Мирослав Маринович: «Переможними нас робить не зброя, а сила духу»

Ситуація у нашому суспільстві вкрай напружена. Як з неї вийти і що задля цього треба робити? Про це розмірковує український правозахисник, публіцист, релігієзнавець, член-засновник Української Гельсінської групи, член Ініціятивної групи «Перше грудня» (один з авторів «Хартії вільної людини»), віце-ректор Українського Католицького університету Мирослав Маринович.

 
«Духовні вартості стукають у двері і в скроні. Вони єдині справжні. В них наш єдиний порятунок. Як і сто, як і тисячу років тому». Ці слова із доповіді світлої пам’яті Євгена Сверстюка, яку він проголосив під час першого засідання Ініціятивної групи «Перше грудня». Здається, що сьогодні духовні вартості нам, українцям, уже стукають у самісіньке серце. Чи ж упораємося?
Якщо не впораємося, зникнемо як автономна спільнота і знову станемо біомасою, генетичним банком для інших, упорядкованіших чи агресивніших народів. Немає святих народів, і у світі далеко не всі народи кращі за нас. Але вони мають більший запас міцності, ніж ми. Зауважте, ледь не кожна наша криза ставить нас на грань виживання. Це мало б лише підсилити інстинкт самозбереження народу. Двічі цей інстинкт виводив нас на Майдани, і двічі ми мали нагоду переконатися, що переможними нас робить не політика чи зброя, а передусім сила духу. Якщо вона є й об’єднує нас в один організм – ми стаємо непереможні. А якщо дух занепадає, то нас можуть брати голими руками. Тому проблема духовних цінностей для нас не теоретична, а дуже конкретна: «Зміниться українець – зміниться Україна» – а не навпаки!
 
Існує думка про те, що насправді світова криза має не матеріальний (економічний), а духовний аспект. Ваше розуміння цього моменту.
Я згоден із цим висновком. Під час одного семінару в УКУ з участю бізнесменів власне про це й говорилося, що так звана фінансова криза має виразну моральну складову. Світ значно занизив міру своєї солідарності: багатьом банкірам однаково, як їхні дії озиваються на простих вкладниках; багатьом журналістам однаково, чи ранить їхнє слово простих людей; багатьом професорам-хабарникам однаково, що недовчений вчитель чи лікар травмуватиме невинних людей. Немає жодної категорії, яка була б вільною від такої моральної деградації. Тому в мені давно вже визріла переконаність, що порятунок для людства буде знайдено не на політичному чи економічному рівнях, а у сфері духовності. Тому, як кажуть, останньою революцією у світі буде революція моральна.
 
Цього року в Україні відзначається 150-річчя від дня народження митрополита Греко-Католицької Церкви Андрея Шептицького. Відомо, що він був не лише духовним пастирем, а й мудрим державним діячем. Чому б нашим державотворцям не повчитися тієї мудрості, того досвіду, які мав святий отець і йому подібні особистості нашої України?
Запитання риторичне, оскільки відповідь на нього однозначна: так, це мало б статися, але… Втім, чи прислухався Ірод до осторог Івана Хрестителя? Чи прислухався Янукович до осторог Церков та Ініціативної групи «Першого грудня»? Звичайно, що ні. У радянський час навіть формулу було придумано: «Мы на поводу у улицы не пойдем». Проте навіть неавторитарним правителям важко усвідомити правильність і мудрість християнської формули: «Влада – це служіння». Адже для цього треба повністю «перезавантажити файли» у своїй голові. Треба наче перекреслити увесь досвід свого життя, в якому домінує досвід конкуренції, тобто досвід «нульової суми»: я виграв – ти програв. Це виглядає цілком природним і реалістичним. Натомість думка про те, що можна знайти варіант, при якому виграють усі, в умі такого державця і не виникає. Для нього це цілковита утопія. Такий державець твердо переконаний, що це Сонце обертається довкола Землі, бо бачить це на свої власні очі щодня. І навіть не кажіть йому, що все навпаки, бо не повірить. Тому й потрібне повне перезавантаження мозку…
 
За Сковородою, «людина народжується вдруге, духовно з зародку в серці». А народ?
Первинним творінням Божим є людина; це вона отримує від Бога душу і своє призначення на землі. Проте кожен народ також має від Бога свою місію та своє призначення. І це стосується не лише юдейського народу, про якого Бог сказав: «Бо ти народ святий у Господа, Бога твого». Кожен народ об’єднується довкола якогось духовного ядра (етнографи кажуть – довкола засадничого міфу), і це – таїна, яку не змоделювати в експериментальних умовах. А коли пробували це зробити – як-от з übermensch’ом або з homo sovieticus’ом, – то з цього виходило одне диявольство. Під силу це лише Богові, й Ісус справді збирав новий народ – християн. У цьому випадку ядром народу став сам Христос, а головна функція цього народу – бути спільнотою спасіння.
 
