Подружжя Надія Гуменюк і Володимир Лис – у числі тих небагатьох сучасних українськихписьменників, які створили власні художні світи. Їхня творчість має і всеукраїнський, і міжнародний резонанс, вона – своєрідно-неповторна духовна візія. Обох єднають талант, спільна щаслива доля під зорею взаємної любові, глибинне усвідомлення власної місії та направду дивовижна, невтомно-самовіддана праця на ниві українського слова.
Сьогодні волиняни Надія Гуменюк і Володимир Лис діляться своїми роздумами про творчість і парадоксальні реалії сьогодення.
«ЩОБ УКРАЇНЦІ ТАМ, ЗА БУГОМ, НЕ ПОЧУВАЛИСЯ ЗАБУТИМИ, ВІДІРВАНИМИ ВІД СВОЄЇ ПРАМАТЕРІ»
Передовсім дозвольте, дорогі Надіє та Володимире (звертатимуся, коли ви не проти, саме так, зважаючи на наші давні приязні стосунки) привітати вас у редакції «Волинської правди». Впродовж останнього часу ви досить часто залишаєте рідне місто, відгукуючись на запрошення щодо зустрічей із шанувальниками. Внаслідок цього отримуєте нові теми, чергові стимули для творчості чи, навпаки, – втому, розчарування?
Володимир Лис: Справді, нинішнього року ми, крім Волині, мали зустрічі з читачами ще у восьми областях – від Ужгорода до Харкова, побували і в Польщі. Брали у часть у фестивалях «Книгафест», історичної прози «Софія», імені Григорія Чубая, форумі видавців…
Я якось написав, що читачі й письменники утворюють свого роду потужну масонську ложу. Доки є ті, хто цікавиться твоєю творчістю, варто писати. Не розумію тих, хто каже, що пише тільки для себе. Якраз вони найбільше піаряться по різних сайтах, у Фейсбуку і т. д. Для нас головне – зримий діалог з читачами, їхні запитання, живий інтерес. Відчуваєш після таких поїздок, звісно, і втому, не раз кажеш собі, що вже більше нікуди не поїдеш, але раз запрошують, кличуть – треба їхати, доки є сили. Тим більше, що такі зустрічі дають і нові теми для роздумів, і нові ідеї.
Надія Гуменюк: Завжди вважала, що письменник – самітник. Так воно, до певної міри, і є, бо таїнство народження твору відбувається наодинці, за робочим столом. Але ж пишеться про людей і для людей.
І якщо читачі хочуть діалогу, то, мабуть, відмова від нього була б виявом неповаги до них.
У вище означеному контексті хотілося б, аби поділилися враженнями щодо відвідин Польщі на запрошення представників тамтешньої української громади.
В. Л.: Більше й цікавіше про поїздку до Польщі розповість Надя: вона спілкувалася по Інтернету з людьми, які запросили нас, взяла на себе формальності в оформленні поїздки.
Я скажу тільки, що добре, коли є такі люди, як голова Українського Товариства у Любліні Григорій Купріянович, як український письменник Андрій Савенець, котрий нині живе і працює у цьому польському місті, що є ті люди, які прийшли на зустрічі з нами, незважаючи на певні антиукраїнські потуги за Бугом…
Н. Г.: Ми отримали запрошення до літературних читань від Українського Товариства, тому якихось вагань щодо згоди навіть не було. У дев’яностих роках я брала участь у зустрічах на Ольштинщині (їх організував очільник української громади в цьому регіоні Степан Мігус ) і знаю, наскільки важливі вони для етнічних українців. Тим більше, у теперішній час, за досить непростих політичних реалій.
Українське Товариство у Любліні, очолюване Григорієм Купріяновичем, вже увосьме організувало ці літературні зустрічі. Цього разу під почесним патронатом Генерального консула України в Любліні Василя Павлюка та президента міста Любліна Кшиштофа Жука. «Вечір з українською літературою» відбувся у міській публічній бібліотеці імені Лопацінського. Модерував зустріч письменник, талановитий перекладач Андрій Савенець. Приємно подивувало те, як читачі ( а серед них були і викладачі, і студенти) обізнані з українською літературою.
А зустріч з дітьми, яка відбувалася наступного дня, неймовірно зворушила. Ці маленькі українці раз на тиждень, після занять у польських школах, збираються у скромному (дуже навіть скромному) офісі Українського Товариства, щоб вивчати українську мову, якою вони постійно спілкуються в рідних домівках. Я провела з ними також майстер-клас. Разом ми складали оповідання про пригоди лисеняти і лосеняти, діти розповідали про свої маленькі творчі доробки. Хочу наголосити – перші літературні проби вони також пишуть українською мовою.
