На цей рік припадає 100-річчя від дня народження письменниці. Ініціативна група виступила із пропозицією провести Рік Іди Фінк на Тернопіллі. Отож пропонуємо розмову Тетяни Федорів, краєзнавиці, з перекладачкою творів Іди Фінк, Наталкою Римською, яка працює в Інституті Адама Міцкевича у Варшаві.
Наталко, я зацікавилася творчістю Іди Фінк тому, що довідалася про неї від тебе. Це було на конференції у Перемишлі, влітку 2012 року. Тоді ти запитала мене, звідки я приїхала, і почувши, що зі Збаража, почала розповідати про Іду Фінк, яка народилася у Збаражі 1921 року. А як ти «прийшла» до Іди Фінк, хто тобі про неї розповів і чому ти обрала її книги для перекладу?
До 2004 року я також нічого не знала ані про Іду Фінк, ані про інших авторів, котрі походили з Галичини. Та власне у тому році мені пощастило виграти стипендію Міністра Культури РП GAUDE POLONIA. Завдяки цій стипендії я пів року провела у Варшаві, де мала змогу працювати у бібліотеках. Моїм наставником був чудовий польський перекладач Адам Поморський — теперішній Голова польського ПЕН-Клубу. Він познайомив мене з Аліною Молісак, викладачкою полоністики Варшавського університету. І я почала відвідувати її лекції. Аліна — з якою ми згодом заприятелювали — викладала 2 курси: сучасної польської літератури і курс про тему Голокосту у польській та зарубіжній літературі. Насамперед, це був великий контраст із тодішньою ситуацією в Україні, де про тему Голокосту взагалі і в художній літературі зокрема практично не говорилося. Отож я почала читати ці тексти польською. І зрозуміла, що вони стосуються мене, українки з Галичини, бо розповідають про те, що діялося на цих теренах під час ІІ світової війни.
Зрештою, першим таким «моїм» автором, якого я відкрила для себе із лекцій Аліни Молісак, став Анджей Хцюк, дрогобичанин з народження, якому довелося покинути рідне місто після совєтського вторгнення, аби «повернутися» лише у книжках, оскільки реальний Дрогобич він відвідати не міг.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Дві книжки Анджея Хцюка, «Атлантида» і «Місяцева земля», немовби відкрили мені наново Галичину, бо ці словечка, ці приповідки, цей стиль гумору був мені відомий з мого українського підльвівського дому. Тим-то мене страшенно зворушувало, що Хцюк також мусить пояснювати своїм польським читачам, що таке мешти, анцуґ, рискаль, джаґан і т.д. – бо і я, українка з Галичини, не раз пояснювала ці словечка моїм знайомим з Києва. У 2011 році ця дрогобицько-львівська дилогія Хцюка вийшла друком у моєму перекладі у київській «Критиці».
Вже після Хцюка я вчиталася в тексти Іди Фінк — і також зрозуміла, що також мушу це перекласти і видати в Україні. Іда Фінк описує страшні часи Голокосту — який відбувається тут, на наших теренах, у наших селах, містечках і містах. Вона народилася у Збаражі, а вчилася у Львові, в консерваторії. Річ у тім, що я свого часу займалася у дитячій музичній студії при Львівській консерваторії. І мене вразило, що ми з Ідою Фінк напевно ходили тими самими коридорами і навіть могли грати на тих самих інструментах!
Та навіть без цього біографічного збігу я би переклала її тексти, бо вони мене «не відпускали».
Наталка Федорів
А чому вони тебе не відпускали?
Знаєш, я вже не раз порівнювала стиль письма Іди Фінк зі стисненою пружиною, яка у тобі «вистрілює» — і мусиш зробити перерву, підійти до вікна, наново побачити світ і зрозуміти, що я — щаслива людина, бо за вікном мені нічого не загрожує.
Описуючи найважчий час, коли світ, здавалося, завалився, коли людина людині могла бути вовком — Іда Фінк знаходить таку інтонацію, яка тебе просто «забирає зі собою». Там немає обурення, засудження, моралізаторства чи навіть здивування — є лише обов’язок пам’яті: записати те, що вдалося у ній зберегти, надати імена тим розстріляним у лісах під Збаражем і Тернополем, Дрогобичем і Львовом (список можна продовжувати), померлим від голоду і хворіб у геттах і Янівському таборі, спаленим у Белжці, Аушвіці та інших таборах смерті.