Здавалося б, наша освіта (похідне – освічувати, просвічувати), як ніхто інший мала б прилучитися до процесу виховання підростаючого покоління в дусі істини та  любові. Бо «голі» знання, на жаль, годують тільки розум, а не серце. Але в реальному житті все відбувається навпаки. Ваші роздуми з цього приводу.
З «голими» знаннями навіть іще страшніше: знання, які не оперті на моральні цінності, взагалі стають руйнівними. В команді Януковича були високо освічені й навіть талановиті люди, але всі свої дари вони спрямували на службу злу. Про це маємо пам’ятати на кожному етапі виховання – в сім’ї, у школі, а потім і у виші. Добрі знання слід поставити на здорову моральну основу, виховуючи молодих у вірі в добро й готовності до доброчинства. Втім, не покладаймося лише на школу – громадські організації можуть також багато зробити. Бо вони переводять принцип людинолюбства у практичну площину. Досить глянути на постмайданне волонтерство: та воно само стало вищою школою духовності!
 
Перша регіональна науково-практична конференція «Живімо за Українською Хартією вільної людини!», ініціаторами якої стали громадські організації  «Гуртом!», «Гармонія –М», «Громада і місто», відбулася спільно з освітянами. Це вселяє надію на великий початок великої роботи. Чи є щось таке, що може стати перешкодою на шляху цього значного проекту, який насправді народився 1 грудня 2012 року?
Найбільшою перешкодою, насправді, є наша зневіра та розчарування. Кожній людині властиво хотіти найбільшого ефекту за умови мінімально докладених власних зусиль. В цьому – корінь усякого патерналізму: хай добре життя мені зробить хтось інший! Відтак ми самі не помічаємо, як зростають наші очікування, що справу зробить хтось інший, і наше жалісливе виправдовування того, чому безпорадними є ми самі. Це – найпевніший шлях до зневіри й розчарування. Натомість у «Хартії вільної людини» сказано: «Відповідальність за своє життя, а отже, його успіх, добробут і щастя нікому не може бути переданою. Ми самі несемо відповідальність за себе». Отже, хай наше око вчиться бачити суспільні негаразди не для того, щоб нарікати на інших, а для того, щоб виявити, в чому можу виявити ініціативу я сам, щоби той негатив подолати.
 
Головна причина негараздів нашого суспільства ховається у…?
На це питання гарно відповіли у своєму Зверненні від 1 грудня 2011 року три українській Церкви, з заклику яких і постала Ініціативна група «Першого грудня»: «Не будемо шукати винних ззовні – головна причина негараздів прихована в нас самих, в духовній кризі, яка роз’їдає наше суспільство… Першоджерело суспільних негараздів – не матеріальна, а духовна убогість!». Нам треба навчитися бачити, що всі наші суспільні негаразди – політичні, економічні, культурні, релігійні – є лише проекціями головної кризи – кризи духу.
 
За два роки до Майдану, виступаючи на Національному Круглому столі у Києві, ви сміливо заявили (цитую): «Нинішня система лише імітує демократичні зразки, хоч насправді регулюється такими принципами, як право сили, диктат грошей і зневага до гідности людини, які є аморальними за своєю суттю». Вже тоді ви відчули Дух майбутньої Революції Гідності? Чим для Вас є Майдан у планетарному розумінні цього слова?
Майдан є Божим даром, який раніше давався лише ізраїльським пророкам. Бо саме на Майдані, як і тим пророкам, Господь уже двічі відхиляв перед нами невидиму завісу й казав: «Ось погляньте, ви можете завжди бути такими гарними, світлими, приязними, добрими, якщо довіритеся законові любові і якщо завжди чинитимете добро людям!» Як же палахкотіли наші серця від того чуда, якими переконаними були ми, що так буде відтепер назавжди! А потім наші серця остигають, і зло поволі відвойовує свої позиції. Що ж, на ентузіазмі й граничному натхненні справді не можна жити вічно. Але вірити в те, що бути чесним і чинити добро – це мудро і перспективно, ми можемо завжди.
 
І на завершення. Не всі мали чи мають можливість прочитати Вашу працю «Українська ідея і християнство, або Коли гарцюють кольорові коні апокаліпсису». Тож у чому суть Української національної ідеї?
Еге, то Ви хочете, щоб я цілу книжку увібгав в одне речення? Проте якщо все-таки шукати якихось коротких визначень, то це – бути Другим Єрусалимом. Уже майже 500 літ світ знає формулу Третього Риму, яка прирікає Росію на вічне противленство із Заходом і на вічну боротьбу з ним. Проте не таким був дух стародавнього Києва. Його місія – привносити гармонію, бути відкритим на обидві полярності (Схід і Захід). І сьогодні ми бачимо занепад Москви й піднесення Києва саме тому, що епоха імперської величі й логіки конфронтації відходить у минуле, тоді як логіка «доданої вартості», коли від співпраці виграють усі, стає новою надією світу. Тому, якщо ми довіримось цій надії та узгодимо вектор свого національного розвитку з вектором нової епохи, то увійдемо у резонанс з небесними силами й забезпечимо свій успіх у майбутньому.
 
Розпитувала Валентина СЕМЕНЯК