Побували ми біля пам’ятного знака жертвам голодомору в Україні, встановленого біля православної Свято-Преображенської церкви, відвідали сквер імені Тараса Шевченка. Українське Товариство багато робить для того, щоб у місті з давніми українськими коренями і традиціями українство мало свій духовний простір. Але робити це стало складно. Скажімо, цього року українців, які, як зазвичай, у день народження Тараса Шевченка прийшли у скверик, щоб почитати його поезії, вороже зустріла екстремістськи налаштована група поляків. У Люблінській мерії зараз лежить петиція, підписана такими ж протестувальниками, вони вимагають перейменування цього скверу, що досі був місцем зустрічей етнічних українців. Частина людей, які були активними учасниками української громади, відійшли від неї, побоюючись за свою безпеку.
Але тамтешня українська громада все-таки відчуває бодай елементарну підтримку Києва? Чи, на жаль, за умов війни, масштаби якої про нашої держави нарощує Кремль, українці в Польщі, що стає заручницею українофобського курсу чинної влади, фактично залишається з наболілими проблемами сам-на-сам?
Н.Г.: Що найприкріше: Українське Товариство не відчуває підтримки з боку України. Як нам розповідали, представники з України, в тому числі і владні, часто зустрічаються з такими ж представниками Польщі, але навіть не згадують про те, що там живуть етнічні українці, не помічають (чи не хочуть помічати) їхніх проблем. Йдеться не про матеріальну допомогу (хоч ми добре знаємо, як підтримує Польща своїх співвітчизників, свою культуру і мову на наших теренах), а про чисто моральну підтримку, про те, щоб українці там, за Бугом, не почувалися забутими, відірваними від своєї праматері.
Ми так часто говоримо про українську душу… Так, у Григорія Купріяновича вона справді українська. Як і в Андрія Савенця, як в інших їхніх колег. І значно щиріша, ніж у наших «уболівальників» за Україну, які свої бізнесові імперії вибудували в Україні, але отримані в них статки ховають в офшорах, своїх дітей відправили в чужі країни, розмовляють з ними чужою мовою, відпочивають на чужих морях-океанах. І це в той час, коли більшості українців взагалі не до відпочинку.
КОЛИ У ЄВРОПІ
ГОТУЮТЬСЯ ДО НОВОГО ПОДІЛУ УКРАЇНИ
Наскільки тривожною стає епідемія радикального націоналізму, шовінізму (читаймо тотальної українофобії), на яку все відчутніше починає хворіти не тільки західний політикум, але й репрезентанти мистецтва, культури, духовності? Чи, можливо ці тенденції стимулюють самі українці, заграючи перед начебто друзями, які насправді були і залишаються у стратегічному сенсі здебільшого вороже налаштованими? Якщо любов, щирість, то ці почуття мають бути взаємними, а не у відповідності з синдром пана і хлопа, визнання суто своїх чеснот і недоліків, гріхів інших?
В. Л.: Література це не тільки звернення до минулого, а насамперед – погляд у теперішнє і майбутнє. Слово, хай і на різних мовах, повинне об’єднувати і примиряти. Нас поважатимуть тільки тоді, коли українці не запобігатимуть перед сусідами, не казатимуть, що образу треба якось зам’яти, не шукатимуть у собі польську, угорську , румунську кров, щоб отримати карту поляка чи румунський або угорський паспорт.
Ми бачили, як зневажливо ставилися до українців на кордоні поляки. Але це відбувається і тому, що українців насамперед зневажає власна держава, виштовхуючи їх туди на заробітки, і певною мірою спричиняє поведінка самих українців.
Н. Г.: Ти, Вікторе, сказав про синдром пана і хлопа… Болюча і дуже неприємна тема. Про це можна було б розгорнути цілу дискусію. Зокрема, про такі стосунки і в суто побутовому, обивательському, і в політичному сенсі. Про політикум зараз не будемо. А от щодо побуту… В рейсовому автобусі, яким ми їхали, було аж п’ятеро осіб, які вирушили до сусідів у справах – окрім нас, ще викладачка рівненського вишу, яка мала взяти участь у науковій конференції, чоловік, донька якого навчається у Люблінському університеті, і жінка, яка їхала до Грубешова на закупи. Решта всі – на заробітки, переважно до сільських господарів. Треба коментувати, хто з них у цих господарствах буде почуватися паном, а хто хлопом?
Це риторичне запитання.
