З нагоди ювілею на питання Пресслужби НСПУ відповідає Надія Гуменюк – відома українська письменниця, публіцистка, членкиня Національної спілки письменників України, заслужена журналістка України, лауреатка премії Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки та інших літературних премій.
– Шановна пані Надіє, насамперед дозвольте Вас привітати від імені Національної Спілки письменників України з ювілеєм, побажати Вам довгих і світлих днів, невичерпної творчої наснаги і мирного неба. Ви народилися на Хмельниччині. Там і сформувалися як письменниця?
– Щиро дякую за вітання! Так, народилася я на Хмельниччині, неподалік від Полонного – одного з найдавніших міст Великої Волині (Хмельницька область, як відомо, має дві гілки – волинську і подільську). А сформувалася і як журналістка, і як письменниця на теренах теперішньої Волинської області. Щоправда, розпочинала журналістську стезю в Каланчацькій районці на Херсонщині, але там ми з чоловіком Володимиром Лисом працювали всього рік. Опісля чотири роки я була кореспонденткою Рівненського обласного радіо. А далі – наш добрий, затишний, неповторний і дуже колоритний Луцьк, із яким пов’язане майже все творче життя.
– Ви почали друкуватися в десятирічному віці. Розкажіть про цей свій досвід. Коли вперше відчули, що маєте дар слова?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Я справді дуже рано почала римувати. Ще й до школи не ходила, а вже читала і щось своє творила (чи витворяла). Звідки це? Чому? Навіщо? І сама не знала, і пояснити ніхто не зміг би, бо це непояснимо. То був не досвід, а радше якийсь несміливий доторк до таїни слова, що манила, зачаровувала, але ще довго не відкривалася. А поруч – народні пісні, яких мама знала дуже-дуже багато і які я любила слухати, особливо зимовими вечорами. І легенди, перекази, прислів’я, обожнювання природи (це також від мами), великий сад із пасікою, кожну яблуньку і вишеньку в якому я сприймала як живе створіння. Як це не парадоксально, але мої «Казки з Яринчиного саду» майже біографічні. А ще найбільша моя любов – книги. Читала дуже багато, буквально проковтувала книжку за книжкою, тож будиночок сільської бібліотеки над невеликим озеречком був для мене другою домівкою. Нещодавно прочитала зізнання однієї пані: от якби колись у шкільній програмі були «Перехресні стежки», то й Івана Франка давно сприймала б по-іншому. А я пригадую, як у ті самі шкільні роки принесла з бібліотеки непрограмні Франкові «Перехресні стежки» і «Лель та Полель», як читала їх не відриваючись, і яке це було потрясіння й відкриття іншого Івана Франка. І твори своєї улюбленої Лесі Українки, яка назавжди стала для мене взірцем, ще школяркою прочитала всі – від казки «Лелія» до «Касандри». Так само й інших класиків, яких шкільна програма затискувала у Прокрустове ложе стереотипів, до того ж ідеологічних. Це вільне позапрограмне читання було дуже важливим, воно формувало мене, наближало до таїнства слова, певною мірою й готувало до літературної творчості. Та розуміння цього прийшло значно пізніше.
А тоді я просто не знала, що робити з написаним. Зрештою якось зібрала все і відправила до Києва, у шкільну газету «Зірка». А там подивилися та й надрукували цілу добірку. Потім ще і ще. А тоді абсолютно неочікуване й несподіване повідомлення зі столиці, що я серед переможців всеукраїнського літературного конкурсу (гадки про нього не мала), і путівка на два місяці до «Артеку», на зліт юних кореспондентів. Насправді ж там були не лише юнкори, але й поети, художники, актори, співаки, словом, школярики різних обдаровань… Та нічого випадкового не буває, саме там я вперше дізналася про професію журналіста. І хоча після восьмирічки у рідному селі з відзнакою закінчила педучилище, далі вибрала факультет журналістики Львівського університету. А щодо усвідомлення дару слова… Якось не задумувалася над цим. Завжди любила писати, але ніколи не мала амбіцій стати письменницею. Відчула себе нею навіть не після вступу до НСПУ, а тоді, коли вже пішла з редакції і література стала моїм головним заняттям.
