча інколи заохочує: «Знов не пишеш… Вже би щось свіже почитала…» Так і живемо. Знаю, що друзі-письменники мають дечим схожі подружні стосунки, і лише там, де творчі обоє, або філологи, порозуміння глибші.
У Вашому доробку не надто численна кількість книг, оскільки Ви не з тих, хто писатиме «за графіком денним», аби щороку побачила світ нова книжка. Скажіть, такі видання як «Кілько того світа», «Ади жию», «Делінь» зринали як внутрішня необхідність озвучити насущне, чи все-таки до письма спонукало відчуття письменницького обов’язку?
У моєму доробку всього шість книжок: поезії та новели «Кілько того світа» й «Ади жию», поетична збірка «Діправді», казки для дітей «Делінь», новелістична збірка «Повертин» та поезії на гуцульському діалекті «Прослідок». Щоразу мною керувала внутрішня хвиля висловитися, причому оригінально, неповторно. Творчо-робочого графіку не мав і не маю, не відчуваю якогось примусу. Поштовхом може бути почута розмова, слово, вислів, подія, картина, краєвид, чийсь вигляд, особливо діалог… Доброю зачіпкою є потреба завершити початий твір, люблю переробляти й дошліфовувати.
Ви набираєте власні твори на клавіатурі, технічно занотовуючи, тоді як пишете від руки значно рідше? А ще: коли саме — вранці, по обіді чи ввечері? Бо ж, до прикладу, Іван Франко, чий 170-літній ювілей цьогоріч, мав власний так званий розпорядок дня, зрештою, як і Марко Черемшина, однак у деталі стосовно цього не заглиблюємося, оскільки запитання стосовне Вас…
Раніше писав лиш ручкою, звичайно. Й тепер окремі віршовані рядки, думки записую ручкою. А прозові твори вже набираю на клавіатурі, а то й надиктовую на комп’ютерний друк. У процесі, буває, роздруковую, бо надрукований текст бачиться ніби збоку й легше вловити, чого бракує…
Загалом у мене нема конкретного часу для творчості. Сідаю за стіл чи записую похапцем, власне, коли мені тенькне щось в душі. Часто при сторонній роботі щось накрутиться в голові й біжу записати, бо забудеться. Признаюся, що чимало геніальних рядків втекло з пам’яті за відсутності чим занотувати.
Звикле: якщо з вечора щось не докінчу, то найкраще завершується вдосвіта.
Чи були періоди творчих зламів, коли здавалося, що так зване натхнення втекло крізь пальці, немов пісок. Якщо так, то як справлялися з цими відчуттями, що головне — як виходили з тимчасових станів неписання?
Сказав би, що ні: зламів не відчував, оскільки особливо не переймався паузами у творчій роботі. Письменство — хобі, котре заволоділо мною більше, аніж риболовля, та потребує пильнішої уваги. Поступово воно стало головним.
Чи є у Вашій творчій практиці тема, що є наскрізною, і чи є проблемні питання, скажімо, разюче болісні, які принагідно намагаєтеся порушувати в поезії чи прозі?
Скажу так: сьогодні, певно, важче знайти непроблемну тему. То є факт, що взаємозалежність різних сфер людського, та й всепланетного життя вкрай переплетена. У нашому українському суспільстві й поготів… Здавалось би, що деякі — натурально дрібниці, а вони раптом виростають і спричиняють глобальні наслідки. Як той незначний укол голкою з наступною інфекцією та… ампутацією… Але, мабуть, людські, додамо ще й міжнародні взаємостосунки є найбільш проблемними. Візьмімо приклад із найменшого осередку — сім’ї: коли вона розпадається, то комусь непорадному з неї й жити не хочеться, хтось зловтішається, а кимось володіє неприборкана помста… Хіба їм тоді до процвітання? Та й час не завжди спішить залікувати душевні рани…
…Внутрішній комфорт людини, її гармонія із собою і світом — мабуть, моя головна тема. За нею — Україна й українство, воля як вільність, вимушеність визвольних змагань, екологія в найширшому розумінні, вічні добро-зло, правда-брехня, мир-війна, марнотратність. Останнім часом зачіпає філософія людського хижацтва. Не менше мене цікавлять взаємодія з тонкою (ефірною) частиною світобудови, система контролю від Творця, емоційне поле Землі, для чого я у цьому світі…
В одній із давніх розмов Ви сказали, що «оце бажання і відчуття, що «домашні» слова глибші, вони у мене тримаються до нині». Знаю, що працюєте зі словниками, перевіряєте значення діалектних слів, тому й оте пильне шліфування мови вирізняє Вас. То діалект — це…
…Безумовно, душа гуцула в рідній мові. …Пригадую, як я в першому класі прийшов зі школи й кажу дома, що ми говоримо неправильно. Що наголошувала вчителька: це слово треба казати так, а оце — отак… Тато взлостився не на жарт «Інтересно, єк наші предки розумілиси дотепер й ми розуміємо один одного без твої вчительки? А най скаже культурно…» — далі пролунав такий масний (не матюковий!) викрутас, що мама за голову схопилася. Ця реакція батьків на мовний кульбіт вразила мене назавжди.
