Направовлівовнизназадвпередуверх- коломминулоговмайбутнє (Випробування словоживописом)

145

Діалог: світ
старий, а життя непоборне

Закінчення.
Початок у попередньому числі

 

Про життя і
небуття, астральні душі, кольорозвуки, повстання жабів, повторення пройденого
та інше розмірковують прозаїк-живописець Микола Закусило та
художник-монументаліст Віктор Каверін.

 

Водночас у роботах Каверіна відчувається щира
відвертість, глибина, психологічність: від широкого експресивного мазка («Три
копиці») до тонкого письма (портрет «Аня»). Митець різноплановий: поруч з
абстрактною експресією сусідує лірика, пейзаж, а іноді й меланхолія. Різкі
кольорові контрасти, тони й напівтони, ритми, динаміка, велич образів, складна
техніка – все це змушує говорити, що і кольори не можуть мовчати: звуки їхні
линуть з пограбованої раненої у віках землі, у тілі якої упокоїлись винні й
невинні, котрі лежать у галереях (насипних терасах) гори Щекавиця… Тут поховані
знатні кияни: живописець Бурковський, архітектор Мезенський, композитор Ведель…
Блукав  Щекавицею  і Пушкін (чи не Гоголь порадив?), прагнучи
знайти могилу київського князя Олега- віщого…

Пожежа й неспокій, експресія, палахкотіння,
чуттєвість, удар мазка по струнах поверхні і водночас занурення у глибину тла
реальності, біль, щем, туга, розрид почуття розриву (надриву) від безлічі
подряпин «ран тілесних – ран земних», нашарування психологізму. Все в нічому і
ніщо у всьому, хаос у порожнечі, порожнеча у космосі, – затаєння того, що вже
не повернеться, залишиться в пам’яті борознами кісток… І все це «глобальний» абстракціонізм,
як докір самому собі: що встиг – не встиг обмислити упродовж свого перебування
на цій крихкій планеті, котра чекає свого – аж страшно передбачати, чого вона
чекає?..  А може, це ностальгія за
«минулим майбутнього», де були гармонійні періоди, захвати, напливи звуків,
кольорів від великих дерзновенних починань, що так буде постійновічно у цьому
конструктивізмі ліній, схем, рухів, симетрій основ, своєрідних вітряків пам’яті
– от лишень завмерти і на хвильку подивитись, споглянути очі Тої, що сльозою
скрапнула лице землі, аби не всохло й не закостеніло – от вона, материнська
матерія узорів вишивки бабиного полотна як ознака мистецтва потойбічної
реальності. Хоча ця реальність і безвідносна до дійсності, у якій людина стає
вовкуном, космічним псом у нетрях Руси… Тому, щоб збагнути суть цього
вовкодавізму (вампиризму), художник з шаленою упертістю долає месійський вимір
сприйняття, аби споглянути світ очима митця, а можливо, хірурга, котрий замість
скальпеля узяв пензлик, як смичка скрипаля.

Отже, ти поставив
завдання над завданням: врятувати всіх кольором, постановкою предмета,
враженням з натури і власним криком: вставайте, не будьте рабами. І в цьому
криці – з-поміж усього – гальмування процесу виселення художників зі столичного
Узвозу (бо без Узвозу Київ неможливий). Ти як істота відчуття дбаєш, що буде з
ними (нами), а не з тобою на околиці периферії. («Першими започаткували
святкувати День Києва, от і поплатилися…») Можна говорити про душевні пориви,
щирість друзів, романтику пленерів, але коли заходить про драму життя, його
драматизм: бути-небути, ти не полишаєш ідею служити собі, Художнику. Дарма, що
стара школа відходить у минуле, представники якої мали гарний смак, працювали
«від душі». Тепер цю «душевну щирість» молодше покоління не дуже й любить.
Відійшли старі митці, прийшли нові люди, а чи до душі їхнє мистецтво? Чи не в
цьому твій поклик рефлексолога впередназадмайбутньогоминуле…

 

В. К.: У середині 80-х у мистецтво увірвалася велика група талановитих
художників, які різко змінили вектор розвитку національного мистецтва:
розширили діапазон стилів, ввели кількісно велику різноманітність манер,
технічних виконавчих новинок тощо. Це була революція! Минуло чверть віку…
Немало за мірками мистецтва, і ми бачимо результати цього вторгнення. Мистецтво
живопису розпалося на два табори майстрів: традиційно реалістичного живопису,
що в основному експонується у залах столичного Будинку, та авангардного, що
отримав прописку головним чином на площах Українського дому.

