Діалог: світ старий, а життя непоборне
Про життя і небуття, астральні душі, кольорозвуки, повстання
жабів, повторення пройденого та інше розмірковують прозаїк-живописець Микола
Закусило та художник-монументаліст Віктор Каверін.
Микола Закусило:
Розмірковуючи про земне й небесне життя-буття, що розмірено пливе
«назад-вперед», я не раз ловив себе на думці, що, просуваючись уперед, я таки
насправді зсовуюся назад, наче вислизаю з сюючасної павутини часу. Тобто,
реально стоячи на землі, я пливу в «минулому» і, здається, наздоганяю
«теперішнє». І от «сьогоднішнє» мене повертає у «вчорашнє», кажучи: там твій
Вчитель, йди до нього і вчись… Кілька років тому в цій майстерні, навчаючись і
спостерігаючи за натюрмортами, дивовижними «шкурами-полотнами», ці обпалені в
печах горшки, черепки надихнули мене на написання п’єси «Глина світу (ь)».
(«Пам’ятаю»: мама ще вагітною, виношуючи мене, дуже багато вишивала хрестиком,
підбирала узори, сюжети, а в перервах мастила піч, і та маломошківська піч
мариться мені й сьогодні: як я, народившись, підростав на ній, вдихав запах
глини, снив кольорами, образами, розмальовував вугіллям комин, потому брався за
олівці, акварель і народжувались перші картини…). Тепер, після «м’якого знака»
(запах глини й досі залип у носі) виношую картину «Побиття воловими шкурами й
черепками». Йдеться про підсвідомий вплив Учителя на учня, тобто про вплив
живопису на слово, або навпаки: таке собі словоживописання. Отже, існує якась
тонка енергія між суб’єктами, які вболівають за «спільну справу». Тим більше у
приміщенні, просякнутому наскрізь ідеями, замислами, та ще якщо зважати на
«похилий вік» цього помешкання, де працювало не одне покоління узвозівських
творців…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Віктор Каверін:
Для художника, щоб успішно працювати, творити, дуже важливо бути у своєму
будинку-місці, яке є його доля і його хрест. Тут важко сторонньому зрозуміти,
але можна відчути за характером змістовності чи манерою уподобання художника;
особливо важливо, коли доля переплетена, стягнута невидимими нитками з долями
людей, країни, котрі його оточують. Художник, незважаючи на бажання в усі часи
до абсолютної та безумовної від усіх обставин волі творчості, насправді дуже
залежний від місця-часу у своїй творчій праці. Художник, як і всі звичайні
люди, фізично вмонтований у відомий усім тривимірний простір і перебуває під
впливом часу, який безумно, монотонно сверлить, що в кінцевому підсумку й
обумовлює космічно-земний характер творчості митця, будь-кого, хто творить
мистецтво. Інша справа, що за всієї зазначеної обумовленості художника він –
творець і все ж зобов’язаний шукати свій об’єм, свою сукупність простору, місця
часу і «точки дотику», які б надихали його до творчого стимулювання, виливання
підсвідомого. Немале значення мають також особисті зв’язки з іншими людьми, спілкування
з якими вибудовує моральну лінію творчості художника: особистісну, громадську,
соціальну. Від цього нікуди не дітися, хоч яким би абстрагованим він був.
Мій вчитель, відомий у колишньому СРСР театральний художник
Данило Данилович Лідер, прямо казав, що приходить до нас, студентів, вчитися у
нас! Кожний його візит в аудиторію – це був найсерйозніший дво-тригодинний
спектакль-спілкування, поставлений усіма його учасниками, зі своїм зазвичай
драматичним змістом і вражаючим фіналом. Розходилися всі задоволені, внутрішньо
збагачені, доросліші.