– 1992 року у львівському видавництві «Каменяр» побачила світ перша збірка поезій Надії Гуменюк «Країна світла». Ваша поезія про відчуття життя, про той роз’ятрений нерв, який завше болить, про минуще і вічне. Поезія – це душевна розрада чи постійний пошук? Як вловити й зафіксувати у слові те, що минає? І що б Ви могли сказати поетам, які тільки прийшли в літературу?
– Якось в інтерв’ю «Україні молодій» я сказала, що народилася з віршенятком у серці. Чомусь завжди мала таке відчуття. Але в дорослому віці писала вірші нечасто – зазвичай у дорозі під час журналістських відряджень або вночі, коли вдома всі спали. Перша збірка вийшла у світ на хвилі великого піднесення, яке ми переживали на початку дев’яностих. Я тоді працювала заступником головного редактора газети «Народна трибуна». Вона почала виходити в серпні 1990-го, за рік до проголошення Незалежності, і стала першою ластівкою нової, демократичної журналістики. Замовчувані сторінки історії, табуйовані в радянській журналістиці теми, відродження національної культури, народних традицій, розповіді про борців за незалежну Україну – це було головним на сторінках газети. Тож недивно, що вже другий номер її опинився під забороною і довелося відстоювати подальший її вихід. Нам вкрай бракувало професійних журналістів, які ще боялися йти в «не таку» газету. Мій робочий день часто продовжувався до ночі. Я тоді також очолювала міську «Просвіту», входила до низки інших патріотичних організацій. Зараз сама дивуюся, як мене на все вистачало, але тоді наче друге дихання відкрилося, і в поезії також. Так народилася перша збірка, а з неї почалося активне входження в літературу. Що для мене поезія – душевна розрада чи постійний пошук? І те, й інше. Вірш – це спалах емоції, що викристалізовує думку. Тож у поезії і відчуття оголеного нерва суспільства, і тривога, й прихисток для душі, і радість та надія. Цілком природне прагнення зафіксувати все це у слові.
Поетам, які тільки прийшли в літературу, я побажала б передусім радості від самого процесу творення, бо це значно важливіше, ніж популярність. І не забувати, що творчість – це не лише Божий дар, який легко втратити, але й великий труд і велика відповідальність.
– Про Вашу прозу дуже тепло відгукувалося багато знаних митців, серед них і Петро Сорока, який назвав прикметною особливістю Вашого художнього стилю притчевість. Як Ви працюєте над прозою?
– До прози мене привела журналістика. Почалося все знову ж таки з «Народної трибуни». Тільки-но з’явилася ця газета, до неї потягнулися люди – дуже цікаві, світлі, зі складними долями, довгий час переслідувані, репресовані, змушені десятиліттями мовчати. Й ось нарешті вони змогли заговорити і захотіли виговоритися, розказати про себе, про справжню історію України. Заради цього і йшли до нас, а частіше я їхала до них. Започаткувала рубрику, у якій розповідала про таких людей. Продовжила її і коли вже працювала в обласній газеті «Віче». Наше спілкування не завершувалося публікаціями. Ці люди ставали для мене суголосними, рідними, я вдячна Богу, що вони були у моєму житті. Хотілося розповісти про них якомога більше. Можливості газети обмежені, навіть на цілій шпальті все не розкажеш, у записах залишалося ще багато матеріалу. Так виник задум книжки, яка б розказала історію людини на тлі історії України, і так з’явився мій «Янгол у сірому».