Звичайно, поділ
цей умовний і він не призвів до ідейних незлагод між групами художників, однак
втрат зазнали обидва напрями. Реалістичне мистецтво фактично втратило жанр
сюжетної картини (але відроджує жанр історичної, про що свідчать виставки «Від
Трипілля до сьогодення»). Збіднів жанр психологічного портрету, місце якого
більше посідає портрет гламурний. Однак новим подихом розцвіли пейзаж і
відносно новий жанр символіко-романтичної картини, піднісся натюрморт. У цілому
в мистецтві реалістичного живопису відбувається активний пошук суто професійних
розробок: колориту, композиції…

Що стосується
авангардного живопису, то тут все достатньо заплутано. Авангард вторинно, як і
в двадцяті роки ХХ століття, вийшов на сцену талановито, стійко, претензійно,
але, як і раніше, тут спостерігається досить швидке виснаження, духовне
насамперед. Винятком у загальному процесі занепаду у двадцяті-тридцяті роки був
лише «бойчукізм», штучно перерваний у зв’язку із загибеллю його засновників. На
жаль, зазначу: засновники бойчукізму самі несуть велику частку відповідальності
за долю свого руху, не завжди перебуваючи на моральній висоті у боротьбі за
виживання своєї ідеї.

 

М. З.: Доречно сказати, що Василь Стефаник дав характеристику Бойчукові як
«одному з основників ренесансу староруського малярства». У подальшому він
вплинув на «дужчі індивідуальності» так, що головні напрямки тодішнього
українського мистецтва, пишуть мистецтвознавці, прямували майже без винятку
шляхом монументалізму…

 

В. К.: Так, це була унікальна постать… А щодо (продовжу) нинішнього сучасного
авангарду, то в гонитві за шумною славою і екзальтованою епатажністю з’явилися
штампи, порожнеча за зовнішньою показною формою. Розвиваючись, на жаль, у
річищі західного споживчого мистецтва, а отже, швидко рухаючись до кризи,
сучасний авангардний живопис, за моїм переконанням, навряд чи зможе вважати
себе спадкоємцем великого авангардового мистецтва першої третини ХХ віку.

Загалом, виходячи
з моїх суб’єк­тивних умовисновків, які я набув як практикуючий художник,
хочеться сказати парадоксальне: прагнення до гармонії у мистецтві – благо,
однак набуття її – смерть (кінець програми), на щастя, необов’язково фізична.
Але висловлене не повинно спонукати художників до випадання зі свого часового
гармонійного стану, до безвідповідальності перед ним, до превалювання свого
«его» над «іго» – це довічна боротьба, оскільки ображений у творі час
(неважливо: минуле, теперішнє) і епохально вистраждана мораль дадуть відповідь
безчассям. Історія і люди рідко прощають знущання над собою і не підносять за
це, за рідкісним винятком, у генії.

 

М. З.: Про твій живопис можна говорити музикою нових неосфер, особливо у
фантазіях, що існують поза категоріями світу речей. Щось живе і конкретне, а
водночас сниве, з далекої Русі, якісь складні референції, метаморфози,
спонтанно сотворені уявою як докір сучасному світу, що постав не таким, як
колись. Це не життя на небі (не біблійність, на противагу дружині Лесі), а
постійне вгризання в підошву глевкої землі, на якій залишаються сліди,
ймовірніше, не янголів, а вовкодавів, «глистів». Це щось категоричне,
вирішальне, суперечливе, відчайдушне, зафіксоване у надто збуджений стан, як
видбиток, момент трагедійності, коли душа щось відчула і в тривозі застигла:
наче з-за подряпин світу просочувалась інша реальність, інший вимір
непізнаваності чи незамкненої впізнаваності. Очевидно, душа відчула драму
мистецтва як реальність стану душі митця, котрий перебуває в постійних пошуках
і змінах глобального протирічливого світу, який постійно знаходиться на межі,
на грані свого перебування й випробування. Відбулися певні зміни з
територіальним устроєм, трансформації людської психіки… Тож завершеність твоїх
робіт – чиста умовність, формальність, адже вони віддзеркалюють твій внутрішній
стан, є відображенням того, що сотворив Вишній, працюючи над речами природи,
які на полотні стали «зліпками матерії». Черепи, черепки, горшки завжди були і
будуть нашим буттям, заструктурованим в осі планети, як вічного Координатора
виміру часопростору, у якому шелестять слова-кольори, поглиблюючи його у нашому
сприйнятті.

 

В. К.: Особливо, якщо згадати твої обезлюднені села, що «мертвими голосами» в
глухому Поліссі вражають і сьогодні. Я довгий час розмірковую, як шелестять там
слова, кольорозвуки. Говорити про найархаїчнішу і найоригінальнішу в мовному та
й живописному аспекті цю зону Полісся не випадає. Свідомий, що у вимерлих Малих
Мошках ще звучать «києворуські слова» і дибають тіні архетипів, яким би
подивувались не тільки живі, а й відійшлі митці, котрі першими пошилися б у
малі мошки… Бо глухість твого Полісся вражає і мертвих, і ненароджених.
Здавалось би, все вже втрачено, а Полісся заховало саме себе від «урбанізованої
чортівні»: йому радше, аби там народжувались жаби й алмасти, ніж цивілізаційні
монстри – гнобителі природи… І в цьому плані ти, очевидно, щасливий, що є живим
свідком того, як природа сама себе оберігає і сама себе захищає.