…Чимдалі насмішки вишкірювалися сміливіше, м’якосердні й культурні від природи горяни замовкали, ніяковіючи самі перед собою. Бути гуцулом ставало стидно. Я то відчуження діалекту не лише спостерігав, а й пережив на власній шкірі. Радянщина свідомо не сприйняла гуцульський діалект ріднокорінним, практично відштовхнула його. Відомо, що радянська цензура забороняла письменникам використовувати діалекти, адже вони відображали українську ментальність. Лиш окремі розуміли, що відштовхується українська мова загалом, одна з найдавніших та найбагатших мов світу. Натомість дозволялася показова шароварщина. У пересічного українця не відразу було розуміння, що це наглий наступ російщини, але зростало чуття, що обов’язково треба внутрішній патріотизм до рідного не вгамовувати, а розвивати. Про це, про утворення української літературної мови на базі говору жителів центральної України та відчуження інших, у тому числі західноукраїнських, — окрема й довга розмова… Лише пізніше проявилося, що те зневажливе відтинання було ворожим розкроюванням народу на частини.
…Я свідомо перейшов на діалект десь після 2008 року, усвідомлюючи, що втрачаю велику кількість читачів, але гідно віддаючи данину рідному, навіть би потвердив — родинному. Хочу звернути увагу на потужні можливості діалекту, особливо в поезії. І кому це робити, як не нам, носіям не просто ще живого діалекту, а унікальної гуцульської культури, що бентежить та подивовує цілий світ.
…До речі, поезія на діалекті пишеться досить легко, позаяк не бракує слів та висловів, що часто природніші, повнокровніші й промовистіші за літературні. Я не першопроходець в поезії на гуцульській, але наразі, певно, найповніший. Звичайно, мені доводиться працювати зі словниками. У рідному діалекті я не всезнайко, та й різні регіони Гуцульщини мають мовні відмінності. Також маю свій запас слів, що наразі словники не охопили. Позаяк «домашня мова» віддалена від дитинства, із часом багато з усного вжитку випало й призабулося. Бо тепер ми дома вже не говоримо твердою гуцульською, але вона жива в пам’яті. Відкриті кордони «розконсервували» гуцульський світ і забуяла мовна асиміляція. Щоправда, коли я опиняюся в горах та чую місцевих жителів, котрі цю мову, особливо вимову, мають між собою ще первісною — то мене заворожує. Стараюся запам’ятати, записати. Таких джерел все менше, але вони залишаються бездонними. Дуже шкода, що ріка української мови активно поповнюється наносними чужорідними словами і втрачає свої милозвучні притоки.
Переходити на місцеву говірку поступово стає правилом гарного тону і нормою для вихованої людини. І якщо раніше робили акцент на білінгвізмі, тобто на вільному володінні українською та російською мовами, то тепер міцніє думка про ділінгвізм. Йдеться про те, що, окрім володіння нормами літературної української мови, варто нести в мовленні особливості свого діалекту. Вважаю, що вивчення місцевих говірок та діалектів варто запровадити в начальних закладах, а найперше — у школах. Це не лише поверне всіх лицем до рідного слова, а й вагомо збагатить мовно-культурний простір. Безумовно, треба законодавчо міцніше захистити українську мову.
…Може, повторююся, але закцентую: скільки би захоплено не висловлювались про своєрідність карпатських горян в пастушому побуті та родинному укладі, скільки би не чудувалися з їхніх світоглядних уявлень, вірувань та повір’їв, скільки б не славили в автентичності народного мистецтва та самобутності, наприклад, одежі, скільки би не захоплювалися красою карпатської природи та поетичним ставленням місцевих мешканців до всього навколишнього — цього буде замало для розуміння гуцулів без осягнення їхнього мовного скарбу. Колись первісна мова — тепер гуцульський діалект української літературної мови органічно зв’язує та й найдужче виражає єство народу в матеріальній і художній культурі.
Розмову вела Тетяна Торак
Закінчення буде.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.