Через багато-багато років уже сам, будучи викладачем
живопису, я зрозумів зміст фрази мого вчителя композиції: «Я прийшов вчитися у
вас». Вся справа якраз у тому таїнному загальному сполученні (поєднанні, композиції)
творчих ідей, психологічних співпереживань, котрі народжують дещо нове, що
автору вже не належить – продукт творчого синтезу, який часто-густо відходить у
самостійне життя, оскільки існує як реальність.
Коли я познайомився з тобою як з письменником та
особистістю, на мене не міг не справити чарівливе враження твій творчий імідж
думок та ідей, висловлених у власних літературних творах і численних розмовах
про мистецтво. Результатом осмислення нашого спілкування і знайомства з твоїм
напрацьованим «письменницьким скарбом» у мене виникла ідея створення трьох
картин: «Христа ради», «Акафіст» і «Одинока». На всіх трьох відображені складні
долі наших сучасників, котрі волею історії були поставлені на злам епох.
Картини ці не є ні ілюстрацією до твого прозописання, ні результатом моєї
особистісної творчої напруги. Вони – результат творчої співдружності.
Тому художники так одержимі у пошуку свого ареалу
спілкування, місця одкровення, а також того ореолу сіяння, що вісходить з
висоти і єдино божественно запалює саме його натхнення, без якого немислиме
мовлене.
М. З.: Щось
подібне відчув я, коли вперше приїхав у Київ і, поселившись у Лаврі (наївна
мрія «вільного художника» вступити до «елітарного вузу» на
Смирнова-Ласточкіна!?.), відчув, що цих стін колись торкалася моя рука пензлем.
Я ходив соборами, відчуваючи душу свого «першого я»: десь тут «я-тодішній»
озивався до «себе-сьогоднішнього». І мучило мене терзання: роздвоєння життя і
страх невороття, необоротного життя… Я бігав від стіни до стіни, вдихаючи пил століть
і знюхуючи цю сили силющу фарбу…
Тому я й тепер їду в Лавру чи повертаюсь у Малі Мошки, щоб
зустрітися із «собою-минулим»: а може, у Лаврі і Малих Мошках я стаю
«майбутнім»?.. І пил часу зсовує астральні тіла, які у відчаї, що це ніколи
більше не повториться, стають «одним братом»…
Згодом, через десятиліття, на території колишнього величного
князівства, землі якого простяглися через густі ліси аж на далекий північний
схід, я відчув, як приховано панує «енергетика простору»: населення тут вело
постійну війну з половцями. І чи не зі «Слова о полку Ігоревім» линула в
сьогодення та енергетика. Я коли зійшов на той схил, де відтворено монастир,
звідки дружина Ігоря починала похід (яка довжина, тяглість часу – 1185 рік!..),
то замерехтіли віки, епохи, століття, зв’язавши часи і кинувши місток до
далеких предків-пращурів, які відгукувалися зовсім поруч… Потім у надвечір’я у
музеї я побачив твоєї дружини Лесі картину «Затемнення» (несамовитий біль князя
Ігоря перед походом!..) і крізь вікно віковічні заплави, де з тих пір (болота –
скрізь!) ні човен не пропливав, ні людська нога не ступала – і тільки плач
Ярославни, що чують його й сьогодні сіверці, новгородці, глухівці,
кияни-русичі… Могутність фарби будила, вергала валуни-віки по Сіверському Дінцю
– аж до Путивля і далі лилися ті кольорозвуки: і я знову відчув, що складаюся з
кількох душ… Зорове сприйняття виказувало «вже чуте», «вже бачене», «вже
прожите й пережите»… Але завжди і скрізь попереду біг і біжить «мій антипод»
(«ніколи не чуте – не бачене») і вказує мені дорогу: назад у майбутнє вперед у
минуле… Так я формуюсь як особина, котра біжить берегом неба, щоб обігнати
віки, а виявляється: щоразу я у минулому… І фінішу поки не бачу…
В. К.: Цю нашу
«реальність» я б назвав «новим оточенням», тобто вона трохи землян прилякує,
аби ми були пильнішими «аналітиками», а не мрійливими уявними «фрейдистами».