Н.Г.: А загалом про всю цю ситуацію та інсинуації навколо історичних подій я б сказала так: не можна йти вперед з головою, повернутою назад. Сьогодні маємо стільки проблем і нових викликів, над якими треба разом і помізкувати, і попрацювати. А шукати у минулому приводи для конфліктів нинішніх та ще й проектувати їх у майбутнє – це дорога в нікуди.
Ви не відчуваєте, що у Європі (принаймні йдеться про наших сусідів – Польщу, Угорщину, Румунію) знову запит на культ сили? Вам не здається, що нині де-факто відбувається процес повернення у минуле станом на переддень Другої світової війни?
В. Л. : Доки в Україні будуть така корупція, безлад, тільки імітація реформ – буде і культ сили в наших сусідів. Ми вже бачимо: в Європі розуміють, що в нас насправді відбувається, і готуються, про що вже кажуть і наші політики, до нового поділу України. Та, як мовлять одесити, не діждетеся!
ВОЛИНЬ І ПОЛТАВЩИНУ МОВБИ ПОЄДНАЛИ
«ВЕРЕСОВІ МЕДИ»
Але, коли дозволите, повернімося до українських реалій. Знову ж таки у контексті ваших спільних творчих мандрівок. Маю на увазі недавнє перебування на Полтавщині.
В. Л.: Ми побували не тільки на Полтавщині – тут наші краї справді мовби поєднав роман Надії Гуменюк «Вересові меди» – а й на Харківщині. Дуже відрадно, що на одну із зустрічей, які мали в Полтаві, прийшли і члени місцевого осередку Волинського братства на чолі з уродженцем Волині Ростиславом Морозюком. Відбулося тепле спілкування.
А в Харкові, крім зустрічей, вразило саме видавництво «Клуб сімейного дозвілля» – найпотужніше в Україні. Кількість книжок українською мовою – і українських авторів, і перекладних – в ньому щороку зростає в геометричній прогресії. Добре, що такі видавництва є саме на українському Сході, за якихось сорок кілометрів від Росії.
Н.Г. :Щира вдячність «Клубу сімейного дозвілля», яке зініціювало і профінансувало цю поїздку. Для мене особливо пам’ятними стали зустрічі у Полтаві. Адже у «Вересових медах» йдеться, зокрема, про Миколу і Ніну Певних, які 1928 року створили перший на Волині український театр і загалом багато зробили для української культури на наших теренах – якраз у ті часи, коли наш край перестав бути окраїною Російської імперії, але потрапив до Речі Посполитої, у якій так само не було місця ні українському слову, ні українській думці.
Микола – уродженець Полтавщини. Тут же, у Луцьку, жив і працював його брат, відомий політичний та громадський діяч, видавець Петро Певний. Багато для утвердження української культури на Волині зробили в двадцяті –тридцяті роки минулого століття і земляки Певних, які після поразки армії УНР оселилися в нашому місті.
А загалом волинсько-полтавський зв’язок розпочався значно давніше, коли до нас приїхали Косачі й уродженка Полтавщини Олена Пчілка розгорнула тут свою воістину подвижницьку діяльність, писала, збирала волинський фольклор, і головне – виховувала своїх дітей в любові і до волинського краю і до всього українського.
Цю українськість нині, коли четвертий рік триває активна фаза війни, яку веде Росія проти України, плекаєте ви – своїми книгами, принциповою громадянською позицією. Що за таких реалій дає силу для творчості? Наскільки рідна Волинь є цьому сенсі сприятливим середовищем?
В. Л.: У час всіляких зовнішніх загроз треба більше працювати, кожному – на своєму місці. В тому числі й розповідати про українську людину, українську душу в історичному минулому і складному нинішньому часі. Що ми й робимо. І люди на це відгукуються, «голосуючи» за нас читанням наших книг і такими зустрічами, які зігрівають.
До речі, владні структури у східних регіонах підтримують видання місцевих україномовних літераторів? Чи це радше виняток, у доброму розумінні – диво?
В. Л.: Дивує тільки одне: чому майже в усіх областях, де ми побували, кошти, які виділяються на видання книг місцевих авторів, зростають, а на Волині , навпаки, зменшилися? Війна? Чому ж тоді доволі великі гроші є на всілякі пишні заходи? Завдяки лобі? Література – це насправді не бізнес, як вважають деякі наші очільники, а потужна сила, здатна впливати на людські душі, на світогляд.