Власне тут мені спало на думку, що Хцюк і Фінк доволі подібні, а саме вмінням показати, як діє історія на мікрорівні, як рішення авторитарних лідерів перекладаються на долі мешканців Збаража, Дрогобича та інших наших міст і містечок. Бо якраз голос тих людей з малих містечок та сіл менш чутний: досі, коли йшлося про історію, то передовсім бралося до уваги «великі події», тобто військові дії, масові вбивства, масштабні депортації. Звісно, «велика» історія і статистики важливі — але так само важливо відчитати історію у пам’яті своєї родини, своїх сусідів, свого оточення. Тоді це матиме для нас особисте значення.
Тут, у Збаражі, про історію євреїв мого маленького міста мені розповів мій колега, краєзнавець Олег Мандрик. Він перший провів мене єврейськими слідами. На жаль, він невдовзі помер, а мені у спадок залишився мій єврейський Збараж. Я розпочала свої дослідження з єврейського кладовища міста, почала вивчати іврит, аби читати епітафії…
…і видала свої дослідження книжкою «Нариси до історії євреїв Збаража. “Новий” єврейський цвинтар міста». Таню, так, це дуже важливо, що ти почала відчитувати історію на вулицях свого міста.
Велика трагедія Голокосту відбувалася на вулицях, по яких ми ходимо — і тексти Іди Фінк власне є таким записом буденності Голокосту. Це дуже точно сформулював Віталій Портников в есеї, опублікованому у «Новій Польщі». Портников зокрема пише, що тексти Іди Фінк саме «про тягучу повсякденність безвиході й зла. Це прозорість сірого — хай навіть на небі немає ні хмарини і яскраво світить сонце. Це склянка чистої води, якою захлинаєшся».
Власне так: ця повсякденність зла, буденність страшної трагедії пробирає до кісток. «Писання пошепки» (Іда Фінк сама так окреслила власний стиль) наближає ці події до нас, вписує у топографію передовсім Збаража, але також інших наших міст, бо її розповідь — універсальна. Це розповідь про вибори і поведінку людини у межових ситуаціях. Це розповідь про чуйність і черствість, допомогу і зраду, віру і зневіру — тобто те, з чим людина стикається одвічно.
Роман Іди Фінк «Подорож» став для мене новим поштовхом досліджувати моє місто. Коли у березні 2017 року з’явився твій переклад, я, повертаючись з уроку івриту, пішла до книгарні, купила книжку і читала її у маршрутці дорогою з Тернополя до Збаража. Вже з перших сторінок побачила своє місто, впізнала місця. Особливо близькі для мене образи річки Гнізни та вигону. Я ж виросла по сусідству з вигоном. Там пройшло моє дитинство. А потім додалися ще й люди. Люди Іди Фінк. У той час я саме опрацьовувала Базу імен жертв Шоа і знайшла листи-свідчення, які подавала сама ж Іда Фінк. Я побачила на фото рідних та близьких письменниці. І зрозуміла, що цей роман про конкретне місто та про долі конкретних людей. Мене це вразило і дуже зачепило.
Для мене найбільше щастя — бачити, як цей текст діє далі, як підштовхує до нових відкриттів свого міста. Я дуже тобі вдячна за це «вписання» тексту роману «Подорож» у топографію Збаража. Цитати з українського видання разом з твоїми світлинами сучасного Збаража — це та історія «під ногами»: варто схилитися і побачити сліди людей, які мешкали тут перед нами. [Йдеться про публікацію Тетяни Федорів «Місто та люди Іди Фінк» на порталі Culture.pl.] Ну і знову повторю те, що не раз говорила на презентаціях «Подорожі»: історія наших міст і сіл писалася не лише українською мовою, але це наша історія — мусимо її пізнавати, хоч би з перекладів авторів, котрі писали іншими мовами.