Однак ми будемо дієвими аналітиками – «психофрейдистами»: адже розташування
речей у просторі, хоч би нашої планети, виголошені слова у всесвіті понад
шістьма мільярдами особин, що линуть у віки і тембр їхнього голосу невідь-де
зникає, невідь-куди прямує – навіть політ комара, не кажучи вже про людство,
народження і смерть одноденної манюньої мошки – все це змушує наші мізки
відшукувати в сьому найдрібніші елементи: знайомі (усвідомлені) і незнайомі
(неусвідомлені). Тому й знання, а власне, пізнавання найдрібніших речей,
деталей підсвідомо поширюється на всю Вселенну, де «магніт розуму» структурує
їх у відповідний «хаос» («порядок хаосу»), у якому збігаються кольори, що й
народжують гармонію постановки «пейзажу», «інтер’єра», «натюрморту». Творцеві
здається, що ця гармонія проникає і в його душу, і страх «не-буття» поволі
відступає. Невідоме втрачає сенс, хоч і загадково спонукає рухатись «уперед».
Однак насправді ти вже потрапляєш у минуле і волієш розгадати «постановки»
майбутнього, які вже заздалегідь «розставлені» і чекають на тебе, хоч ти їх ще
не бачиш. Отже, душа «позатілесна» їх розглядає у майбутньому, а душа «тілесна»
(я б сказав «підсліпнута») бачить тільки те, що перед «очима тіла» розміщене.
Тож, мабуть, і є великим здивуванням, коли сі дві «сестри» (або, як ти кажеш,
«брати») перетинаються десь на перехресті майбутнього-минулого і дивують
«самого тебе», що «ти» не один… Генетична пам’ять найсильніша у підсвідомій
уяві… Ся уява, найімовірніше, може бачити «реальне майбутнє». Хай це будуть
віщі сни, передчуття, осявання, натхнення, окрилення, коли в минулому можна
побачити «майбутнє майбутнього».
М. З.: Художники
дуже люблять спостерігати за людьми (можливо, відчувають у них своїх
«братів-сестер»), які, не помічаючи суєту і хаос, перебувають десь там, поза
часовим виміром і простором. Очевидно, «трансформації» їхньої психіки турбують
«малярів» більше, ніж композиція, постановка, народження тональності тла,
оскільки від першого залежить напоєність портрета енергетикою. Чи не стикався
ти з якимись містичними речами, коли портрет був завершений і «задзеркалля
об’єкта» спрацьовувало на «суб’єкт творця», а може, навпаки?..
В. К.: Коли
художник малює чийсь портрет, дуже важливо створити не просто зображення
(красиве), а спіймати сутність цієї людини – це аксіома. І ось тут відбуваються
дива, адже робота над портретом цікавої людини дуже впливає на самого
художника. Тут наявний зворотний зв’язок за допомогою творення образу людини.
Образ портретуючого починає своє реальне життя і є «третьою» особою між
художником і моделлю. Якщо портрет вийшов особливо вдалим і представлений для
публічного огляду, то він може формувати особистість спостерігаючого,
виховувати його своїм змістовим наповненням. Так встановлюється зв’язок між
людьми, поколіннями людей.
Щоразу, коли я буваю в залах Музею українського мистецтва у
Києві чи на музейній експозиції Києво-Печерської лаври, мене дивують напрочуд
гарні лики надзвичайних людей, яких зобразили староукраїнські майстри у стилі
так званого «парсунного» живопису ХVII-ХVIII століть. Здається, сам дух цих
давно відійшлих людей вісходить на тебе. Який складний виникає вузол взаємних
ниток, що простягуються з минулого у майбутнє. Воістину, без минулого немає
майбутнього, без пам’яті немає осмисленої дії, або ж вона просто безпам’ятно
заглиблена в нікуди, тобто не є співтворцем істини.