«НАСАМПЕРЕД – МИРУ»
Боюся запитувати про творчі плани, аби, даруйте, не намагатися розтаємничити те, що має лишатися потаємно-сокровенним. Але хотілося б, дякуючи Володимирові за те, що перевидано «Століття Якова», попросити Надію, щоб побачило світ нове видання книжки «Шуршик В. та інші казки з Яринчиного саду». Це ж, без жодного перебільшення, феноменальна річ, унікальний за глибиною і добротворчим життєдайним світлом текст, який так потрібен не тільки дитині, але й (і передовсім) так званому дорослому читачеві! Можливо, варто на Волині започаткувати видання книг із серії «Лауреати літературної премії Кабінету міністрів України імені Лесі Українки» (як уже втілюється в життя видання книг волинян – Шевченківських лауреатів)?
В. Л. : Така серія на Волині потрібна. Тим більше, що наш край, як переконалися, скрізь асоціюється з ім’ям Лесі Українки.
Н.Г. : Ти, Вікторе, зачепив дуже важливу тему. Але хто має її вирішувати? Книжки, видані у різних видавництвах, апріорі приречені на різну долю. У «Клубі сімейного дозвілля» перевидавався (і не раз) не тільки роман «Століття Якова» – майже всі книжки Володимира Лиса, видані там, мають додаткові тиражі. Мій роман «Вересові меди» вийшов у «КСД» 2015-го, був довиданий 2016-го, 2017-го… Нам сказали, що планується перевидання і наступного року. Йдеться і про перевидання «Танцю білої тополі». Тобто, видавництво не тільки видає і відправляє свої книжки у крамниці, але й тримає руку на пульсі читацької аудиторії, вивчає попит і намагається задовольняти його. Цим, власне, і відрізняється справжнє видавництво від тих, які друкують книжки за гроші автора, віддають весь наклад автору і забувають про нього.
Буквально днями мені зателефонували з однієї з луцьких книжкових крамниць: діти і батьки вже кілька днів «штурмують» магазин, шукають повість «Лелеча фортеця». Запитують, де її можна придбати? А скільки телефонних дзвінків було до мене особисто з приводу книжок «Зустріч на Босому мосту», «Таємниця Княжої гори», «Білий вовк на Чорному Шляху», тих же казок з Яринчиного саду, відзначених премією імені Лесі Українки. Ці твори давним-давно зникли з полиць магазинів. З одного боку, це приємно. З другого… Діти ж виростають, постійно додається нове покоління читачів. Хтось мав би знати, що вони читають, що вони запитують. Скажімо, дитяча бібліотека. І вона б із задоволенням це робила. Але як бібліотека може ставити питання про перевидання, якщо сама не має коштів навіть на закупівлю нових книжок? Цього року ситуація у волинських книгозбірнях була вкрай складною.
До речі, як ви ставитеся до нинішньої ситуації щодо відзначення письменників літературними преміями?
В. Л.: В Україні є кілька гідних літературних премій, означених славетними іменами. Але не бракує і псевдопремій, які присуджує, скажімо, маленька групка з гучною назвою «Міжнародна Академія…». Скажи, будь ласка, як може присуджуватися премія відразу 22 чи 27 лауреатам? Уяви собі щороку 27 лауреатів Нобелівської, Гонкурівської чи Букерівської премії! Як можуть присуджуватися літературні чи літературно-мистецькі премії (хай і без грошових еквівалентів) поряд з письменниками чиновникам, бізнесменам, банкірам? Такого немає ніде в світі. Все більше людей розуміють: певні діячі, які плодять ці премії, просто потішаються.
Н.Г. : Премія – не самоціль. І не просто відзнака для задоволення амбіцій. Вона особливо потрібна і стає стимулом для тих, хто сумнівається і хоче перевірити передусім самого себе. Принаймні, я бачу це так. Пригадую, з яким острахом переходила від поезії до прози. Але коли перші прозові книжки були помічені критиками, до того ж абсолютно різними, в абсолютно не дотичних один до одного всеукраїнських конкурсах, на які надсилала тексти під різними псевдонімами, я повірила в те, що займаюся своєю справою, що це справді моє. А ще перемога в конкурсах дає змогу видаватися у престижних видавництвах, які намагаються брати вже оцінені тексти. Добре було б, аби в Україні перейняли гарну світову традицію: відзначені справді вагомими преміями твори видавати більшими тиражами, робити їх доступними до більшої читацької аудиторії. Бо саме це головне, а не диплом якогось там лауреата. До того ж, таким чином Україна знала б, наскільки справді об’єктивно присуджена та чи інша премія. А то іноді читачеві доступніша хвалебна рецензія, ніж сама книжка, видана маленьким накладом.
Дякую. Щедрих творчих ужинків, усіх гараздів! І до нових зустрічей.
Спілкувався Віктор Вербич
Cвітлина Іванни Рудишин
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал