Наталко Іванівно, яким був для Вас рік, що минає,
у творчому сенсі? Над чим працювали?
Як зараз модно
казати, – йшло перезавантаження. А рік минув під зіркою розлуки – розлучилася
багато з чим. Щодо творчих запасів, то у «Просвіті» вже третій рік лежить
рукопис книжки про Батурин і складне, довге постання в ньому української
Свято-Покровської церкви, на яку зібрала кошти діаспора. Церква була свого часу
сповідальнею Івана Мазепи. В іншому видавництві чекає дитяча збірка. І там, і
там кажуть: «Знайдіть гроші – одразу видамо». Та якби я мала гроші, то видала б
ці книжки сама. Однак, на жаль, зовсім не вмію тих грошей шукати.
Тож цього року
пішла в журналістику – це дуже жива справа, і поки що маю від неї насолоду.
Потроху писались поезії. Укомплектувався збірник нарисів, інтерв’ю,
публіцистики. А ще треба б перевидати фольклорну книжку (про весілля мого села)
– попередній наклад давно розійшовся… Задуми є, почато багато, проте до кого з
цим іти? У нашої Спілки є своє видавництво, та воно вже котрий рік у стані
клінічної смерті; тепер його нібито намагаються оживити (з’явилися якісь
гроші), але у чергу на видання вже не протовпитися. А щодо прози – люди
користаються різними конкурсами…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Які відгуки отримала Ваша книжка «Майстер»,
присвячена творчості Івана Гончара?
Я лише
упорядкувала праці Івана Макаровича Гончара і до його щоденника додала свій.
Книжка, як на мене, вийшла дуже цікавою, відгуків на неї багато – здебільшого
позитивні. Звісно, такі серйозні праці потребують чимало додаткового матеріалу,
словників, приміток тощо, – і це, гадаю, додасться у повторних виданнях.
Постать Івана Гончара і те, що він зробив, – понад епохами, незникоме. А своїм
18-томним історико-етнографічним мистецьким альбомом «Україна й Українці» він
закарбував нашу націю в анналах вічності.
Якщо порівняти часи, на які припала Ваша юність,
та сучасність, – що цінного було для Вас тоді і що позитивним є в часі
теперішньому?
Час моєї юності –
це важка суспільна задуха. Пам’ятаю, як наш директор-історик Леонід Григорович
Зуб, якого село дуже шанувало, на початку шістдесятих знімав у нашому класі зі
стіни портрет Хрущова і чіпляв Брежнєва. На наше запитання: «Чому?» стримано
відповів: «Потім зрозумієте». Йому, учасникові оборони Сталінграду і дуже
порядній людині, не дали допрацювати до пенсії в нашій школі, і мусив у дощ і
завірюху пішки ходити в сусіднє село.
Перше моє
прозріння – дуже прозаїчне: їду в потязі з Вінниці до Гайворона, у вікні бачу –
на великому написі «Слава КПРС», викладеному вздовж колії побіленою цеглою і
зарослому бур’янцем, пасеться корова і сміливо шльопає на сакральні літери
паруючі млинці…
У Балтському
педучилищі від подруги причастилась до заборонених віршів Симоненка, почула про
дисидентський рух. Це була прелюдія до того, що незабаром відкрилось у Києві,
коли стала студенткою, а потім переїхала туди жити і потрапила в коло
опозиційно налаштованої інтелігенції, яку «сікли» стукачі, а вона вперто
виробляла свої шляхи і методи спротиву режимові.
Однак у ті часи в
моєму селі на Вінниччині була книгарня; і в школі, і в клубі працювали
бібліотеки; ще жила українська народна пісня – вона була нам, дітям, першим
вихователем і формувала наші душі; ще пульсували предковічні традиції, зокрема
Купайло, обжинки і дива з див – наше весілля: апофеоз краси, поетичності та
мудрості; міцно трималась народна мораль і її неписані закони часом були вищі
за закони столиці.
Тоді на свої
невеликі заробітки я побувала у прибалтійських столицях, у Вірменії, Росії –
профспілка зорганізовувала поїздки вихідного дня, а я люблю мандрувати. Тоді
культивувалась повага до старших, було більше людяності, взаємопідтримки,
доброти; глуха опозиція до влади єднала низи…
Тепер маємо
нарешті державу, свободу – і розмитість чи й відсутність українського ареалу.
Мені як літератору болить, що книжок рідною мовою, преси – обмаль, рід
розвіявся по світах, а моє колись могутнє село, що билося за п’ядь межі, тепер
на третину порожнє… Карнегі вчить, як, забувши про принципи й ідеали,
прогинатись і лагідненько знаходити друзів у бізнесі – аби збувати свій товар і
множити фінанси: капіталізм приніс зовсім нове світобачення, нову мораль і
культуру. У ньому виживає сильніший. Отже, нам належить навчитися бути
сильними.
З ким Ви спілкувалися, хто був для вас особливо
цікавим з відомих митців і письменників-шістдесятників?
Приїжджала до
Києва на студентські сесії з літа 1970 року, а замешкала в ньому восени
1972-го. Того року на Різдво університет стривожено гудів – пройшли арешти
багатьох відомих людей, влада закручувала гайки.
Цілих 10 років
пропрацювала коректором (на літредактора так і не пустили) у дитячому
видавництві «Веселка». Там уперше побачила Григора Тютюнника, там працював
Петро Засенко, Василь Грінчак, Леонід Василенко, Олександр Ємець… То була добра
школа слова, але важко йшли книжки з найменшим «національним ухилом»: пам’ятаю,
як несамовито чистили працю Івана Глинського про мову. Знаковим було для мене
знайомство з Дмитром Чередниченком – через Галю Кирпу, його дружину, а мою
подругу. В нашій хаті на знесеній тепер вулиці Степана Ковніра, що на
Печерську, бувало багато примітних натоді людей, велися цікаві розмови й
дискусії про культурні й політичні новини. Зайшов якось і молодий Василь
Герасим’юк – здався мені дуже несміливим, – його привів хтось зі старших.
Потім був журнал
«Київ» – і нове цікаве товариство. Ще в університеті вчилась із незабутньою
голосистою Валею Харченко, солісткою хору імені Верьовки і свідомою українкою,
а на курс старшою була Ніна Матвієнко.
Уже наприкінці
80-х – знакове знайомство зі Степаном Сапеляком, котрий повернувся з
ув’язнення, та Валентином Морозом, колядування – разом із оболонським гуртом –
у опального тоді Дмитра Антоненка-Давидовича…
Кого Ви можете назвати своїм духовним гуру?
Ним став для мене
Іван Гончар – скульптор, художник, етнолог, громадський діяч, власник
унікального домашнього музею народних скарбів. Він відкрив мені український
світ – і тим самим озвучив мою душу. Власне, про це я й розповіла у своєму
щоденнику, вміщеному в книжці «Майстер, або Терни і лаври Івана Гончара».
Якими Вам бачаться найближчі перспективи розвитку
країни?
Звісно, хочеться
вірити, що суспільство таки опритомніє і зуміє спинити це падіння в нікуди.
Хоч, як казав Микола Міхновський, «оптимізм – великий ворог серйозних завдань».
Сьогодні стільки сил працює на те, щоб збити нас із пантелику, запущені
колосальні гроші на створення хаосу, безладу, зокрема в духовній сфері. Чого
варті хоча б ідейки про поліетнічність, полікультурність нашої нації, тоді як
близько 80-ти відсотків населення визнали себе українцями, і ми є
мононаціональною державою, а звідси і логічний висновок – домінувати має
українське. Проте графу «національність» у паспортах вилучено (як уточнив якось
у радіоефірі Микола Поровський, зроблено це було зі згоди наших демократів!),
тож не відаю, як записуватимуть тих українців під час наступного перепису. На
жаль, під прикриттям псевдодемократії Україну швидкими темпами перетворюють на
смітник Європи. Посилено мусується думка про пріоритет прав людини над правами
держави, і всілякі вороги не лише відверто закликають топтати та руйнувати нашу
державу, яка так тяжко і з такими великими жертвами постала, а й роблять це. На
противагу нам слід провести ревізію хлопоманства – українська нація має стати
мілітарною, міцною і гордою. Нинішній герой часу – не дволикий
пристосуванець-демагог, якому «там родіна, гдє харашо», а сильний,
прагматичний, свідомий українець. Внутрішня ідея, яка об’єднає маси, – державна
велич України, і для цього маємо всі підстави. А з іншого боку, Україна з її
багатими землями, чистими продуктами і божистою красою стане рятівником
бездуховної, ожирілої, генномодифікованої Європи.
Як взагалі могло статися, що держава, в якій є
така потужна інтелектуальна сила, талановиті люди, залишається на
колоніальному, ба, навіть феодальному рівні розвитку?
Знаєте, нас так
гарно заколисували: «трудящі, співучі, невойовничі, терплячі, добрі…». А ми аж
до безглуздя довірливі, купляємось на обіцянки, як давні індіанці на блискуче
скло. І трошки темні. І ще трошки – «наша хата скраю». Нещодавно прочитала, як
один знаний громадський діяч, депутат, зрештою непогана людина, всі наші
невдачі пояснює кризою національної ідентичності: ось прийшла криза, і
почалось… А я хочу спитати: рідні пани депутати, а чи не болить вам ваша
національна ідентичність, коли щомісяця отримуєте в касі Верховної Ради
зарплатню? І добре усвідомлюєте (каста недоторканних!), що це – моральний
злочин, бо дві третини суспільства – на межі виживання, хоча працює значно
продуктивніше, ніж ви.
Як на мене, виною
багато в чому – дволикість наших лідерів і поруйнованість такого поняття, як
«совість» (нещодавно почула від молоді: «хто має нині совість, той не має більш
нічого»). Усім править цинізм і галаслива піна. Коли це почалося? Коли ми
втратили той радар, що розрізняє ворога й демагога? Адже і той, і той працюють
на знищення, лише різними методами. Жертовна інтелігенція кінця ХІХ століття
(тарасівці, просвітяни, меценати) – ніби не з нашої історії.
Тож на що нам сподіватися?
На реформу
системи влади, яка була б ефективною і не залежала від персоналій, які давно
вже стали яловими і своїми обіцянками лише дратують; на національне
опритомлення і моральне очищення. Нарешті, на прийняття всіма отого
Шевченкового: «в своїй хаті – своя правда, і сила, і воля». З Божої милості, ще
маємо могутні здорові острівці духу та праці. Мусить статися «замикання»:
чесний, рішучий, національно просвітлений лідер – і прозрілий, активний народ,
який хоч і називають «рушієм історії», та без харизматичного лідера він
усе-таки – отара.
Чому наша держава не цінує людей? Відомо, що
громадяни і є найбільшим капіталом держави. Чи то наші люди самі винні, що
обирають собі таку владу?
Ми хотіли
світлого палацу, а опинилися в смердючому борделі. Тож треба або робити
капремонт, тобто вдосконалити систему влади, збалансувати її, аби гризнею поміж
собою не смішила світу, або… почати з нуля будівництво палацу. Особисто я
втомилась від балачок про «відродження нації», «відродження культури». Он ще й
досі Києвом їздить автобус із написом: «Кризи не буде». А на кожному кроці
висять таємничі заявочки: «Вона працює». Досі станція метро «Театральна» вся у
символах і цитатах минулого часу, а на будівлі міліцейської академії – не
державний символ тризуб, а «звєзда». Цікаво, правда? Повно мовних конкурсів,
летять шалені гроші, задіяні мільйони учасників, а мова – гине; тож чи не краще
було б ті гроші віддати на сильну всеукраїнську газету, якої сьогодні так
бракує?.. Для мене є показовою ситуація в столиці: нам стільки обіцяли навести
лад і нарешті відновити справедливість навіть із тими ж комунальними платежами,
проте кияни знову залишилися з локшиною на вухах. Ось коли «дійдемо до ручки» і
всі вийдемо на вулицю – ото й буде початок і нового мислення, і нової держави.
Народ мусить вміти вести із владою діалог на усих вертикалях (маємо ж партії,
громадські об’єднання тощо) – так живе світ. І не тільки плакатися на свою
державу, а й справді ТВОРИТИ її, шанувати, захищати.