М. З.: Та
водночас у сій «простій складності» тебе й надалі продовжує хвилювати «драма
світу», не «краса життя», а, скажемо так, сила страху краси життя. Я спіймав
себе на цьому, коли спостерігав надзвичайну силу краси життя на полотнах, а
потім відчув її страх: полотна почали мене тиснути, і я почав ховати «красиві»
картини подалі від очей. Я почав розуміти, що я захворів… Це як людина, котра
прибуває у велику столицю, раптом відчує, що «красива столиця» – надто містичне
місто. У ній є чотири Лисі гори, є фундаменти, що вказують, одкуль починалася
Русь… Сучасну людину гнітять ці «красиві» будівлі і дивує місто Ярослава
Мудрого: Замкова гора, Щекавиця… Там лежить багато черепів…
В. К.: Минулого
століття Щекавиця славилась як «місто мертвих»: тут знаходили поховання у три
поверхи…
М. З.: Я встиг
поспілкуватися з тими, хто бачив тут святилища, подібні до дверей, відчинених у
Царство Боже…
Одного разу, прогулюючись на Горі у пізню теплу Пасху, я
застиг, побачивши, як після накрапленого дощу, задухи і млоти на водопій
спускалися жаби. Можливо, вони йшли на шлюбні заручини, хто зна. Та радісному
подиву судилася лише мить – з-за повороту вибігли авто і шавкнули по них,
розмазавши квакух по дорозі. Однак тієї ж миті решта живих жаб повстали: взявши
в передні лапи списи-соломини, вони пішли на авто, що мчали на них у майбутнє.
Мої очі наче прозріли й прорізали потік часу, щоб повернути їх назад у життя…
Спочатку жаби кумкали, потому співали, відтак гул, квакання перелилося в шумове
повстання. Світ занімів, кущі, з яких вийшли, закам’яніли, дорога застигла.
Жодного співу. Дерева, птахи і я – всі до одного спостерігали за шеренгою
лабатих зі списами-соломинами, що стриміли в майбутнє… Кожну машину вони
зустрічали в штики, а вона їх безжально чавила: водії були сліпі й глухі!
Невимовність і крик жабів, зойк. І німий світ… Але кажу я не задля «пускання
сльози»: цивілізаційні дурні полінуються це читати. Я кажу, щоб наповнити
пустельну порожнечу глухоти, заповнити «ауру дурману» духовним змістом слова.
Може, крик жабів зупинить поступ цивілізації… Яка наївність! («Сам дурень!») І
ся незабутня сцена: пісня-подив птахів і війна-повстання жабів – о с т а н н і
й в о д о п і й… Простий і складний
світ: Звуки, Фарби, Рух, Смерть, Воскресіння, Пересотворення… І все в кольорі!
Я роззирнувся: з боку Гори стирчали пні-оборотні. (Хопить і вас, кілків
неотесаних…) На одному з них була змія. Я не раз зустрічав на картинах змію –
символ плинності часу… І вічний поклик кожного: «знайти самого себе». Та
водночас жаби, хто залишився в живих, пішли на водопій… Мені пригадалась вода в
ступі, яку товчемо століттями. І ті, що йдуть уперед з оберненою головою,
ховаючи «носи в шинелях»: не відрізняючи Гоголя від Гегеля…
Втім, за кілька хвилин, як жаби повстали, я озирнувся,
подумалось: це хтось вдарив мій край жабами, як тисячу літ до сього… Я Т о
й, х т о
є… І ся жабня – скрізь і всюди,
наче відчула мертвих братів-сестер, поповзла з Гори: на плоти, дерева, будівлі,
у вікна, на столи, посуд, ліжка… І на мене, і на народ мій, що заселив сю
територію – скрізь поповзла жабня. На кожній голові народу і на моїй голові
сиділо по жабі. Всі вони кумкали, квакали, зазивали тривогу. Я Т о
й, х т о
є… Кольорозвуки перегукувались у