У плані
живописання архаїки ти пішов углиб лісів і боліт ще «до язичництва», тому що
мова деревлян-овручан (вручіян, ручіян, які жили в ручії), вберегла всяку
болотну нечисть, що постала на твоїх дошках-полотнах.

І знову ж таки,
цю «щирість» ти вберігаєш завдяки своєму неповтору, що не зазнав впливу
професіоналізму. Та й праця твоя природна, бо працюєш ти на
«материнсько-батьківському» матеріалі, який дає твоя прадеревлянщина: дереві й лляному
полотні.

Сьогодні твій
край залишився островом, серцевиною між східним і західним Поліссям, котрі
зазнали впливу сусідів. Твій острів є незайманим, тут – тиша, спокій, куди ти
входиш і почуваєшся вдома. Твій острів – це філософський камінь, що розбиває
скелю нових тимчасових утворень, він, як волоський горіх, що при лущенні видає,
як і мільйони років тому, первисні, первинні, незнищенні формозвуки, своєрідні
«нашарування», «слова-кольори», що проступають у тобі нюансованими відтінками
кольорових мас на поверхні дерева-полотна і присутні в тобі і з тобою підуть
скрізь і завжди.

 

М. З.: Малі Мошки – це дух. І дух цей надто герметичний. Він закритий від усіх
вітрів. Дарма, що «малі мошки» вимерли, вони всі живуть у моїй пам’яті, бо в
кожного з них я сидів за столом або на призьбі у дворі, а взимку грівся на
їхніх глинобитних печах; у мені постійно говорять малі мошки… Тому пам’ять –
найгерметичніша. Але водночас я й відкритий для однодумців, інакше трісну від
цієї герметичності.

Нещодавно я
побачив кришталь, якому 1 мільярд 750 мільйонів років – більше ніж епоха! Я
відчув, що я проник у глибину віків і заглянув у вічність. І мовби потонув, а
водночас прозрів і жахнувся.

Я згадав: ти
говорив, що прагнення до гармонії – це благо, а набуття її – смерть…

 

В. К.: Я часто зустрічаю людей з переляканими очима, які вже бачать перед собою
пожирательку-смерть. Але вони тихі й спокійні. Вони навіть покірні. Можливо,
стають філософами, коли дізнаються про сенс життя в цілому.

Я згадую про це,
коли вчені в наш час крізь телескоп виявляють водночас 30 зародишів планетних
систем.

Якщо вчені
виявляють протопланетні диски в туманності Оріон, які є основою для формування
(зародження-народження) планет, то в маленької людини (мошки) на маленькій
планеті, без сумніву, місія теж своя. І піддавати сумніву це абсолютно
безглуздо. У кожної посланої на землю мошки є своє завдання і надзавдання, над
яким ця «мошка» й трудиться все своє свідоме життя.

 

М. З.: Якось я прокинувся й узрів, як я стрибав через свою тінь… Я тоді подумав
про час, у якому час переливає нас без запиту в інший час. І тому мене страхає,
що може статися знову так, що Господь кине палицю на нас і з пороху землі
постануть тіні-гнояки (хош, може, пустопаші й не буде). І що тоді скажеш тим,
хто поробив «тріщини» для сих гнояк?

 

В. К.: Анічого: прямомовчання; тепер на «заслуженому відпочинку» мене як
раціоналіста дедалі більше непокоїтимуть питання, а радше центральна інтуїція
космізму – ідея світової гармонії…

 

М. З.: Щаслив буду чоловік… Тому мені здається, що картини твоєї дружини старіші
за Біблію…

Мене ж наразі
непокоїть питання, що всяке вчення, прозріння утомлює душу. Але водночас,
розмірковуючи про се, я весь час думаю, що слова, їхній зміст, закладений у
буковки, виліковують сю нещасну кволу душу, ну, скажімо, як молитва, яку я
прочитав перед дверима храму, до якого упродовж тисячу літ заходили
високодуховні пастирі, єпископи, архістратиги, архімандрити, і східці зберегли
їхні сліди… Радуйся, Радосте наша… втіш бурю злих нападів, Преблага, угамуй
печалі мої, що вдаряють у серце…

І тому мені
здається, що я складаюся з кількох душ… Одна в юності жила в майбутньому, а
тепер остання живе в минулому майбутнього… Недарма з роками кожен з нас
відчуває життя, сповнене гармонії і драматизму… (Коб тілько не сподвинуцца… може,
простєйш було б зусєм мовчат.)