Цей роман – своєрідна притча про Авеля і Каїна багатостраждального 20-го століття з використанням апокрифу про сірого янгола, який сам попросив Бога, щоб той поселив його серед людей. В образі Авдія (Авеля) я використала найяскравіші сторінки з біографій п’яти людей, про яких писала в газеті. Був острах, були сумніви: чи вдасться мені цей перехід від поезії та літератури для дітей до великої прози? Перечитувала, передруковувала, допрацьовувала. Зрештою повністю змінила архітектоніку твору – із традиційного міксу розділів постало п’ять новел. Надіслала роман на Міжнародний конкурс «Коронація слова». Він посів четверте місце у десятці фіналістів (а надійшло тоді на конкурс понад тисячу рукописів) і вийшов книжкою у видавництві «Богдан». А невдовзі рецензія Петра Сороки «Голос незнищенного світла» у «Літературній Україні». Рецензія дуже професійна, як і все, що писав Петро Сорока, і дуже прихильна. У ній зроблено акцент саме на архітектоніці і притчевості стилю. Це була величезна підтримка для мене, за яку я безмежно вдячна і Петрові Сороці, і «Літературній Україні». Пізніше цей роман перевидало видавництво КСД, а цього року – «Фоліо». Другий мій роман «Енна» також серед лауреатів «Коронації слова», а третій, «Вересові меди», став переможцем, володарем Гран-Прі цього конкурсу. Серед героїв «Вересових медів» подружжя українських подвижників – Ніна і Микола Певні. Ніна співала в капелі Олександра Кошиця, створеній з ініціативи Симона Петлюри, з якою об’їздила пів Європи. Микола змінив столичну сцену на військо УНР. А в Луцьку подружжя створило перший на Волині український театр. 1939-го року радянська влада закрила театр – як націоналістичний, Миколу розстріляли, а Ніна до кінця життя провела у чвертці бараку в сибірському селищі Перегрьобноє. Цей роман має найбільший з усіх моїх книжок наклад і найбільше рецензій, зараз готується вже четверте його перевидання. А тема – історія людини на тлі історії України залишається для мене головною. Вона і в книгах «Дожити до весни», «Танець білої тополі», «Та, що ламає вітер».
От і цієї осені у видавництві «Фоліо» побачив світ мій роман «Твоя навіки…». Ним, по суті, повернуто в контекст української історії ім’я уродженця Волині, відомого громадсько-політичного діяча, багаторічного очільника організації ОУН в Австралії Михайла Чигрина. Основою для написання став архів, який дружина Чигрина надіслала представниці Українського інституту національної пам’яті Лесі Бондарук. В архіві щоденники та спогади Михайла Чигрина, дуже багато документів, а ще листи його коханої Ліди Кушнірук, яку енкаведисти запроторили до одного з таборів ГУЛАГу. Ці листи просто неймовірні. У них стільки любові, вірності, ніжності, щему, роздумів, що, прочитавши їх, я не могла не написати цю книжку.
– Ваші книжки для дітей завжди наповнені тією глибиною і світлом, яких дуже бракує в наш час, зокрема і в дитячій літературі. Війна змінила підхід до написання книжок для дітей, чи не так? Чи потрібно війну висвітлювати і в дитячих книжках, як Ви гадаєте? І як, щоб не травмувати дитини?
– Останні років десять я пишу лише дорослу прозу, дитячі книжки – це здебільшого перевидання. Думаю, розповідати дітям про війну треба, так само, як і про інші дуже важливі речі, що викликають не лише радісні усмішки, але й смуток і навіть сльози. Неможливо і не потрібно зачиняти дитину у кришталевій вежі, відгородити від життя і сподіватися, що от колись, коли вона стане дорослою, то враз усе зрозуміє, а заодно навчиться і вболівати, і співпереживати. Ці почуття треба виховувати змалку. Патріотом своєї країни і справжньою людиною Всесвіту дитина стає не враз. Але, звісно, про війну, яка не колись була, а точиться зараз і тут, поруч, у рідній країні, у рідному місті, писати треба дуже виважено, можливо, варто б співпрацювати і з дитячими психологами, щоб не травмувати юного читача.
– Слово в наш надскладний і драматичний час. Яким воно має бути? Слово – це зброя?
– Нещодавно у видавництві «Ярославів Вал» вийшла моя поетична збірка «Ворожіння на мальві», у якій є цикл «Слово на чатах». У ньому відповідь на Ваше запитання. Так, слово – це зброя. І навіть більше, ніж зброя. Слово формує душу людини, а відтак – і нації, народу. Орда з кремлівських боліт прагне не тільки, а може, й не стільки нашої території, як нівелювання, знищення української душі. Бо завоювавши свідомість людини, з неї легко зробити раба, манкурта, нею зручно маніпулювати. Руйнування бібліотек, друкарень, навчальних закладів, нищення книжок, пам’яток культури, люті, просто якісь шизофренічні інформаційні, точніше, псевдоінформаційні атаки, нав’язування московитської мови – все це задля того. Наше слово протистоїть цій навалі, бо воно – це зброя, що завжди на боці світла, оберіг нашої ідентичності, нашої душі і нашого майбутнього.
– Над чим зараз працюєте?
– Минулого місяця підписано угоду з видавництвом про видання нового роману. Він запланований на весну. А зараз вирішила трохи відійти від великого формату – пишу малу прозу.
Спілкувався В’ячеслав ГУК