багатоголоссі. І тоді я попросив у Нього, щоб вивів сю жабню від народу, котрий
зазнав страху від жабні, від якої земля засмерділась і народ засмердівся. Бо
вже лізли м а л е н ь к і п а ц ю к и
– п а р а з и т н і я й ц я
м а й б у т н ь о г о в и з р о ж
д е н н я. Я Т о й,
х т о є… Пасха! Пасха! – кричав я. Земля для
Господа!!! Але що се. Тільки час не втрачає часу: я побачив, як він, час, писав
свої письмена і водночас стирав їх… означуючи повсякчас мету: народитись у
людині, а людині у Ньому. Пересотворення – вічний плин: з прірви вилазить
Творець, щоб назад залізти у прірву… І Художник – вічний спосіб боротьби зі
страхом, смертю, часом, що розкрив пащеку, аби назавжди проковтнути м а л у
м о ш к у м о г у т – н ь о г
о К о с м о с у…
А сьогодні на Горі я часто спостерігаю людей, котрі
займаються медитацією. У будь-яку погоду неподалік струмка вони розкладають
багаття і, дивлячись на воду, уявляють, як течія уносить назавжди їхні хворі
думки і болящі хвороби… Водночас не забувають звернутися до Гори: «Допоможи!
Допоможи…». Очевидно, невинно упокоєні чують шелест слів живих і допомагають
зняти напругу між Небом і Землею, аби залишитись у спокої. Недарма тут любили
прогулюватись «містики» Булгаков і Врубель, яких непокоїли сили «живі» і сили
«мертві»: їхній «двобій» на Щекавиці…
В. К.: Я ж згадав
1605 рік, коли віщі сили накликали на цих горах біду – і одним ударом
блискавиці зруйнували форпост… Під час подій української визвольної війни замок
спалили востаннє. Але його встиг змалювати художник Абрагам ван Вестерфельд.
М. З.: Іноді,
працюючи в цих місцях з натури, я відчуваю тут присутність дохристиянських
мотивів, пов’язаних з давньою традицією.
Особливо дуже чітко відчуваю ці мотиви у храмі Святого
Василя в Овручі, який кілька разів палав у пожарищах і щоразу піднімався з
попелу руїн.
Отож з огляду на це такими драматичними постають полотна
художника Каверіна, насамперед «Вечірній дзвін» (жінка крізь водяну гладь неба
прорізується з минулого в сьогоднішнє), «Фрески», «Розп’яття», «Вознесіння»,
«Повалення», «Ентропія» (чи не всередину майбутнього?..), «Одинока» (на тлі
призахідного пожарища за тином глядача вражає самотність…), «Грізний отаман»,
«Одержимий» (теж пожарища), сучасна чорнобильська трагедія: «Акафіст»,
«Напередодні», «Червоні копиці», «Некрополь», «Пожежа» (передчуття іще
страшнішої?..). Ось вам і цикл «По Русі»: від крайньої західної точки, центру
Підкарпатської Руси – Ужгорода, де народився, до центру Воронезької області, де
провів коротке (болюче, радісне) дитинство у бабусі, і до центру Київської
Русі, куди 12-річним юнаком вступив до Київської художньої середньої школи, з
якої шлях проліг через художній інститут (викладачі: С.П. Подерев’янський, Д.Д.
Лідер) до вічних мистецьких цінностей… Тому й «червона драма»: великий,
складний, протирічливий «пожежний» світ (держава, напівдержава, організація,
«хіхотливо-реготливий соціум» – як хочте називайте, додавайте, але неодмінно
одне: світ з легендарними героями, драматичною історією, почасти трагічною, але
аж ніяк не комедійною). І ці протиріччя художник «нащупав», а й навіть передав
сумниво-тривожними очима Поета («Ностальгія»: з тіла України-Руси проступають
очі Тараса Григоровича і руки, що несуть храм…).
Закінчення в наступному числі
Микола ЗАКУСИЛО,
Німа примара
Віктор КАВЕРІН,
Христа ради