 

В. К.: Художник ніколи не повинен ображатися на життя, інакше воно обмине його –
відійде убік, і митець залишиться в порожнечі, поза сферою свого існування в
мистецтві. Що відміряно – пройти, що передбачено – набути. До цього варто
додати: хоч скільки художнику було б років, він завжди – юний творець! В іншому
випадку він просто професіонал, до того ж – неуспішний. Тому що просто
професіоналізм – це стояння, а стояння є відставання, гальмування. Юний творець
є здивування новому. Чим старіше і довше, тим новіше і здивованіше –
дивовижніше. У цьому парадокс творчості. Роки тільки молодять. Набутий художній
досвід лише яскравіше, по-молодечому творчо спонукає дивуватися світу, що
оточує нас. Дорослість, серйозність, філософічність творення самі по собі, без
елементу захоплення, незвичайності, здивованості, не дадуть твору, якому
віритиме глядач. Тому в мистецтві важливо бути і суворим, і химерним, і
розсудливим, і наївним, і логічним, парадоксальним водночас. У цьому – сенс життя
творця. У мистецтві творець – копія Вишнього Творця. Як дивовижно він творить,
«малює» природу!.. «Шукайте, і знайдете» – ось вічний вирок митцеві. Але який
пошук здійснюється пройденими шляхами? Тільки той, що веде до забуття.

 

М. З.: Як тут не згадати картину Юхима Михайліва (1885 – 1935) «Путь єго же не
прейдеши»: між пагорбами в долині замість сонця сходить людський череп з
глибокими запалими ямами-очима і таким же носом, ось-ось має визирнути Рот,
куди вже вишикувалась черга колоритних землян (черга на віки!): о, всі підряд
йдуть і не штовхаються, не пручаються, не кричать, а сумирно, чемно, скромно
(хоч там серед них усякі є) тільки вперед (у майбутнє), як жаби перед змією,
зараз полізуть у Рот-пожирач, який, щойно висунеться череп-сонце – і Глотка
його проковтне всіх по черзі; а може, се і є відсутність страху перед смертю…

(Пасха! Пасха! Але скільки ти ще пам’ятатимеш це
вселенське слово. Воскресіння! Всього, що є у миробудові Вселенної-Матері, яко
в череві зарождашеся на вічне житія, щоб світло перемогло темряву й хаос, де
місце лиш каїнового існування; в жилах галактик тече інша енергія, інші
животоки, що несуть іскру надії й любові подалі від мороку й безодні, де
гуркочуть зародки глобалізаційних цивілізацій, перетинаючись з Будучиною
великого краху, в якому місце тобі – на лубковому хресті. Тому що ти забудеш
майбутнє минулого і підеш назад уперед колом, у якому не буде кінця краю
дороги, на яку зійшов, щоб побачити одинокість існування Розуму, що усвідомлює
своє перебування поруч з Ротом, до якого простягнулась безкінечна черга
людських поколінь, котрі оступились раз і назавжди із заповідного Раю, що
снитиме, допоки пам’ять незборимості стерпить усю безневинність і тяглість
космічного часопростору в згуслому колояйці…

І щоби не зазнати сього існування і з «оберненою
головою», не йти вперед назад колом майбутнього в минуле, а рухатись у
зворотньому напрямку, долати  м а й б у т
н є м и н у л о г о,  з якого лиш промінь
виривається і несе людину  у в е р х у п
е р е д,  обминаючи порожнечу хаосу, де
тільки дим пожарищ стоїть, ти зупинишся лиш на мить, щоб озирнутися, чи
правильно йдеш, але йнак з-за повороту вигулькнуть ті, що жаб чавили (то був
їхній заповідний рай), де вони вже розгулювали, заганяючи звірину в погибель,
щоб безкінечно наповнювати свої кендюхи, з яких вигукуватиме й бовкатиме
ропушна жабня, віддаючи їм всеблаженним, всеохопним і всепереможно-хіхотливим
зригом тухлого буряково-болотного смердогону з вічно розкритим зажерним Ротом…)

…Бідкалась колись
баба Савеня, що лежить тепер у могилі, на якій спить її чорний кіт,
дослухаючись сірим вусом, як дихає безтлінний бабин скелет…; тому й боявся я,
щоб земний порох не стався вошами і та вошва не була на кожній скотині й людині
в малих мошках…

(Скорочений варіант)

 

Від редакції. 11
березня ц. р. художник Віктор Каверін відсвяткував своє 60-ліття. Бажаємо йому
й надалі такого ж завзяття, оптимізму, натхнення, здивування, захоплення у
творенні монументально-мистецьких образів, як і в повсякденному
художньо-філософському мисленні.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!