В українській літературі тема Голокосту починає з’являтися лише тепер. У 2017 році з’явився поетичний цикл Маріанни Кіяновської «Бабин Яр. Голосами», де у дуже подібний спосіб, як у Іди Фінк, відбувається відновлення імен: Кіяновська так точно вміє передати деталі «останньої смерті», що ми бачимо цих жінок, дітей, чоловіків у їхню останню хвилину, вони воскресають для нас, ми чуємо їхні голоси, запам’ятовуємо їхні імена. Тему Голокосту порушує також Софія Андрухович у романі «Амадока». Це дуже важливий етап в українській літературі, бо досі у нас таких текстів не було.
Чи можеш розказати, як із темою Голокосту працює польська література?
У польській літературі є доволі багато авторів і творів, які цю роботу виконують.
Я не є знавчинею всієї польської літератури про Голокост, але можу назвати кілька творів, які вплинули на мене. Насамперед, це роман «Umschlagplatz» Ярослава Марека Римкевича, який з’явився 1987 року. Німецьке слово у назві означає площу (дослівно: сортувальна площа), куди зганяли євреїв, щоб далі запакувати їх до вагонів і вивезти до таборів смерті. Автор, поляк з народження і виховання, намагається віднайти це місце у Варшаві. «Я звідси, я мушу знати, що сталося з сусідами-євреями у моєму місті» — це мотто книги цілковито змінило мою оптику, бо сформулювало для мене: я повинна знати, що відбувалося на теренах, де я народилася і виросла. Це також поезії Чеслава Мілоша, які постали під час повстання у Варшавському гетто, у 1943 році: «Бідний християнин дивиться на гетто» і «Campo di Fiori». Ці поезії потім лягли в основу есею Яна Блонського «Бідні поляки дивляться на гетто», який на початку 1987 року було опубліковано на сторінках католицького часопису «Tygodnik Powszechny». Автори усіх цих текстів — поляки, котрі ставлять дуже незручні питання собі і своїм співвітчизникам: чи поляки робили все, що могли, щоб рятувати євреїв? Як впливав міжвоєнний антисемітизм на поведінку поляків під час Голокосту? І так далі.
Так само польське кіно з цією темою працює. Назву хоч би «Ще тільки цей ліс» («Jeszcze tylko ten las») режисера Яна Ломніцького (1991), «У темряві» Аґнєшки Голланд (2011), «Жниво» («Pokłosie») Владислава Пасіковського (2012) чи «Іду» Павла Павліковського (2013). У нас же щойно початок дороги…
Вже кілька разів переглядала документальний фільм про Іду Фінк. Зокрема, там є епізод, коли в одній із ізраїльських шкіл розглядається оповідання «Свиня». Варто додати, що у цьому оповіданні іде мова про порятунок батька Іди – Людвіка Ландау. Там немає його імені, та знаючи, як рятувався цей чоловік, я розумію, що йдеться саме про батька письменниці. Дослідник творчості Іди Фінк, Бартломей Крупа з Варшави, говорив мені, що в Польщі в екзаменаційних питаннях з літератури у школі є також про творчість Фінк. Мені ж у школі, де я навчалася, ніхто про неї не розповів…
Так, твори Іди Фінк вивчаються в Ізраїлі та Польщі, бо це, по-перше, важливе джерело знання про те, як відбувався Голокост, а по-друге — це універсальні тексти про джерела людяності в людині. Дуже сподіваюся, що і в українських школах творчість Іди Фінк почнуть вивчати, бо це — частина нашої історії.
Наталко, знаю, що ти вже підготувала український переклад оповідань Іди Фінк. Розкажи, як тобі працювалося з оповіданнями письменниці.
Оповідання вже у видавництві — мають вийти восени. Як працювалося? Якщо про час, то доволі довго, бо ці тексти годі було перекласти швидко. Мусила робити перерви. Але потім поверталася, бо, як влучно це вхопив Віталій Портников, вони — ніби склянка чистої води, якою захлинаєшся.
Титульне фото: Іда Фінк
Записала Тетяна Федорів, краєзнавиця
“Українська літературна газета”, ч. 25 (317), 17.12.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.